(До 100-ліття з дня народження Дмитра Нитченка (Чуба)

Якось в нашій "Червоній газеті" з'явилося повідомлення, що в Краснодарі, на Кубані, при робітфаку відкривається український відділ. Нас це зацікавило, і ми вирішили їхати і продовжувати навчання. Взявши з виробництва довідки про стаж нашої праці та характеристику, вирушили в дорогу. До Краснодару з'їхалось тоді багато української молоді з Кубані та Терщини. Ми склали іспити, але мене не прийняли. Причиною було те, що я вже закінчив дворічну Індустріяльно–технічну школу в Зінькові. Я був цим дуже пригнічений. Мусив повертатися назад.

Шукаючи підтримки, я послав листа до Москви до Міністерства національностей, до українського відділу, яким керував якийсь Шафран. Тим часом мій дядько сказав, що до Єсентуків (інше відоме курортне місто поблизу П'ятигорська) приїхав на лікування чи відпочинок брат наркома освіти СРСР Луначарський. За порадою дядька, я написав листа, вияснивши, що я закінчив Індустріяльно-технічну школу лише дворічну, а робітфак був розрахований на чотири роки, до того ж робітфак не з технічним ухилом, а загальноосвітній. Я сам поїхав до Єсентуків і, знайшовши мешкання, де жив Луначарський, постукав у двері. Вийшла покоївка, і я передав листа. За два-три дні, я одержав відповідь. Він написав на моєму проханні:... "Считаю возможным принять тов. Дм. Ниценка во вверенный Вам рабфак". Цього було досить. Я, мов на крилах, лечу знову до Краснодару, до Робітфаку, де вже почалося навчання. Це було вже восени 1926 року. Рекомендація Луначарського мала вирішальне значення, хоч і з Москви я мав теж позитивного листа. Мене прийняли на третій курс. Там я знову зустрів Коваленка. Діставав по 16 карб. стипендії на місяць, на які з трудом довелося жити. А жили в гуртожитку. В нашій кімнаті спершу було тільки п'ять осіб, і всі українці. Ми навіть ухвалили, що хто заговорить російською мовою, той платить три копійки штрафу. Для цього зробили ощадничку, яка стояла напоготові на столі, щоб приймати штрафні копійки. Але це тривало недовго, бо нас перевели в нове чотириповерхове приміщення й дали кімнату, де примістили шістнадцять студентів, серед яких були й росіяни. А тому незручно було продовжувати ту систему щодо мови.

Класи були мішані, тобто були там і хлопці, й дівчата. В гуртожитку дівчата мали свої чистенькі кімнати, до яких приємно було заходити. Але вони були працьовитіші за хлопців, тому не любили, коли ми приходили до них на розмови.

Серед викладачів були Семен Данилович Боклаженко, Коблянський, Михайло Лола, Жуковський. Боклаженко викладав мову та літературу. Він організував літературний гурток. Заохотив і мене зробити доповідь про модернізм та модерних поетів, що я після довгих вагань зробив таки. Але на якому рівні була та доповідь, тяжко сказати. Можна припускати, що на дуже низькому, бо я ще тоді мало читав, не розбирався в стилях, у напрямках, і навіть у мистецьких засобах, хоч я вже тоді часом друкував свої вірші в "Червоній газеті", а також у стінній газеті, де я був заступником редактора. А редактором був теж українець Вовченко, але з російського відділу. Тож частина стінгазети була українською, а трохи більше половини – російською.

В робітфаку я розгорнув працю по приєднанню передплатників на "Червону газету". Тоді ще в газеті не було багато голої пропаганди, а до того щоразу була літературна сторінка. Багато студентів українського відділу читали свою газету. Я діставав разом цілий пакет і потім роздавав. Часто десь на пошті газета затримувалась, губилась, тоді я йшов туди, сварився, і мені розшукували наші газети.

Пізніше наш лектор Боклаженко уклав плакат про кращих сучасних українських письменників. Він попросив мене взятися за розповсюдження, і я замовив і дістав з редакції "Червоної газети" з 50 плакатів для всіх, хто замовив.

