в умовах трансформації Російської Федерації в останньому десятиріччі ХХ століття

Політичні процеси, що відбувались на теренах СРСР наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття, змінили не лише геополітичну карту значної частини євразійського простору. Внаслідок тих бурхливих подій відбулися глибокі зміни у статусі національностей радянської імперії, умовах їх еволюції й характері взаємовідносин. Відцентрові процеси призвели до розпаду СРСР та створення незалежних національних держав. У цих умовах багато колишніх радянських громадян, у тому числі українців за походженням, несподівано для себе опинились у ролі національної меншини в нових незалежних державах. Саме ці українці, які мешкають у Росії та інших колишніх республіках СРСР, складають так звану східну українську діаспору. Вперше цей термін почали вживати на І Конгресі українців у січні 1992 року [1, 58]. За роки, що минули, він наповнився науковим і соціально-культурним змістом.

Стан української діаспори в Росії значною мірою відрізняється від стану українців на Заході. Росія є поліетнічною федеративною державою, яка має у своєму складі автономні державні утворення, побудовані за національно-територіальним принципом. Це значною мірою ускладнює внутрішньополітичну ситуацію і має неабиякий вплив на розв’язання національних проблем.

У цій доповіді зроблено спробу визначити особливості процесу трансформації Російської Федерації в останнє десятиріччя ХХ століття і його вплив на національно-культурне відродження українців у Росії, дослідити еволюцію російського законодавства з національних питань і деякі аспекти державної політики України в питанні захисту прав національних меншин.

Зростання інтересу до вивчення української діаспори в Росії – цілком природне явище. Кількість українців у Росії, за офіційними даними, сягає понад 4,3 млн осіб, або 3 % всього населення. Крім того, в українській та російській пресі називають цифри від 10 до 20 млн українців з урахуванням природного приросту та міграційних впливів. Так, за даними Держкомстату Російської Федерації, лише офіційна міграція українців до Росії становила в 1992 – 2000 роках 407, 2 тис. осіб [2, 257]. Незважаючи на таку велику кількість, вони залишаються однією з національних меншин і розділяють всі негаразди, які випали на їх долю в непростих процесах державного будівництва, що відбувалися в Російській Федерації в останньому десятиріччі минулого століття.

Становлення нової держави в Росії проходило доволі складно.

В умовах посилення відцентрових процесів, ініціатором яких спочатку виступило керівництво держави, було дуже важко утримати її федеративний устрій у звичному вигляді. Проблема виникла внаслідок того, що ні СРСР, ні РРФСР ніколи не були федеративними державами. Тому російське суспільство не мало й не має практичного досвіду життєдіяльності в умовах реальних федеративних відносин. Процес еволюції суб’єктів Російської Федерації починається з другої половини 80-х років. У цей час кризові явища вимагали рішучих реформ, демократизації та децентралізації керівництва [3, 26]. Колишні адміністративно-територіальні одиниці – краї та області – стрімко піднялися у своєму статусі до рівня суб’єктів федерації, переважаючи в чисельності населення та значному внеску в соціально-економічний розвиток.

У процесі трансформації Російської Федерації можна визначити кілька етапів. Перший етап – перетворення країв та областей з адміністративно-територіальних на територіальні утворення з правами автономії. Це період із другої половини 80-х років до 31 березня 1992 року, коли було підписано Федеративний договір. Договір юридично затвердив стан, що склався на той час у відносинах між центром і регіонами. Раніше Російська держава виступала як федерація лише у взаєминах із республіками та автономними утвореннями, а у відносинах із краями та областями – як унітарна держава. Відтепер федера-тивні відносини поширюються по всій території Росії. Новий порядок остаточно закріплювався створенням Ради Федерації, яка формується з керівників регіонів. Договір не зняв усіх проблем у сфері національних відносин. Більше того, він ускладнив ситуацію. Керівництво регіонів, отримавши досить широкі повноваження, певну незалежність і свободу, починає діяти у вузько регіональних інтересах, не маючи можливості, а частіше не бажаючи у складних економічних умовах розв’язувати національні проблеми. Але, незважаючи на брак підтримки з боку центральних та місцевих органів влади, в цей період відбувається пожвавлення процесів національного відродження серед національних меншин. Одними з перших визначились українські громадсько-культурні об’єднання. На початку 1990-х років у різних регіонах Росії діяло близько 40 товариств, які ставили за мету відродження національної культури в місцях постійного проживання українців.

