Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 |  |
Карма: 0
|
Лiтературна Стародубщина. - 2007/09/26 19:00
Вірний зі Стародубщини
АЛЬДЕБАРАН
Трагікомічне оповідання
Вівці мої, вівці,
Вівці та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане?
Життя наше є часто поєднанням трагічного і комічного.
Цілу ніч мучило натхнення молодого учителя Цвіркуна, не даючи йому заснути. Величні картини відкривалися перед його очима, а спогади, які тривожили душу, не вміщалися в голові і просилися на папір. Десь о третій годині ночі Цвіркун відчув остаточно, що йому не під силу боротися із розпаленим розумом. Він підвівся до стола, схопив ручку, нервовим рухом посунув до себе перший-ліпший шматок паперу, і відтак, нерівні рядки слів полилися з під його «пера».Спливали години. На ту мить, як рожевий диск сонця озолотив ніжним світлом стіни його кімнати, перше в житті учителя оповідання було вже написане. Розпочиналося воно так:
«Нема нічого в світі краще від нашого лісу! Коли йдеш вузькою стежинкою, а перед тобою, куди не кинь зором, зелений край, який мовчить разом з тобою, розмовляє разом з тобою, і здається для твоєї втомленої душі, що немає в світі кращого друга, ніж цей ліс! Ліс завжди спокійний, не відає він турбот, а просто розуміє істинну правду життя, ту, яка схована від корисливого людського ока. І, може бути, як зупинишся на хвилинку, та викинеш з голови всю буденну нікчемність свого існування, то станеш, раптом, чистішим душею, та ближчим до Бога!»
І що це було за оповідання! Ну може скоріш і не оповідання, а так тільки, висловлення своїх власних думок, яких в кожного з нас забагато, та й знайдеться по Україні, мабуть, з декілька сотень спеціалістів, що вміють описати свої почуття набагато цікавіше та більш корисно для читача, ніж зробив це молодий учитель Цвіркун, та все-таки, як то кажуть, для кожного своя думка ближче до тіла і душі, і як би ті спеціалісти не писали, а висловити саме те, що лежить на душі того самого Цвіркуна, так, щоби він перейнявся їхнім словом і подумав: «оце ж точно мої слова!», це, здається є все-таки дуже складним завданням, і тому для Цвіркуна його твір, де кожне слово було його, і говорило саме те, що думав він, мало значення неабиякої вартості. І з цього часу в житті молодого учителя відбувся крутий перелом. Хоча, на перший погляд, в побуті його нічого і не змінилося – він, як і раніш, кожного дня, крім суботи й неділі, тихо ходив на роботу, яку не дуже любив за її монотонність, і в якій, як йому здавалося, він так і буде повільно колихатися до самої пенсії. Але тепер для учителя Цвіркуна існувала висока мета існування, і вона, як думалося йому, наче запалений в темній підземній печері смолоскип, буде висвітлювати весь його шлях.
Колеги по праці, ті, що складали звичайне коло спілкування Цвіркуна, нічого не знали про цю першу літературну спробу свого товариша, бо Цвіркун розумів чудово, що поки твір цей не буде видрукуваний хоча б у наймаловідомішім виданні, віри його талантові не дадуть ці «дрібні, нікчемні люди», які якщо й можуть про щось міркувати, то тільки про свої дріб’язкові повсякденні проблеми. Але якщо раніш Цвіркун слухав їхні розмови про сім’ю, обіди та гроші на нові італійські чоботи, лише з погано прихованою презирливою усмішкою, то тепер він усвідомлював свою вищість і якісність у порівнянні з ними, і вже їхні балачки просто проходили повз його вуха, не залишаючи й тіні сліду на його гордому обличчі. І колеги, як це не дивно, почали навіть ставитися прихильніше до Цвіркуна, хоч раніше вважали його просто зарозумілим молодиком. Тепер вже вони говорили поміж собою, що Цвіркун не така вже й погана людина, як їм здавалося на перший погляд, похмурість його вважали слідством невлаштованого, безсімейного життя, і навіть Марія Петрівна, дуже добросерда жінка, ветеран колективу, пообіцяла взяти його під своє секретне піклування.
Та що й казати – справді, колеги були недалекими від істини, бо Цвіркуна упевнено можна було зарахувати до того типу людей, які за характером своїм дуже і дуже сором’язливі, життя для них відбувається тільки всередині, а ззовні вони прикриваються від навколишнього світу, який ледве-ледве розуміють, і до якого аж ніяк не можуть призвичаїтися, надійним панциром, тобто мурують високі стіни навколо своєї душі, так що для навколишнього оточення залишаються часто загадковими особами, від яких не знаєш ніколи, чого слід чекати, і які тривалий час тихі й тихі, а потім, раптом, спалахнуть яскравим полум’ям переповненої почуттями душі, і знову надовго замовкнуть, залишаючи інших людей тільки дивуватися – з чого це воно таке раптом узялось, і куди потім знову поділося?
Та ніхто з Цвіркунових колег навіть і не здогадувався, які високі мрії, як хвилі на морський берег, надходять тепер до розуму молодого учителя. А Цвіркун вже збирався до Києва. Він думав, до якого фурору призведе там його поява, і в мріях своїх піднімавсь все вище та вище на гору слави. Довгими вечорами, коли він залишався один, і був час подумати про своє майбутнє, яке єдине відтепер зігрівало його душу і серце, він розслаблявся, відганяв од себе все важке, і після декількох хвилин чекання, легкі і веселі думки рожевими хмарками надходили до нього. Думки ті і справді були подібними до небесних хмарок. Спершу дуже прозорі та вельми несмілі, вони поступово, одна за одною, майже непомітною запоною, м’яко укутували свідомість, і незабаром, найгустіша хмара, що й невідомо яким чином з’явилась, повністю затьмарювала розум, і розганяла останні залишки здорового глузду. Цвіркун, наче до лабетів, цілком потрапляв до полону цих мрій, і ніяка сила не могла визволити його з їхньої солодкої неволі.
І от мріялося йому – стоїть він серед маститих письменників, і сивий прозаїк, з довгими обкуреними вусами і густою кудлатою шевелюрою, міцно обіймає його та тихо плаче, повторюючи одне слово: «Талант! Талант!» Та буйна учителева фантазія на цьому не зупинялася. Дух в нього захоплювався і сильніше стукотіло серце, коли він намагався поринути в далечину невідомого і уявити, що буде далі. І от бачилося йому, наче в тумані, велика площа, тисячі людей в єдиному пориві зачаровано дивляться на нього знизу вверх, а він, з високої трибуни, наче з неба, кидає їм свої палкі, величні слова. Але і це не все – далі, далі, як апофеоз, як вища проява, поставав перед очима, з усією своєю величністю, блакитний Маріїнський палац, широкі східці, чорна машина з державним прапорцем на капоті, і шофер біля неї, шанобливо відчиняє дверцята для нього – такого великого, а колись невідомого нікому учителя Цвіркуна…
Так мріялося Цвіркунові, і хіба ж винний він у тому? Хіба багатьом з нас не хочеться стати більшими, ніж ми є, і чи завжди ми задоволені тим, що маємо зараз? То ж, може і не варто дорікати за це Цвіркуну, тим більше сміятися з нього, бо що не кажи, а завжди буває так – що одному смішно, то іншому сумно, а решті і зовсім байдуже?
Але як би там не було, а герой нашого оповідання, молодий учитель Цвіркун, почав збиратися в дорогу. Одного вечора, взявши на роботі день відгулу, він вийшов із дому в старанно напрасованих брюках та білій сорочці, і попрямував прямо в путь до своєї слави. І всю ніч в тряському вагоні поїзда Цвіркун провів не змикаючи запалених очей. Він вдивлявся в темну непроглядну далечінь за вікном, тихенько зітхав, і лише притискував до колін невеличкий, брунатного кольору «дипломат», в якому самотньо спочивало, одягнене в новеньку, нещодавно куплену в магазині папочку, його оповідання.
Поїзд уперто рухався всім своїм механізмом вперед, до кінцевого пункту призначення, розганяючи чорну горобину ніч світлом своїх прожекторів, і чим ближче наближався молодий учитель до Києва, тим швидше і швидше зникали кудись рожеві його мрії, поступаючи місце холодній тривожній невпевненості, що липкою своєю долонею хапала за серце. І Цвіркун вже не знав, чи вірити йому, чи не вірити у подальшу долю, і готовий був вже одмовитися од всього, і тільки щось у самій глибині його єства обурливо боролося з хвилею страху і уперто штовхало свідомість свого хазяїна: «Вперед, до поставленої мети!», - не даючи глибоко занурюватися у вир песимізму.
Так, у тривозі і чеканні, і провів Цвіркун цю ніч.
Наступного ранку, приїхавши до Києва, молодий учитель, за допомогою добрих людей, знайшов редакцію одного літературного журналу, і з завмиранням серця, наче у напівсні, спустився стертими східцями у підвальне приміщення редакції.
Старший літпрацівник журналу, Юлій Осипович, поважна інтелігентна людина похилого віку, сива та високолоба, чемно привітала «молоде дарування».
- Що ж, такий молодий, а вже пишете оповідання? – запрошуючи гостя сідати, з добродушною усмішкою спитав Юлій Осипович, - а я у ваші літа більше поезією цікавився.
Під його ласкавим поглядом молодий учитель дещо підбадьорився, і вже сміліше поглядав навколо себе. Але жодного слова не злітало з його вуст – він рішуче не знав, що йому казати. Вихваляти себе з першого разу було трохи соромно, а що сказати іншого, дотепного, він не знав.