Поет Іван Луценко, що був головним редактором "Червоної газети" цікавився давніми історичними виданнями про кубанських козаків. Колись було видано кілька томів такої історії Кубані російською мовою. Я знайшов букіністів і в них купив для Луценка всі томи. Через якийсь час він надрукував свою історичну поему "Енемський бій" і прислав мені в подарунок.

На українському відділі навчалося, здається, 160 студентів. На перервах у коридорі робітфаку часто лунали українські пісні.

Коваленко працював у драмгуртку, іноді ставили українські п’єси. Кімната, де відбувалися лекції української мови та літератури, була прикрашена портретами українських письменників, плакатами, уривками з творів. Тоді багато говорили про Павла Тичину, Володимира Сосюру та Максима Рильського. А Семен Данилович Боклаженко подбав, що до Краснодару приїхала навіть капела бандуристів з України й дала в міському театрі концерт. Приїздила також якась відома співачка й виступала перед нами в театральній залі робітфаку, мені здається, що то була Славна Соломія Крушельницька. Мав зустріч з нами і поет Іван Дорожний, що приїздив з України.

На українському відділі робітфаку навчався також один кубанець–бандурист, який іноді виступав на сцені і в робітфаку. А в місті, на нашу велику радість, відкрилась тоді на головній вулиці велика українська книжкова крамниця. Величезні вивіски на ній були намальовані українською мовою. Це все відбувалося в плані українізації, якою керував з України нарком освіти Микола Скрипник. Дякуючи йому, до головної міської книгозбірні з України надіслано було 2 тисячі томів української літератури, зокрема багато класиків.

В плані українізації на Північному Кавказі, головним чином на Кубані, відкрилося 240 українських шкіл. У станиці Полтавській відкрився український Педагогічний технікум. В самому Краснодарі, крім Педтехнікуму, були українські відділи в Педінституті, Сільськогосподарському інституті. Все це радувало наші серця. І коли відбувалась демонстрація, то ми не кричали "ура", як інші, а гриміло гучне "Слава"!

Ніхто нас тоді не утискував, хоч життя й було досить злиденне. З грішми було іноді так скупо, що я не йшов до студентської їдальні, а купував на базарі влітку фунт винограду за 10 копійок, і то було моє снідання. А від батьків я не просив допомоги.

Улітку 1927 року, діставши безкоштовний квиток, я поїхав на Україну, до Зінькова. Побачив знову рідні місця, своїх тіток, дідуся з бабусею. За пару днів по приїзді до Зінькова вирушив відвідати мою улюблену Олю Олешко. Прийшовши до неї, і подарував їй невеликий зошит з своїми віршами. Вони з її мамою мене гарно зустріли, але й розчарували:

– А ти знаєш, – сказала вона, – я вже заручилась!

– З ким? – запитав я, почувши таку неприємну новину.

З Вергульовим. Сюди прислали на працю одного красивого хлопця...

– То що, він, москаль? – ще більше здивувався я.

– Ні, він такий щирий українець...

– А чого ж таке прізвище?

– Його батько був колись Вергуля, а вже пізніше, побувши в Росії, зробився Вергульовим, – казала вона. – А розмовляє такою доброю українською мовою, він походить з села, недалеко від Зінькова... Він усім подобається...

Прощаючись, я попросив у неї на пам'ять фото. Вона охоче дала, порадившись з мамою в другій кімнаті, як підписати. На фото написала: "Милому Дмитрові на пам'ять про минуле".

В Зінькові всі знали красуню Олю Олешко. Висока, струнка, мала великі очі, довгу русяву косу...

Хоч я й не мав якихось планів чітких щодо неї, але вертався до хати з якоюсь гіркотою на душі.

Але в Зінькові вже мало кого зустрів з моїх колишніх учнів, майже всіх розігнало життя, вже десь порозліталися по світі, виїхали геть з глушини, якою був Зіньків. Але одного дня зустрів я Мотю Бродського, з яким навчався разом у школі. Він мав ще двох братів – Футю й Нюму – які, як пізніше я довідався, всі були співробітниками НКВД. Мотя розпитав мене, де я тепер живу і що роблю. Я йому щиро розповів...