Другий етап – підготовка і прийняття Конституції Російської Федерації – триває з 1 квітня 1992 року до 12 грудня 1993 року. Нова Конституція визначила статус автономної республіки у складі Росії, з якого вона повинна виходити при підготовці й прийнятті власної Кон-ституції. Статус інших суб’єктів Федерації визначають Конституція Російської Федерації та статут суб’єкта Федерації, який значною мі-рою є аналогом Конституції республіки у складі Росії. Таким чином, остаточно було закріплено рівноправність республік, країв і областей як суб’єктів Федерації. Третій етап – післяконституційний розвиток. Він повною мірою продемонстрував невизначеність і недосконалість Конституції саме в питанні регулювання відносин регіонів і центру.

В умовах ідейної боротьби й соціально-економічної кризи, в якій опинилася держава на початку 90-х років, правлячим колам у центрі була потрібна підтримка з боку регіональних і національних еліт. Спроба узгодити потребу інтеграції Федерації з національними республіками веде до поступок із боку центру у розв’язанні багатьох проблем. Із метою закріплення важелів влади, перерозподілу державної власності й отримання самостійного виходу на зовнішні ринки керівники найрозвинутіших в економічному плані регіонів і республік проводили політику максимальної суверенізації шляхом укладання з центром двосторонніх угод [4, 46]. Внаслідок цих процесів національно-регіональний чинник негативно вплинув на формування демократичних структур. З одного боку – сприяння консолідації етнічних груп, зростанню національної самосвідомості, з другого боку – цей процес призводить до втілення в масову свідомість тези про виняткові права окремих, так званих титульних етносів. У сфері національних відносин це призводить до обмеження прав національних меншин, у тому числі й українців.

Проголошення на початку 90-х років республіками й автономними утвореннями декларацій про державний суверенітет на практиці було зведено до утвердження суверенітету корінної нації. У деклараціях деяких республік корінний народ визначається як нація, а інші як російське або іншомовне населення. Державні установи та органи місцевої влади республік вживають заходи для всебічної підтримки соціального і культурного розвитку титульної нації, використовуючи на це бюджетні кошти. За статистичними даними, у п’яти економічних районах Росії: Центральному, Поволзькому, Уральському, Західно-Сибірському і Східносибірському – створюється близько 70 % ВВП, там розташовано 65 % усіх підприємств і сконцентровано 2/3 основ-них капіталів [5, 55]. Причому саме в цих районах в основному живуть і працюють українці. Наприклад, у Ямало-Ненецькому автономному окрузі вони становлять 17,2 % загальної кількості населення, в Ханти-Мансійському автономному окрузі – 11,6 %, у Тюменській області – 8,4 %, у Магаданській області – 15,4 %, у республіці Саха (Якутія) – 7,1 % [6, 34].

Більшість українців Росії своє майбутнє й майбутнє своїх дітей пов’язує з країною проживання, докладаючи всіх зусиль для її розбудо-ви. І в першу чергу ця держава повинна піклуватися про забезпечення їхніх суспільно-культурних потреб. У той же час практика надто часто свідчить про зворотне. На 2000 рік у Росії не було жодної української цілодобової школи, жодного українського класу [7, 60]. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на державному рівні спостерігається відмінність у підходах до проблеми захисту прав національних меншин. Представники етносів, які мають на території Росії власні автономні утворення, але мешкають в інших республіках Федерації і складають у них національні меншини, звертаються до керівництва відповідних республік, щоб отримати підтримку у створенні умов для збереження й розвитку культури, традицій, національної самосвідо-мості. Це призводить до того, що центр практично не звертає уваги на розв’язання проблем національних меншин і перекладає їх на плечі національних республік і автономних утворень. Таким чином, українська діаспора позбавляється важливої підтримки з боку владних структур [8, 53]. Але, не зважаючи на це, процеси національно-культурного відродження українців Росії тривають і набувають нових якостей. У жовтні 1993 року в Москві відбувся перший Конгрес укра-їнців Російської Федерації, на якому було створено єдину організацію – Об’єднання українців Росії. Головою об’єднання було обрано відомого журналіста Олександра Руденко-Десняка. Ця подія здійснила додатковий поштовх до створення українських громадських об’єднань у Росії, яких у 1995 році налічувалось уже 73 товариства.

Труднощі у створенні належних умов для захисту й реалізації прав національних меншин мають глибокі політичні й історичні корені. У СРСР, починаючи з 30-х років, навіть згадка про національні цінності, національні потреби сприймалася різко негативно. З проголошенням гасла про виникнення «нової історичної спільноти» – радянського народу, існування якихось проблем національних меншин не визнавалося взагалі. Як свідчить історія, за часів панування в СРСР тоталітарного режиму, досвід у цій сфері, нагромаджений за перші роки радянської влади, було втрачено, а державної політики у вирі-шенні цих питань не було.

