Інформаційний простір української діаспори у Росії

1.       Передмова 

Одним із найважливіших засобів  збереження власної етнічної самобутності в іноетнічному середовищі поряд із церквою та шкільництвом були і залишаються національні засоби масової інформації - преса, радіомовленн і телебачення, а сьогодні ще і інтернет. Українці, що після росіян і татар становлять найбільшу етнічну групу в РФ, фактично не мають навіть в місцях свого компактного проживання в регіонах широко організованого українського шкільництва, державних українських культурно-освітніх установ, але особливий дефіцит у діаспори в друкованому слові, радіо- і телепередачах на рідній мові.

Наявність великої маси українського населення в Російській Федерації, завдання збереження та подальшого забезпечення його етнічної самоідентифікації, розширення українських інформаційно-культурних впливів на всю діаспору потребують пильної уваги до проблеми становлення українських засобів масової інформації в Росії. Саме цьому і присвячений матеріал данного дослідження, підготовленого під егідою Комісії людських і громадянських прав Світового Конгресу Українців.

2.       ЗМІ Росії про Україну та діаспору

Кілька років тому в парижській газеті "Русская мысль" були видруковані "Два письма русскому интеллигенту об Украине" Олександра Горяніна. В першому з них він писав: "як не гірко, але російська інтелігенція здебільшого сліпа і глуха до України, до її історії і культури, до української правди і українського болю. Не те, щоб хтось відчував до України і українців неприязнь - я таких не зустрічав,- але нема інтересу, вкрай рідка обізнаність…Це не заважає їм висловлюватися про Україну і її мову, про все українське зверхньо. Якби я був українцем, мені такого ставлення було би цілком достатньо, щоб всією душею прагнути відходу від Великоросії".

Кроки, які допомогли б консолідації української громади хоча б у місцях компактного проживання, є очевидними. Це розбудова системи засобів масової інформації - мова це не тільки про випуск власної періодики, яка все ще залишається малотиражною й камерною, але й супутникове телебачення з України, про ретрансляції радіопрограм. Найболючішою проблемою ми вважаємо інформаційний голод, повну ізольованість діаспори від життя Вітчизни. Це зрештою не дивно, адже українські часописи, телепрограми, нові книги досі не доходять в українські громади. Була колись обіцянка Голови Деравного комітету України у справах національностей та міграції пана Володимира Євтуха (1997 р.), що уряд України передплатить деякі українські часописи для всіх громад східної діаспори.

На зустрічі в Культурному центрі України в Москві в лютому 1998 року з представниками української діаспори Росії президенту України Леоніду Кучмі було заявлено, що чи ненайбільший дефіцит українців Росії - це дефіцит системної інформації про Україну, її сьогоденне життя. Тоді зайшла мова про створення загальноросійського періодичного видання. І було висловлено сподівання, що цей проект вдасться здійснити при  участі українських і російських державних установ. Була надія, що між двома країнами буде укладено якусь відповідну угоду. З того часу минуло 6 років, а змін - жодних.

Об’єднання українців Росії неодноразово зверталося до владних структур Росії, зокрема, до Міннацу РФ за підтримкою у випуску газети. Принципових заперечень не було, але кошти владою не виділялись. Зверталося ОУР за підтримкою і до владних структур України. Був навіть лист з Міністерства закордонних справ України "Про створення газети для українців Росії" (№23/49-577-170 від 08 липня 1999 р.). Проте справа не зрушилася з місця. Посольство України в Росії не мало власних можливостей матеріальної підтримки видання. А шукати спонсорів у Москві серед російських комерційних структур було справою непростою - адже фінансова залежність від них мимоволі призвела б до необхідності відбивати погляди на українсько-російські відносини, що не завжди співпадають з державними інтересами України. Тому Посольство України в Росії ставило питання про необхідність державної фінансової підтримки газети з боку України, підтримуючи в цьому питанні позицію керівництва Об'єднання українців Росії. При умові поєднання певних зусиль Держкомінформу України, Міністерства культури і мистецтв України  та Товариства "Україна-Світ" і привернення їх уваги до нагальних потреб газети, на думку тодішнього Надзвичайного і Повноважного Посла України в Росії Володимира Федорова, викладеної в листі до заступника міністра закордонних справ України пана О. Майданника (20 липня 1999 р.), були всі можливості зробити "Український вибір" газетою високого рівня, який відповідав би завданням поширення в Росії об"єктивної інформації про Україну та слугував би зміцненню українсько-російського співробітництва. Проте так не сталося, і газета не стала загальноросійською української діаспори, бо вмерла від фінансового голоду .

