Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 |  |
Карма: 0
|
У відповідь на:Лiтературна Стародубщина. - 2008/03/01 22:50
Вірний зі Стародубщини
Російські письменники та українська незалежність, або 1918 рік в Україні очима Михайла Булгакова
Не дивлячись на те, що сучасне російське суспільство дуже хворобливо сприймає факт відновлення Україною державної незалежності, а пересічному росіянину, який одурманений багатовікою імперіалістичною пропагандою, і досі здається, що “нема і ніколи не було” ані такої нації, ані такої мови (при чому любить посилатися цей пересічний росіянин на своїх культурних авторитетів, тобто на письменників та філософів минулого, в яких нібито й згадки не було про “якусь-таку Україну”), якщо ми уважніше перечитаємо тих самих письменників, ми знайдемо в їхній спадщині надто багато дуже цікавих і корисних для себе фактів. І тоді нам стане зрозуміло, що не тільки Шевченко та Франко, але й Пушкін та Лермонтов могли формувати своєю творчістю національну свідомість та почуття національної гідності у багатьох наших земляків. Звичайно, треба зауважити, що ці письменники, в силу об”єктивних причин, не були та й не могли бути прихильниками української самостійності, але в цьому і є сила справжнього таланту, - змальовуючи картину реальних подій, він не може відступити від правди, якою б прикрою вона не була і якою б мірою не суперечила вона поглядам самого автора.
Ось великий Пушкін у своїй славетній “Полтаві”, оспівуючи державотворницькі “подвиги” могутнього тирана Петра, зауважує, що український народ стогнав у цей час під ярмом свого північного сусіда, бачив у москалях своїх гнобителів і готовий був навіть скинути гетьмана Мазепу за його нерішучість в справі визволення України з московського поневолення:
Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны,
Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг.
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг.
Вокруг Мазепы раздавался
Мятежный крик: пора, пора!
Но старый гетман оставался
Послушным подданным Петра.
Храня суровость обычайну,
Спокойно ведал он Украйну,
Молве, казалось, не внимал
И равнодушно пировал.
“Что ж гетман? - юноши твердили,-
Он изнемог; он слишком стар;
Труды и годы угасили
В нем прежний, деятельный жар.
Зачем дрожащею рукою
Еще он носит булаву?
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой,
Иль наш Палей, иль Гордеенко
Владели силой войсковой,
Тогда в снегах чужбины дальной
Не погибали казаки
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки”
І далі, в сцені зізнання Мазепи перед Марією, постає не підступний зрадник і не старезний шукач міфічної корони Полоцького князівства, як намагаються виставити українського гетьмана деякі російські історики, а людина, котра любить щирою любов”ю свою рідну землю і бажає для неї щасливого, незалежницького існування:
Давно замыслили мы дело;
Теперь оно кипит у нас.
Благое время нам приспело;
Борьбы великой близок час.
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.
Таким чином геній Пушкіна визнає, що моральна перемога в цьому поєдинку залишилася на боці Мазепи, - людини, котра захищає свою Батьківщину перед навалою ворожої загарбницької сили царя Петра.
Інший великий російський поет - Михайло Лермонтов у поезії, яку присвятив Марії Щербатовій, характеризує вже долю сучасної йому України - “печальной отчизны”, якій доводиться “гордо переносить” ярмо імперського поневолення.
На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,
Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света. /.../
И следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на Бога
Хранит она детскую веру;
Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;
От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.
Хіба не велика пошана і любов до української нації і української людини відчувається в цих рядках видатного поета?
Але найбільш цікавими для сучасного дослідника повинні стати твори радянських письменників, які присвячені подіям в Україні в 1917-1921 роках, під час визвольних змагань українського народу за свою незалежність. Ці твори цікаві тим, що писали їх здебільшого безпосередні учасники цієї війни, люди, які були в ті буремні часи молодими, воювали на боці більшовицької Москви, а твори свої писали в часи сталінські, коли про своїх супротивників можна було писати тільки погане.
Існували детально пророблені варіанти кліше, котрі перекочовували з одного твору в інший і де українські вояки - борці за незалежність, обов”язково пиячили, влаштовували єврейські погроми і, також обов”язково, не знаходили собі підтримки серед широких верств українського народу. Мабуть, ці сумні факти також мали місце в реальному житті того часу, адже молодій державі під час запеклої боротьби із могутнім ворогом важко було стежити за суворим дотриманням дисципліни у військах, а серед вояків було багато людей малоосвічених, таких, що не розуміли, хто є справжніми винуватцями їхнього злиденного життя, і мстилися за свої негаразди на неповинних людях, але радянська пропаганда роздувала такі прикрі факти до велетенських розмірів, намагаючися створити із українських патріотів банду кровожерливих розбишак (щось на кшталт сучасних чеченських “бандитів”). І все ж навіть у творах найвідоміших апологетів більшовицької літератури проскакують постійно реальні факти справжніх подій в Україні того часу.
От, наприклад, Микола Островський у своєму славнозвісному романі “Как закалялась сталь”, описуючи вступ до свого рідного міста Шепетівки військ Української Народної Республіки після запеклих боїв їх з більшовиками у квітні 1919 року, натякає на те, що першою справою, яку влаштували втомлені вояки, було не пияцтво, і не погроми (це все в Островського буде потім, як і повинно бути у творі радянського письменника ), а організація постановки драми Тараса Шевченка “Назар Стодоля” у місцевому театрі, при чому з деяким глузуванням потомствений пролетар Островський зазначає, що українських вояків з радістю вітали представники інтелігенції - вчителі, священики та інші городяни. Аби не бути голослівним, наведу цей фрагмент майже повністю:
«Сейчас хозяин города - полковник Голуб, “краса и гордость” Заднепровской дивизии /.../ В единственном театре городка был устроен пышный вечер в честь прибывших. Весь “цвет” петлюровской интеллигенции присутствовал на нем: украинские учителя, две поповские дочери - старшая, красавица Аня, младшая - Дина, мелкие подпанки, бывшие служащие графа Потоцкого, и кучка мещан, называвшая себя “вильным казацтвом”, украинские эсеровские последыши.
Театр был битком набит. Одетые в национальные украинские костюмы, яркие, расшитые цветами, с разноцветными бусами и лентами, учительницы, поповны и мещаночки были окружены целым хороводом звякающих шпорами старшин, точно срисованных со старых картин, изображавших запорожцев.
Гремел полковой оркестр. На сцене лихорадочно готовились к постановке “Назара Стодоли”».
І ще цікавий факт із цього роману. Головний герой книги Павло Корчагін, прототипом якого, безперечно, був сам Микола Островський, потрапляє під арешт за спробу вбивства українського вояка і заволодіння його зброєю, та з-під арешту його випускають на волю, адже йому тільки шістнадцять літ, а за законами, яких дотримуються ці українські “головорезы и громилы”, як називає їх сам Островський, карна відповідальність за скоєний злочин настає тільки із вісімнадцяти літ.
“- А этого, - ткнул Соломыга пальцем на бумаги, - если хочешь, чтобы к ногтю прижали, поставь ему вместо шестнадцати лет восемнадцать. Крючок загни вот здесь, а то могут не утвердить”.
От такі ось виходять “бандити” за Миколою Островським! Як тут не подумати про те, що завдяки “доброті” цих “бандитів” Микола Островський зберігає життя і має, нарешті, можливість написати свій “вікопомний” шедевр “Как закалялась сталь”.