Першу спробу розв’язати цю проблему на державному рівні було зроблено наприкінці 1989 року. Було розглянуто і прийнято пропозиції про відновлення відмінених у 30-х роках національних районів та місцевих національних рад. Але цю ідею так і не було втілено в життя, оскільки в нових умовах відновлення національних утворень, з точки зору керівництва держави, лише стимулювало б етнічну напругу [9, 77].

Після розпаду СРСР і створення незалежних держав проблема національних меншин стала ще гострішою. Верховна Рада Російської Федерації у вересні 1993 року прийняла до розгляду проект «Закону про національні меншини в Російській Федерації». Але боротьба, що розгорнулась між законодавчою й виконавчою владою, загальмувала цю роботу. У прийнятій у грудні 1993 року Конституції Російської Федерації стверджується, що Російська Федерація веде питання регулювання і захисту прав національних меншин (п. «в» ст. 71). У сумісному веденні Російської Федерації та ії суб’єктів знаходиться «захист прав національних меншин» (п. «б» ст. 72) [10, 46]. Нормативне регулювання прав національних меншин у Російській Федерації відбувається на трьох рівнях. На федеральному рівні (Конституція РФ, федеральні закони, укази Президента РФ, нормативні акти федераль-них міністерств та відомств). На рівні суб’єктів Федерації (в консти-туціях республік, статутах країв і областей, у законах суб’єктів РФ, у підзаконних актах органів державної влади суб’єктів РФ). На рівні місцевих органів самоврядування (в нормативних актах органів місцевого самоврядування). Така невизначеність у розмежуванні повноважень і обов’язків, наявність сумісної компетенції призводила до дублювання нормативних актів і врешті-решт до нерозв’язання реальних проблем, бо немає чіткого розуміння, хто повинен їх розв’язувати. Лише з 1996 року почалося створення відповідної правової бази захисту прав національних меншин у Російській Федерації. Указом Президента РФ від 15 червня 1996 року було затверджено «Концепцію державної національної політики Російської Федерації», яка передбачала політичну та правову захищеність національних меншин. На основі положень концепції було розроблено і прийнято Федеральний Закон «Про національно-культурні автономії». Прийняття цього закону мало неабияке значення для розв’язання проблем національних меншин у Росії. Згідно із законом у 1997 році було створено національно-культурну автономію «Українці в Росії», яку очолив О. Руденко-Десняк. Національно-культурні об’єднання українців у Росії отримали закріплені в законах права, але, на жаль, про широку державну підтримку знову не йдеться. Одна з головних причин, що заважали плідній праці, – це постійні й часті зміни у вищих керівних органах Російської Федерації. Згідно з Концепцією при уряді Російської Федерації було створено Консультативну раду з питань національно-культурних автономій, яку за регламентом очолив віце-прем’єр. За умов постійної зміни керівництва рада ніби й існувала, але була малоефективною. Головний орган державної влади, з яким доводиться мати справу керівникам українських національних об’єднань у Росії, – Мі-ністерство у справах федерації та національностей Російської Федерації теж не спромоглося забезпечити відповідний рівень наступності. Міністри, які дуже часто змінювалися, змушені були починати кож-ного разу спочатку. Друга проблема – брак реальної матеріальної підтримки з боку держави. Комітет у справах національностей Державної Думи Російської Федерації домігся введення статті в Державний бюджет на реалізацію Концепції національної політики. Але на цю статтю не було виділено жодної копійки [11].