Російські центральні та місцеві власті у кращому випадку залишаються байдужими до невід’ємних людських прав і культурних потреб українців. Немає й натяку на те, щоб Росія мала намір віддати українцям свій політичний борг, або щоб її увага до національно-культурних, життєвих потреб української меншини стала схожою  на державне піклування РФ росіянами в Україні. Укладач книги "Украинский сепаратизм а России. Идеология национального раскола" Міхаіл Смолін не залишає українському національному началу жодного шансу на існування, навіть у вигляді "малоросійського": "Украинство"… необходимо  удалить из русского тела как вредный вирус, избавившись от того идеологического тумана, мешающего многим русским видеть величайший вред "украинского" движения. Необходимо помочь  и людям, втянутым в это движение. Ведь они в своей массе лишь жертвы большой политики великих держав…Этих людей используют как орудие борьбы с единством русской нации. Национально мыслящие  русские люди обязаны, ради будущего русского народа, ни под каким видом не признавать прав на существование за государством "Украина", "украинским народом" и "украинским языком". История не знает ни того, ни другого, ни третьего - их нет. Это - фетиши, созданные идеологией наших врагов". Ця збірка обтяжена виразами: "яд украинской ереси", "русские малороссийского происхождения", "русско-польский жаргон, напоминающий гермафродита", "украинский туман должен развеяться, и русское солнце взойдет" і т.п.

Численні публікації "Інституту країн СНД", яким керує сумнозвісний українофоб Костянтин Затулін та "українознавці" Кирил Фролов й Олександр Севостьянов теж вносять свою частку отрути в міжнаціональні відносини. Лякаючи російського обивателя ростом числа українських культурницьких організацій Фролов пише: "необходимо оповестить все патриотические организации, политиков (особенно Краснодарского губернатора Кондратенко, ибо на Кубани "самостийники" действуют активно), казачество, священноначалие и Краснодарскую, Воронежскую, Тобольско-Тюменскую, Омскую и другие епархии Русской Православной Церкви об остроте проблемы" ("Русский вестник", №35-36, 1997 г.). Кирил Фролов так коментував підсумки Другого Всесвітнього Форуму Українців: "Лейтмотивом выступлений была тема консолидации и политизации на антироссийской почве украинцев, проживающих в России" ("Национальная газета", спецвипуск №6). Йому бажано було б, щоб українські товариства в Росії були нічим більшим як "гуртками гопака", і щоб, ні в якому випадку не стали фактором політичного життя Росії. Для цього він рекомендує створення альтернативної мережі національно-культурних товариств "русофільської орієнтації". А на сторінках "Русского вестника (№35-36, 1997 г.) він пише, що на цьому ж "так называемом Втором всемирном форуме украинцев" неназваний ним по імені "представитель Коми заявил, что "украинцы освободят народ Коми от российских завоевателей". Очевидно, что эти деятели будут поддержаны национал-сепаратистами в Башкирии, Якутии и др. автономиях".

Знаючи лояльність української діаспори до влади і її політичну коректність, ми уважно перечитали матеріали Форуму, і не знайшли ні подібних висловів, ні поіменно названого "представитєля Комі", який начебто мав виступ в рамках Форуму. Так офіційні працівники державної структури поширюють дезинформацію про українську діаспору Росії.

Про злісну українофобську позицію цього "спеціаліста" може свідчити і така його заява: "Деятельность же всех самостийнических структур в России должна находиться под строгим контролем. В частности, "работа" Украинского института, Украинского культурного центра в Москве должна быть объектом дискредитации и полемики с позиций общерусского национального единства". І закликає: "нельзя допустить принятия Федеральной программы поддержки украинской культуры в России российским правительством".

