Колись я жив у Москві і дружив із цікавою людиною істориком Віктором Ідзьо. Де ми познайомились не пригадую, мабуть в українській бібліотеці на Велозаводській. Тоді в 1994 році ще не завершився первинний етап формування московської діаспори, вірніше її організованої верхівки: хтось щойно переїхав в незалежну Україну, хтось пішов працювати у Посольство України, хтось навпаки приїхав у Москву із провінції і лише заявляв про себе, тоді лише складалося ОУР... І в цьому казані людей, дискусій, надій і ідей з’явився худорлявий і живий, вічно збуджений і захоплений науковими проектами Віктор Ідзьо (це вже пізніше він став Віктором Святославовичем і професором). І ми відразу потоваришували. Пригадую зустрічі з Віктором як духовну розкіш, як дотик до історії України, як московську богему. Ось ми на дачі українського художника Ігоря Сукманського в Шеремет’єво. Віктор розповідає про Візантію, про русів на службі імператора. Потім про взяття Києва татаро-монголами у грудні 1240 року. Все в діалогах, артистично, як молодий Микола Гоголь. Слухаєш заворожено і мороз по шкірі. А на вулиці травень, цвіте бузок і співає соловейко. Навколо по периметру кімнати геніальні картини Сукманського стоять прямо на підлозі, притулені до стіни. Потім ми п’ємо чай і до ночі говоримо про мистецтво. Про Україну, в якій народилися, вивчилися, і лише потім приїхали до Москви.