А от інший учасник боїв на Україні, російський письменник Аркадій Гайдар, у своїй повісті “В дни поражений и побед”, присвяченій боротьбі Червоної Армії з українськими повстанцями на Київщині, постійно підкреслює свою нелюбов до всіх українців, котрих він майже скрізь називає “хохлами”, і нелюбов ця грунтується на тому, що всі українці, і селяни, і городяни, і київська інтелігенція, і залізничні службовці, які як сказано у повісті, за наказом Петлюри відправляють під укіс більшовицькі поїзди, всі вони, за словами Гайдара, є таємними агентами українських самостійників і всіляко заважають присланим з Москви молодим більшовицьким курсантам встановлювати радянську владу.
От такими словами описує Гайдар Київ:
“- Красивый город!
- Да! Только уж очень в нем сволочи разной много. Сколько здесь скрывается агентов петлюровских, донских, иностранных, а то и просто бывшей черной сотни!”
І ще: “- Да, брат! Эти голода не знали, - показал Сергей на хохлов возле запряженных волами, груженых возов. - Это не то, что наши опродразверстанные крестьяне.
- Я думаю, что если бы они знали, что такое неурожай, то не кормили бы такое множество разбойничьих шаек. А то - там Струк, там Мазуренко, там Клименко... “
(Чи не читав Сталін цих рядків напередодні 32 - го року?)
Або ось такий пасаж: «Единственным носителем следов последней оккупации были вывески различных предприятий и учреждений, переименованные по указу атамана Петлюры на украинский лад. Сквозь плохо замазанную краской вывеску “Парикмахер” проглядывало “Цирульня”, вместо “Типография” - “Друкарня”».
І якщо для російського більшовика Голікова - Гайдара встановлення в українському місті Києві рідної української влади є “окупацією”, то не дивно, що й українські повстанці в нього є скрізь “бандити”, і помирають вони не героїчно, дивлячись перед розстрілом прямо у вічі своїм катам, а “нагло”, “бросая взгляды исподлобья”:
“Пойманный нагло смотрел на окружающих. Вывернули его карманы: письмо, приказ и желто-голубой значок. Офицер, бывший штабс-капитан, а теперешний атаман - Горленко/.../
... Возле каменной стены у церковной ограды, перед отделением курсантов, хмуро опустив головы, встали четыре человека, как пойманные волки бросая взгляды исподлобья. Сергей посмотрел на них холодно и спокойно.
На другой день эшелон быстро уносил курсантов домой - в Киев.
Встреча была устроена торжественная, с речами и цветами.”
Цікава й така річ - майже за десять літ до початку сталінських кривавих “етнічних чисток”, у 1923 році (час написання цієї повісті), майбутній “друг усіх радянських дітей” Гайдар висунув тезу, що, бач, існують на світі такі “погані” народи, що в “повному складі” не хочуть йти до “світлого майбутнього”, а значить, напрошується висновок, заслуговують на цілковите знищення з боку радянських “творців соціалізму”.
Особливе місце серед усіх творів, присвячених подіям 1917 - 1921 років, займає роман Михайла Булгакова “Белая гвардия”. Автор цього твору, людина обдарована й талановита, будучи свідком таких важливих для України того часу подій, як ліквідація Гетьманату в Києві, відхід німців, створення уряду Директорії на чолі з Петлюрою і Винниченком та захоплення Києва більшовиками, залишає в своєму романі погляд на всі ті події очима білогвардійця, людини старої, імперської Росії, котра виховувалася в дусі великодержавницької “єдіной і нєдєлімой” традиції, людини аристократичної дворянської породи, для якої більшовизм є, звичайно, великим злом, але, як виявляється, вона готова добровільно покласти на себе те більшовицьке ярмо, аби тільки не було ніколи ніякої незалежної України. І ось такий погляд людини російського духу, котра готова стерпіти над собою хоч чорта, аби тільки не було України, дуже яскраво показаний у цьому романі.
Почнемо з того, що в романі Булгакова діє дуже багато цілком реальних персонажів, а події, які описані в цьому творі, навіть у дрібницях цілком відповідають реальним подіям, котрі відбувалися в цей час у Києві та навколо нього. В романі згадуються й керівники Української держави Симон Петлюра й Володимир Винниченко, а до них і гетьман Скоропадський, діють у романі й українські військовоначальники, що визволяли Київ від чужинецької окупації - Євген Коновалець ( Торопєц у Булгакова ) й полковник Болбочан ( Болботун ), згадуються й такі реальні факти, як формування гетьманом для захисту Києва від військ Директорії добровільної дружини “Родина” з російських офіцерів і вбивство російським есером Донським німецького головнокомандуючого в Україні фельдмаршала Ейхгорна, і затвердження тим самим гетьманом Скоропадським Грамоти про федерацію з Росією, яка й стала, до речі, приводом для вибуху народного повстання проти гетьмана 14 листопада 1918 року.
Описано в романі й постання у місті Білій Церкві головного штабу цього народного руху проти гетьмана - Української Директорії, при чому цей факт є настільки неприємним для Булгакова, що він називає Білу Церкву не інакше, як “ничтожное место”:
“ Еще в сентябре никто в Городе < тобто Києві > не представлял себе, что могут соорудить три человека < Петлюра, Винниченко, Коновалець>, обладающие талантом появиться вовремя, даже и в таком ничтожном месте, как Белая Церковь”.
І весь роман рясніє такими місцями, де автор, Михайло Булгаков намагається, використовуючи реальні історичні події, всіляко паплюжити й обливати брудом й Україну, й українську ідею, тобто всю цю землю, на якій він сам народився і на якій здобував освіту, паплюжити цю землю тільки за те, що народ, який її населяє, захотів іти своїм власним шляхом. Булгаков відверто визнає нелюбов до всього українського у значної частини освічених російських верств, представником яких був і він сам, висловлюючись словами своїх героїв - російських офіцерів, що перебували у Києві в 1918 році:
“ - Я б вашего гетмана, - кричал старший Турбин, - за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым! Хай живе вильна Украина вид Киева до Берлина! Полгода он издевался над русскими офицерами, издевался над всеми нами. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? < тобто козаків – січовиків> Гетман”.
А от як дивляться російські офіцери на процес українізації:
“... - Край украинский, здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей, - пусть!
- Пять процентов, а девяносто пять - русских!..
- Верно. Но они сыграли бы роль э... э... вечного бродила, как говорит князь. Вот и нужно было их утихомирить. Впоследствии же гетман сделал бы именно так, как ты говоришь: русская армия, и никаких гвоздей”.
Взагалі, якщо дивиться на ситуацію очима Булгакова, виникає така думка, що українці в Україні в 1918 році чинили якесь безглуздя і тільки російські офіцери були тією силою, яка могла зробити щось путнє. Але тоді постає цілком зрозуміле запитання: чому ж ці “хвалені” офіцери не могли взяти владу до своїх рук у країні “безглуздих” українців? Відповідь дає сам Булгаков:
“Были офицеры. И они бежали и с севера, и с запада - бывшего фронта < тобто з першої світової війни >- и все направлялись в Город < тут і далі - Київ >, их было очень много и становилось все больше /.../ Они все-таки сумели пробраться и появиться в Городе с травлеными взорами, вшивые и небритые, беспогонные, и начинали в нем приспосабливаться, чтобы есть и жить”.