Старший літпрацівник спробував зав’язати розмову, спитавши щось у Цвіркуна, але той відповідав коротко та однозначно, і Юлій Осипович дуже скоро зрозумів марність своїх зусиль.
- Ну добре, оповідання так оповідання, почитаємо, - старший літпрацівник витяг з шухляди стола чистий аркуш, та посунув його по столу в бік учителя. – От, залиште тут свою адресу, і десь тижня через два отримаєте відповідь, - сказав він.
Ці слова просто здивували Цвіркуна.
- Тижня через два? – перепитав він, – як тижня через два? Я не можу так довго чекати! А потім? Що буде потім? Як я маю отримати відповідь – поштою? А раптом не дійде? Ні, я не можу!
- Що ж ви, шановний, хотіть, щоб я вам відразу відповів, прямо тут? – тепер уже здивувався Юлій Осипович.
- Я не можу два тижні чекати, у мене сил не вистачить! – кинувся зі стільця учитель, і благаючими очима впився в обличчя Юлія Осиповича. – Прочитайте зараз, хоч трошки, ви відразу зрозумієте, чи є в мене талант, прочитайте!
І молодий учитель ублагав таки старого літпрацівника. Юлій Осипович тільки зітхнув, скрушно покивав головою, і почав читати оповідання. Читав він недовго. Все частіше та частіше він одривав погляд свій від тексту, та скоса, замислившись, поглядав на Цвіркуна, і нарешті, відклавши папір геть, збентежено усміхнувся, не знаючи, що й казати. Цвіркун весь стрепенувся, «зараз, зараз вирішиться доля твоя», - застукотіло важко в його скронях, він очима, повними надії, уставився в Юлія Осиповича, все єство його напряглося, як натягнута струна… і перші ж почуті слова розбили, зруйнували всі його надії вщент.
Він не пам’ятав, як він попрощався, і чи попрощався взагалі із Юлієм Осиповичем, як вийшов на вулицю, як потрапив на вокзал. В одну секунду згинули невідомо куди всі рожеві його мрії, а замість них тривожна і холодна порожнеча владно охопила душу. «Ні, не може того бути… як, мене?... за що?... навіщо?» - хилиталися в голові уривки думок. І раптом, як удар ножем під ребро, як блискавиця, постало перед свідомістю головне – Що ж тепер буде далі? Знов робота? Знов ті самі люди, яких він, Цвіркун, так упевнено поставив нижче себе? Як же він тепер буде жити? Чи зможе він тепер теж, як і вони, бути комахою, і уявляти собі свідомо свою нікчемність? Ні, краще померти! – Остання думка, зовсім несподівана, жахом пронизала весь організм, і Цвіркун, наче злякавшись, рішуче відкинув її геть.
Але щось треба було робити, адже страшно в такий час залишатися на одинці з самим собою. Трохи заспокоївшись, молодий учитель підійшов до газетного кіоску, та на останні гроші скупив всі журнали, які там тільки були. У вагоні, по дорозі до дому, він з жадібністю перегортав їх сторінки, навчаючись в молодих авторів, як треба писати. Одне оповідання найбільше вразило розбурханий розум учителя. З журнальних сторінок постали перед ним, в усій своїй величності, прозорі тіла Вищих Володарів Співу, Неістотнопохилі Слуги Нового Божества Йипхифхетхачпга, Механічні Апендикси та Еліпсовані Душі Неправеднозабитих Курчат, тобто всі ті сюрреалістичні витвори, які так до вподоби деяким сучасним авторам.
«Так от як треба, а я то…», - тільки і міг вимовити учитель, вдаряючи себе долонею по голові. Падіння в порожнечу зразу припинилося, тривога зникла, і на душі полегшало.
«Треба, треба писати далі, - рішуче думав учитель. – Треба бути таким, як інші, треба писати так, як пишуть вони, треба ходити торованим шляхом, а не шлятися навмання, як дурень по болоту… Болото – моє минуле існування, от де було болото! Ні, так більше жити не можна! Вперед, до світла, до верху, до гармонії, туди, де велике життя, забратися, видратися будь яким чином, тільки бути там, серед вищих, серед корифеїв, нарівні та разом з ними!»
Цвіркун згадав, нарешті, своє перебування у Юлія Осиповича, і його навіть пересмикнуло, так йому стало бридко та неприємно од цього спогаду. Він згадав, раптом, як Юлій Осипович щось питав його про життя, про минуле, і це тепер здалось Цвіркунові дуже і дуже фальшивим: «Ласкою хотів узяти, ласкою, адже він до всіх так, у нього така установка, йому все одне, хто перед ним, яка людина, він до всіх однаковий! Але ж я не кіт, я не такий, мене просто ласкою не візьмеш, я людина, та ще яка людина, неабияка!»
Того ж самого вечора, приїхавши додому, молодий учитель рішуче сів за стіл, поклав перед собою журнал, в якості взірця, і ретельно косячи туди лівим оком, почав писати. Спливали години. І знову слова лилися золотим потоком, нерівними рядками лягаючи на папір. І знов відкривалися перед Цвіркуном небачені горизонти. На ту мить, як рожевий диск сонця озолотив ніжним світлом стіни його кімнати, нове оповідання було вже написане. Там було все, що треба – і трьохрогі сосни, і закручені в формі числа «666» берези, і синя жаб’яча шкуринка сонця на сході, і навіть самотній хлопець Альдебаран, що крапав прозорим гноєм на спраглу від правди землю.
Молодий учитель іще раз, уважніше, перечитав написане. Він навіть і не помітив, як тихо, повільно, рожеві мрії знов повернулися на свої місця. Дрібна солодка сльоза тихо скотилася на папір.
Ех, за що так, молодого-то спеціаліста!
1995 рік.
Повідомлення відредаговано: Вiрний зi Стародубщини, дата: 2007/09/26 21:35
|
|
|
| | Для додавання повідомлень Ви повинні реєструватися або авторизуватися. |
Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 | |
Карма: 0
|
У відповідь на:Лiтературна Стародубщина. - 2007/10/08 18:01
Вірний зi Стародубщини
«У ПОЛОНI»
Стародубське оповiдання.
I.
Марiйцi п’ять рокiв. Погано їй стало жити з того самого часу, як потрапив до полону брат Івась. Плакала, тяжко плакала по ночах мати, лихом згадувала той далекий незнаний край, де так рясно ллється людська кров, їй, простій сільській жінці, невідомо за що. Приходячи до сусiдiв, тривожно, змарнілим обличчям, впивалася до екрану телевізора, де палали рудуватою загравою бетеери, мучилися в передсмертних судорогах солдати, а дикторка, бадьорим голосом, белькотіла щось про велич Росії, та про захист південних кордонів.
«Ой, сину, синочку, що ж тобі тепер буде, на кого ж ти мене покинув?» - стогнала мати, i у власній хатi, ніччю, приходячи до дому, кидалася з лiжка долу, i глухi прокльони вбивала в землю. I Марiйка вбігала в кiмнату, i лякалася страшних материнських очей, її крику, i того, що вона тепер знала – є насправді вiйна, i вона зачепила своїми кощавими руками саме їхню родину.
Iвась був набагато старшим вiд Марiйки, його мати породила іще в ранній молодості, зовсiм молода, мабуть перший раз загулявши, i погубивши навіки своє дівоцтво. Законного чоловiка в неї вже так нiколи i не було, хоч чоловiкiв усіляких було забагато, а через п’ятнадцять лiт по Iвасевi, з’явилась на свiт i Марiйка. З’явилась зовсiм небажано, мати її не хотіла, як не хотiла свого часу i Iвася, але ж до Iвася якось призвичаїлася, навiть полюбила його материнською природною любов’ю, i рокiв з п’ять, поки хлопець був ще малий, жила разом з ним у батькiв зовсім самотньо, відмітаючи рішуче залицяння легковажних кавалерів, i турбувалася лише синовньою долею. Але потiм синок пiдрiс, батьки померли, якось несподівано швидко, зіпсовані до часу важкою працею та негарною горiлкою, i мати, жалкуючи про марнотраченi скороминучі лiта свої, а більше їй жалкувати нема про що було, знов пішла у розгул, i скорочувала, витравлювала лiта свої розпустою i горiлкою, як i батьки її, теж ставши старою до часу. I хоч багато часу проводила у лiкарнях, та сина свого не кидала, вiн був рiдною кровиночкою, над його колискою мати плакала молода, i скiльки б лiт йому потiм не було, дуже часто, дивлячись на нього, згадувала те минуле, i ніжність, туга, журба з’єднувалися для неї в єдине почуття святої материнської любовi. Марiйку вона так не любила, бо молодiсть вже минула, i з дiвчинкою свiдомiсть поєднувала тiльки загублені юнi надiї i наближення близької старості.
Мати все життя своє шукала любовi – дійсної, справжньої, може трохи казкової, такої, про яку спiвають в пiснях, але саме такої любовi вона так нiколи i не пізнала. Ох, пiснi цi пiснi! Вона любила слухати пiснi про любов, її дiвоча молодість, яка так i не розквiтнула так, як треба було б розквітнути їй, випала на тi роки, коли з усiх радiол, на танцях, на народних гуляннях тiльки i звучали пiснi про щире та чисте кохання. Та в життi своєму того, про що спiвалося в пiснях, їй так побачити й не довелось, i пiснi тi так i залишилися в пам’ятi її чарiвничим спогадом про те, чого насправдi нiколи не буває. Матерi з батьком нiколи було її любити, горблячись в день i в нiч на колгоспних нивах та присадибній дiлянцi, не любили, звичайно ж, її i тимчасові кавалери, шукаючи в нiй лише тілесну насолоду, ґвалтуючи душу, та зганяючи на опльованій жiнцi всі свої негаразди.
