В гостьовій книзі 1083 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 » |
V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Feb 17 00:08:59 2007
Знову неприємні новини. На цей раз і Пітера.
Василь Коломацький
КОБЗА
----------------------- ---------------
В массовой драке под Петербургом убиты два узбека
В пятницу вечером в городе Пушкине Ленинградской области произошла массовая драка, жертвами которой стали двое граждан Узбекистана.
Как сообщили агентству "Интерфакс" в ГУВД Петербурга и Ленобласти, драка с участием более десяти человек началась около 20:30 на улице Железноводской. По предварительным данным, ее причиной стал конфликт между группой нетрезвых молодых людей и двумя 27-летними выходцами из Узбекистана. По сведениям прокуратуры Санкт-Петербурга, в драке принимали участие более двадцати человек, большинство из которых - подростки.
Получив множественные ножевые ранения, один из молодых людей погиб на месте от потери крови и поражения жизненно важных органов, второй был увезен машиной "скорой помощи", однако спустя полчаса скончался в больнице. Смерть наступила вследствие ножевых ранений и черепно-мозговой травмы, не совместимой с жизнью.
Прибывшие на место происшествия сотрудники милиции провели рейд по его окрестностям, задерживая всех находившихся на улице молодых людей. По словам собеседника агентства, в ОВД Пушкинского района доставлено несколько десятков молодых людей и подростков. По неподтвержденным данным, также из своих домов в отделение были доставлены подростки из числа состоящих на учете в милиции.
Как сообщает интернет-издание "Фонтанка.Ру", в качестве приоритетной В ГУВД рассматривается версия бытового конфликта, так как инцидент произошел в одном из неблагополучных районов города
http://www.lenta.ru/news/2007/02/17/two/ |   | | | Сергій | Додано: Thu Feb 15 03:51:37 2007
Давно тут не був. З моменту останнього візиту сайт став кращий, матеріалу побільшало і грузитися став набагато швидше.
Натхнення Вам і всього найкращого. Добре діло робите!
З Повагою, Сергій | | | ілля
Місто: Kyiv | Додано: Tue Feb 13 23:23:47 2007
голодомор серед українського населення в Україні, на Кубані , Воронежчині та Білгородщині був організований російськими більшовиками у 1920-як відповідь на спротив російській окупації, 1930-х -як відповідь на масовий збройний опір політиці коликтивізації. у1946-додали ще один голодомор, щоб не підтримали УПА, як в Західній Україні. | | | олександр
Місто: київ | Додано: Thu Feb 1 16:04:11 2007
you.can.fly@i.ua | | | олександр
Місто: київ | Додано: Thu Feb 1 16:02:42 2007
всім хто має реальні контакти з українцями в усіх країнах світу та організаціями, які об"єднують українців за кордоном! всім, кому не байдужа доля України і українського народу! всім, хто розуміє важливість консолідації усіх українців! пропоную вам свою електронну адресу для розробки різноманітних проетків, пов"язаних із допомогою діаспорі. пишить і будемо творити! | | | | Кость | Додано: Wed Jan 31 14:51:33 2007
Зараз ведется робота по створенню російської "Просвіти". Але чогось немає ніякого матеріалу чи є вже вона? Може хтось відповісти мені? Ця просвітянська організація повинна зробити широкий український загал у Росії більш волелюбним та національно-свідомим. А як до цього питання ставиться великий пан ДУМА? Ще одне питання до нього: Як ви пан Дума захищаєте права російських українців? Чи взагалі ви їх захищаєте? | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Jan 17 05:50:38 2007
Виявляється що кілерські структури спецслужб існували і у Владивостоці.
http://www.newsru.com/russia/11jan2007/ng.html
Василь Коломацький
КОБЗА | | | | Didko | Додано: Tue Jan 16 05:50:28 2007
Генофонд України
Джерело: "Слово Просвіти", "Хата"
Декілька років тому мені вдалося витягти велику душевну, майже, сердешну занозу – жело: я реабілітував своїх батьків.
Ось історія моїх предків.
Мій прадід (по батьку), Петро, більше століття тому приїхав із Таврії на Донеччину з п’ятьма синами, чотири з котрих були вже одружені. Ця родина купила біля станції Сіль 100 га землі і, хліборобствуя на ній, почала обживатися.
Щоб читач зрозумів, яка була ця родина, як і що вона будувала, приведу своєрідну фізіологічну довідку представника генофонду: мій зріст 190 см., спірометрія легенів 6500см3, вага більше 0,1 тонни. Такими ж є мої діти, онуки, такими були і мої батьки та діди. Я не хвалюся, Що є, то є. Редактор газети «СП» бачив мене.
Продовжимо. Працювали мої родичи і вдень і вночі. У діда Романа було 12 дітей, у мого діда Кирила «лише» дев’ятеро. Своїми руками дід зробив невеличку цегельню (обжигову піч) і послідовно на протязі декілька років побудував кожному з синів по садибі. Доречі, на кожній цеглині було клеймо «БС» – брати Стешенки. Якими були ті житлові приміщення, наприклад, спальня на 10-15 осіб, або їдальня, можна тільки здогадуватися. У мого діда (з розповіді сестри) будинок «виходив» на вулицю 5-ма вікнами, у двір садиби він збільшувався сільхозприбудовами, такими як клуня, конюшня та інше. Згідно архівної довідки у хуторі Стешенків у 1926 році проживало 58 українців, з них 29 чоловіків. Вперше я побував на хуторі десь наприкінці 60-х років. Там ще жив «останній з магікан» Сашко Романівський в одній із кімнат розореного дома. Вразили мене тоді дві речі: висота кімнати та… величезне поле перед будинком вщент заросле колючками.
Трохи про землю. Хутір розташований на схилі долини, де протікає річка Бахмутка. На протязі багатьох років, мабуть, тисячоліть земля сповзала на городи хутора. Тобто, то було головне багатство мого роду – відомі на увесь світ українські чорноземи. Казали родичи, що на тих землях можна було нагодувати пів-Артемівська. А під землею – найбільше у світі родовище кам’яної солі.
Моя мати з родини Пісоцьких, хутір яких був розташований за декілька кілометрів, на протилежному східному схилі бахмутської долини. Корені цієї родини походять з Наддніпрянщини, бабця була козацького роду. (Ті корені затопив Дніпрогес). Якщо у діда по батьку було «лише» дев’ятеро, то у діда по матері «тільки» п’ятеро. Про стан їхнього господарства у минулому свідчать два приклади: учні агрономічної школи з сусідньої станції Яма (перейменоване у Сіверськ, доречі, тут жив автор знаменитого вірша «Любіть Україну» В.Сосюра) проходили пізнавальну практику на тому зразковому господарстві і німці- колоністи пропонували дідові поїхати до Німеччини для розповсюдження українського досвіду та давали йому свої рекомендації.