Так що не такими вже й розкішними постають перед нами ті офіцери зі сторінок роману Булгакова. Розраховувати на власні сили вони явно не могли, вся надія залишалася тільки на закордонну допомогу. І ця надія висловлена у романі Булгакова так: “ - Господи, Господи! Если бы немцы не сделали этой подлости, все было бы отлично. Двух их полков достаточно, чтобы раздавить этого вашего Петлюру, как муху. Нет, я вижу, немцы играют какую-то подлую двойную игру. И почему же нет хваленых союзников? У-у, негодяи. Обещали, обещали...
Самовар, молчавший до сих пор, неожиданно запел, и угольки, подернутые седым пеплом, вывалились на поднос. Братья невольно посмотрели на печку. Ответ - вот он. Пожалуйста: Союзники - сволочи”.
“Сволочи” тому, що не допомогли офіцерам придушити незалежну Україну!
Але все-таки Михайло Булгаков був письменником великого масштабу, і, не зважаючи на те, що він особисто не хотів визнавати права українського народу на незалежність, попри всі його намагання очорнити українську національну ідею, як дорогоцінні перлинки серед бруду, пробиваються і в його творі паростки світлої правди про незалежницький рух в Україні, і якраз ці сторінки є для нас найцікавішими у романі.
Спробуємо проаналізувати їх.
Повертаючись до подій кінця 1917 року, до періоду встановлення в Києві національної української влади, Булгакову доводиться визнавати, що влада ця була встановлена самим народом, тобто тими мобілізованими солдатами, які повернулися з дезорганізованого фронту першої світової війни і заявили про своє бажання мати в Києві рідну українську владу.
Булгаков пише про це так: “... к концу знаменитого года в Городе произошло уже много чудесных и странных событий и родились в нем какие-то люди, не имеющие сапог, но имеющие широкие шаровары, выглядывающие из-под солдатских серых шинелей, и люди эти заявили, что они не пойдут ни в коем случае из Города на фронт, потому что на фронте им делать нечего, что они останутся здесь, в Городе, ибо это их Город, украинский город, а вовсе не русский”.
Звичайно, цитуючи Булгакова, завжди треба пам”ятати про його нелюбов до України і його намагання покрити брудом будь-яку світлу сторінку в її житті, але треба визнати й те, що тверезий погляд на події все-таки змушує іноді Булгакова визнати свою неправоту. Так іще один раз у романі Булгакову доводиться засвідчити, що український народ у цій запеклій боротьбі підтримував рідну українську владу, котра вела свій народ до незалежного існування. От як пише Булгаков про ту силу, котра підтримувала уряд УНР:
“Были десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять...
- А выучили сами же офицеры по приказанию начальства!
Сотни тысяч винтовок, закопанных в землю, упрятанных в клунях и коморах и не сданных, несмотря на скорые на руку военно-полевые немецкие суды, порки шомполами и стрельбу шрапнелями, миллионы патронов в той же земле, и трехдюймовые орудия в каждой пятой деревне, и пулеметы в каждой второй, во всяком городишке склады снарядов, цейхгаузы с шинелями и папахами.
И в этих же городишках народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями... все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров - москалей, - и тысячи бывших пленных украинцев, вернувшихся из Галиции.
Это в довесочек к десяткам тысяч мужичков?... О - го - го!”
І правильний висновок робить Булгаков - не Симон Петлюра винний у тому, що український народ піднявся на святу боротьбу за свою незалежність, не Петлюра, так хтось інший повів би народ на святе діло, якого він, народ, так прагнув і бажав. Булгаков пише: “... Симон. Да не было его. Не было. Так, чепуха, легенда, мираж. Просто слово, в котором слились и неутолимая ярость, и жажда мужицкой мести, и чаяния тех верных сынов своей подсолнечной, жаркой Украины... ненавидящих Москву, какая бы она ни была - большевистская ли, царская или еще какая.
И напрасно, напрасно мудрый Василиса, хватаясь за голову, восклицал в знаменитом ноябре “Quos vult perdese, dementat!” <Кого Бог захоче погубити, того він позбавляє розуму> - и проклинал гетмана за то, что тот выпустил Петлюру из загаженной городской тюрьмы.
- Вздор-с все это. Не он - другой. Не другой - третий.”
А от ще один приклад з роману, який переконливо свідчить про те, кого підтримували в цій війні українські селяни, а також і те, як до українських селян ставилися білі російські офіцери.
Поручик Мишлаєвський, один з “героїв” твору, розповідає про рейд свого загону по українських селах: « А в Попелюхе, это под Трактиром, еще красивее вышло. Поперли мы туда с подпоручиком Красиным сани взять, везти помороженных. Деревушка словно вымерла - ни одной души. Смотрим, наконец, ползет какой-то дед в тулупе, с клюкой. Вообрази - глянул на нас и обрадовался. Я уж тут сразу почувствовал недоброе. Что такое, думаю? Чего этот богоносный хрен возликовал: “Хлопчики... хлопчики...” Говорю ему таким сдобным голоском: ”Здорово, дид. Давай скорее сани”. А он отвечает: ” Нема. Офицерня уси сани угнала на Пост.” Я тут мигнул Красину и спрашиваю: "Офицерня? Тэк-с. А дэ ж вси ваши хлопци?” А дед и ляпни: “Уси побиглы до Петлюры” А? Как тебе нравится? Он-то сослепу не разглядел, что у нас погоны под башлыками, и за петлюровцев нас принял. Ну, тут, понимаешь, я не вытерпел... Мороз... Остервенился... Взял деда этого за манишку, так что из него чуть душа не выскочила, и кричу: “Побиглы до Петлюры? А вот я тебя сейчас пристрелю, так ты узнаешь, как до Петлюры бегают! Ты у меня сбегаешь в царство небесное, стерва!” Ну, тут, понятное дело, святой землепашец, сеятель и хранитель (Мышлаевский, словно обвал камней, спустил страшное ругательство) прозрел в два счета. Конечно, в ноги и орет: “Ой, ваше высокоблагородие, извините меня, старика, це я сдуру, сослепу, дам коней, зараз дам, тильки не вбивайте!” И лошади нашлись, и розвальни».
Герої Булгакова - російські офіцери та інтелігенти настільки просякнуті духом великодержавницького шовінізму, що не відчувають головного - що вони є чужими на цій землі.
Ось молоденький унтер - офіцер Миколка Турбін зустрічає на вулиці Києва, під час штурму міста українськими військами, маленьких хлопчиків із санчатами:
«“Катаются мирно так”, - удивленно подумал Николка и спросил у парня ласковым голосом:
- Скажите, пожалуйста, чего это стреляют там наверху?
Парень вынул палец из носа, подумал и сказал в нос:
- Офицерню бьют наши.
Николка исподлобья посмотрел на него и машинально пошевелил ручкой кольта в кармане. Старший мальчик отозвался сердито:
- С офицерами расправляются. Так им и надо. Их восемьсот человек на весь Город, а они дурака валяли. Пришел Петлюра, а у него миллион войска.
Он повернулся и потащил салазки».