Тому мати i любила сина Iвася як могла, годуючи та одягаючи потрохи, та не турбуючи зовсім його душу. Може бути, пiдсвiдомо, боялася вона передати синовi свою нещасливу долю, та в будь-якому разі, не вона, а те оточення, в якому виріс Iвась, виховувало його. В його свiдомостi з дитячих лiт змiцнiлася думка, що вiн є обділений Богом i людьми, що ровесники його є кращі нiж вiн, i вiн звик мститися на них за свою ображенну мати, i за всi негаразди, що отримував вiд життя. I чим старше ставав Iвась, тим бiльше вiн бачив свою й материнську злиденність, бачив, як йому здавалось, недобрi погляди сусiдiв, чув їхні посмiшки i слово «байстрюк» за спиною, i ставав все бiльше i бiльше злим, жорстоким, немилосердим. Він крутився, як змія, і наносив разючі удари, куди тільки міг, на всі боки, отруюючи і ображаючи все навколишнє, лиш би тільки інші, «везунчики», могли хоч би один раз відчути те, що він відчував кожен день. Його боялися, його ненавиділи, і як ту саму змію, ніколи не чіпали, трималися осторонь, маючи з ним стосунки тільки по необхідності.
Одна лише мати любила Iвася, любила сліпо і безтямно, і коли забрали сина в армію, відчувала без нього нудьгу і безпритульність. їй було погано і важко без сина. Вона часто згадувала, як їм було разом весело, як їм добре жилося (так їй зараз здавалось), як син допомагав у роботі, і якою він був для неї опорою в домі. Мати думала про те, як сину важко в армії, але допомогти йому нічим не могла, навіть на продуктову посилочку в неї не ставало грошей, і вона тільки лічила дні, скільки йому ще залишалось служити.
Івасю ж служба в армії сподобалася, там ніхто не знав його минулого, а жорстокість та хитрість, вміння виживати в скрутному становищі, високо цінувалися в умовах казарменого життя. Через півтори роки повернувся він до села упевненою в собі людиною, але не менш жорстокою, чим був колись. Iвась змужнів у армії, у нього виникла міцна звичка відчувати себе сильною людиною, котрій нема чого боятися, і яку ніщо не може похитнути. Він чудово розумів, що спокійного життя для нього в селі вже не буде, бо минуле таки тяготило над ним байстрючею долею, і проживши дома декілька днів, Iвась думав лиш про те, як пошвидше зникнути із села.
Тут, незабаром, розпочалася війна, коли бунтівлива провінція, що ніколи не визнавала своєї підлеглості, виступила проти імперського центру, і Iвась, поцілувавшись з матір’ю, єдиною людиною, котру він любив, за те, мабуть, що й вона теж любила його, пішов добровольцем, за контрактним договором, на війну. Така думка – нащо він іде воювати, і чи має він право так розпоряджатися своїм та чужим життям, навіть не приходила йому до голови, йому просто необхідно було покинути рідні краї, а війна здавалася тим чудовим місцем, де він міг зробити все, для того, аби «стати на ноги», як він любив казати, проторувати шлях до свого майбутнього, до гарного життя. Так він пішов від матері, а тій нічого не залишалося, як знов турбуватися за його долю, та не вірити, що син пішов від неї назавжди, пішов на пошуки нового життя, щоб вже ніколи не повернутися до старого.
Минуло кілька місяців, і мати одержала з півдня, від Iвасиного полкового побратима, котрому син перед боєм, про всякий нещасливий випадок, віддав свою адресу, чорну звістку про те, що син її в одному з боїв загубився, зник, і що з ним таке сталося, ніхто не знає. Цей побратим Iвася був, мабуть, добросердою людиною, бо у своєму листі прохав мати не хвилюватися за сина, а вважати, що він потрапив до полону, та при щасливій нагоді буде обмінений на вражих бійців-полонеників, і повернеться до рідної матусі живий та здоровий. Мати прочитала цього листа, знепритомніла, та потім зачепилася всім своїм єством за цю надію, і уперто, кожен день, чекала і вірила, що все буде добре, і син її повернеться до неї, бо не вірити в це і продовжувати жити, так, як вона жила раніше, вона вже не могла. Але по ночах, коли ховалося сонце, і нічний морок охоплював увесь світ, матері ставало моторошно, разом з мороком вповзали в душу страшні зловісні почуття, і вона кричала, билася головою, і навіть втрачала розум. I ніхто їй не допомагав, бо нікому вона не була потрібна, стара й жахлива, нікому вона не була потрібна, крім своєї маленької дочки Марійки. Але про Марійку мати неначе забула, вона весь час думала про сина, про Iвася, а дочку тільки годувала, майже автоматично, стежила за тим, щоб вона була жива, i більш нічого.
Та час лікує все, i через якийсь період мати заспокоїлася, призвичаїлася, i не чула вже Марiйка по ночах її стогонів, тiльки все бiльше лякалась материного обличчя, старого й одутлого, з побляклими потьмянілими очима, обличчя, якому, здавалось, уже само існування було не потрібне.
Знову мати ридала, ридала до нестями, тихо i довго, виводячи тужливе «си-иночку», тодi, як почула вiд одного захожого чоловiка, механiка-калiки з сусiднього села, високого, гостроплечого, iз злим, наче вирізьбленим, лицем, оповiдь про те, що вiйна там, на пiвднi, точиться жорстока та запекла, i людських душ не жаліють анi з одного, анi з iншого боку. «Б’ються там насмерть, i хто до полону потрапив, считай не живий», - казав інвалід, i дивився жорстоко в переднiй кут, туди, де колись, за старих людей, висіли ікони. I хоч насправді інвалід цей був брехливою пустопорожньою людиною, ображеною на весь світ за свою інвалідність, здобуту по п’яній дурості, і війну він розумів не набагато більше від Марійчиної матері, та все ж, природно, слова його лягли новим нелегким тягарем на її серце. Але мати знайшла в собі сили і знов заспокоїлася, точніше сказати - впала в апатію, і тільки чекала звістки від сина, і вже все інше було для неї нікчемне і байдуже – і життя, і хата, і Марійка.
Але війні і того було мало, війна настирливо наполягала, щоби мати не забула про неї, не забула про те, що син її знаходиться в її руках. I вона нагадувала, постійно нагадувала матері про себе. Не одного тільки Марійчиного брата забрав військкомат, забрав не за контрактом, а за «почесним обов’язком», віддавши їх життя і життя тих, в кого вони стрілятимуть, на поталу смерті. I були вже в селі такі родини, куди смерть зазирнула порожнім мертвецьким оком. Все більше ставало таких сімей, де батько та мати вже ніколи не побачать свою дитину, свого молодого сина, що наклав головою десь у високих скелястих пасмах чужої землі. I, як це не прикро, іще треба славити долю, якщо останки солдата дійдуть до дому через всі перепони, і байдужі військові службовці знайдуть і видадуть пригніченим батькам в цинковій домовині те, що колись було їхнім сином. Бо може ж бути і так, що бродячі собаки рознесуть по шматках мертве тіло, і як в старі прадавні часи на козацьких степах, тільки хижі птахи відспівають прощальну пісню над загиблим солдатом. Важка солдатська доля, важкою вона була завжди, і ніколи війна не дивилася, хто стоїть перед нею – молодий і здоровий, або старий і похилий, чи чиста та світла душа, чи погана та хижа бродяжницька, війна косила всіх, їй було все байдуже.
Війна завжди відривала дітей від материнських сердець і батьківських хат, вона століттями настирливо шукала собі здобич, і скільки молодих свіжих душ скривавилося насмерть в її цупких хижацьких пазурах, того вже ніхто і ніколи не злічить! Війна це завжди лихо, завжди біда, і все-таки, яка велика різниця – або ж загинути героєм, хоча б навіть у нерівній борні, захищаючи рідну землю і свободу свого народу, або ж пасти чорним трупом в далекій землі, для того лише, щоб і через сотні літ залишитися там окупантом, насильником, хижим вороном із поганої ворожої зграї. Це велика різниця, велика різниця будь для кого, але тільки не для батьків та матерей. I це відома істина, але не для тих, хто при владі, хто зажершись та влаштувавши на теплих містечках своїх дітей та близьких, наче сухі дерев’янки, кидає у вогонь братовбивчої війни інші людські життя.
II.
А стародубські громадяни політикою не цікавилися. Життя їхнє і без війни не було легким. Адже свою батьківщину бачили вони десь на периферії життя Російської Федерації, і ця периферійність дуже і дуже їми відчувалася. Якось довести до центральної влади свою власну думку, або спробувати показати комусь там, у Москві, що у них тут, на Стародубщині, не все гаразд, здавалося їм зовсім неможливим.