У 30-х роках ціх хуторян було розкуркулено, заслано у Сибір на кордон Красноярського краю, господарство пограбовано, хутір знищено, землі занедбано. Материного брата вислали до м.Архангельск. І, люди добрі, ви не повірите, але це факт: дядько отсидів 10 років, почалася війна і його…, як порядного працьовитого фахівця, засудили… ще на 10 років!!! Він відсидів 20 років, повернувся на Україну у 1951 році. Його жінка, глибоковіруюча чемна людина, добровільно поїхала за дядьком і майже чверть століття несла тавро дружини «ворога народу». Після смерті "людожера" Сталіна дядько звернувся до прокуратури з питанням, за що його було засуджено. Я бачив ті піваркуша відповіді, яку він отримав, де було всього п’ять рядків - і в кінці - «…реабилитирован из-за отсутствия состава преступления». І ніяких, хоча б, вибачень! У дяді Шури були золоті руки, він переробляв збиті німецькі літаки «месершмідти» на … морські катери, ремонтував будь-які автомашини. Пам’ятаю, як він, працюючи механіком в гаражі, приладнав двигун від американського "форда" до старенького колгоспного трактора, котрий потім очищав м.Сніжне від сніжних заносів. Привчив дядько і мене до слюсарства. Ну, хіба це не золотий фонд нашої нації?! На його честь я назвав свого сина Олександром.
Але ж, повернемося до історії батьківського хутора. Майже усіх хуторян було розкулачено. Мати розповідала, що, при виселенні їх подружжя, чекісти стягали з неї кожуха, яким вона обгортала свою дитину (мою старшу сестру 1928 року народження). Донька починала плакати, потім знов стягали, плакала сестра. І так декілька разів. Трирічне дівчисько відвоювало таки кожуха від… Я не знаю, як назвати тих істот, що відсилали родину до північного кола і стягали з дитини єдиного кожуха.
Хоча б одна довідка з Росії, де передостаннім рядком зафіксовано «…дочь – Валентина, 3г. (На момент применения репрессии) » !! Вдумайтеся, люди, 3 (три) роки!!! «На момєнт прімєнєнія рєпрєсії». Як не судити той, вибачте, цей ще, існуючий й досі злочинний режим! Зверніть увагу на бланк довідки з Пермі: «комсомольський проспект, Свердловське відділення» ! А який тон: «…глава кулацкого хозяйства»!!! А тім молодятам було 23 і 27 років. І хоча б краплинка, не вибачення, (де вже там), а співчуття «старшого брата».
Після розкуркулення, заслання та знищення хуторян сюди завезли з Росії та Донеччини російську бідноту. Проголосили організацію комуни. Назвали її незвичайною для селян назвою «Сакко та Ванцетті». Ця назва є свідком живучості системи, є й до цих пір на мапах Донбасу. Комуна проіснувала приблизно 1,5 року, розпалася, майно та сільськогосподарче обладнання розтягли, будівлі по цеглині розібрали. Частково цеглу використовували для побудови маленьких хаток. Залишилось від дідів зараз 3 добрячих погреби, та 2 колодязі. Всі викладені знаменитою іменною цеглою. Дещо використовують сьогоднішні дачники. Під час відвідин-оглядин нашою родиною залишків хутора до нас вийшла з холупки представниця «нових господарів», вдягнена у куфайчину, на якій було безліч різнокольорових латок, як на тій російській ковдрі з клаптиків. Мати, пам’ятаю, промовила: «Які вони приїхали, такими і залишилися», а сестра, мешканка Росії, додала «Такими были бы и мы тут. Спасибо товарищу Сталину, что освободил нас от этой земли!». Який відвертий, але ж страшний вислів! Відірвав всеж від землі «товарищ», закинув на чужину, лишив рідної мови, віри, ще й замість прокляття заробив подяку!
Мою родину вислали майже під полярний круг - «милуватися північним сяйвом». Через деякий час вони втікли звідти. Мовчки, щоб не видати себе, дісталися до м.Горький, де потайки, тимчасово перебували у однієї теж репресованої раніш людини. Батько з картоплини вирізав печатку, «виправив» собі документ і через якусь сільську артіль влаштувався на станко-будівельний завод «Фрезер», де працював слюсарем, а потім виріс до механіка цеху. Про здібності молодого хуторянина–хлібороба досить навести один факт. У 1945 році йому дають звання офіцера, на допомогу дають півтора десятки слюсарів-солдатів, і відряджають на заводи Німеччини для вивчення, демонтажу та відправлення до Союзу нової німецької станко-техніки. Зберігаю його лист-трикутник, в якому він пише з Берліну про передачу їхньої зони американцям. Не втік, ховаючись, від енкаведістів мій батько, повернувся до своєї родини. Хіба це не відмінний генофонд українства. Нажаль, раптово батько захворів, через відсутність ліків помер і був похований не «в рідній стороні».
Я народився у «Горькому» місті (зараз повернута назва Ніжній Новгород), добре що не в «Саках». Горьке місто запам’яталось нашій родині ще й голодом. Щоб я не вмер від нього, мати вимушена віддати мене у так званий "дєтдом", де я пройшов добрячу життєву школу. Вперше я наївся хліба 20 травня 1947 року. Сестра на іспитах у школі падала від виснаження. Мати тяжко захворіла від праці у ливарному цеху. І врешті-решт ми, майже, попхалися на Україну. Єзуїтські закони того часу забороняли «ворогам народу» повертатися у рідні міста, навіть області. Розпорошені родини Стешенко – Пісоцьких зачепилися на самому краєчку України, тобто обрізаної України, та що була, як співається у нашому гімні: «…від Сяну до Дону». У Сніжному я став шахтарем. Вивчився. Потім у м.Торез виріс до керівника шахти. Мені, як представнику генофонду не соромно доповісти, що шахта стала зразковою у комбінаті, у мене не загинула жодна людина на протязі, майже, десятиліття, не було жодного вибуху газу, хоча й працювали як у пороховій діжці.