Але не зрозуміти цим росіянам, чому їх не люблять, бо затьмарює їм очі система брехливих постулатів, які всмоктали вони в себе якщо не з молоком матері, то в школах та університетах, з книг відомих істориків та великих письменників. Така могутня і велична на вид, але хибна і хлипка всередині - система великої і неділимої Росії. І єдине, що залишається їм сказати, вслід за Булгаковим: “Петлюра, это так дико... В сущности, совершенно пропащая страна”.
Або навіть так: “страшная страна Украина!”
“Страшная!”, бо для них незрозуміла.
І недаремно вириваються з вуст однієї з героїнь роману отакі слова:
“Все, конечно, нас ненавидят!”
А хто винен? Хіба не самі?
Таким чином, роман Михайла Булгакова “Белая гвардия” хоч і несе в собі світлу правду про події української історії, проте читачеві цього твору не дуже важко побачити і те, як Булгаков намагається принизити або спростувати всі ті факти, подати їх у комічному світлі, і все те лише від того, що Булгакова безперечно мучає безсила злість з приводу українського відродження і йому нічого не залишається, як тільки глузувати, глузувати, глузувати...
Особливо яскраво це виявляється в сцені урочистого параду українських військ після вступу їх до Києва, і недаремно приділив цій сцені Булгаков цілих шістнадцять сторінок книжкового тексту - це майже окреме оповідання всередині цілого роману.
Чим більше вчитуєшся в текст цього уривку, тим більше приходиш до висновку, що на самого автора цей парад справив неабияке враження, враження такої сили, що Булгаков мимоволі потрапив під вплив цієї чарівливої сили, і позбавитися тих чар він так і не зміг. Та будучи вірним собі, своїй традиції, яку він вже не раз використовував у романі, Булгаков роздирає ці чари, перекручує їх своїми ремарками, вставками, які не мають нічого спільного із конкретною сценою параду, а мають на меті тільки принизити, звести до побутового рівня важливу історичну подію, і ,нарешті, виводить такий фінал, який, на його думку, повинен був показати читачеві всю мізерність великого свята української державності. І хоч це Булгакову не вдається, адже він занадто грубо перемішує високе з низьким, та все ж стежити за тим, як у свідомості автора борються два почуття, дуже й дуже цікаво.
Отже весь перебіг булгаківського оповідання цього разу розбивається нібито на дві частини. В урочистій красі постає перед нами церковна літургія перед початком параду, “хрустальные дисканты” “знаменитого хора Толмашевского”, а потім, з не меншою урочистістю, відбувається сам парад.
“В синих жупанах, в смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами шли галичане. Два двухцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками, плыли следом за густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя хрустальный снег, молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть немецкое сукно”.
“Шли курени гайдамаков, пеших, курень за куренем, и, высоко танцуя в просветах батальонов, ехали в седлах бравые полковые, куренные и ротные командиры. Удалые марши, победные, ревущие, выли золотом в цветной реке.
За пешим строем, облегченной рысью, мелко прыгая в седлах, покатили конные полки. Ослепительно резнули глаза восхищенного народа мятые, заломленные папахи с синими, зелеными и красными шлыками с золотыми кисточками.
Пики прыгали, как иглы, надетые петлями на правые руки. Весело гремящие бунчуки метались среди конного строя, и рвались вперед от трубного воя кони командиров и трубачей”.
“Трепля простреленным желто-блакитным знаменем, гремя гармоникой, прокатил полк черного, остроусого, на громадной лошади, полковника Козыря – Лешко”.
“За Козырем пришел лихой, никем не битый черноморский конный курень имени гетмана Мазепы. Имя славного гетмана, едва не погубившего императора Петра под Полтавой, золотистыми буквами сверкало на голубом шелке.
Народ тучей обмывал серые и желтые стены домов, народ выпирал и лез на тумбы, мальчишки карабкались на фонари и сидели на перекладинах, торчали на крышах, свистали, кричали: ура... ура...
- Слава! Слава! - кричали с тротуаров”
“- Ото казалы банды... Вот тебе и банды. Ура!
- Слава! Слава Петлюри! Слава нашему Батько!”
“ - Слава Петлюри! Украинской народной республике слава!!!”
Одначе не все так красиво у Булгакова. Як іржа метал, роз”їдають ці чудові сторінки авторські уточнення: у натовпі людей, що прийшли дивитися на парад, влучно орудують злодії - карманники, і в когось уже вкрали коштовного годинника; духовенство, яке служить молебен українському вояцтву, - “продалося” (“попам дай синенькую, так они дьяволу обедню отслужат”); дзвони на Софіївській дзвіниці “тявкали”, бо “сатана влез на колокольню, сам дьявол в рясе и, забавляясь, поднимал гвалт”, і взагалі, виясняється, “всем, матушка, дурно. Всему народу чрезвычайно плохо.” От такі от діла! І навіть природа, разом із самим Булгаковим, чинить опір українській державності.
“То не серая туча со змеиным брюхом разливается по Городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам - то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад”.
І сонце в цей час “совершенно красно, как чистая кровь. От шара, с трудом сияющего сквозь завесу облаков, мерно и далеко протянулись полосы запекшейся крови и сукровицы. Солнце окрасило в кровь главный купол Софии.”
І навіть Богдан Хмельницький з постаменту свого пам”ятника намагається “улететь”, невдоволений тим, що з-під його ніг збивають українські патріоти напис, який, між тим, іще з 1888 року (дата встановлення пам”ятника) повідомляв: “Богдану Хмельницкому единая неделимая Россия”.
А от, нарешті, й апофеоз, на думку Булгакова. Серед натовпу на Софіївській площі з”являється більшовицький агітатор і у своїй промові підбиває людей боротися за “комунію”. Хтось, на прізвище Горболаз, український поет та автор антології української поезії, намагається затримати комуніста, та на допомогу останньому приходить його товариш, із характерним прізвищем Щур. Він звинувачує Горболаза в тому, що той злодій і вкрав у нього, Щура, годинник, агітатор тим часом зникає, а українського поета хапають українські вартовики і б”ють його. Із явним злорадством описує це Булгаков: “...Шел по истоптанной мостовой человек с блуждающими в ужасе и тоске глазами, в расстегнутой и порванной бекеше и без шапки. Лицо у него было окровавлено, а из глаз текли слезы. Расстегнутый открывал широкий рот и кричал тонким, но совершенно осипшим голосом, мешая русские и украинские слова. ...Сзади окровавленного ползла взволнованная толпа, мелькал на папахе золотогалунный хвост и концы двух винтовок. Некто, туго перепоясанный цветным поясом, шел рядом с окровавленным развалистой походкой и изредка, когда тот особенно громко кричал, механически ударял его кулаком по шее; тогда злополучный арестованный, хотевший схватить неуловимое, умолкал и начинал бурно, но беззвучно рыдать”.
Отак більшовики обдурили українців, нібито хоче сказати Булгаков, завершуючи цим епізодом сцену параду. І, мабуть, не варто би тут цитувати цей епізод, так сильно просякнутий ненавистю, якщо б Булгаков наприкінці його не висловив нарешті своєї головної ідеї, ідеї, яка самого його тримала в роки радянської влади при житті, його, Михайла Булгакова, російського дворянина - монархіста, змушеного долею жити в більшовицькій державі. Спочатку цю ідею в романі висловлює білогвардійський офіцер, який бачить, як б”ють Горболаза, і реагує на це так:
“- Так его, так его. От сердца отлегло. Ну, одно тебе скажу, Карась, молодцы большевики. Клянусь честью - молодцы. Вот работа, так работа! Видал, как ловко орателя сплавили? И смелы. За что люблю - за смелость, мать их за ногу”.
