Помітки з щоденника із своїми враженнями про місяць незабутньої подорожі через всю Україну в етнографічну експедицію до української Гуцулії студентів з Росії

Початок

13 липня, 8:40. Відправлення поїзду “Свердловськ-Сімферополь”. Маю плацкартний квиток до Запоріжжя. Бокова полиця. Десь біля опівночі, вже після перетину держкордону дзвонить Леся Гіленко, студентка старшого, 4-го курсу музичного училища з міста Електросталі. Вона членкиня Московської української хорової капели, лідер Української молодіжної організації в Москві. Саме Леся зорганізувала нас в етнографічну експедицію в чудовий край України - Гуцульщину. Вона телефонує і питає, чи я вже їду. Кажу, що так, вранці буду у Запоріжжі, а ще за добу – в Києві...

Яка нині здоровшає духом, чистішає помислами, яснішає мріями.

З чого склалася моя поїздка до України? З доріг, зустрічей, розвітань. А ще - з гомону великого міста, потиску руки українських патріотів, які живуть і творять сьогодні на славу українську…

Над зустрічами і розвітаннями підвелися дороги із учора в завтра, дороги історії, дороги слова… То були щасливі дороги, серпневі та вересневі…

Взгляд с надеждой на новых украинских республиканцев и демократов

Правительственный кризис – естественный процесс для многих государств, находящихся на переходном этапе к стабильному демократическому развитию. Кажется, в Украине ничего особенного сегодня не происходит. Но какую бурную реакцию это событие вызывает здесь, в России. Такое впечатление, что у некоторых политиков из Москвы появилась надежда на возможность разворота украинских событий вспять, подальше от «оранжевого» Майдана. Хотя, как это часто здесь бывает, народные радетели  нам до сих пор толком не объяснили, что же плохого несут простым людям «цветные» революции?  Плохо это и все тут!