Десь я чув або читав, що у людини на генетичному рівні викарбовується родинна пам’ять. Ця пам’ять ледь-ледь жевріє у якійсь клітинці мозку, а потім всеж-таки, просинається і стає провідним стимулом, напрямком у поведінці людини. Прийшов і мій час. Народжений у Росії, мешканець зросійщиного Сходу (не так склалося історично, а зроблено злочинним режимом), вирішив оволодіти рідною мовою. Користуючись нагодою перебування на лікуванні, в Західній Україні, я переходив на спілкування українською мовою. Я такий вдячний нашим західним братам за те , що вони зберегли та примножили те мовне та духовне багатство, з якого я черпаю й до сих пір творчу наснагу. Працюючи на виборах 1999, 2002 роках у територіальних комісіях, я був єдиний (!) з 25 членів міст Сніжне, Торез та Шахтарського району, хто спілкувався українською мовою.
Доречі, коли я вдруге (першого разу мене «отфутболили») взявся за реабілітацію батьків, то написав запити до архівів, судів, СБУ, адміністрацій міст, районів тільки державною мовою. І від кожної (!) сучасної чиновницької худоби я одержував відповіді чорномирдінською. Приходять конверти з листами. Адреси – українською, штамп на листах – українською, герб – тризуб, а відповідь – іноземною! Засідання реабілітаційної комісії я зобов’язав проводити державною мовоюі. Перед комісією я поставив 4 питання: реабілітацію батьків та сестри, назвати чи адміністративну, чи партійну структуру, винну у злочині, повернути історичну назву хуторів, сплатити спадкоємцеві куркуля грошову компенсацію. Комісія навіть не розглядала питання «хто винен», відмовила у поверненні історичної назви хутору (є архівна довідка, я демонстрував речовий доказ – цеглину «БС» засновників хутора), посилаючись на необхідність проведення законного референдуму. Який абсурд! Чи був референдум у 30-му році? Хіба можна зібрати розпорошений, розвіяний по просторах імперії родовід? Чи потрібен завезеним чужинцям цей референдум? Це питання дуже нагадує сучасне становище з народним майном олігархів – грабіжників: повернення награбованого! Тільки демократичним шляхом?!, по закону!, через суд! Який там ваучер?! За незбережене, розграбоване майно, я , спадкоємець куркуля, одержав образливу компенсацію у сміхотворному розмірі… 112 грн 50коп!!! На ці гроші – гроші я вирішив справити Божу службу по майже знищеному українському роду у Українській Церкві, обійшов міста Сніжне, Торез, Шахтарськ і … ніде не знайшов української церкви! Вимушено пом’янув родичів у одній з російських церков московського патріархату.
Хіба це не геноцид нації у якої відрубані основні корені і викрадено майно, переселення, відрив від рідної землі, заборона рідної мови, винищення релігії?! Цей геноцид продовжується.
При розвалі імперії зла пограбовані всі, навіть діти, вкладники так званого державного ощадбанку.
Ще одна древньо-сучасна історія садиби мого діда. Мати розповідала, що поруч з городами у них стояла скіфська баба. Місцеві сучасні мешканці хутора свідчили мені, що недавно на хуторі були розриті 2 скіфських кургани. Я звернувся до місцевого Артемівського краєзнавчого музею за поясненням. Але ж, кріпка радянська влада! Музей мовчав. Вдруге звернувся. Знову мовчання. Тільки після 3-го звернення, у якому я попередив, що подам до суду (вказав статтю Закону про звернення громадян) і зафіксував юридично дату звернення і відповіді, музей, нарешті, «розколовся». Виявилося, що тут були поховання наших предків майже 3-х тисячолітньої давнини. Після експедиції під керівництвом бувшого директора музею залишилися величезні ями. Ніяких табличок, схем, макетів! Це ж, майже, ровесники єгипетських пірамід!!! Тут би музей, туристичний бізнес! Знищено! Яка там баба! Якщо нема господарів землі, кому вона потрібна, хто буде знати, де воно поділося. Нічого святого! За копію матеріалів розриття на наших городах, мені… запропонували сплатити! Вандали!
Занедбано і кладовище біля хутора. Залишилися тільки холмики від могил моїх предків та бур’ян. Бур’ян, бур’ян. Філософський бур’ян!
Для увічнення усіх «і мертвих і живих та…» вирішив посадити на теренах хутора 5-ть дубів. Звернувся до Артемівського філіалу Інституту садівництва (пос.Опитноє) на замовлення дубів, написав для чого, поклав навіть зворотній конверт. Але ж і тут кріпка радянська влада! Відповіді не одержав.
Діди. Дуби. Пригадалися вірши нашої геніальної поетеси Ліни Костенко:
І тільки при людях, мабуть,
Дерева дубіють від жаху,
Бо кращих із них повезуть
Ні за що, ні про що на плаху.
Звернувся до Бога. Бог милостивий.
Відпочиваючи у Святогіррі, я по сумісництву, у вільний від процедур час, як трудник, будував у монастирі (зараз Лавра) церкву. У її фундаменті на третьому ряду, пам’ятаючи християнську Трійцю, змонтував під вівтарем у напрямі на хутір (кут східної частини фундаменту) родову цеглину «БС». Цеглина як символ відродження. Наріжна. Все це зроблено з благословення керівництва монастиря. Оригінальна, як на мене, назва цієї церкви – «Всіх святих в землє російськой просіявших».
Я пишу цю статтю під впливом свого виступу на мітингу при відкритті меморіальної дошки у Донецьку на честь репресованих та жертв голодомору. Пишу при запаленому недогарку свічки, яка там горіла. Вважаю, що вогонь її не дозволить забрудненню статті кривдою та злом, а полум’я висвітлить шлях злагоди та порозуміння між людьми.
Представник українського генофонду Стешенко Р.Г.
| | | | Валерий99 | Додано: Tue Jan 16 05:25:56 2007
Я вважаю що треба обмінюватися посиланнями на україномовні сайти, та поширювати їхню авдиторію. Будь ласка завітайте до сайту ХАТА. http://hata-nm.org.ua/index.php
Там йдеться про долю українців Донеччини у самій Донеччині. | | | | freeukraine | Додано: Sun Jan 14 19:55:34 2007
www.freeukraine.com - стрічка новин нового формату! | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Jan 13 06:36:19 2007
Цілком можлива версія хто і чому убиває українських активістів у Росії. Спочатку преса пише антиукраїнські наклепи, а потім з"являються "месіанські" друз'я із спецслужб, які "рятують" Росію. Передрук сайту "Свобода".
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------------------------
«Эскадроны смерти»: существует ли лицензия на убийство
Автор "Новой газеты" полагает, что нашел ключ к разгадке громких нераскрытых преступлений постсоветского периода. Фото с официального сайта общества «Мемориал» Олег Кусов
12.01.07
В «Новой газете» опубликована статья под заголовком «Запасные органы», в которой утверждается, что к совершению громких терактов и убийств последних 15 лет причастны бывшие и действующие сотрудники российских спецслужб, армии и милиции. Автор статьи журналист Игорь Корольков ссылается на имеющийся в распоряжении редакции документ, который, по утверждению издания, является секретной инструкцией спецслужб России, санкционирующей убийства «в интересах государства».
