Про подвижника українського руху в Росії голову української громади міста Нижнєкамська з Республіці Татарстан пана Євгена Савенка

Чомусь завжди в житті складається так, що свою належність до нації, до народу, до історичної батьківщини ми відчуваємо дуже гостро лише тоді, коли опиняємося в іншому мовному середовищі, так би мовити, “на чужині”. У тузі за Вітчизною по всьому світові гуртуємося в осередки, відкриваємо недільні школи, організовуємо творчі колективи, щоб не забути рідну мову, зберегти свою культуру. Безліч таких осередків розкинуто й по великій Росії. І очолюють їх українці від щирого серця. Один з їх числа – Євген Вікторович Савенко. Від самих витоків він – голова української громади міста Нижнєкамська, що у Республіці Татарстан.

На початку жовтня громаді виповнилося 10 років. Це були важкі роки пошуку, відродження й становлення української громади серед складного різноманіття інших культур і народів, які населяють цей благодатний край. Сам керівник 25 жовтня теж відзначає ювілей, але йому виповнюється трішечки більше – 50! Тому розповідаючи про осередок, який він очолює, варто зупинитися й на деяких фактах з його особистої біографії, щоб стало зрозумілим, чому саме його найбільше схвилювала хвиля українського відродження за кордоном. На ці питання, звичайно, найкращу відповідь дасть сам пан Євген. Ми лише звернемося до нього з ними:

– Євгене Вікторовичу, розкажіть як сталося так, що Ви опинилися так далеко від етнічної батьківщини?

- Народився я за межами України, у місті Находка Приморського краю. Це так званий Зелений Клин, де проживає багато українців. Мої батьки, які до мого народження мешкали на півдні Воронезької області, були завербовані заробляти “великі гроші”, але заробили “лише мене”. Моя матінка і тато з півдня Воронезької області. Батько мого батька, а мій дід, жив до 1928 року під Харковом, біля Мерефи. Під час розкуркулення дідусь виявив спротив, був арештований, деякий час сидів у в’язниці, потім був примусово висланий в Россошанський район Воронезької області, радгосп “Начало” де і познайомився з моєю бабусею. Бабуся Марія Прокопівна Донченко народилася і жила в місті Ольховатка Воронезької області - це поселення Слобідської України. Українці там живуть з 1651 року. Вони прийшли після поразки Богдана Хмельницького під Берестечком, ті що раніше жили десь біля Острогу.

Перед війною дідові було дозволено переїхати в місто Россош, де він встиг збудувати невеличку очеретяну хату (підлога була земляна – долівка), потім почалася війна. Саме в цю хатину в 1956 році батьки привезли мене з Находки і залишили у бабусі. В Россоші було в той час безробіття, і вони поїхали шукати кращої долі. Брат батька влаштувався у Воронежі, і запросив їх до себе.

До школи я виховувався у бабусі. Російської мови не чув, чаю не пив, раз на рік приїжджали батьки, привозили одяг і ласощі і знову зникали.

Влітку 1962 року моє українське дитинство закінчилося - мене повезли у Вороніж до школи. Там я зазнав великого лиха! Я ніколи не носив нормального взуття, а мені купили туфлі і примусили в них ходити. Це була справжня мука! В класі, де панувала російська мова, з мене діти глузували, хоча самі носили прізвища Кладько, Гудко, Самотіна, Руріна, Юрко. Спочатку я поліз битися, але перемогти весь клас не зміг. Мене взялася опікувати моя перша вчителька Ніна Іванівна Гополяк. (В кінці 1990-х років саме вона працювала вчителькою недільної школи від обласного товариства «Перевесло» під керівництвом професора Миколи Бірюка у Воронежі). До 15 років кожного літа я був українцем у бабусі, а на зиму знову перетворювався у “кацапа”.

У 1971 році я поступив навчатися в медичне училище. Навчання і кохання вийшло на перший пункт мого життя, і їздити до бабусі вже не стало часу. Потім армія, навчання у Воронізькому медичному інституті, робота лікарем займали майже все моє життя.