«А що ми можемо зробити», - казав іноді то один, то другий стародубський дядько. – Ми ж живемо на самому краю – праворуч Україна, зліва Білорусь, а до Москви далеко. Хто там, у Москві, про нас згадає! Тому і жевріємо, як бита трава при дорозі – климівці до України тягнуться, бо на кордоні з ними живуть, злинківці нещодавно ледве всім районом до Білорусі не втекли – аж поки комісія з Москви в Злинку не приїхала, та не дала районній раді доброго прочухана за те, що та районна рада вирішила розглядати на своєму засіданні питання про приєднання до Мінська. А у Новозибкові, на центральній площі, біля будинку міської думи, на стінці, там де раніш, за комуністів, висіли портрети ударників соціалістичної праці, розписали червоною фарбою, великими літерами, історичну путь новозибківського краю, з часу заснування міста у 1703 році до сьогоднішнього дня. Засноване було місто згідно з Універсалом стародубського полковника Миклашевського , і текст цього Універсалу, з його старою козацькою українською мовою, був викарбуваний нещодавно на сивому камені, що поставили, як пам’ятник і згадку про давнє стародубське життя, у сквері біля новозибківського вокзалу. Так от, на цьому паркані, в центрі міста Новозибкова, біля будинку міської думи, червоною фарбою, так і було прописано, аби місцеві мешканці не забували про свою минувшину: «Административно-территориальное деление Новозыбковского края. С XVIII века по 1919 г. в составе Украины». Написано російською мовою, адже про те, щоб написати це українською, тут, «в расійскам городє», «в Расійскай Фєдерації», про це неможливо було і подумати, але вже те, що знайшлися в місцевій владі такі люди, що не побоялися нагадати усім, звідки вони родом, та хто були їхні предки козаки-українці, одно те було для деяких молодих і палких душ Стародубського краю, наче запалений у безвихідній темряві смолоскип, що осяяв для них шлях у майбутнє, шлях до кращого життя. Але душ таких на Стародубщині було, поки що, небагато, і Марійчина мати про них ніколи нічого не чула, та й якщо б і почула, то точно би ніколи не зрозуміла, чого ті молоді душі бажають, і яке вона до них може мати відношення.
III.
Йшов час. Минула зима і настала весна. Незабаром почали повертатися із війни і свої хлопці-односільчани. Радістю буяли ті родини, куди живими приходили їхні сини, зовсім молоді, двадцятилітні, але часто вже з борознами зморшок, проораними долею на чолі. Наче яскраві небесні зорі серед темної хмарної ночі, спалахували світлі вогники радості в сільських хатах, і радість ця, як найдорожчий скарб, передавалася від щасливих батьків сусідам, родичам, друзям своїм та синовнім, і гуляла-вирувала ця радість молодечою силою, силою, що врятувалась від безглуздої, нікчемної смерті. I село із цим поверненням, поверненням хлопців із війни, раптом змінилося – воно всією своєю громадою, усім суспільством своїх громадян, раптом зрозуміло цю страшну ідею, що воно назавжди могло залишитися без свого майбутнього, без свого насіння, без отих молодців, що тепер гуляють по селу з вечора до ранку і з ранку знов до вечора, вигукуючи веселі пісні, щасливі пісні свого повернення на ще донедавна сумних та порожніх вузьких вуличках. Весело було в селі в перші два тижні по поверненні хлопців-вояків, і тільки ті хати, куди вже ніхто ніколи не повернеться, сиротливо сіріли, і очі-віконця їхні згасали далеко до початку північної години…
Так минули два тижні. Хлопці відгуляли свою радість, заспокоїлися і притихли, i тут стало видко, що не все так добре, як здавалося спочатку їхнім батькам. Були хлопці всякі, не дивлячись на те, що воювали разом, війна сприймалася кожним особисто, в залежності від складу власного характеру. Одні надовго залишалися нервовими, «задьорганими», спалахували без причин, і довго, аж ніяк, не могли отямитися, забути про тяжкі спогади війни. Інші, більш міцні нервами, тільки усміхалися, показуючи рубці від ран, і добродушно відповідали зібравшимся навколо слухачам: «Та це так, зовсім нічого, трохи зачепило!» Але якими б вони не були, ті хлопці, якась таємнича сила їх всіх збирала та з’єднувала в одне єдине, і ця сила, хоч була вона для кого добра, а для кого й не дуже, тримала їх всіх біля себе так міцно, що вирватися від неї було годі й думати. I цей факт, що всі вони були пов’язані між собою незримими братніми узами, бачився і відчувався кожним у селі. Але чим більше радувалися у чужих родинах щасливому поверненню своїх синів, тим більше чорніла від лиха Марійчина мати. «Полон» - відтепер це слово найчастіше злітало з її уст, а ще частіше лаяла вона малу Марійку, а чому? – того мала дівчинка навіть не знала.
«Полон» - це слово жило тепер в їхній хаті своїм страшним самостійним життям, і для Марійки це слово, що так швидко, майже в одну мить, до кінця зламало та знедолило її мати, містило в собі всі чорні сили, і все погане, і все те лихо, яке тільки може існувати на білім світі. I те, що мати перестала любити свою доньку, як їй, малій, здавалося, теж було пов’язане в її свідомості з тим страшним словом «полон».
От і зараз, в теплий весняний день, коли Марійка, взявши свою стару обшарпану ляльку, сіла біля дверей на порожці, мати закричала на неї хриплим незадоволеним голосом: «Знов під ногами вертишся, шльондро, іди геть із хати, - і побачивши широко розплющені змокрілі оченята, додала, трохи зм’якшившись, - весна, тепло, іди на вулицю, бо осточортіла!»
Що поробиш, коли матинка сердиться, а ображатися на неї не можна, і Марійка, не сміючи плакати, тільки надувши уразливо губки, іде на вулицю, взявши з собою ляльку, давню та вірну свою подругу (у Марійки в селі було забагато подружок, дівчаток, з котрими вона товаришувала, але такої вірної, як лялька, не було).
На вулиці справді чудово. Ласкаво повиває тихий вітерець, весело гомонять кури попід тином, безтурботно співають у небі пташки. Людей на вулиці не видно, робочий день іще продовжується, люди працюють. Марійка швидко лишає вулицю, уходить подалі від маминого гніву, за село, на узгірок, з якого розстилається під ногами далека пильна дорога, яка гнучкою стрічкою то поринає в долину, круто вниз, то знов вибігає на пагорб, у височину, аж до небес, і так до самого небокраю, куди повільно котиться і золоте сонечко, обсипаючи світлими променями безмежні лани край дороги.
Туди, на ті лани подивилась Марійка, і навіть зітхнула, здивувавшись і не повіривши тому чуду, яке побачила. Вона іще вчора ходила сюди, і тоді поле здавалося сірим і нудним, засіяним нікому не потрібною бляклою травиною. Сумно хиталися тонкі стеблини над байдужим і безпритульним холодним ґрунтом. Тепер, на тім місці, розлилося море, синє і світле, і гойдалося теплими хвилями під яскравим радісним сонцем. То зацвів льон, але Марійка того не знає, вона тільки бачить той спокій, ту тишу і ту радість, які панують над цим великим та необмеженим клаптиком землі, та йде туди, вниз, щоби зануритися в ті теплі хвилі. Вона входить у льон, він розступається, вона поринає в нього, як у воду, і пливе в глибочінь довго-довго, аж поки не втомлюється від тих дивовижних почуттів, що охопили радістю всю її душу. А коли втомилася – сіла відпочити на теплу, щедро прогріту сонцем, землю. Так вона сиділа, разом з лялькою, слухала, як співає над головою льон, і співала сама, разом з ним, тихі нехитрі пісні. I на душі в неї було добре, спокійно та радісно. А поле усе накрилося мирним блакитним небом, хоч у далечині, над селом, збиралися вже грізні дощові хмари.
I мати Марійчина занепокоїлася, з першими сильними поривами вітру вона, здається, позбавилася тої мани, що її охопила, згадала, нарешті, що крім доньки в неї вже нікого нема, і вибігла на вулицю в старій потертій куфайці, і бігала безтямно серед дорожньої пилюки, і тривожно розпитувала в людей, де її донька, чи не бачили вони її?
Її материнський тривожний голос бентежив людські душі, і мало-помалу навколо матері зростав невеличкий гурт, людей ставало все більше, вони об’єднувалися по декілька чоловік разом, і шли шукати Марійку, хто до криниці, хто до старого розбитого млина, і навіть до далекого, сирого ще лісу. А Марійка тим часом спала, пригорнувшись теплою щокою до ляльчиного живота, і не помічала нічого навколо себе, а снилося їй щось прекрасне і чарівниче, як той самий льон, як казка, як пісня про любов. Проснулася вона лиш тоді, як вечірня сирість поповзла по землі, прибита вітром, а здалеку, від курного шляху, почулося мукання корів, що повільно брели на ночівлю в село.
Тоді Марійка устала, взяла ляльку на руки, і пішла назад, за коровами, додому. Вона йшла, пригортаючи ляльку до серця, неначе дитину, а сонце, що вже схилилося за горизонт, останнім промінцем яскравіло їй волосся, і декому з тих, хто йшов у цей час із церкви, з вечірньої служби, і бачив Марійку в цю мить, здавалося, що це німб золотим вінчиком сяє над її головою. Вона йшла вечірнім шумним селом, і на питання зворушених пошуками людей: «Де ти була, Марійко?», - відповідала, дивлячись на них сумними покірливими очима: «У полоні».
1996 рік.
Стародубщина.