І потім в романі ця ідея набирає все більшої сили. Головний герой “Белой гвардии” Олексій Турбін одужує після поранення від петлюрівської кулі в той самий день, коли більшовики вибивають українську владу із Києва. І оспівує Булгаков “этот важный и исторический день” так: “За окнами расцветала все победоноснее студеная ночь и беззвучно плыла над землей. Играли звезды, сжимаясь и расширяясь, и особенно высоко в небе была звезда красная и пятиконечная - Марс”.
І інший білий офіцер, Шервинський, «вынул из кармана огромную сусальную звезду и нацепил ее на грудь с левой стороны». «Он ... пел пронзительно /.../ “Жить, будем жить!!”».
Жити у новій більшовицькій імперії.
Цим самим шляхом пішов і Булгаков. І те, що Україна залишалась російською, і, таким чином, збереглася Російська імперія, хоч і в іншому, більшовицькому, вигляді, мабуть, зігрівало письменникові душу. І в цьому є його трагедія, трагедія людини, котра творила “Майстра і Маргариту” і в той же самий час, за рік до власної смерті, писала п”єсу “Батум” до шістдесятиріччя з дня народження Сталіна.
|
|
|
| | Для додавання повідомлень Ви повинні реєструватися або авторизуватися. |
Вiрний зi Стародубщини
Користувач
Junior Boarder
| Повідомлень: 9 | |
Карма: 0
|
У відповідь на:Лiтературна Стародубщина. - 2008/04/01 15:43
Вірний зі Стародубщини.
Чому нас вчать найвидатніші історики Росії, або Як побороти комплекс меншовартості.
“У нас немає своєї історії тому,
що Ключевський, Соловйов, Карамзін
писали, що у нас немає своєї історії”
Із розповідей одного українця.
“Хто має вуха, аби почути - нехай почує!”
Матвія, 11:15
Найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Завжди гостро стояло для України історичне питання, і скільки серед наших палких патріотів було таких, що тільки скрутно кивали головою, вказуючи на видатних російських істориків, які нібито раз і назавжди доказали всьому світові, що не могло бути ніколи раніш в історії ніякої Української держави, та й сам український народ відгалузився тільки нещодавно від “великого дерева” російського. І справді, здавалося б, що російські науковці-історики, од самого початку своєї історичної науки, від Татищєва та Карамзіна, і далі, через все ХІХ століття, і потім, в радянські часи, багато зробили для того, аби, наприклад, повністю заперечити факт існування українського народу в добу Київської Русі, і попрацювали на цьому терені дуже і дуже плідно. Але якщо кожен із нас самостійно візьме до рук книгу будь-якого, навіть найавторитетнішого російського історика, та спробує, знов-таки самостійно, докопатися до істини, він обов’язково прийде до висновку, що підмурок, на якому збудовано цей величний палац російської історичної концепції, дуже і дуже неміцний, і може, розхитавшися, вельми швидко повалити всю оту чудову, на перший погляд, будову. І як не намагаються видатні російські історики - Карамзін, Соловйов, Ключевський та інші, заперечити факт існування українського духу в історичному часі, це їм не вдається, адже суперечності роздирають їхні гіпотези майже на кожному кроці. І це можна побачити запросто, якщо, звичайно, позбавитися ляку перед авторитетами, бо як ми знаємо, жоден авторитет не може бути непохитним, а розумна людина повинна, взявши від великих попередників те, що вона вважає вірним, сміливо іти далі, шукаючи нових істин. Саме в цьому поступі і є прогрес людства. Я ж, в даній праці, використовував свідчення тільки відомих російських істориків, чиї прізвища можна знайти в кожному підручнику з російської історіографії.
Отже, сміливо вступивши на шлях історичного та логічного аналізу, почнемо з того, що іще у ХVІІІ столітті, тобто з самого початку розвитку російської історичної науки, перед дослідниками постало питання - як міг існувати на такій величезній території, яку об’єднувала в собі Давньокиївська Держава, один єдиний слов’янський народ, чи, навпаки, він, цей народ, природно повинен був уже в ті далекі часи розпадатися на окремі етнічні частини, що відрізняються одна від одної в мові, культурі та побуті, по-перше через ту далеку відстань, яка роз’єднує їх, і по-друге, через те, що ті групи слов’ян, які відійшли від Києва на схід та на північ, тобто на територію сучасної Росії, і створили майбутню російську націю, зустріли на цій, новій для себе землі ті фіно-мордовські племена, які мешкали тут з давніх давен, і, перемішавшись з якими, вони й створили нову націю.
Про це пише й Василь Татищєв (1686 - 1750), один з “батьків” російської історичної науки, в “Истории Российской с самых древнейших времен”. Він пише, що у Новгородській землі, там, де виникли перші центри російської державності, жили раніш фіно-угорські народи, а потім ці землі заселилися слов’янами, які взяли назву русів, і “чрез так много тысяч лет народы преходя мешались, иногда пленниками и покоренными себе размножались, иногда пленением и обладанием от других язык свой переменить и оставить принуждены были” (М-Л, 1962, т.І, стор. 313).
Також і інший російський історик ХVІІІ століття Болтін у своїх працях зазначав, що саме змішання з прикордонними племенами, та іще “завоевания татарские” породили “перемену древнего образа жизни, и обычаев, и поверьев”, і створили, таким чином, нову націю московську, на відміну від старої нації київської.
Визначний російський історик наступного століття Сергій Соловйов (1820-1879) у головній праці всього свого життя “Истории России с древнейших времен” теж свідчив про ту відмінність, яка відрізняла киян від мешканців північного Володимира іще у дотатарські часи (М., 1960, кн. ІІ, стор. 18). Замислюючись над питанням, як пов’язати в єдине ціле долю українського, чи “південноруського” за Соловйовим, Києва, та російського “північноруського” Владимира, цей історик так писав: “Господствующие обстоятельства взяли свое: степная Украина, область Днепровская, подвергается постоянным, сильным опустошениям от кочевников; ее города пусты..., куда же было удалиться русским людям от плена и разорения? Конечно, не на юго-восток, прямо в руки половцев; конечно, не на запад, к иноверным ляхам и венграм; свободный путь оставался один - на северо-восток”.
Таким чином визначний учений хоче довести, що відтік людності з півдня на північ, з Києва до Росії, відбувався постійно в добу Київської Держави, і цю гіпотезу Соловйов висуває тільки для того, аби надати права спадкоємності для царської Москви від княжого Києва, довівши, що люди в ті далекі часи, так собі потихеньку відходили та відходили із степової України все далі на північ, у нетрі мордовських хащ, поки не перейшли майже всі, розбудувавши навколо Москви чисельні Стародуби, Галичи та Переяслави, та забравши з собою на нову батьківщину всю велику славу Київської Русі. Але кажучи про “ворожу ляхву” та угорців, визначний професор Сергій Соловйов чомусь повністю замовчує той незаперечний факт, що шлях до Польщі чи Угорщини лежав від Києва через галицькі та волинські землі, край захищений від половців відрогами Карпатських гір, землі, до яких половці майже ніколи не заходили, і мешкав тут споріднений, близький для киян по духу, народ.