Після інституту працював в Россошанському районі і навіть зустрічав людей, які ще пам’ятали мого діда. Там запізнався із своєю дружиною Ольгою.

У 1988 році моє життя круто змінилося. Ми з дружиною вирішили переїхати у Татарстан, в нове молодіжне місто Нижнєкамськ, де нам було обіцяно багато гарних перспектив і відносно роботи і відносно житла. Для мене особисто переїзд був не легким. Мій батько дуже не хотів, щоб я сюди їхав, бо був впевнений, що тут, серед росіян і татар, я позбудусь свого українства. Відверто кажучи, дійсно специфічне північноросійське і татарське оточення мені не дуже не сподобалося. Я виховувався між греками, українцями і євреями, людьми веселими і доброзичливими. А в Нижнєкамську чомусь мені зустрічалися переважно сумні люди і море брудної лексики. Можливо, так склалися обставини, що я потрапляв саме на таких людей. Вони, якщо можна так висловитися, теж, як і ми, були заробітчанами. А до цього прошарку потрапляють не лише інтелігенти. Тому доводилося звикати жити у новому оточенні.

– Пане Євгене, існує таке розуміння, виходячи з досвіду багатьох поколінь, що українці, не народжені в Україні, найчастіше стають за покликом душі “більшими” українцями, ніж ті, що не опинялися ніколи за межами Батьківщини.

Підсвідомо кожна людина відчуває свої корені мозком, душею, серцем. Те, що закладено в ній генетично, колись все одно проростає зерном добра, прагнення відтворити своє, рідне, близьке по духу. Виникає, незалежно від нас в душі якийсь протест проти чужого, неприродного. Хочеться доторкнутися до чогось таємного, але близького, зрозумілого.

Щоб не задихнутися в цій атмосфері, я пішов до літературного клубу. Спочатку слухав, що говорять інші, потім став говорити сам, а через деякий час вже його очолював. Наш літературний клуб “Сучасник” чесно одержав третє місце у Татарстані без будь-яких “блатів”, і я тим пишаюся.

Після розвалу Радянського Союзу дихати знову не стало чим. На той час татарська спільнота була досить агресивною і недоброзичливою. Політика держави не давала впевненості в завтрашньому дні. На душі був великий смуток, а розради ніхто ніякої не давав. До того ж, у 1993 році не стало мого батька, який утримував в мені нескорений український дух. Почало не вистачати українського спілкування. Саме тоді, мені здається, найгостріше я відчув своє призначення, свою справжню причетність до нації, до народу, який дав мені національність.

На початку вересня 1995 року я їхав з 5-річним сином Вітьком у трамваї, нас обігнав молоковоз (жовто-блакитного кольору). Я звернув увагу сина на той майже “український” молоковоз, а син, відчувши, що до нього звернулися не по-російськи, почав відповідати мені англійською мовою (він навчався у дитячому садку з іноземною мовою). Для мене це був жах! Після цього моє прагнення до спілкування з українцями стримати було вже не можливо.

5 жовтня з допомогою татарки Венери Саміковни Кістєєвої, яка працювала на той час в міській адміністрації, я надрукував у місцевій газеті оголошення, де запропонував створити українську громаду, і 7 жовтня товариство усіх бажаючих зібралося вперше. Тоді ж я зрозумів, що відчуття своєї самосвідомості сиділо в мені завжди, але щоб остаточно відчути в собі дух національної гідності, необхідний був якийсь поштовх. Ним стала перша зустріч українців міста, яких, як я тепер бачив, було тут чимало.

– Євгене Вікторовичу, Ви досить добре розмовляєте українською, де Ви її вивчали?

- Коли почало працювати наше товариство, майже всім було важкувато згадати рідну мову, якою не користувалися багато років. Я почав згадувати як говорила моя бабуся. В голові українська мова була завжди, але не було достатньої мовної практики. Я почав вголос читати українські книжки, згодом почав навіть думати українською.