Повідомлення відредаговано: Вiрний зi Стародубщини, дата: 2007/10/08 18:03
|
|
|
| | Для додавання повідомлень Ви повинні реєструватися або авторизуватися. |
Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 | |
Карма: 0
|
У відповідь на:Лiтературна Стародубщина. - 2007/11/01 18:57
Вірний зі Стародубщини
Втікач
Етюд
Він утік з табору, хоча втекти звідти було справою майже неможливою. Але природна селянська кмітливість дала йому змогу вийти зі скрутного становища. Від самого початку, як енкаведисти знищили вщент їхній загін піді Львовом, а їх, декількох молодих хлопців, безвусих, забраних в лави УПА останньою післявоєнною мобілізацією, залишили живими, з тих самих пір одна тільки думка, одна ідея панувала над його свідомістю - втекти, втекти з холодної табірної Московщини туди, далеко на захід, де рідна земля, де батьки, і де є Україна. Весь довгий тюремний шлях по Сибіру, в арештанськім вагоні, він вилічив, виміряв кожним ударом свого серця, кожний залишений кілометр викарбувався в його пам’яті, і кликав, нестерпно кликав назад, додому. Страшними, згубними табірними днями і ночами тільки ця думка тримала його при житті - знайти, відшукати вихід - і втекти. І він втік. Але далеко не відійшов.
Сил у нього вже не було, це він зрозумів дуже швидко. Коли минула перша, найстрашніша тривога швидкого розшуку, і після того, як схлинула хвиля радісної ейфорії, під час якої він рвався вперед, як тільки міг, розриваючи знеможеним тілом лісові хащі, назустріч сонцю, що схилилося вже на вечірній спочинок, власне тіло перестало підкорятися йому, а разом з тим стало перед ним цілком зрозуміле питання - що ж тепер робити, як діяти далі?. Переповзаючи зарослий старими березами байрак, він знепритомнів, а коли свідомість повернулася до нього, було вже пізно...
Перед ним стояли два конвоїри. Яким чином вони відшукали його, для нього не було тепер важливим, та він і не думав про це.
Один з конвоїрів, високий і кремезний, зі страшним, обмороженим чорним обличчям, несильно штовхнув його чоботом під бік.
- А ну, вставай, милый, хватит валяться, пойдем-ка домой, - ці беззлобні слова, відбиті скаженою гримасою на обличчі конвоїра, знову одвернули хлопця од життя. Серце раптом згубилося, і думки кудись зникли, і все стало вмить величним і спокійним, як і повинно воно бути в останній час.
- Не дойде, не жилець тепер на свєті, - хазяйськи окинув втікача поглядом другий конвоїр, маленький, кругловидий та червонощокий, весь переповнений упевненими рухами селюка-господаря.
- Ты прав, Цапко, не дойдет, - в великому замисленні відповів перший, - пострелять разве, может наши услышат, - додав він, повільно стягуючи з-за плеча карабін.
- Не услышат, далеко, та ты стрильни, - зітхнув другий, не сподіваючись, мабуть, на гарний результат від цього заміру.
Втікач побачив сталеве дуло, що описало перед очима дугу і вдерлося в небо, далеке і сіре, яке хмарилося темними клаптиками над гілками дерев.
Пролунав постріл, і луна рознеслась над лісом. Скоро все стихло, і знов опанувала краєм тиша.
- Нема нікаво, - вдруге зітхнув краснолиций. - Слухай, а может мне пойти сообщить, а ты подожди, - звернувся він до напарника.
- Пока они придут, намаешься, - в роздумі над кожним словом сказав перший, та на хвилину замовк.
-Цапко, отойдем-ка! - очима його раптом пробігла темна іскра, і від неї померле обличчя пожвавилося іще більш страшним, загрозливим світлом.
- Тащить нам его нет смысла, - сказав обморожений, коли вони трохи відійшли, і його рот знов покрився гримасою. Напарник не дивився на нього, він бачив хлопця, і по його обличчю перебігала усмішка, недобра і все розуміюча.
- Я уже стрелял, теперь твой выстрел, - продовжував перший, і додав, раптово стверділим голосом, так, наче вбивав цвях у суху дерев’янку - Скажем, при попытке к сопротивлению.
- Хорошо, - знов не дивлячись в його очі, відповів другий.
Перший запалив цигарку, притулившись до широкого тіла берези, і так і стояв, спостерігаючи зором за хлопцем.
Цапко підступив до лежачого, мовчки пересмикнувши затвор.
- Вбивати будеш? - ледь повертаючи язиком, спитав хлопець.
Цапко наводив карабін, і не в його правилах було зупинятися на півдорозі, але щось в словах хлопця його вразило, і він опустив рушницю, дивлячись мовчки на нього.
А хлопець, інстинктом уже, а не розумом, відчувши останню надію, останню можливість порятуватися, тужився щось сказати, його свідомість в якусь мить, наче блискавка, пронизала думка - що от треба тільки щось сказати, промовити, висловити потаємну ідею, яка крутиться в голові, але не йде до язика, зуміти її висловити - і він буде порятований. Але вони не йшли, ті палкі слова, не висловлювались, а випадали на світ якись нікчемні, але, мабуть, єдині правильні в цю вирішальну мить.
- Почекай, не вбивай, ми ж з тобою краяни, я ж тобі свій, ти ж теж українець, я бачу це... - тихо сказав він.
І Цапко на секунду нібито спіткнувся, налетівши з розмаху на невидиму стіну, і промайнули чомусь раптом перед очима давні забуті спогади: мати над колискою, батько у домовині, яскраве сонце над волошковим степом... Промайнули та згасли, і вже в наступну мить обличчя його покривилось од злості.
- Какой я тебе свой, я у твоей сволочи Бендеры не служив, - прохрипів він, а потім додав, теж недобро посміхнувшись, - у нас, в Полтавской области, о таких и слыхом не слыхивали.
- Та ні ж, ми краяни, з однієї землі, - давлячися словами, шепотів хлопець, - я ж свій...
Та Цапко вже опритомнів. Минулі спомини, що миттю пронеслися в його голові, давно вже не мали над ним влади. Він знову підняв рушницю.
- Гріх на тобі ляжить, не убий,... - шепотів хлопець йому в очі.
І цей тихий голос приголомшив Цапка. І Цапко крикнув на нього, грізно та голосно, як тільки міг:
- Врешь, гад! Не выйдет! Никто я тебе!
Цей голос луною відбився об хлопця, і хлопець, зібравши останні сили, теж закричав, раптом і сильно:
- Брате! Згадай! Неньку! Мати! Україну!
І тоді перший конвоїр, іще не зрозумівши, але єством своїм відчувши загрозу, направив удар свій на небезпечнішу в ту мить для нього людину. Ту, в руках якої була рушниця, як і в нього.
- Предатель! - здивовано ахнув він, і його карабін моментально готовий був вбити напарника.
І Цапко, бувши між двох вогнів, відразу усвідомив, де причаїлася його смерть.
- Нет! Я здешний, я русский, земляк, не стреляй, - кричав він, впавши на коліна перед обмороженим своїм товаришем.
Постріл перекрив його вигуки. І коли душа втікача вже прощалася з тілом, над байраком все іще лунали дикі й даремні слова:
- Я же свой, я ему чужой, я русский!...
1994р.
|
|
|
| | Для додавання повідомлень Ви повинні реєструватися або авторизуватися. |
Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 | |
Карма: 0
|
У відповідь на:Лiтературна Стародубщина. - 2007/12/03 19:03
Вірний зі Стародубщини
ПЕРШИЙ УРОК
З радянського минулого
Самотній клен на шкільному подвір’ї хитався під поривами вітру, і його жовте листя осипалося на чорний асфальт. Сашко сидів за задньою партою, біля вікна, і з висоти третього поверху дивився, як листя зривається з гілок, і, прибиваєме дощем, стрімливо падає вниз.
Першим уроком була література. Школярі закінчили вивчення „Тараса Бульби”, і тепер учителька розповідала учням про роль творчісті Гоголя в російській та світовій літературі. Сашко її не чув. Твір Гоголя нагадував йому про Україну, яку він уперше побачив того літа, на тринадцятому році життя.
А почалось усе наприкінці травня. Того дня Сашко радісний прийшов із школи – наближався кінець навчального року, і йому було з чого радіти. У матері був вихідний день, вона була вдома. Сашко сидів на кухні й чекав на обід, коли пролунав дзвінок. „Я открою, мама,” – зірвався з місця хлопець. На порозі стояв високий літній чоловік з невеликою, брунатного кольору валізкою в руці.
- Вам кого? – спитав хлопець, вдивляючись у нібито знайоме обличчя.
- Що ж ти, Сашко, свого дідуся не впізнав? – ласкаво усміхнувся літній чоловік.
- Дедушка, это ты? – нарешті нерішуче, пригадуючи фотографію в родинному альбомі, вимовив Сашко.
- Я, мій любий онучку, я! – дідусь зайшов у квартиру і обійняв онука.
- Дедушка! – Сашко уткнувсь обличчям у дідову сорочку, а через мить, із криком: „Мама, к нам дедушка приехал!”, стрибаючи від захоплення, кинувся у кухню.
Після щирих слів вітання мати запросила дідуся обідати. Поки він їв, Сашко ані на крок не відходив від нього. Дідусь із бабусею приїжджали до них нечасто, батьки Сашкові до старих зовсім не їздили, і Сашко тільки у мріях уявляв собі свою зустріч із добрим та веселим, як йому завжди здавалося, дідусем.
- У вас в Москве какие-то дела? – обережно спитала мати в діда.
Дід відклав ложку, повільно обтер рукою сиві вуса, й обернувся до Сашкової матері:
- Я, Катерино, приїхав за Сашком. Йому вже дванадцять літ, а в нас, на Україні, він так і не був. Тому нехай збирається, і на всі канікули до нас із бабою. Бабуся теж його давно не бачила.