Навпаки, холодні та рідкоплодючі московські землі майже не могли обіцяти користі вихідцям із сонячної України. На це, між іншим, хоч і в декілька іншому контексті, натякає і сам Соловйов: “Крайний северо-восток, еще не подвластный русским князьям, населенный зырянами и вогуличами, не привлекателен и опасен для поселенцев невоинственных, идущих небольшими массами” (кн. ІІ, стор. 650-651). Щодо назв міст, таких як Галич чи Переяслав, які існують в сучасній Росії, тут можна зазначити, що засновували їх та надавали їм назв українські князі та бояри, які дійсно перебиралися з України до Росії, шукаючи собі вигід при великокнязівському владимирському, а потім московському дворі, але робити висновок, що всі мешканці цих міст були галичанами та придніпровськими переяславцями, буде те саме, що вважати мешканців невеличких міст у Сполучених Штатах Америки - Москви та Санкт-Петербурга, потомственними росіянами, тільки через те, що дійсно, засновували ці міста у ХІХ столітті вихідці із Росії.
Інший визначний російський історик середини ХІХ століття Михайло Погодін (1800 - 1875) взагалі вважав, що після татаро-монгольської навали, ті мешканці України, які залишилися живими, повністю перебралися до Росії, а на їхнє місце, на береги Дніпра, через деякий час пересунулися ті слов’яни, котрі жили біля Карпатських гір, тобто галичани та волиняни, що і склали ядро майбутнього українського народу. Таким чином М. Погодін визнавав права на спадкоємність від давнього Києва тільки за Москвою, а українців та росіян вважав народами надто далекими один від одного в плані історичної долі, та обгрунтовував цю свою теорію таким фактом, що в Україні ніколи не було билин, котрі збереглися тільки в Росії, і які оспівували подвиги “богатирів” в часи великого київського князя Володимира ( “Исследования, замечания и лекции о русской истории”, т. VІІ, стор. 442 ).
З цього приводу хочеться сказати ось що. Дійсно, жодної билини не було записано в Україні, тільки в Росії, на її півночі та сході (узбережжя Білого моря, Карелія, Зауралля, Алтай). Дійсно, як вважає більшість дослідників, в билинах віддзеркалились реальні події з життя Київської Русі Х-ХІІ століть, адже в билинах згадуються, хоча й не часто, половці, Чернігів, Царгород на Чорному морі, інші реалії давнього побуту, які могли зберегтися в російському народному епосі, записаному етнографами не раніш ХVІІІ століття, тільки як справжні реальні факти із тисячолітньої давнини народного життя. Але російські історики та літературознавці, які намагаються тлумачити факт існування билин на користь спадкоємності сучасної Росії від Русі Київської, навмисно не хочуть бачити головного, того, що автори билин, російські народні поети, виразно відрізняють Київ, столицю великої середньовічної держави, від суто російської землі. Для автора билин Київ - це великий центр, де живе могутній князь Володимир, на службу до якого і з’їжджаються богатирі з російських земель. Подивимося на славетну богатирську “трійцю”: вітчизною Іллі Муромця є околиця міста Мурома, сучасної Владимирської області Російської Федерації, Альоша Попович приїздить до князя Володимира в Київ з Ростова Великого, сучасна Ярославська область Російської Федерації, батьківщиною Добрині Нікітича є місто Рязань, центр сучасної Рязанської області, знов-таки Російської Федерації.
Якщо ми подивимося на історичну карту кордонів Київської Русі Х-ХІІ століть, нас повинен здивувати той факт, що й Муром, й Ростов, й Рязань знаходяться в той далекий час на найвіддаленіших околицях великої країни, а в добу князя Володимира не відіграють жодної значної ролі в житті держави, але для авторів билин дуже важливо, що й Ілля Муромець, й Альоша Попович, й Добриня Нікітич - це їхні земляки, росіяни, адже Київ для них, хоча й столиця, але столиця населена іншим народом, предками сучасних українців. І цей факт із російських билин настільки виразно окреслений, настільки, як-то кажуть “лежить на поверхні”, що російські науковці не могли його не запримітити, та вони приклали багато зусиль, аби цей факт заретушувати як можна сильніш. А що ж, хочеться спитати, наші, українські, історики та літературознавці? Гірко сказати, та й не хотілося б кого-небудь ображати, але дух наших “великих” науковців до цього часу часто-густо настільки просякнутий провінційністю, що ми радо сприймаємо за правду будь-яку облуду брехню, яка надходить до нас із Росії.
Як тут не згадати ті слова, які наш великий учитель Тарас Шевченко заповів нам, “іще ненародженим землякам своїм”, у своєму славетному “Посланії”: “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. А то залізете на небо: - І ми - не ми, і я - не я!”
Але повернемося до праць російських істориків. Наші, українські, науковці, починаючи від Миколи Костомарова, постійно підкреслювали той факт, що правовий устрій Київської Русі відрізнявся від правового устрою Русі Московської своєю демократичністю, тим, що усі найважливіші політичні питання в Києві вирішуються саме народом, на віче, на відміну від Москви, де уся влада знаходиться завжди в руках однієї особи - деспотичного великого князя, чи, потім, царя. Довелося визнати правоту цього положення і російським історикам початку ХХ століття. Так, наприклад, історик Павлов - Сильванський відзначив, що до того часу, як Київ був пограбований військами суздальського князя Андрія Боголюбського (1169 рік), на Русі панувало “мирское самоуправление, начиная с низших самоуправляющихся ветвей до высшего самоуправляющего союза: земли, племени с полновластным народным собранием, вечем”( “Феодализм в древней Руси”, СПб, 1907, стор. 156-158 ). З того ж часу, як Київ був зруйнований військами північного сусіда, він, як вважав Павлов-Сильванський, перестав бути столицею великої держави, і демократичні установи на Русі почали потрохи занепадати, доки не знищилися Москвою вщент.
Але тут вже велике значення мали для Росії татари, які, як зазначає велика кількість видатних російських істориків, відіграли значну роль в формуванні суто російської нації. Про це писав і історик Болтін, праця якого вже цитувалася мною, і К.М. Бестужев-Рюмін, котрий повідомляв: “Влияние татар нельзя отвергнуть уже потому, что мы долго находились с ними в связи, и потому, что в своих сношениях с востоком московское государство пользовалось услугами татар; в администрацию вошло много восточного, особенно в финансовой системе; этого кажется нельзя отвергнуть, быть может, найдутся следы и в военном устройстве. Это следствия прямые, косвенные следствия едва ли не важнее еще, ибо сюда принадлежит отделение Руси Восточной от Западной, значительная доля остановки в развитии просвещения... и огрубения нравов” (“Русская история”, СПб, 1872, т.І, стор. 531).
Таким чином Бестужев-Рюмін вважав, що відокремлення Росії від України у ХІІІ столітті (“Русі Східної” від “Західної”) та татарське ярмо призвело до “зупинки в розвитку освіти” та “огрублення звичаїв” для Росії.
Подібної точки зору дотримувався й російський професор Борис Чичерін ( 1828-1904 ). Він зазначав, що установленню державної влади на Московщині “значительно содействовало татарское владычество, которое, подчиняя народ внешнему игу, приучило его к покорности. В России образцом служила восточная деспотия” (“О народном представительстве”, М., 1866, стор. 531)
Тобто, підкреслює Борис Чичерін, татарське панування привчило російський народ до покірливості, і відбило у нього спрагу до демократії.