Российские спецслужбы создали структуры для исполнения внесудебных приговоров, утверждает в своей статье обозреватель «Новой газеты» Игорь Корольков . В газете приводятся выдержки из документа, который, по мнению его автора, позволяет объяснить десятки терактов и убийств, совершенных на протяжении последних 15 лет на территории России и в других странах. На документе нет подписей и иных идентификационных признаков его составителей.
Принявший сегодня участие в программе Радио Свобода «Час прессы» автор материала в «Новой газете» рассказал нам о том, как документ попал в его руки:
- Я могу сказать только, что эта инструкция попала, видимо, от человека, который имел доступ к обладанию такой инструкцией. Насколько она секретна, я могу судить по такому факту. Однажды ко мне обратился один из сотрудников спецслужб, который обладает достаточно высокой степенью допуска, который слышал о существовании такой инструкции и пытался ее получить, но ее ему не дали. Поэтому он обратился ко мне с просьбой ознакомить его с этой инструкцией.
- Это говорит о том, что даже те, кто имеет доступ к секретным документам, далеко не все имеют возможность ознакомиться с ней. Человек, который передал, видимо, [ происходит ] из каких-то достаточно высоких инстанций, не смог смириться с тем, что происходит, прекрасно понимает, к чему ведет существование такой инструкции и существование структур, которые созданы во исполнение этой инструкции.
- Те фразы (в тексте «документа» – РС), в которых говорится о том, что [ можно ] осуществлять внесудебные расправы на основании законодательства Российской Федерации - это чистое лукавство. Нет в законодательстве ничего такого, что позволяло бы приводить приговор в исполнение вне суда. По конституции только суд может установить вину человека и определить его наказание. А вне суда кто это делает? Начальник отдела? Начальник управления? Начальник службы? На каком уровне принимаются решения убить? И каких доказательств, каких аргументов достаточно для того, чтобы принять такое решение? Это произвол.
Бывший руководитель подразделения по борьбе с терроризмом центрального аппарата ФСБ Владимир Луценко считает статью в «Новой газете» наивной:
- Тут полный набор такой вот детской непосредственности, попытка создать сумасшедшую страшилку, чтобы мы все вздрогнули, испугались, неизвестно куда побежали. Смесь происшедших трагических событий на территории нашей страны - и Холодов, и взрывы домов, и Литвиненко, и Политковская, и все это вокруг спецслужб. А вот на фига сейчас офицерам бывшим или теперешним заниматься вот этой мурой?!
- Было сталинское время. Вколотили идеологию в головы людей, страх был. Было судоплатовское подразделение с безграничными возможностями. Оно совершило, по-моему, всего три операции, потратив огромные деньги - убили по указанию Сталина Троцкого, Бандеру и еще там кого-то. А сейчас ребятам, офицерам, куда и зачем? тем более отставникам. Какой мотив должен быть? Деньги? Я что-то не вижу, чтобы так уж разжились. Или может быть за идею какую-нибудь? Может быть, за этого придурка в Куршевеле, который пропивает с девками наше народное достояние (имеется в виду задержанный французской полицией владелец «Норильского Никеля» Михаил Прохоров – РС)? За него надо голову класть? Не знаю. Очень трудно поверить про тайные организации каких-то непонятных людей, подставляющих свою голову, бегающих с пистолетами, убивающих кого попало. Вы можете себе это представить? Поэтому, конечно, наивная смесь всякой муры. Что ее обсуждать…
Лидер движения «За права человека» Лев Пономарев, напротив, убежден, что выход статьи Королькова является для российской прессы событием. По мнению Пономарева, у сотрудников спецслужб сегодня остаются мотивы для внесудебных расправ:
- Все начиналось с того, что были созданы, условно говоря, эскадроны смерти, которые убивали криминальных авторитетов. Я знаю, что так было. У меня тоже были свои источники информации. Мне с разных сторон говорили: да, отстреливали криминальных авторитетов. Это было все. Вот вам мотив.
- Сначала «в интересах государства» уничтожали так называемых криминальных авторитетов. Я не буду говорить о том, что это незаконно, внесудебно - все это понятно. Кроме того, и здесь могли ошибаться (убивать людей, ошибочно принятых за представителей организованной преступности – РС).
- Очевидно, что чем дальше, тем больше ошибались. Появлялись просто экономические заказы. Под видом криминальных авторитетов убивали предпринимателей, которых просто заказывали другие предприниматели. Вот вам второй мотив - устранение конкурента с экономического поля. Но при этом делали это, конечно, за деньги.
- Потом есть идеологический мотив, бесспорно. Была убита Галина Старовойтова. Более или менее [ ее дело ] расследовано. Исполнители найдены. Так сами исполнители (заказчик не найден) были идеологически настроены на убийство Галины, это было видно. По многим ремаркам в ходе судебного расследования и по другим материалам, с которыми я был знаком по прессе, видно, что они ее ненавидели. Когда люди ненавидят, для них убийство не является событием, они позволяют себе выполнить и такую работу, которую «требует душа». Вот вам, пожалуйста, третий мотив - идеология.
- Четвертый мотив тоже идеологический, но немножко другой. Это мотив «наведения порядка». Когда люди думают, что надо «навести порядок в стране», они [ представляют себе, что ] обладают неким мессианским духом: либо они наведут порядок в стране, либо никто. Убивать они привыкли и умеют ; они убивают тех, кого считают врагом страны, врагом нации и так далее. Можно предположить, что такого рода убийства могли совершаться в отношении политических оппонентов этой власти.
http://www.svobodanews.ru/Article/2007/01/12/20070112180042787.html
| | | Віктор
Місто: Черкаси | Додано: Fri Jan 12 22:33:34 2007
Випадково знайшов ваш сайт. Приємно здивований, особливо українською мовою.
Вітаю земляків зі Старим Новим роком!
Хай вам щастить! | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Fri Jan 12 04:32:03 2007
Президент Путін зустрівся із правозахисниками і обговорив закон про НКО. Питання: що таке НКО? Неправітєльствєнниє ... Організиции, а що означає К?
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------------
Наталья Меликова
«Вас ввели в заблуждение, господин президент»
Путин узнал много нового о неэффективности закона об НКО
Элла Памфилова попросила президента защитить российские НКО от ретивых бюрократов.