- Как же так, - з несподіванки сплеснула руками Катерина, - он ещё маленький, из дому никуда не уезжал! Он соскучится без отца с матерью! Да и сам не захочет! Саша, ты ведь не хочешь уезжать от нас? – звернулася вона до Сашка.
- Я поеду к дедушке, - відповів Сашко, притуляючися до діда.
- А я сказала – нет! Никуда ты не поедешь! – піднесла голос мати.
- Поеду, - вперто сказав Сашко, дивлячись у вічі матері.
- От бачиш, Катерино, він і сам хоче їхати, - усміхаючись сказав дід.
Катерина задумливо подивилась на сина.
- Можно, мама? – помітивши переміну настрою в матері, жалісно вимовив Сашко.
- Да и Сергей его не отпустит, - здаваючись сказала мати.
- Із Сергієм ми побесідуємо, - відповів дід.
Батько прийшов зі служби пізно. Спочатку він теж був проти поїздки Сашка, але після того, як вони з дідом «відзначили» зустріч, Сергій пом’якшав, сказав: „Правильно, батя! Хіба ми не козаки?”, потім кликнув Сашка, і поставивши його перед собою, мовив:
- Александр, ты поедешь с дедушкой! Он тебе покажет, где твой отец в детстве быкам хвосты крутил…
Через тиждень Сашко був уже на Україні.
Три місяці для Сашка пролетіли нібито один день. Перед поверненням до Москви, дід узяв з хлопця „урочисту обіцянку”, що наступного літа Сашко знов, тепер уже сам, приїде до діда...
І ось зараз Сашко сидів за заднею партою, і відчужено дивився у вікно, сховавшись від зірких очей учительки за спинами учнів, які сиділи поперед нього. Школярі стиха розмовляли, один з одним, скоса позираючи на наставницю. Нарешті учителька закінчила своє оповідання про Гоголя, зітхнула, і, зробивши паузу, сказала:
- А теперь мы переходим к новой теме – творчество великого украинского поэта-демократа Тараса Григорьевича Шевченко.
У класі стало тихо. Учні, із зацікавленістю до нової розповіді, дивилися на учительку.
Сашко теж уважливо чекав. З того самого дня, коли йому, разом з іншими учнями, видали підручники у шкільній бібліотеці, і він, у „літературі”, побачив портрет Шевченка, з того самого дня Сашко з нетерпінням чекав того часу, коли учителька почне розповідати про творчість поета. Шевченко, звичайно, знов таки нагадував Сашку про щасливе літо. Сашко згадував, як одного разу, коли дідусь поїхав до міста, а він, залишившись з бабусею, раптом занудьгував за батьками, бабуся, яка в той час займалася пранням на дворі, старанно повитирала руки і принесла йому з хати велику стару книгу в коричневій обкладинці. „Почитай, Сашко, це гарні вірші”, - сказала вона. „Т. Г. Шевченко. Кобзар.” – прочитав Сашко тьмяний напис.
Спочатку хлопець без особливої уваги перевертав сторінки, насилу розуміючи українську граматику і сенс прочитанного. Але деякі рядки привертали його увагу. Сашко декілька разів перечитував вірші зі сподобавшимися словами. Вони нагадували йому ті історії, що розказували дідусь з бабусею, сусіди, хлопчики на вулиці. „Заповіт” сподобався Сашкові більш за все. Зворушливі слова поета глибоко запали в душу хлопця, і він, навіть несподівано для себе, вивчив вірш напам’ять...
Учителька обвела зором клас, підійшла до свого стола, і загадково усміхнулась учням.
- Ребята, наша школа воистину интернациональна, - сказала вона. – У большинства из вас родители – военные, они приехали служить в наш гарнизон из многих уголков нашей страны. Не является исключением и ваш класс. В вашем классном журнале можно увидеть и грузинские, и армянские, и узбекские, и прибалтийские фамилии. А украинцев у вас вообще чуть-ли не четверть класса. Вот я и хочу спросить - кто из вас знает какое-нибудь стихотворение Тараса Григорьевича Шевченко на украинском языке?
У класі панувала тиша. Школярі спантеличено дивилися один на одного. Сашко радий був розказати любий вірш, але природжена соромливість перешкоджала йому здійняти руку, і він лише невідступно дивився в очі учительці, пристрасно бажаючи, аби вона помітила його прагнення, і сама викликала відповідати. Але вчителька, мабуть, забула про „тихого” Сашка.
- Что, никто не знает? – спитала вона. – И ты, Федоренко?
Федоренко неквапно підвівся, і, пустими очима, дивився на класну дошку.
- Не знаю, - урешті вимовив він і сів.
- А Лёня Войтюк? – підняла викладачка з місця іншого хлопця.
- Почему я должен знать? – здивовано, не розуміючи, спитав Льончик.
- А разве ты не украинец?
- У меня в семье все русские, - Льончик знизнув плечима.
Учителька спитала ще двох хлопчиків і трьох дівчинок, але Шевченкових віршів ніхто не знав.
- Ну что ж, довольно печально, - сказала вчителька, - придётся нам читать стихи Шевченко на русском языке.
Сашко, нарешті, пересилив себе, і нерішуче здійняв руку.
- Что, Саша, может ты нам прочтёшь?
- Да, - стиха відповів він, почервонівши.
Хвилюючись, розказав він „Заповіт”, і вчителька поставила йому „п’ять”.
Другим уроком була фізкультура. До роздягальні учні йшли мовчки. Багатьох з них здивувала поведінка Сашка на уроці. Частенько школярі, потайки від учителів, розглядали шкільний журнал. Вони бачили і сторінку, яка називалася „Национальность учеников”. На тій сторінці класна керівниця старанно виписала, з верху до низу, прізвища всіх учнів, а в другій графі розмашисто, через увесь аркуш, написала: „русские”, і тільки біля Сашкового прізвища маленькими літерами – „укр.” Але хлопці ніколи раніше не надавали тому великого значення.
В роздягальні хлопці оточили збентеженого Сашка. „А ну, Саша, прочитай ещё раз, - раптом сказав хтось із хлопців, - я чуть не умер со смеху.”
„ Да, Саш, давай ещё про кручи-мучи, ” – додав другий. Розкотився одностайний регіт. Сашко мовчки переодягався. До нього підійшов Юрко Матін, і доторкнувшись руки, пропищав:
- Ребята, а пусть нам Сашка о Сковороде расскажет. Что это такое? – і сам, перший, засміявсь.
- Дурак ты, - штовхнув його локтем Сашко і вийшов у коридор.
- Зря они смеются. Хорошие стихи ты читал, - зупинив його в дверях Олег Хлебаєв.
Сашко мовчки пройшов у спортзал.
1990 рік
|
|
|
| | Для додавання повідомлень Ви повинні реєструватися або авторизуватися. |
Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 | |
Карма: 0
|
У відповідь на:Лiтературна Стародубщина. - 2008/01/02 01:15
Вірний зі Стародубщини
СТАРОДУБСЬКИЙ ЗОШИТ 1994 РОКУ.
Від автора.
Цей „Стародубський зошит” є невеличким збірничком моїх поезій, написанних переважно на Стародубщині, або в далечині від Стародубщині, в тузі за рідним краєм, 1994 року. В цьому збірничку відзеркалилися як мої особисті, інтимні почуття того часу, так і вболювання за долю батьківщини, та й усієї України, яка, на той період, робила свої перші кроки на Великому Шляху до Незалежності. Писані ці вірші мовою, наближенною до літературної, однак наголос у поезіях збережений місцевий, стародубський, адже кажуть у нас, якщо розмовляють українською, саме так: наприклад „тугА”, замість літературної норми „тУга”. Наголоси на письмі мною не відзначалися, але сподіваюся, ви сами зрозумієте, де як треба читати, за зовом серця та душі. Сподіваюся на вашу схвальну реакцію. З подякою. Автор.
ТУГА
В хвилини важкії розлуки,
Коли чипляється туга,
Нема сильніш, здається, муки,
Ніж біль, що в серце набіга.
Не відаєш куди подіти
Оті знівечені думки –
Неначе можна затопити
Сумного щастя острівки!
А потім час рубці залиже
Та зникне, наче в ніч, туга,
І тільки пам’яті облише
Цей біль, що серце настига.
* * *
Тихо в вечір надворі.
В ніч чорніють шляхи,
Розкотилися зорі
Мов сріблясті цвяхи.
Вийшов місяць алмазний –
Побратим ліхтаря.
У тиші тій виразній
Засипає земля.
Щоб прокинувся зрання,
З сонцем, в шумі доріг,
На одвічне кохання
Син землі чоловік.
СТАРОДУБЩИНА
З віків страждань, з віків руїни
Крізь кров’ю зрошені літа,
Встане нова моя Вкраїна,
Моя Вітчизна золота.
Андрій Кравченко, 1943 р.
У Стародубському полку,
В години славної ознаки,
На чеснім, праведнім віку
Служили гетьману козаки.
Минув отой славетний час
І не залишив навіть слова,
На Стародубщині у нас
Забулась кровна рідна мова.
Тепер у нас Московська Русь,
З-під храмів гавкають собаки,
І лиш зітхне сивий дідусь
І скаже: “Дожили козаки!”
Гетьмани, Ляхи, Жигаї,
І Буряки, і Дорошенки,
Забудуть й прізвища свої,
Як забули Вкраїну-неньку.
Неначе не сини землі,
А гультяї і розбишаки,
Безслівні земляки мої,
І справді, дожили козаки!