А сам директор "Інституту країн СНД" пан Константин Затулін висунув нову форму боротьби з Україною, яка полягає в тому, щоб обмежити в структурах влади Російської Федерації просування українців, які живуть в Росії. На його думку, українці в Росії утворили "п"яту колону" в російських владних установах. Відносно Договору між Україною і Росією (підписаного в 1997 р. і ратифікованого в 1998/1999 р.) на засіданні "круглого столу" "Україна - стратегічний партнер, геополітичний конкурент чи ворожа держава" (13 квітня 2000 року), проведеного Інститутом країн СНД він  висловився так: "считаем договор…крупной ошибкой российской дипломатии".

На побутовому рівні "хохол" у Росії - це свій, хоча і "со странностями". До нього ставляться поблажливо, адже він є предметом дотепів і доказом того, що російське начало є домінуючим. У той же час, українець, який не хоче, щоб його називали хохлом, викликає підозру, бо він може бути "мазепінцем", "петлюрівцем", "бандерівцем", "рухівцем", "ющенківцем" і взагалі - самостійником, а значить - вороже наставлений проти Великої Росії бо не визнає російської домінантності. Тобто деякі росіяни спочатку самі створюють міф про українців, а потім намагаються підганяти під нього реальність і свої стосунки із діаспорою. Спростовувати подібну міфологію, не маючи впливу на російські ЗМІ, неможливо.

До того, що преса в демократичній Росії пише на замовлення грошових мішків, усі звикли, але коли Інститут країн СНД, як напівдержавна структура накидає екстремізм законослухняній багатомільйонній діаспорі європейської держави, - насторожує. Хто замовляє цей антиукраїнський тон? Національно-культурні організації Росії займаються нормальною просвітницькою діяльністю. Вони виникли в процесі демократизації громадського життя, були покликанні до життя людьми високої культури і демократичних переконань, для яких слово демократія означало дію, і якщо до цих організацій ставитися без звичайної байдужості, здатні стати природним резервом лояльності громадян у ставленні до законної влади, джерелом культури і економічним мостом між двома сусідніми державами.

В січні 1999 року на засіданні Консультативної Ради у справах національно-культурних автономій при Уряді РФ зайшла мова про державні ЗМІ, які не реагують на побутовий шовінізм, не висвітлюють проблеми національних меншин. Що є причиною того, що на сторінки газет регулярно проривається шовіністична нота: брак професійного журналістського хисту,  наявність політичної сліпоти чи щось більше, наприклад, байдужість держави до декларованої нею принципів  національної політики?

На  байдуже, а здебільшого і несприятливе ставлення російських ЗМІ до національних запитів народів, що проживають на території Росії,  врешті звернула увагу Держдума і її Комітет у справах національностей, заініціювавши парламентські слухання на тему "Роль ЗМІ в розвитку міжнаціональних відносин", які відбулися 7 лютого 2002 року.

В силу історичних особливостей радянського типу формування інформаційного простору і наступного пострадянського перерозподілу українська компонента в російському інформаційному просторі практично відсутня. При розпаді совєтського медіа-простору (значною мірою централізованого і замкнутого на Москві) намагання центральних ЗМІ зберегти свої ринки збуту в Україні були успішними. І зараз завдяки українській законодавчій практиці чимало популярних, тепер вже російських газет видаються в Україні спільними підприємствами. Від російських аналогів вони здебільшого мало чим відрізняються і фактично залишаються  російськими за духом і змістом, хоч і мають статус українських. До речі, в Каталозі видань російської Федерації і країн СНД, поширюваних в Україні, міститься 2600 назв російськомовних видань, в той же час Каталог експортних українських видань (в тому числі і російською мовою) включає всього 360 назв.

