Як повернулася на Україну сім’я поволзьких українців з Волгоградської області

Щось невловиме, легке, але невідступне завжди тягне нас до Батьківщини предків, їхньої мови, самобутності. Часом це почуття жевріє в нас впродовж усього життя, але стримане різноманітними життєвими ситуаціями або особистими переконаннями воно тамується десь насподі нашої душі; деколи виривається назовні і змінює усе життя людини. Останнє сталося з нашою землячкою Розою Боднарук. Ми побували в неї в гостях під Тернополем влітку цього року.

Ця чудова жінка народилася вже після періоду „українізації” в Жирновському районі Сталінградської області, в селі Красний Яр. Тому освіту в школі вона отримувала вже на російській мові. Старша сестра її ще пам’ятає підручники на українській. Пані Роза розповіла мені про випадок з власного школярського життя. Одного разу вчителька з російської мови (котра була родом з України, навіть розмовляла російською з акцентом) просила клас прочитати вірша українською, надрукованого в якомусь підручнику. Всі по черзі намагалися це зробити, але всі читали жахливо, учителька підійшла до Рози, але дівчинка одразу відвела оченята і більше не дивилася на викладачку, поки хтось інший не виконав завдання…

Але пані Роза з’ясовує цей свій вчинок зовсім не тим, що вона соромилась своєї національності. Ще змалечку вона засвоїла, що ніхто не має право називати її „хохлушка”, бо була певна, що для цього існує зовсім інше слово – „Українка”, перше же, на її думку, має сильний зневажливий відтінок. Щодо випадку зі вчителькою, то тут правильно спрацювала дитяча психологія, яка відчула, що їй хочуть силоміць нав’язати місце „білої ґави” серед учнів, як вважає пані Бондарук.

 Ще живучи вдома п. Роза захоплювалася українською літературою. Читаючи один з творів Панаса Мирного, події якого відбувалися на теренах Східної України, вона з подивом помічала, наскільки назви сіл і містечок збігаються з рідними поволзькими!

По закінченні в Волгограді міського господарчого інституту молоде подружжя Бондарук свідомо вирішили обрати для переїзду Західну Вкраїну. Там вони і живуть останні роки. Одна з дочок переїхала в Москву, ще двоє дітей залишаються в Україні. Є п’ятеро онуків, троє з яких мають серйозні наміри займатися музикою.

Люди, які народилися в сім’ї автохтонних українців Росії, мають свою точку зору на російсько-українські відносини. Так, ці люди стверджують, що факт сумнозвісного Голодомору 1930-х рр.. мав і місце і в Поволжі, де продукти в 1932-1933 постачалися безперебійно лише в російські села, українці же вимирали родинами. На спорожнілі землі переселялися люди з центральних областей Росії…  

Пані Роза має величезну бібліотеку україномовної літератури у себе вдома. На прощання вона подарувала через мене Волгоградській дитячій школі мистецтв, де вивчається українська мова, цілу торбу книжок, а також записала на згадку україномовний вірш власної старшої сестри, яка живе все життя в нашій області і спілкується з українськими родичами лише поштою. Пропонуємо вам один із віршів сестри пані Бондарук – Линькової Раїси Яківни:  

Татова коса
Як у всіх, так і в мене –
Турботи, турботи:
Полити, попрати,
Малеча, ще й ноти.

Та тільки буває,
Що здавить тоска
Та й душу на частки.
В думках розрива

Я в хлів тоді йду
З цвяшка косу знімаю
І як ту сиротинку.
Я її обіймаю.

Тату рідненький,
Це ж ваша коса
Що блищала колись,
Як спадала роса,

Що так гарно дзвеніла
У ваших руках
Вклонялися низько їй
Трави в лугах.

А після дощів
Мій двірець невеличкий
На сонці веснянім
Травою вкриває.

Тепер вже і я
Знай косою махаю
Та й сльози з очей,
Як тата згадаю.

Як точив він косу
Ще й співав щось тихенько
Трішки плюне в долоні –
І знов помаленьку.

Береться за косу,
Так пахло квітами…
Як, таточку, гірко,
Що ви вже не з нами.

Я часто стареньку
Цю косу беру
І добрі слова,
Тату, вам говорю.

Гріє душу коса,
Як жарке оте сонечко.
Пам’ятає вас, тату,
Дорога ваша донечка

Олег ДЕРЕПАСКО,

редактор сайту “Місто на Волзі”, Волгоград