Зітліли в порох сторінки,
Чесною кровію политі,
Де по могилах вояків,
Гуляють перевертні - діти.
Але Вітчизна золота -
Вкраїно, мов степові маки,
Крізь кров’ю зрошені літа,
Зростуть нові твої козаки.
Постане новий Чигирин,
Не змовкне прадідівська слава,
І Стародубський блудний син,
Згадає, де його Держава.
* * *
Що каже нам Святе Писання –
Коли вели Христа до страти:
„Чи жить йому?” – було питання,
Людям бажалося ж розплати.
І за розбійника Вараву
Життя Ісусове віддали –
Послали Бога на розправу,
Пілату: „Розіпни!” – кричали.
За те, що з Вищнього порога
Зійшов до хворих Він та бідних.
А їм не треба було Бога
Такого, в рубищах постидних.
В пошані у слабкого сила,
Хоч сила не своя, не власна –
Чужая сила йому мила,
Бо без неї надія згасне.
І до тепер тому ми вірим
Хто обіцяє з неба грому,
Того ж, хто душу нам розкриє
Без сорому караєм знову.
У НОВГОРОДІ-СІВЕРСЬКОМУ
Струнка дівчинонька Десна
Блакитну стрічку під горами
Розклала, і понад ярами
В воді красується. Весна.
І близько літо. В дрібні хвилі
Пирнають чайки білокрилі.
А краля-дівка рукави
Закинула в широкі луки,
Повільно розімкнула руки
Серед високої трави.
Заплющила од втоми очі.
Вартує вітер сон дівочий.
СПОМИН
Віщує серце та болить –
Буває днями чи ночами
З минулих начебто століть
Встає цей сон перед очами.
Щасливе серце, що не спить
Для долі дорогого краю,
І в щирості велику мить
Я знов і знов цей сон згадаю.
--------------------
Серед розораних полів
Козацька височить могила –
Залізна ера тракторів
Здається чудом не згубила
Куточок цей старовини,
Минулих днів скорботний спадок,
Як спомин з давньої війни,
Яку ще не забув нащадок.
На цьому місці козаки
Покинули велику силу –
Пішли по смерті вояки
Лежати разом у могилу.
Їм віддавали данину
Батьки, брати і побратими –
Зсипали землю кров’яну
В земну труну вони над ними.
Шли над могилою полки,
Схиливши голови на груди,
Але шаблючі держаки
Тримали міцно мужні люди.
І тільки в селах далеких
По мертвих жінки голосили,
Та на пошану козаків
Бандури струнами бриніли.
А вже тим часом із степів
Стеклася знов народна сила,
І за загиблих вояків
Новим повстанням відплатила.
* * *
Летять, летять нікчемні дні,
Мережать сірих літ рядно.
Живе життя за склом в вікні,
Життя і смерть – між них вікно.
Життя як ніж – гниле ниття
На два боки – і в день і в ніч.
Чи то життя, чи то гниття,
Ув очі морок – віч на віч.
Спрядемо міцнеє ниття
Щоб від нудьги не померти.
Якби б нам вічнеє життя –
Щоби не рвалися путі!
ОДА ЧАСУ
Дивлюся в чорні твої очі,
Де вогником мерцає біль.
Нащо біду сховати хочеш –
На ніжне тіло сиплеш сіль?
Та й чи врятуєш зараз душу?
Дурних традицій вже нема.
Іще разочок честь порушу,
І будеш винна не сама.
Скидай ганчір’яні кайдани,
Ми не раби, раби не ми,
Бо всі тепер великі пани,
І не боїмося тюрми.
Стягай труси скоріше з тіла,
Поширше ноги розкидай.
О! Ти вже й очі закотила!
Ні, на землі буває рай!
Хоча за смаглими литками
Кучерю вбачу лиш тоді,
Коли ти вгору б’єш п’ятками,
Але не піддадусь журбі.
Рукою вгладжу чорну ружу,
Брунатний в рот візьму сосок,
А потім в кайф відпущу душу,
Сьогодні я і цар, і бог.
Сьогодні, завтра, повсякчасно,
Ми для себе творимо світ,
І чим тебе покрив я рясно,
Це нашої епохи слід!
* * *
Іду по широкому полю,
Аж груди колише трава.
Безглузду шукаю я долю
Свою, і не знаю слова,
Якими покликати треба.
В тиші тільки вітер зі мною,
Новою тарілкою небо
Простяглося над головою.
Не мрії в душі, тільки мари
Розклали завісу туманну,
І білими сколками хмари
Покрили блакить полив’яну.
І землю почути схотілось,
Торкнувшись щокою своєю –
Щоб хмари за трави скотились,
А небо зріднилось з душею.
* * *
Беруся лиш за чисту справу.
Все, що не чисто, не люблю.
Неначе мокру швець халяву,
Об лаву лихо я луплю.
Якби то не було на світі
Мене? І що? І без того
Минають дней і ночей миті,
Не змінюючи нічого.
Кому душа моя пот рібна,
Як не потрібна самому? –
Ледь-ледь сяйнула смужка срібна
І занурилася в пітьму.
Пливуть, бігуть, летять години,
Творячи нескінченний час.
Нема вам діла до людини?
Ну і мені нема до вас.
СТРАЙКАРЯМ
Не мало наші предки знали,
І на запитання глумні,
Бувало, так відповідали:
„Ви що, та хіба ми дурні?”
На мову, глузду не підвладну,
Даю я інший коментар,
Почувши дурість недоладну:
„Ви що, та хіба я шахтар?”
ЛЄШКОВУ
По телебаченню недавно
Сивенький дядько виступав,
І так собі тихенько, славно
Про долю Криму міркував.
Хотів він Криму дать свободу
Від України, а татар
Проміняв радо би на воду,
Уникнуть щоб етнічних чвар.
----------------
Скажу тебе по-русски я, Лешков –
У экономики суровые законы,
И лозунг у неё один для дураков –
„В свободный Крым – свободные вагоны”.
НАЧАЛО ПОЭМЫ
Явился в славный Крым Лешков…
Нет! не могу про дураков…
* * *
Не раз нудив я білим світом, -
Гіркий – сумний, а досвід мав,
Та за Господнім заповітом
Образи ближнім вибачав.
Ми всі грішні, бо всі ми люди,
І всі комусь приносим зло –
Хто світ любив завжди і всюди
Тому, вважаю, повезло.
Одне не можу зрозуміти –
Образу підлу до землі,
Коли її ганьбляться діти,
Що за свободу полягли.
І як життя не перетрусиш,
Чи хоч нашлеш чаклунних чар,
Мене, Ти, Боже, не примусиш
Любить хохлов та яничар.
НА ВЕЛИКДЕНЬ
На свято вечір білий-білий,
Туман в долину насіда.
В тиші дзвінкій та спорожнілій
Буяють яблуні в садах.
Заходить сонце – понад лісом
Розкинуло широкий пас,
Червоним блиснувши намистом
В воді річній в останній раз…
Поля і річка, ліс, долина,
І скрізь гармонія, краса…
Ні! Ти не згинеш Україна, –
Я вірю в Бож’ї чудеса!
Рятуй, Господь, красу і силу
Від рук підступної Москви! –
Прийде вона – і знов в могилу,
І знов сплюндровані церкви!
І кров’ю сонечко засяє
Для уярмленної юрби,
Як землю всю до небокраю
Покриють змучені раби.
ОКСАНІ ЛІПКО
Не варто серце відкривати
Коли вважаєшся дурним...
Чи ж краще тіло зруйнувати,
Щоб лиш душа жила як дим?
Людині не багато треба
Щоб дала висновок юрба,
Сім тисяч літ земля і небо
В борні народжують раба...
* * *
І знов весна. І знов не знаю...
І знов не знаю що робити,
І знов когось то я кохаю,
Чи ж так то можна – не любити?
І разом сумнів і надія
Надвоє душу розривають.
Душа! Душа моя повія! –
Тебе спокуси колихають.
Чому ж, душа, тобі здається
Що буде добре цього разу?
Якщо мені що заманеться,
З того спіймаю лиш образу...
Чому ж розбитий і роздертий
Шукаю новую пригоду?
Нібито блазень той відвертий
Міняю сонце на негоду?...
А просто хочу вірить в щастя –
От промінем блисне з-за хмари,
І з серця зсиплються ненастя,
І душу знов оселють чари!
* * *
Тепер надвечір. Ніжне світло
Над світом ласкаве пролите.
І суміш з невідомим миртом
Нечуваний приносить вітер.
Іскриться у повітрі стрункім
Смарагдове тендітне листя.
А сонце з тихим поцілунком
Впадає до землі в обійстя.
Л. К.
Пускай душа твоя
уж вырвалась из плена,
И чувства светлые
все позабылись вдруг,
Тебя я не забуду, Лена,
Мой самый лучший,
незабвенный друг.
* * *
Останній вірш на розвітання –
Невпинно ніч ця промайне,
І все мине, і вже світання
Нове зустрінеш без мене.
Чудовий ранок – світлий, тихий
Тобі на згадку піднесу.
З обличчя день тисячоликий
Солону висушить росу.
Звичайні заберуть проблеми
Усю тебе, із краю в край,
Та крізь життєві теореми
Цю ніч – хоч іноді згадай!