На міждержавному рівні проблеми національних меншин уперше було розглянуто ще в 1990 році. В угоді «Про основи відносин» між Україною і РРФСР від 19 листопада 1990 року є пункти про взаємні гарантії політичних, етнічних і культурних прав громадян кожної з республік на території іншої сторони [12, 79]. Після встановлення у 1992 році дипломатичних відносин із Російською Федерацією уряд України робив неодноразові спроби створити дієву систему гаран-тування соціальних і культурних прав українців за межами України, в тому числі в Росії. Питання про соціальні й культурні права української діаспори в Російській Федерації постійно вносились у програми міждержавних переговорів. Українська держава визнала українців, які мешкають у Росії, як невід’ємну частину українського народу й на-голосила на потребі допомоги з боку держави і громадських установ у національно-культурному відродженні діаспори. З метою координації зусиль відомств, організацій і громадських об’єднань Комітет у справах національностей та міграції, Міністерство закордонних справ, Міністерство культури і мистецтв, Міністерство освіти та науки, Національна академія наук та інші розробили Державну програму «Українська діаспора на період до 2000 року». 22 січня 1996 року цей програмний документ затвердив Кабінет Міністрів України. Незважаючи на скрутне економічне і фінансове становище, Україна взялася за надання українській діаспорі посильної допомоги в задоволенні її культурних, інформаційних потреб, створенні й підтримці українських культурних центрів, підготовці культурно-освітніх фахівців [13, 163]. Але, незважаючи на певні результати реалізації програми «Українська діаспора на період до 2000 року», позитивні зрушення у сфері правового забезпечення прав національних меншин у Російській Федерації, культурні, мовні, освітні проблеми українців у Росії ще не розв’язані. Відносини української діаспори в Росії з Україною, як підкреслює голова національно-культурної автономії «Українці в Росії» О. Руденко-Десняк, мають дещо спорадичний характер [14]. Як зазначали делегати VІІІ Світового Конгресу Українців, що проходив 18–23 серпня 2003 року, українські громадські й культурні об’єднання, на жаль, і до сьогодні практично не мають реальної підтримки з боку Російської держави, керівництва республік і областей. Крім недоліків російського законодавства у сфері захисту й реалізації прав національних меншин, культурному, інформаційному, організаційному розвитку українських громад заважає моноетнічна політика керівництва автономних утворень і республік у складі Федерації.

Проте у складних умовах трансформації Федерації, браку дієвої правової бази і суттєвої допомоги ззовні українська діаспора в Росії зберегла величезний потенціал до національного відродження. Приклади успішної діяльності культурних і громадських об’єднань українців у Росії, статистичні дані, в тому числі наведені в цій доповіді, свідчать про надзвичайно важливу роль, яку може і повинна віді-гравати українська діаспора в Росії в збереженні культури, етнічної самобутності й генофонду українського народу.

Марат ЗАКІРОВ, 

аспірант кафедри історії та українознавства 

Луганського національного аграрного університету

Література

 1.  Вівчарик М. М. Українці у світі: східна і західна діаспора // Укр. іст. журн.– 1993.– № 11–12.– С. 58.

 2.  Население России на рубеже ХХ–ХХІ веков.– М., 2002.– С. 257.

 3.  Умнова И. А. Эволюция правового статуса края, области как субъекта Российской Федерации // Государство и право.– 1994.– № 8–9.– С. 26.

 4.  Лебедева Э. Е. Национальный вопрос и федерализм // Мировая экономика и международные отношения.– 1998.– № 9.– С. 46.

 5.  Лебедева Э. Е. Национальный вопрос и федерализм // Мировая экономика и международные отношения.– 1998.– № 9.– С. 55.

 6.  Західна діаспора, східна діаспора: мовою статистики // Політика і час.– 1992.–

№ 11–12.– С. 34.

 7.  Дорожинський П. В. Українська національна меншина в Російській Федерації повинна домагатися своїх прав // Самостійна Україна.– 2000.– Січень–березень.– С. 60.

 8.  Лебедева Э. Е. Национальный вопрос и федерализм // Мировая экономика и международные отношения.– 1998.– № 9.– С. 53.

 9.  Крупник И. И. Этническая ситуация в Советском Союзе. Новая трансформация и судьба меньшинств // Ленинградская конференция по правам меньшинств 2–4 июня 1991 года. Доклады и сообщения.– Л., 1991.– С. 77.

10. Конституция Российской Федерации.– М., 1993.– С. 46.

11. Руденко-Десняк О. О. Українська діаспора існує не лише на Заході // Урядовий кур’єр.– 2000.– 9 лютого.

12. Крупник И. И. Этническая ситуация в Советском Союзе. Новая трансформация и судьба меньшинств // Ленинградская конференция по правам меньшинств 2–4 июня 1991 года. Доклады и сообщения.– Л., 1991.– С. 79.

13. Леонова А. Н. Українська діаспора // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України.– № 4/98.– С. 163.

14. Руденко-Десняк О. О. Українська діаспора існує не лише на Заході // Урядовий кур’єр.– 2000.– 9 лютого.

Матеріал науково-практичної конференції “Українська діаспора в Росії: стан, проблеми, перспективи” (Київ, 22 грудня 2003 р.) Науково-популярне видання до зборів української Всесвітньої Координаційної Ради 2004 р. за загальною редакцією Світлани Остапи.

uvkr@iptelecom.net.ua