Фото Александра Шалгина (НГ-фото)Вчерашнее заседание собственного Совета по правам человека президент начал очень уверенно. «По той информации, которой я располагаю, не оправдались опасения, связанные с возможным наступлением власти на неправительственные организации. Жизнь расставила все по своим местам. У меня нет данных, что какие-то организации столкнулись с неоправданной бюрократией», – обратился к членам совета Владимир Путин. Информация главы государства была далека от истины. В Екатерининском зале Кремля правозащитники объяснили Путину, что нарушаются права прежде всего маленьких некоммерческих организаций в регионах и сколько стоит российская НКО на черном рынке.
Руководитель совета Элла Памфилова, долго подбирая слова, словно боясь сказать что-то лишнее, говорила о множестве громоздких подзаконных актов и о том, что их надо существенно перерабатывать. «С этим соглашаются даже специалисты Росрегистрации», – сослалась на авторитетный источник Памфилова. Правозащитница с некоторым надрывом в голосе, но все-таки сохраняя спокойствие, стремилась сообщить президенту обо всем и обо всех – защите прав детей, журналистов и заключенных, а заодно с ними упомянула про тенденцию «по ограничению нашей властью митингов и шествий», что воочию можно было наблюдать на июльском саммите G8. И лишь к концу спича Памфилова не смогла сдержать нахлынувших эмоций. Недавние поправки в закон о выборах, запрещающие критику соперника на телеэкране, глубоко взволновали главу Президентского совета по правам человека. «Ребята, ну так же нельзя завоевывать избирателя!» – вскричала Памфилова. «Некоторые вообще выезжают за счет вашего авторитета», – посмотрела она на президента, но, похоже, не нашла поддержки. «Нет уж, нужна конкурентная среда, – подвела, наконец, черту Памфилова, а потом жалостливо произнесла: – Вот извините, вроде все сказала. Передаю слово Сан Санычу». «Сан Саныч» Аузан, президент института национального проекта «Общественный договор», говорил уже по конкретной проблеме, а именно о положении некоммерческих организаций. Президент, как говорят в таких случаях, узнал много нового. Например, что новые законодательные процедуры создали барьер прежде всего для маленьких региональных организаций, о том, что возник теневой рынок услуг по регистрации НКО и что цены на регистрацию некоммерческих организаций на черном рынке на 40% выше, чем для регистрации организаций коммерческих, а занимает эта процедура в два раза больше времени. Более того, цена вопроса возрастает по мере удаления от столицы, а рекордсменом является известная своим отношением к правозащитникам Калмыкия, где для регистрации НКО нужно выложить от 45 тыс. до 70 тыс. руб. Глава государства также вряд ли знал (иначе он не стал бы делать бравурные заявления в начале заседания), что издержки российских НКО на составление отчетности после введения в действие новых поправок составляют от 2 до 6 млрд. руб. И более трети российских НКО готовы отказаться от новых проектов, потому что не могут сломать бюрократическую машину. Внакладе оказался и госбюджет. «Создатели закона ввели вас в заблуждение, господин президент. Вас и Федеральное собрание, говоря о том, что бюджет не понесет дополнительных потерь в связи с введением нового порядка проверок некоммерческих организаций», – привел самый сильный аргумент Аузан. По его словам, только на проверки НКО государство теперь будет вынуждено потратить в 20–30 раз больше, чем распределяется в качестве грантов.
Аузан предложил президенту три варианта: ничего не делать («нет ничего хуже, чем требовать исполнения закона, который нельзя исполнить»), выделить дополнительные деньги из бюджета, в том числе на гранты для НКО («но что такое честный конкурс, непонятно») или «как можно скорее» внести поправки. В запасе у правозащитника был еще один убийственный аргумент: от того, будет ли реализован общественный контроль за выборами (читай: будет ли вынесен общественными организациями положительный вердикт), будет зависеть в том числе и «легитимность перехода, который будет происходить, и легитимность новой власти». Учитывая, что Путин в ходе совещания не скрывал, какую серьезную роль должны играть общественные организации в ходе предстоящих избирательных кампаний, заявление правозащитника можно считать ультиматумом власти.
На выступление Аузана президент, конечно, отреагировал: «Допускаю, что инструкции могут быть излишне обременительными с точки зрения отчетности. Я почти уверен, что вы правы. Когда чиновники берутся за дело, они думают, чтобы им самим было комфортно, а не потребителям услуг. Конечно, я дам поручение. Прямо сегодня. Чтобы МЭРТ и другие ведомства провели такие консультации. Я бы вас попросил сформулировать в письменном виде ваши предложения, чтобы разговор был предельно профессиональным и конкретным». – «Уже сформулировали», – с нескрываемым удовольствием ответил Аузан.
http://www.ng.ru/index1.html
| | | Сергій
Місто: м. Лебедин | Додано: Thu Jan 11 13:59:50 2007
Шукаємо земляків з міста Лебедин, Сумської області. Заходьте на наш сайт. Читайте останні новини міста на сайті: http://lebedynpress.com.ua/ | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Jan 6 16:54:46 2007
Внесено зміни у закон про міграцію.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------------
Владимир Путин подписал новый закон о миграции
Президент России Владимир Путин подписал в субботу, 6 января, закон, расширяющий полномочия государства в сфере миграционной политики, передает РИА Новости.
Закон восстанавливает полномочия правительства устанавливать квоты на временное проживание на территории РФ иностранных граждан, прибывших без визы, а также право аннулировать выданные разрешения на временное проживание в порядке, определяемом правительством РФ.
В законе оговаривается возможность выдачи разрешения на временное проживание без учета установленных квот в том случае, если иностранный гражданин участвует в государственной программе добровольного переселения в Россию соотечественников.
Разрешение распространяется и на членов его семьи, переселяющихся вместе с ним. При этом закон предусматривает возможность участия данной категории граждан в трудовых отношениях на льготных условиях.
Напомним, что закон "О внесении изменений в федеральный закон "О правовом положении иностранных граждан в Российской Федерации" и о признании утратившими силу отдельных положений федерального закона "О внесении изменений и дополнений в некоторые законодательные акты Российской Федерации" был принят Госдумой 22 декабря и одобрен Советом Федерации 27 декабря 2006 года.
http://www.lenta.ru/news/2007/ | | | RN
Місто: РФ | Додано: Fri Jan 5 17:25:58 2007
Це ж якого розміру потрібен вимірювальний прилад, щоб поміряти рівень нижче згадуваної "субстанції" в сувереннішій з демократій ?..
RN
Читайте дотепне та непафосне визначення провозахистного руху з вуст кандидата в омбудсмени України.