* * *
Не можу жити без тебе. Без твоїх очей, глибоких і розумних – як бачу їх, у душі моїй наступає спокій, а без них порожнеча й самота. Твоя постать, струнка і висока, веселить мої очі, я стаю веселим і упевненим, твій голос вдихає в мене радість, я стаю людиною і сонце світить для мене, коли я думаю про тебе. Без тебе ж порожнеча і морок. Краще заплющити навік очі, ніж жити без тебе. Сама думка про тебе наповнює мене, я п’ю від тебе, як від джерела спраги. Як бачу тебе, відчуваю голос солов’я, і тихий шелест листя на березі. Без тебе могильний морок заповнює мою душу. Ти для мене все: сонячне світло, шелест дібров і голос птахів. Коли нема тебе, то нема й мого життя. Воно закінчується разом з твоєю гордою ходою, якою ти відходиш від мене. Ти моя душа, ти моє сонце, ти мій світ. Я люблю тебе.
* * *
Він був веселий, а вона сумна.
Він був вродливий, а вона негарна.
Ще гордим духом відзначалася вона.
Він співчуттям до тих, для кого доля марна.
Вони зійшлися, і тепер вона
Хвалилася розквітшою красою.
Вже більше не була вона сумна.
І він кохався з нею і з весною.
Їх розлучила осінь, а весна
Розділенних зустріла між собою.
Веселою тепер здавалася вона.
Дивився він на світ з усмішкою сумною.
* * *
Упала мла над Мглином в полі,
Свинцем повились небеса,
І лист кремезної тополі
Укрила скрізь мучна роса.
Ударив вітер у обличчя,
Поніс кудись дорожній пил.
Трагічно скімлить зграя птича,
Потрапивши в небесний вир.
А в полі, наче перед боєм,
Дзвінить напруга у тиші,
Хоч вітер владною рукою
За стебла давить комиші.
Ще мить, і гупне грім небесний –
Блисне ножем могутній вождь,
Розсердившись на світ нечесний
Проллє слізьми холодний дощ.
Щоб потім райдуга дугою
З’єднала землю під собою.
ДУША І ПЛОТЬ
Душа над плотію первинна, -
Сказав мудрець, -
Це найкоштовніша перлина,
Що схована в ларець.
Та злука в них єдина,
І так схотів Творець –
Як гине плоть, людина
Зникає нанівець.
* * *
Набридло на папір ридати –
Не дочекатись допомоги.
Як можна про рятунок дбати,
Коли порожні скрізь дороги?
З усіх сторін лише пустеля,
Та смерть чекає на сторожі,
Душа моя – моя оселя,
Міцні навколо огорожі.
Розбити б товсту шкаралупу
І вийти до людей, на волю!
Живому вийти, а не трупу,
Знайти собі кохану долю.
Чому ж так важко – усміхнутись,
І ставши твердо на пороги,
Лицем до світла обернутись,
Щоб відшукать свої дороги?
* * *
В. Бакуліну.
Буває так – зустріну друга
З яким не бачився давно,
І перерветься чорна смуга,
І ллється, мов легке вино,
Весела радість в вільні груди,
І з дивом дивишся навсюди.
І що б, здавалося, з того
Що друг не змінить нічого.
Конкретної не дасть поради,
Не виправить мої помилки,
Хоча б тому я буду радий,
Що разом вип’ємо горілки.
Адже одне – що це мій друг,
Звільняє і з пекельних мук.
* * *
Раптом трапилось щось зі мною,
Не радію і не співа.
І лягають рудою мертвою
На папір золоті слова.
І багато б хотілось сказати,
Та немає вже більше потуги.
Важко, важко мені витягати
Із душі різнобарвнії смуги.
Біла, чорна, і знову біла,
Наче я в лотерею граю.
Обміліла душа, спорожніла,
Вже по ребрах я кров черпаю.
На землі мені треба зостатись,
Мене вітер хмільний напува,
Через те важко так сповідатись –
Застрявають у горлі слова.
Я слова ті не кину вітру,
Не віддам золоту данину.
Від того в моїм світі так світло,
Що побачив в кінці труну.
І нехай по життю я бродяга –
Піднесеться розчавлена доля,
Доки в грудях шалена відвага,
Не зміліє душа, ніколи!
* * *
Вірш за віршем, неначе в щоденник
Набігають то думи, то муки.
Сам в собі віковий полоненик.
Сам собі провіщаю розлуку.
Не в гаразді з собою і з світом,
Хай вірші як думки набігають.
Будуть вам од мене заповітом.
Не мені, то хай вам помагають!
* * *
А до того – Московщина,
Кругом чужі люди.
Тарас Шевченко.
Живу на чужині – далеко
Від серцю рідних берегів,
Де бачив, як крилом лелека
Туман зганяє зі стогів.
Запала хлопчаку малому
Блакитна неба синява
Там, де лунала рідна мова,
Святі прадідівські слова.
Я не забув зв’язок свій кровний,
Крізь лихоліття гріз і сліз
В собі, як камінець коштовний,
Оці всі згадки переніс.
І ні в кого я не учився,
Коли то вже постарше став,
Та Богу перед сном молився,
Щоб волю Україні дав.
Хоч часто піддававсь осуду
Серед пихатих москалів,
Я рідну мову не забуду –
Дитячих не забути снів.
Москву я знаю дуже зблизька,
Я народився й виріс тут.
Тому й не вірю комуністам,
Що Україну продають.
Вони жорстокі та нахабні,
Скулясті правнуки мордви.
Ми ж перед ними всі безправні –
Чуреки, бульбаші, хохли.
Тому від болю серце стигне,
І хрипне в скруті голос мій.
„Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі!”
* * *
Зима на серці. Знов і знов
Єдина думка ледь жевріє –
Як не повернеться любов,
Химерне прийде божевілля.
Я кожним нервом відчував
Єства щасливії години,
І дикий пломінь бушував
Великим промінем мужчини.
Та марно мариться мені,
Що розігнавши сніжні чати,
З весільним сонцем, по весні
Мене ідеш ти зустрічати.
* * *
Коли минуле я згадаю,
До мене знов приходиш ти.
І чудно так, бо добре знаю –
Давно всі спалені мости.
Палили ж разом... Та завзято
Віддавшись різним берегам,
Свою любов в самотніх хатах
Облишить трапилося нам.
Пишався я колись в гордині,
Що вже нема причин страждать...
Та лиш до тебе серце лине,
Бо більш нема кого кохать!
* * *
Приємні після спраги дня
Години перші надвечірні.
В цей час утомлена земля
Бере на себе тіні смирні.
Величний спокій віковий
Несе в собі небесний промінь.
І тихо дише степ живий,
І на степу звичайний ромен.
І скрізь загадковість лежить –
На перших лісових туманах,
В курганах степових століть,
І на тобі – моя кохана.
* * *
А ты, застывший труп земли, лети,
Неся мой труп по вечному пути.
А. Фет.
Веде мільйони літ нас всіх одвічний рух –
Містичний між зірок Землі магічний круг.
Хоч мертвий, хоч живий, а все одне – лети...
Мені не в радість. Хочу я зійти.
* * *
Я знаю – є і в світі рай,
То чарівний чудовий край.
Верба там гнеться над рікою
У затишку та у спокою.
Там по долині, над горами
Гуляють хмари небесами.
Там вітер думи навива…
Та тільки мене там нема.
* * *
Живу і кожна мить остання
Здається, втрапивши в пітьму.
А на устах одне питання:
Чому це так? Чому? Чому?
В душі моїй порожньо, темно.
Лиш по кутках тривога чорна.
Шукав я Бога, та даремно.
Частіше натрапляв на чорта.
Але ж козацького я роду –
Я знаю щастя, й триєдина
Для мене формула свободи –
Я, жінка (ти), і Україна.
ЧОРНА РАДА
( на обрання Л. Кучми президентом )
От і настав скажений час...
Та видно хочеться так Богу,
В неволю знов віддати нас,
До волі знищити дорогу.
А що ж? Загинули герої,
Давно нема про них і чутки,
Тепер на вибори юрбою
Мандрують п’яні проститутки.
Вкраїно, матінко моя,
Чому ж така ти нещаслива?
Багато в тебе холуят,
Дітей безвільних, хворобливих.
Ні, їм героями не стати,
Їм не піти на боротьбу,
Не захистить стареньку мати,
З себе не скинути ганьбу.
* * *
В вечері в лісі співа тишина,
Сонце згубилось за маревом віт.
Скрипки чаклуної промінь-струна
Млосно над нами бринить.
Ніжно несу я тебе на руках
Далі від заздрих коханок-подруг.
Душу бентежить губ твоїх смак,
Тіло хвилює тепло твоїх рук.
Завтра ти спомниш і радість і страх,
Сонце згадаєш в мереживі віт,
Хвою зелену на спраглих губах,
Страсті п’янкої привіт.
* * *
Я все що накипіло в грудях
Давно тобі подарував.
Ти ж не схотіла взять на людях,
І після того я пропав.
А я ж роки збирав і мріяв
Віддать тобі скарби душі.
Нічого не зійшло, що сіяв,
Ти ж рахувала бариші.
Нащо тобі ті витребеньки,
На них не купиш ковбасу.
Ти душу міряєш на жменьки,
А я любов в душі несу.
СЕРПЕНЬ
От часом сяду і згадаю,
Що відбувалося торік.
І хочу знати і не знаю
Що не тече назад потік.
А тільки, як все пригадаю,
Зрадію, сам з чого не знаю.
Самому дивно і чудно,
Що так трапляється воно.
А як все дивно починалось!
Весь світ блищав в очах твоїх,
Веселе сонечко купалось
В далеких хмарах дощових.
Сиділи разом ми з тобою,
Ласкаючи жіночі руки
Я говорив: „Позбався | |
Форум