Та ледве я повернувся до Краснодару, як там уже було прислане повідомлення про мене, про моє соцпоходження. Не минуло багато часу, як на зборах усіх студентів робітфаку, яких було близько 600, оголосили, що мене виключають як класового ворога, який приховав своє соцпоходження. Я був тоді цим так приголомшений, що думав, що вже на зборах матиму серцевий приступ. Я сидів у третьому ряду і коли дали слово сказати щось на своє виправдання, то мені так забило дух, що я ледве спромігся видавити з себе троє слів: "Я не винен".

Який то жах відразу відчути, що ти опинився за бортом життя, що ти нікому непотрібний, відчути й бачити, як від тебе всі тримаються осторонь. Це зрозуміти може лише той, хто сам пережив подібні трагічні часи. Лише Мусій Коваленко та ще двоє-троє студентів поставились до мене співчутливо.

Кілька днів я ходив, як прибитий, під страшною депресією. Я бачив, що життя для мене закінчене. Увечері я пішов на вокзал з наміром кинутися під поїзд. Ходжу по перону й чекаю першої нагоди. Нерви напружені, душить мене страшна розпука, хоч я в житті нікому ще не зробив жодного зла, але мушу гинути.

І в цей час я побачив перед собою безногого каліку, що повзав по пероні. Від ніг у нього були тільки малі цурупалки... І в мене зринула думка, вірніше висновок: ця людина без ніг, без майбутнього, без можливості нормально жити і навіть працювати, але не кидається під поїзд, не кінчає самогубством! А чому я дійшов до такого рішення? Адже я можу стати на працю, навіть чорноробом. Адже мільйони людей мають звичайну роботу, і живуть, мають родини й радість у житті. А я ще ж маю рідню в Україні, маю тіток, матір, дядьків... І ці думки мене отверезили, привели до притомності. Я вирішив жити, боротися за життя, Їхати на рідну землю, може вона мене привітає тепліше.

В цей час я згадав студентку Марусю Лугову, яку раніше мене теж викинули з робітфаку, і вона стрибнула з пароплава в річку Кубань і втопилась. Мені шкода було її. Я був з нею в дружніх відносинах, навіть була нагода, що ми разом з нею сфотографувались. А тепер її не було вже на світі. І мені не вкладалося в голову така жорстокість життя. Невже та дівчина чи я становимо таку велику загрозу для влади, для країни, що нас викинули, як собак, з навчального закладу?!

Спершу я думав повертатися до П'ятигорська, але скоро збагнув, що з робітфаку напишуть про мене і з заводу мене теж викинуть, і я матиму нове нервове потрясіння. А як не напишуть, то заводська адміністрація може сама запитати, чого я лишив навчання. І я вирішив остаточно їхати до Харкова. Радився я і з Мусієм Коваленком, і він підтримав мою ідею.

І в ті страшні дні, за три дні до від’їзду, несподівано дістаю листа від моєї милої приятельки Земфіри Агамалової. Вона писала:

"Дорогий Дмитре! Забери мене до себе хоч тимчасово, бо мене батько хоче силою одружити з росіянином, якого я не люблю. Він значно старший за мене, адвокат, а мені ще тільки 17 років. Я ненавиджу його..."

І що я міг порадити бідній дівчині? Я написав їй, що я сам опинився у страшному безвихідді, що мене викинули з робітфаку, і я не маю ні грошей, ні мешкання для життя. Справді, я ледве зібрав грошей на квиток до Харкова. Добре, що мене ще не викинули відразу з гуртожитку, а дозволили 2 тижні ще пожити. Я вже жив надголодь, зберігаючи решту грошей на дорогу.

Надворі вже випав перший сніг, коли я вирушив з Краснодару поїздом до Харкова. А в душі далі щось плакало, скиглило, мов дитина: "Ну, кому я скажу про своє горе, хто мене зрозуміє? І що це за країна, що мене так жорстоко кривдить? Скільки молодих людей уже загинуло від такої бездушності?"