----------------------------------------------------
Євген Захаров: Промова з нагоди вручення нагороди „За інтелектуальну відвагу”
додано: 03-01-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1167838083.html
Промова
23 грудня в Палаці Потоцьких у Львові
з нагоди вручення нагороди незалежного культурологічного часопису „Ї”
„За інтелектуальну відвагу”
Вельмишановні пані і панове!
Отримання цієї нагороди – велика честь для мене, і я щиро дякую капітулі журналу „Ї” за їхній вибір. Вістка про це рішення спонукала мене до рефлексій – чому саме мене нагородили, і я хочу поділитися з вами своїми висновками.
Перше, що спало на думку, – відзначили мою послідовність. Усе життя, ще з дитинства, я збирав, обробляв і розповсюджував інформацію. Колись це був самвидав – я бажав знати, що справді було в нашій країні, оскільки шкільні уроки історії ХХ століття були суцільною брехнею, а я бажав читати те, що ховали. Згодом самвидав перейшов в тисячні наклади, інформації побільшало, але все одне багато що засекречувалося, і при цьому абсолютно безпідставно. Але ж без свободи інформації ніколи не буде свободи слова: непоінформованій людині просто нема що сказати. І тому я багато уваги і зусиль приділяв і приділяю збільшенню відкритості і багато воював проти незаконного засекречування. Тут діє проста презумпція: чим більш відкритою і прозорою буде влада, тим менше буде зловживань і корупції. Чим більше відкритими будуть, скажімо, місця позбавлення волі, тим менше можливостей для зловживань і незаконних дій посадовців.
Другий результат моїх рефлексій наступний. Мабуть, мої мудрі друзі з часопису „Ї” розуміють, що для постійної праці в правозахисті потрібна таки певна мужність. Бо які б локальні успіхи не були, в кінцевому рахунку ти приречений на поразку, оскільки порушення прав людини будуть завжди, вони тільки можуть змінити свій характер. Просто така природа будь-якої держави: намагаючись зберігати порядок і стабільність, піклуючись про безпеку, вона завжди вагітна порушеннями свободи людини, намагаючись надмірно регламентувати геть усе. Колись я показав Ларисі Богораз, одному з найближчих мені людей, фірмовий знак нашої організації – Харківської правозахисної групи: шлях, який ніколи не закінчується, терези, символ правосуддя, літера „Рсі” – символ души в психології... „Женя, це надто складно, усе значно простіше”, – сказала Лариса, – „згадай „Пейзаж” Олександра Галича”. І прочитала:
Все было сумрачно и серо,
и лес стоял, как неживой,
и только гиря говномера
слегка качала головой.
Не все пропало в этом мире,
хотя и хрен ему цена,
покуда существуют гири
и виден уровень говна.
І справді, говномер – це точна метафора правозахисту: спостерігати за рівнем експансії держави в зони свободи, передбачати загрози, які існують, і сповіщати про них urbi et orbi, щоб суспільство не захлинулося в цих хвилях.
І нарешті третє. Участь у правозахисному русі допомогла мені вирішити проблему власної ідентичності. За часів СРСР я не міг ототожнювати себе з жодною спільнотою. Нещодавно я подивився чудовий документальний фільм Михайла Ткачука „Загадка Норильського повстання”. Левова більшість учасників цього повстання були українцями. У фільмі дуже виразно проявився отой „вірус непокори”, спрага свободи, бажання вільно чинити власною долею, яке є таким сильним саме в українців. Цю ж спрагу я бачив у шістдесятників, вона була пружиною подій восени 2004 року. Доля подарувала мені щастя бути знайомим з Зиновієм Антонюком, Миколою Горбалем, Євгеном Грицяком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Мирославом Мариновичем, Євгеном Сверстюком і багатьма іншими, через них я закохався в Україну, українська мова поступово стала рідною, і я з радістю спілкуюся українською мовою – мовою свободи.
Дякую за увагу. Вітаю вас з Різдвом і Новим Роком, зичу усього самого доброго в 2007 році!
Фоторепортаж з вручення нагороди дивіться тут
http://maidan.org.ua/gallery/album44?&page=3
http://maidan.org.ua/gallery/album44?&page=4
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Thu Jan 4 03:05:42 2007
Публікація про вбивства українських активістів на сайті РосБалт.
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------------------------
Росбалт-Приволжье, 03.01.2007, Башкортостан 17.25
Лидеры российских украинцев потребовали от президентов «право на жизнь»
2 января руководители украинских общественных организаций из республики Башкортостан Василий Бабенко и Владимир Дорошенко обнародовали свои обращения к президентам России и Украины. Они опубликовали их на 9-й день со дня убийства в Туле члена Совета Объединения украинцев России, председателя региональной общественной организации «Батькивська стриха» («Отчий кров») Владимира Сенишина.
Это уже 3-е убийство лидера украинских общественных и религиозных организаций в регионах России за последние 4 года.
Ряд убийств и неудавшихся покушений на жизнь российских украинцев авторы обращений к главам двух славянских государств объясняют последствиями антиукраинской пропаганды в СМИ РФ, ростом украинофобии в российском обществе и высказывают целый ряд серьёзных претензий к руководству страны.
Республика Башкортостан является признанным центром украинского общественного движения в РФ: например, здесь действуют 9 из 12 имеющихся в Российской Федерации украинских воскресных школ. А оба подписанта — признанные авторитеты в российском и мировом украинском общественном движении. Так, ректор Уфимского филиала Московского педагогического университета имени Михаила Шолохова профессор Василий Бабенко – один из 2-х сопредседателей Объединения украинцев России и Федеральной национально-культурной автономии «Украинцы России». А заместитель директора ОАО «Вычислительный центр» (Уфа) Владимир Дорошенко – член Совета Объединения украинцев России.
В своём открытом письме к Владимиру Путину авторы обращения, в частности, констатируют: «Мы, украинцы Башкортостана, с глубокой тревогой наблюдаем за усилением антиукраинской пропаганды в средствах массовой информации Российской Федерации и ростом украинофобии в обществе. Можно было бы высказать много претензий в адрес руководства страны. В стране, в которой проживает около 3-х миллионов украинцев, в соответствии с последней переписью населения, нет ни одной украинской школы, а те школы, в которых изучается украинский язык, являются русскими и по сути, и по содержанию. Мерилом уровня украинской культуры для граждан Российской Федерации сегодня является творчество “Верки Сердючки”. Главным негативным персонажем в выступлениях российских сатириков и так называемых «юмористов», является тупой, недоразвитый, необразованный «хохол», что создает превратное представление о высокой украинской культуре и украинцах, как народе, и оскорбляет национальные чувства нас – украинцев и сеет национальную рознь между народами России и украинцами. За последние 15 лет в средствах массовой информации России не появилось ни одной позитивной передачи или статьи об Украине и украинском народе».