Інший російський історик, Микола Полевой (1796-1846), прямо вважав, що Держава російського народу починає своє існування тільки з доби татарської навали, і аж ніяк не раніш, таким чином, одним з перших в Росії приходячи до висновку, що Київська Русь державою “російською” бути не могла: “Со времени нашествия монголов, до низвержения рабства, ими наложенного, мы увидим начало и жизнь Русского государства” (“История русского народа”, М., 1830, т.4, стор. 10).
Відомий слов’янофіл Іван Киреєвський (1806-1856) взагалі вважав, що монголо-татарське панування було корисним для Росії тим, що не дало їй зблизитися із Європою (“Сочинения”, М., 1911, т.1, стор. 80).
А “батько” російської історії Микола Михайлович Карамзін (1766-1826) підкреслював, пишучи про росіян часів татарського панування: “Не ослепляясь народным самолюбием, скажем, что россияне сих веков в сравнении с другими европейцами могли по справедливости казаться невеждами” (“История государства Российского”, СПб, 1892, т.V, стор. 254 ).
Георгій Плеханов (1856-1918) дотримувався думки, що разом з татарською навалою закінчилася Русь Європейська, Русь Київська, та розпочалася Русь Азіатська, Русь Московська: “Россия как бы колеблется между Западом и Востоком. В течение московского периода ее истории ее особенности по сравнению с Западом достигают гораздо больших размеров, нежели в течение киевского” (“История русской общественной мысли”, М., 1919, т. І, стор. 10).
Саме татари, пише Плеханов, зупинили розвиток “південно-західної” Русі, і перенесли центр політичного життя на Північний Схід, у сучасну Росію, і тільки на краю України, у Галичині та Волині збереглися старі “демократичні” традиції, виразниками яких стали місцеві бояри, на теренах же Росії в той самий час відбувається “постепенное сближение русского общественного быта и строя с бытом и строем великих восточных деспотий” (там же, стор. 55).
Про те, що московське суспільство було упорядковане за східним зразком, писав і Павло Милюков (1859 - 1943) у своїй праці “Очерки по истории русской культуры” (Пг, 1918).
Корифей історичної науки Росії Василь Ключевський (1841-1911) у книзі “Курс русской истории” підкреслював: “новая национальная формация”- “великорусское племя” склалося не раніше середини ХV століття, через двісті літ після татарської навали (“Сочинения”, М., 1956, т. 2, стор. 47 ).
Звичайно, ніколи не треба забувати, і я знов повертаюся до цієї думки, що російські історики творили історію Російської держави, історію російського народу, виконуючи деяке соціальне замовлення, творили історію для суспільства (а саме історики творять історію, адже ми частіш за все сприймаємо події минулого так, як їх подають нам автори наукових праць). Тому російські історики завжди дивилися на минуле упереджено, так як безперечно дивляться упереджено на свою історію історики Франції, Англії, Німеччини, будь-якої іншої розвинутої країни, а ми, українці, на жаль, поки ще так дивитися на власну історію не навчилися, дотепер використовуючи у висвітленні рідної історії чужі погляди, погляди, може бути, ні чим не гірші за наші, але погляди чужі, тобто такі погляди, які є поглядами метрополії на одну із своїх колоній. Кожна розвинута країна творить власну історію, російські історики, наприклад, вважають, що Наполеона погубив полководницький геній Кутузова, французи покладають вину на люті московські морози, а англійці хваляться вдало влаштованою економічною блокадою Франції. Те ж саме бачимо і на прикладі другої світової війни: для американців та західноєвропейців до сього часу битва під Москвою, Сталінград, Курськ є лише переферійними битвами на далекому краї російської ойкумени, а головними подіями, вирішившими долю фашистської Німеччини, вважаються бої американських генералів у пустелях Північної Африки, та висадки десантів в Італії та Нормандії (про такий самий перебіг подій я чув з вуст одного з кращих учителів Америки, якого уряд США, за планом Сороса, прислав до нас у Москву, навчити учителів Росії, як треба правильно бачити власну історію; кажуть, що саме за такою схемою викладають історію у більшості навчальних закладів США).
Таким чином, ми, українці, використовуючи для оспівування рідної історії виключно російські джерела, нищимо на чужу користь і свою історію, і свою культуру, і свою державу. А без власної Держави нації нема, вона (поневолена нація) неминуче повинна з часом розчинитися в масі більш щасливого, загарбавшого її культурно, народу. Тут з нами солідарні й видатні російські історики, котрі пишуть про це так:
“Государство есть необходимая форма для народа, который немыслим без государства”
Сергій Соловйов
“Государство - есть высшая сфера общежития, высшее проявление народности в общественной сфере. В нем неопределенная народность, которая выражается преимущественно в единстве языка, собирается в единое тело, получает единое отечество, становится народом”
Борис Чичерін ( “Опыты по истории русского права” М., 1858, стор. 369 ).
Якщо ми не хочемо стати “неопределенной народностью”, якщо ми прагнемо, аби наша мова, наша пісня, наше ім’я збереглися в світі, ми повинні мати власну Державу. Ось чому нас учать видатні російські історики.
* * * * *
Ознайомившись із російською історичною думкою у минулому, подивимось і на її сучасний стан. І тут ми знайдемо для себе багато корисного, адже і зараз в Росії є багато сумлінних істориків, які чесно кажуть про те, що не все в історії давньої Русі працює на їхню, російську користь.
Є дві проблеми в давній нашій історії, правильне висвітлення яких вкрай важливе для вірного розуміння нашого минулого. По-перше, це походження назви “Росія”. Відомо, що в дотатарські часи Руссю називали здебільшого невеличку територію навколо Києва, на правому березі Дніпра, віддаючи цим пошану політичному центру слов’янської Держави, або ще слово “Русь” було символом політичної влади київських князів над усіма іншими землями Держави. Назва ж “Росія” - грецького походження, так називали Русь греки-візантійці. Наприкінці ХV століття московський володар Іван ІІІ об’єднав навколо своєї столиці усі російські землі і, відчувши свою силу, узяв з грецької мови назву “Росія” як урочистий символ своїх зазіхань на славу і велич давнього київського престолу. Але це чужоземне слово ( “Росія” ) до ужитку простого народу входило дуже важко, і навіть в офіційних документах остаточно утвердилось, витиснивши іншу офіційну назву - “Московська держава”, у добу Петра І, на початку ХVІІІ століття. В народній же російській мові це слово ( “Росія”) збереглося майже до нашого часу в споплюженій формі “Рассєя”, що свідчить про те, що для народу це слово чуже і не має якого-небудь глибинного, “святого” значення ( дивись, наприклад, у Сергія Єсеніна, “народного” російського поета: “Ты, Рассея моя... Рассея... Азиатская сторона!”).
Таким чином, стає зрозумілим, що назва “Росія” не є народною, а нав’язана московській нації її владарями суто з політичною метою. Але російська нація не єдина в світі, котра носить на собі в наш час назву зовсім іншого народу. Про це свідчать і сучасні російські дослідники Мельникова і Петрухін у своїй праці “Название «Русь» в этнокультурной истории Древнерусского государства ІХ-Х вв.”. Вони пишуть: “Такая эволюция названий характерна для эпохи становления государства и сложения новых этнических общностей. Классические примеры: Болгария, славянское государство, воспринявшее название от тюркской группы болгар, романоязычная Франция, название которой восходит к германскому племенному объединению франков” (часопис “Вопросы истории”, 1989, №8 ).