Я жив усе життя з відчуттям, що я українець і національна свідомість була завжди, але до певного часу вони в мені чомусь дрімали, а потім раптово прокинулися. Я почав надолужувати втрачене і працювати з подвійною силою.

– Яку зараз Ви приймаєте участь у громадському житті?

- Ростиславо, Ви ж знаєте, яку роботу веде наше товариство по розбудові українства на теренах російської діаспори. Перелічити мою участь у громадському житті в рамках однієї статті – справа не з легких. Роблю все, що можу, що вважаю потрібним, навіть не звертаючи уваги, чи вона посильна. Досить сказати, що з 27 запланованих пунктів плану роботи на минулий рік ми виконали 32 (і було ще два не виконаних з об’єктивних причин).

– Скажіть будь ласка, пане Євгене, як ставиться районна та міська влади до української громади?

- Дуже прихильно. Допомагають чим можуть, а якщо не можуть допомогти, принаймні не заважають. Коли можуть – дають, наприклад, приміщення концертного залу для виступів, автобус для подорожі, безкоштовно нам виділено приміщення для Українського культурного центру “Вербиченька”, і два приміщення для дітей та для недільної школи. Ставляться до нас доброзичливо, часто приводять нас у приклад іншим національним організаціям міста, як найбільш активну організацію.

– Чи маєте Ви, українці, підтримку з боку українського уряду?

- На жаль, не маємо.

– Як часто Ви буваєте в Україні?

- Щорічно.

– Найяскравіша Ваша згадка про Україну?

- 24 серпня 2001року під час святкування 10-ї річниці Незалежності України ввечері я стояв біля Михайлівського собору, дивився на прикрашені різнокольоровими ліхтариками мости через Дніпро і на салют. Вони мене вразили свою величчю, якимось піднесенням. Потім повертався вночі до гуртожитку через святковий Київ. Ювілей відзначало все місто, і я відчував себе причетним до цього великого свята. Цю чарівну ніч я не забуду ніколи.

– Що на Вашу думку, є найбільшою проблемою України?

- Донбасівські “яничари”, котрих московська влада пригнала на землі, які залишилися спустошеними після Голодомору.

– Євгене Вікторовичц, а що Ви думаєте про “Помаранчеву революцію” на передодні її річниці?

- Всі революції починаються під одними гаслами, а закінчуються часто під зовсім іншими. Наприклад, Французька революція XVIII століття починалася під гаслом “Свобода. Рівність. Братерство”, а закінчилася гільйотиною. Жовтнева революція теж починалася гаслом “Земля – селянам…”, а закінчилася колективізацією. Так що, чим закінчиться Помаранчева – важко сказати...

– Що на Вашу думку змінилося в Україні після неї?

- Не можу сказати, бо не живу там постійно, тимчасові враження, вісті з російського телебачення і численні “чутки” – вони й є чутки. Це навіть не спостереження збоку. Об’єктивно про це неможливо висловитися, тому що інформація однобока. Ми не чуємо українських засобів масової інформації, не читаємо українську пресу. Щоб зрозуміти все, необхідно жити в Україні.

– Чи не виникало у Вас бажання повернутися на Батьківщину?

- Щоденно мрію повернутися! Але маю багато зобов’язань: як чоловік – дружині в Україні буде важко, як син – в пам’ять свого батька я обіцяв, що не згублюся пилиною на теренах Росії, як батько – навчання сина ще не закінчилось, як громадський діяч – українці, яких я зорганізував до громадської роботи, вірять в мене, і я не маю морального права покинути їх. Інколи навіть в думках доходжу висновку, що краще бути щирим українцем в Росії, ніж абияким українцем в Україні. Так вже склалися обставини, і не ми в цьому винні. Напевно, лиха доля винна.

Розмову вела Ростислава СТАСІШЕНА,

менеджер по роботі з українською діаспорою

Української Всесвітньої Координаційної Ради

slavitsa@ukr.net