По словам авторов обращения, единственная Украинская библиотека, финансируемая из бюджета г. Москвы, 28 ноября 2006 года была пикетирована со стороны российских национал – шовинистических сил «при явном не только попустительстве, но и поддержке московских властей». 19 ноября 2002 года в городе Тейково Ивановской области убит заместитель председателя региональной организации украинской культуры «Мрия» Владимир Побуринный; в апреле 2004 года в городе Владивостоке убит активист украинского движения, руководитель украинского хора «Горлица» Анатолий Крыль; 19 июля 2006 года в Туле была жестоко избита и искалечена председатель Ревизионной комиссии Федеральной национально-культурной автономии украинцев России, заместитель председателя региональной общественной организации «Батькивська стриха» Тульской области Наталия Ковалева, а 24 декабря 2006 года был убит её муж Владимир Сенишин – председатель региональной общественной украинской организации «Батькивська стриха» Тульской области. Ни одно из этих преступлений не раскрыто до сих пор.
«Считаем, что подобные действия недопустимы, — отмечают лидеры российских украинцев. — Мы требуем от Вас как президента страны, гаранта Конституции и закрепленных в ней прав и свобод, главным из которых является право на жизнь, защитить нас украинцев – граждан Российской Федерации от набирающего силу в России национал — шовинистического разгула, гарантировать нам жизнь и здоровье».
На сайте «Кобза — Украинцы Росси» по случаю убийства в Туле члена совета Объединения украинцев России Владимира Сенишина помещены также обращения к Президенту России Владимиру Путину по поводу убийства организатора первого на Дальнем Востоке прихода Украинской православной церкви Киевского патриархата и покушении на убийство председателя Ревизионной комиссии Федеральной национально-культурной автономии украинцев России Натальи Ковалевой.
http://volga.rosbalt.ru/news/3930.html
| | | Читач
Місто: Росія | Додано: Tue Jan 2 14:41:14 2007
У Луганську стався безпрецедентний випадок. Після прямого ефіру на місцевому телеканалі “IРТА” студент Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля Сергій Мельничук, який напередодні в суді першої інстанції домігся, щоб рідний навчальний заклад здійснював його навчання українською мовою, потрапив зі струсом мозку в лікарню – внаслідок завданих ударів. Це сталося після його участі в передачі “180 хвилин”.
Серед запрошених на передачу були депутат Луганської міськради від Партії регіонів Арсен Клiнчаєв і доцент Луганського національного педуніверситету Юрій Кисельов. Після передачі Сергій Мельничук порадив йому не вступати в дискусію з депутатом.
Суперечка закінчилася струсом мозку
Сергій Мельничук: "Тоді Клінчаєв почав мені дорікати: ну якщо мені не подобається російськомовне середовище, то я можу виїжджати звідси. На це я йому відповів, що живу на своїй історичній землі і нікуди виїжджати не збираюся. Він на це сказав, що також перебуває на своїй історичній землі".
Сергій Мельничук запитав, яка ж Луганщина й Україна історична земля для нього, якщо він в ефірі заявив, що є вірменином і народився в Магадані. Після цього, стверджує Мельничук, Арсен Клiнчаєв почав чіплятися до нього, але тут подзвонив слухач, і працівники телеканалу “IРТА” передали йому слухавку. Розмова була довгою. Арсен Клiнчаєв вже одягнув пальто, але не йшов, а ходив колами довкола Сергія Мельничука і погрожував йому розправою.
С. Мельничук: "Коли я закінчив телефонну розмову, я віддав слухавку працівникові телестудії. Не встиг я повернутися, як Клінчаєв завдав мені удару в обличчя. Він розбив мені ніс. Я не став відповідати, бо розумів, що це провокація".
З носа Сергія Мельничука йшла сильно кров, але він наполіг, щоб йому дали трубку, і він почав викликати міліцію. Арсен Клiнчаєв вирвав трубку з його рук і послав його вмитися в умивальник. А тоді зайшов за ним в умивальник і почав його знову бити. Невдовзі приїхала міліція, склала протокол. Тоді приїхала швидка, надала допомогу потерпілому, відвезла його в 9-у міську лікарню, де Сергій Мельничук зняв побої. Від госпіталізації він відмовився, оскільки готується до сесії і в нього – паралізована мама. Однак, розповів він, через день його стан різко погіршився, і викликана швидка допомога відвезла його в 2-у лікарню Луганська, де встановили діагноз “струс мозку”.
А. Клінчаєв описав усе по-іншому
Депутат Луганської міськради від Партії регіонів Арсен Клiнчаєв розповідає про те, що сталося в студії,зовсім інакше (переклад з рос.): "Цей пан підійшов до мене і став заявляти, що вірмени повинні їхати на свою історичну батьківщину і тут права голосу вони не мають. Увесь сенс цього конфлікту – розпалювання міжнаціональної ворожнечі. По-іншому це ніяк не називається. Це нагадує 37 рік, коли говорили: “Євреїв – на Батьківщину. Потім починають розбиратися, в кого бабусі-дідусі, і так далі, і тому подібне. Людина, яка сиділа в тюрмі два роки, людина, яка на даний момент перебуває під контролем психлікарні. Гарно виходить: людина, психічно ненормальна, кримінальник, захищає українську мову".
Часи СРСР все ще тривають?
При цих словах мимовільно з’являється аналогія з часами СРСР, коли дисидентів-шістдесятників оголошували то кримінальними елементами, то психічно хворими, то ґвалтівниками.
Про бійку депутат Луганської міськради від Партії регіонів Арсен Клiнчаєв розповів неохоче, попередньо аж п’ять разів переповівши історію з національною образою (переклад з рос.): "Він ударив мене в груди, за що одержав в обличчя".
Ще один свідок, заступник голови обласної “Просвіти”, доцент Луганського національного педуніверситету Юрій Кисельов каже, що з чотирьох гостей найнепристойніше під час передачі поводив себе саме Арсен Клiнчаєв: "Але головні події розгорнулися після закінчення прямого ефіру. Саме тоді, власне, поведінка Клінчаєва і набула ознак криміналу. Дочекавшись, коли Мельничук завершить телефонну розмову, він почав його ображати з застосуванням таких слів, вибачте, як “казьол”, “пєдєраст” і таке інше. У розпалі цієї так званої дискусії він його вдарив кулаком так, що Мельничук опинився на підлозі з закривавленим носом”.
Той самий Клінчаєв?