Збожеволів і помер мій двоюрідний брат Макарко! Покінчив самогубством один учень нашої Індустріяльно-технічної школи через те, що їх по-звірячому розкуркулили, викинувши з хати. Його звали Василь Хмелик. А ось недавно загинула у хвилях Кубані Марійка Лугова. А скільки їх загинуло в цілому Радянському Союзі?! Кому потрібні такі жертви?! Кому вони приносять користь? І мені вірилося, що ще прийде час, що засудять цю непотрібну сваволю.

Поля Кубані вже біліли від снігів. Я дивився тужно у вікно, а в голові складався вірш:

Тихо дзвонять по рейках колеса,

Мене мчить кудись поїзд у даль,

А назустріч ланів сніжні плеса,

Мов шалена біжить череда.

Я з вагона дивлюсь на замети,

Що горять у сріблястім вогні,

І чогось мені робиться шкода

Своїх юних розгублених днів...

У Ростові була пересадка на харківський поїзд. Я вирішив відвідати редакцію "Червоної газети". Редактори Спиридон Добровольський та Іван Луценко привітно мене зустріли. Я розповів їм про свою трагічну долю. Вони заспокоїли мене і просили далі дописувати до їхнього часопису, хоч їм студент Омелько Розумієнко уже написав, що зі мною сталось.

Дмитро НИТЧЕНКО.

(З книги «Від Зенькова до Мельбурну»)

“Вісник ТУКК” № 1 (41) –2005

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Нитченко Дмитро Васильевич, псевд. – Дмитро Чуб (1905 – 1999) – український письменник, педагог, видавець, літературний і громадський діяч, член Спілки письменників України. Родом з Полтавщини. Літературну діяльність починав на Кубані. Працював редактором книжкового видавництва у Харкові. З 1949 р. – у Австралії. Автор книг “Шевченко в житті”, “Живий Шевченко”, “Елементи теорії літератури і стилістики”, “Люді великого серця”, “У дзеркалі життя і літератури”, спогадів “Від Зенькова до Мельбурну”, “Під небом Австралії” та ін. Нитченко був першим головою Української центральної шкільної ради в Австралії. 27 років він очолював Літературно-Мистецький клуб ім. В. Симоненка. За його редакцією вийшло понад 30 книжок. Упорядкував 9 випусків альманаху “Новий обрій”. До кінця життя не поривав стосунків з Кубанню.

Народився Дмитро Васильович Нитченко у заможній селянській родині в Зінькові, що на Полтавщині, 1905 року. Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був краснодарський робітфак, звідки його виключили, оголосивши класовим ворогом. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там Д.Нитченко прилучився до літературного життя тодішньої столиці України, познайомився з відомими письменниками, почав працювати в Державному видавництві. Пізніше він згадував про зустрічі з М.Хвильовим, С.Васильченком, Б.Антоненком-Давидовичем, І.Багряним та іншими.

З початком Другої світової війни Д.Нитченка мобілізують в армію. Йому довелося пройти через полон, а потім через табір переселенців у Німеччині. 1949 року Д.Нитченко разом з сім'єю приїхав до Австралії, де прожив 50 років. На перших порах було нелегко, довелося навіть працювати у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову. Але писати Дмитро Чуб не переставав. Успадкована від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбність допомогли йому подолати всі труднощі.

Протягом кількох десятиліть він працює учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні, створює й очолює Літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка, стає членом об'єднання українських письменників "Слово" і керує австралійською філією цієї організації.

Він постійно пише і публікує під псевдонімом Дмитро Чуб свої оповідання, вірші, нариси про подорожі, під іншим псевдонімом - Остап Зірчастий - друкує свої гуморески. В його творах постає дивовижна, повна несподіванок природа Австралії та життя наших земляків, закинутих долею на заокеанський материк. З-поміж кращих його книжок треба назвати: "Це трапилося в Австралії", "На гадючому острові", "Вовченя", "Стежками пригод", "Слідами Миклухи-Маклая". Дмитро Чуб також автор чудових оповідей "Живий Шевченко" та "Українського правописного словника".

Помер у Мельбурні 1999 року. Лігою українських меценатів та сім’єю тоді ж заснована Міжнародна премія імені Дмитра Нитченка,що присуджується щорічно за пропаганду українського друкованого слова.

http://www.chl.kiev.ua/95/WRITER/Chubbd.htm

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s