Явний перекос спостерігається і в присутності українських і російських інформаційних ресурсів в глобальній комп’ютерній мережі, звідки журналісти отримують левову частку інформації. Через Інтернет  можна отримати доступ не лише до електронних версій більшості центральних російських видань, але й до російськомовних дайджестів світових видань про Росію. Всі органи державної влади, політичні партії і провідні політики представлені на Web-сторінках актуальною поточною і аналітичною інформацією. Українська ж складова на цьому фоні виглядає надто скромно. Менше десятка популярних газет розповсюджують свої електронні версії на некомерційній основі. Web-сторінки українських державних структур за інформаційним наповненням та оперативністю значно поступаються російським, а чимало українських відомств взагалі відсутні в Інтернеті. (Хоча зазначимо, що саме Інтернет дає змогу розірвати блокаду української інформації у Росії).

В російську медіа-політику на українському напрямку закладено потужний політичний підтекст, а останніми роками він значною мірою залежить від коливань російського "політичного барометра". Російська влада виявляється в стані "переконати"  провідні недержавні ЗМІ проводити державну політичну лінію при реалізації важливіших внутрішніх і зовнішньополітичних проектів.

Так, при підписанні українсько-російського широкомасштабного Договору і візитів Президента України в Москву в телепередачах і на сторінках провідних російських газет з’явилися об’єктивні, доброзичливі коментарі і публікації про Україну. Характерно, що такі матеріали були навіть в передачах тих компаній і на сторінках тих видань, які свого часу роздмухували "цукрову війну", розігрували "севастопольську карту", тиснули на українські церкви в Україні або публікували "сенсаційні" фальшивки про політичні процеси в Україні. Даний зв’язок між Кремлем та пресою важко дослідити безпосередньо, але його реальність доведена багаторазовою синхронною роботою різних російських ЗМІ. В той час як за  президентства Володимира Путіна тотальний державний контроль над приватними ЗМІ взагалі не викликає жодних сумнівів. Саме тому майже усі антиукраїнські вислови преси (за виключенням крайнє правих націоналістичних та комуністичних газет) можна прямо рахувати на адресу Кремля та його національної політики. Такі політичні феномени, як Володимир Жиріновський та Константин Затулін були б неможливими, якщо б не знаходили підтримки у Кремля.

Коли на політичному горизонті "безхмарно", то російські ЗМІ абсолютно байдужі до України. Варто лише в українсько-російських відносинах виникнути "некерованим" ускладненням - в російських публікаціях, теле- і радіопередачах починається інтенсивне розкручення та експлуатація традиційний ряд негативних сюжетів, насамперед, по так званому "російському питанню". Небажаюча підкоритися російському впливу Україна, виступає в цій пресі як джерело негативної інформації. На жаль, негативних публікацій про Україну значно більше, ніж позитивних з тієї причини, що основним фактором інтересу російської преси до України є російсько-українські відносини і спроби вибити з України політичні і економічні поступки, вживаючи інформаційний важіль.

Тому є велика потреба державної підтримки спроб української діаспори налагодити роботу власних засобів масової інформації, які б були об’єrтивним інформаційним дзеркалом в цих важливих процесах.

Деякі висновки:

1.       Федеральний Закон РФ № 74-ФЗ від 17 червня 1996 року “Про національно-культурну автономію”, що передбачає право національних громад на отримання державної підтримки діаспорних інформаційних проектів, на федеральному рівні не виконується. При цьому українські громадські об’єднання Росії не мають впливових лоббістів своїх інтересів в вищих органах законодавчої і виконавчої влади Росії, не вміють використовувати їх можливості.

2.       Інформаційний вплив України у Росії перебуває на стабільно низькому рівні (можливо навіть є тенденція до його зниження). Україна не виконала Державну програму "Українська діаспора до 2000 року", ситуація з аналогічною програмою “Зарубіжне українство до 2005 року” – подібна. При цьому після ІІІ Конгресу українців Росії знизився авторитет і вплив федеральних українських об’єднань Росії на дяльність урядових відомств України.

3.       В РФ діють досить потужні антиукраїнські структури, що спотворюють в очах російського суспільства образ України та української громади у Росії. Українська діаспора поки не має змоги протистояти цим негативним силам, бо практично не представлена в ЗМІ РФ.