Слід зазначити, що не тільки слов’янська Болгарія носить тюркську назву, а романська Франція - німецьку, набагато цікавіший приклад - Румунія, країна, котра носить назву, що має походження від давнього Риму (ROMANIA, це Румунія по-румунськи, від “ROMA”, Рим по-латинськи). І так само як російські історики твердять, що князь Володимир був “давньоросійським” князем, а Київ “давньоросійською” столицею (адже “древнерусский” з російської мови можна перекласти і як “давньоросійський”, а саме такий зміст уміщують в це слово російські дослідники), румунські дослідники мають право називати Рим столицею давньорумунської держави, Вергілія - першим румунським поетом, а інших “романів” - італійців та французів - малорумунами та білорумунами, на взірець малоросів та білорусів. Це абсурд, але, на жаль, абсурд тільки для румунських істориків, і аж ніяк не для переважної більшості російських.
І нарешті, друга важлива проблема сучасної російської історичної науки - це доказ того факту, що не міг на такій величезній території, від Балтійського до Чорного моря (1500 км тільки по прямій лінії ) існувати у ІХ-ХІІ століттях єдиний слов’янський народ, з єдиною мовою, звичаями та культурою. Західні та південні слов’яни займали в ті часи набагато менші території, і ми знаємо, що в той час уже існували окремо й поляки, й чехи, й болгари, й серби, й хорвати, й інші слов’янські народи, а от українців та білорусів не було, а була одна, знов таки “давньоросійська” народність. І знов це абсурд, адже того не могло бути, щоб на такому великому просторі, з дрімучими лісовими хащами, непролазними болотами, широкими могутніми ріками усередині, з рідкими шляхами сполучення, без швидкісного транспорту, міг існувати єдиний “неделимый” народ. Навіть сучасні марійці ( так само як і мордвини ) розподіляються на лугових та лісових, з різною мовою та відмінною культурою в різних природних зонах, а їх відрізняють одних від одних тільки різні природні умови, і це в наш час, на невеличкій території, в наш час, з нашим транспортом і нашими засобами сполучення! Що тут казати про давніх слов’ян? Абсурд!
Більше того. Про існування різних слов’янських народів на теренах Київської Русі свідчать й історичні джерела того часу, обійти увагою які не змогли й сумлінні російські історики нашого дня. У “Руській Правді”, найдавнішому нашому збірнику законів, створеному нащадками Ярослава Мудрого, прямо говориться про існування двох окремих народних груп на теренах єдиної Київської Держави - це “русини”, мешканці Києва і півдня Держави, та “словени”, мешканці Новгорода та півночі ( дивись “Руську Правду” за Синодальним списком 1282 р., аркуш 1 ). “Руська Правда” була юридичним збірником, і в ній чітко окреслені права різних народних груп як чинників законодавства.
На відміну від “Руської Правди”, “Повість временних літ”, наш давній літопис, трохи зм’якшує національні розбіжності, що існували поміж “русинами” та “словенами”, адже це історичне джерело було створено політичними силами Києва, які прагнули зберегти єдність великої багатонаціональної Держави, якою в ті часи була Київська Русь, і розпалювати новгородський сепаратизм було не на користь авторів літопису. Але якщо ми уважніше подивимося на нашу давню історію, то не зможемо заперечити того факту, що в Київській Русі, за свідченням того ж самого літопису, виразно виявляється існування трьох окремих центрів, навколо яких об’єднуються різні політичні сили в усі часи, від створення великої держави, через період феодальної роздробленості, до самої татарської навали. Ці три центри: 1-й Київ, а після його занепаду Галич; 2-й Новгород, а потім Суздаль та Владимир; 3-й Полоцьк та Мінськ. Усі дрібні князівства тягнуться кожен на свій бік, в сторону свого “суверена”, і хоч, звичайно, етнічні кордони поміж слов’янськими народами в той час були не такі, як зараз, а прикордонні князівства часто коливалися між одним чи іншим центром ( лише Полоцьке князівство і навколишні білоруські землі жили весь час своїм окремим життям, майже не втручаючись в етнічне життя південного та північного центрів ), вже в Х-ХІІ століттях можна виділити три окремих національних центра: Новгород ( староросійський ), Київ ( староукраїнський ) та Полоцьк ( старобілоруський ). Навколо цих трьох центрів повинні бути іще у ІХ столітті об’єднатися всі слов’янські племена, кожне навколо свого центру, але скандінавські вікінги силою зброї об’єднали їх всіх у часи Рюрика й Олега у велику державу з центром у Києві, і таким чином відклали час особливого розвитку кожного з трьох народів на деякий період. А ось, що пишуть російські історики ХХ століття про розбіжності, що існували поміж “русинами” та “словенами” в ті часи.
Борис Романов ( 1889-1957 ) про “Руську Правду”: “Все это записано было в Киеве про “русина”, южанина из полян, втягивавшего в быт княжеско-дружинной верхушки. Росчерком пера при Ярославе в 1016 г. к этому праву приобщены были и новгородские “словенин” и “изгой”, человек неясного, может быть и племенного, происхождения, укоренившийся в “словенской” столице [ тобто Новгородi ]” (“Люди и нравы Древней Руси”, М-Л, 1966 ).
Борис Рибаков, патріарх сучасної російської історичної науки: “Нестор [автор “Повісті временних літ”] был киевлянином и в основу своих изысканий положил вопросы, связанные со славянским югом, с Киевом и Поднепровьем. Его редактором был князь Мстислав, воспитанный новгородским боярством. Для него Новгород и варяжский Север являлись естественной жизненной средой, а киевское боярство - враждебной силой.
Переделывая русскую историю на свой лад, князь Мстислав искусственно выдвинул Новгород на первое место, заслонив им Киев, неправомерно перенес зарождение русской государственности на север” ( “Мир истории”, М., 1984 ).
Таким чином, твори видатних російських істориків повинні для нас стати тим джерелом, звідки ми повинні черпати нові факти на користь нашої Української Держави. А це вкрай важливо. Я бачив багато людей ( особливо тут, серед українців Москви ), котрі казали дослівно, що “не слід розпаляти непотрібну ворожнечу серед братніх народів”, що “за такими працями нема майбутнього”, але, відповідаю щиро, якщо б метою моєї праці було дійсно “розпалити ворожнечу”, я б перший зізнався у тому, що у цій праці нема ніякого сенсу.
Навпаки, мені хотілося іншого.
Я думаю, що до того часу, поки ми, українці, в Україні та за її межами, не навчимося дивитися здоровим поглядом на нашу власну історію, котра була, є і буде завжди тільки наша, адже її українськість настільки ясна, що так і кидається в очі, як би її не перекручував хтось на свою користь, до самого того часу нам важко буде позбавитися тієї нашої застарілої хвороби, що зветься “комплексом меншовартості”. А позбавитися цієї хвороби нам вкрай і вкрай необхідно, адже без цього ми ніколи не будемо там, куди нас кличе майбутнє - у лаві рівних та незалежних великих держав.
Москва, 1998 рік
Повідомлення відредаговано: Вiрний зi Стародубщини, дата: 2008/04/01 16:32
|
|
|
| | Для додавання повідомлень Ви повинні реєструватися або авторизуватися. |
|
Форум 