До речі, і Юрій Кисельов, і інші свідки, яких я записав, розповіли, що в місцевій пресі були опубліковані фотографії, на яких людина, дуже схожа на Арсена Клінчаєва, бере участь у бійці в сесійній залі Верховної Ради України влітку цього року. Сам Клiнчаєв це категорично спростовує. | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun Dec 31 21:37:21 2006
Дорогі друзі!
Як вам некролог від ОУР, в якому не вказано на насильницький характер смерті і не вказані громадські посади підписатів?
Виглядає що ніби 6 випадкових громадян повідомили про смерть колеги.
І кого цікаво ці 6 громадян бояться потурбувати, приховуючи кричущі деталі цього вбивства? Кому служать своєю мовчанкою? Вірніше, кого обслуговують?
З приводу замаху на Наталку Ковальову також з боку ОУР не було жодної реакції... А перед цим жодної реакції на вбивство Криля і блокаду Свято-Троїцького храму у Ногінську. Чому така послідовність в діях?
Василь Коломацький
КОБЗА | | | | veCHEERka | Додано: Sat Dec 23 18:53:24 2006
Увага! Дуже скоро у Москві стартує новий клубний проект для молоді,яка любить Україну,або щось інше,що звязує нас з Україною!
На нашій сторінці ви знайдете новини проекта та цікаву інформацію-www.vecheerka.com |  | | | Дмитро | Додано: Fri Dec 15 14:14:06 2006
ГОСПОДИ! ДОПОКИ БУДЕ ЦЕ ЛИЦЕМiРСТВО!
Прочитав "Зард правди Дмитра Павличко": дивуюсь...
"Заряд правди, котрий читач отримує, спілкуючись з його поезією, - нині велика раритетність. Громадянська небайдужість і патріотизм Павличка можуть слугувати взірцем для тих, хто читає, щоб діяти".
Цiкаво, коли вiн (Павличко) казав правду? Коли був придворним поетом КПСС чи чеченiв-лiсовикiв малював героями боротьби за незалежнiсть?
Мабуть, авторка ще молоденьке дiвча, яке все того не бачило i не чуло. До вiдома - всi тi, хто працював в УВКР з Горинем, пiшли тепер звiдти геть. А це ж не полiтична структура - туди "свою команду" приводити не треба.
| | | | VIA "Kobza" | Додано: Wed Dec 13 20:45:42 2006
Презентуємо сайт легендарного ВІА "Кобза" м.Київ: www.kobza.kiev.ua | | | | Асов Александр | Додано: Sat Dec 9 06:45:10 2006
Нет ядерному терроризму!
Много раз мы слышали туманные высказывания «экспертов» о том, что какие-то мифические террористы в горах Афганистана могут создать «грязную бомбу». Этих «экспертов» никогда не интересовали доводы разума о том, что ядерные технологии недоступны людям, живущим в пещере. Но сейчас случилось то, чего все так опасались: русские террористы открыли сезон ядерного террора.
Кто сказал, что для террора нужно непременно что-то взрывать? Взрыв уведомит всех об опасности, что позволит эвакуировать людей из опасной зоны. Намного более эффективно распылить радиоактивные элементы с самолета. Но при распылении большинство радиоактивной отравы «непроизводительно» уйдет в землю и в стоки. Заразить кока-колу или что-то, что люди гарантированно пьют и едят – иногда даже эффективнее, а главное, незаметно. Это – самый эффективный акт террора. К этому методу и прибегла кремлевская преступная группировка, совершив акт террора против Александра Литвиненко.
Сегодня мы точно знаем, что первый в мире акт ядерного террора был совершен 1 ноября 2006 года в Лондоне. На сегодня его жертвой стал только Александр Литвиненко. Но мы не знаем, сколько еще людей получили меньшие дозы облучения и обречены умереть от разных «странных» болезней в ближайшее время или от рака спустя год или два.
Теперь, когда эпоха ядерного терроризма открыта, у стран свободного мира остался очень ограниченный выбор: продолжать терпеть «единичные» акты террора ради русского газа, и ждать, когда русские начнут массовую поставку средств ядерного террора своим арабским и иным друзьям по террористическому клубу, полным решимости применить любые средства поражения против ненавистного им свободного мира, или пресечь деятельность террористов, не считаясь с сиюминутной выгодой от газа, выручка за который пойдет на организацию все новых и более масштабных актов террора, неизбежно ведущих к деморализации и разрушению свободного общества.
Перед странами свободного мира предстала насущная необходимость тяжелого выбора между энергетическим кризисом и полным уничтожением свободного мира и тотальным геноцидом его обитателей. Им придется выбрать. Если правительства выберут неправильно, то мы обращаемся к народам свободных стран с призывом принудить свои правительства к правильному решению, отражающему волю и интересы свободных граждан. Все люди свободного мира обязаны стать на пути тирании, оседлавшей ядерный терроризм. Каждый свободный человек, гражданин своей свободной страны, обязан сделать все от него зависящее, чтобы предотвратить угрозу, нависшую над его родиной, не откладывая на завтра и не надеясь на то, что за него это сделает кто-то, т.к. угроза слишком велика, чтобы можно было надеяться на соседа и пренебречь своими возможностями.
Мир стоит перед угрозой ядерного терроризма. Ставки в этой войне высоки, а компромисс невозможен. Мы можем только встать единым фронтом против тирании или сдаться террору. Мы призываем всех свободных людей встать на защиту нашего мира от терроризма и тирании.
1. Борис Стомахин (Россия, Москва, СИЗО 77/5)
2. Олег Михилевич (Израиль)
3. Надежда Банчик (Украина/США)
4. Ваха Банжаев (ОУКФЛ, Ичкерия)
5. Татьяна Близнюк (Украина)
6. Сергей Ковач (Россия)
7. Рафис Кашапов (Татарстан)
8. Вил Мирзаянов (США)
9. Алия Тайсина (Германия)
10. Айдар Халим (Татарстан)
11. Фаузия Байрамова (Татарстан)
12. Фарит Рахимов (Украина)
13. Альберт Гарапов (Татарстан)
14. Анзор Масхадов (Ичкерия)
15. Musa Ahmadov (ChRI)
16. Асет Гехоева (Ичкерия)
17. Ines Scholz, Journalistin (Wiener Zeitung)
18. Алексей Абрамов (Россия)
19. Ганимет Захидов (Азербайджан)
20. Дениз Байкал (Турция)
21. Юнус Камалутдинов (Татарстан)
22. Сорокин Владимир (Молдавия)
23. Айрат Габдуллин (Узбекистан)
24. Акежана Кажегельдин (Казахстан)
25. Александр Степанов (Башкортостан)
26. Мирсаид Султанов (Таджикстан)
27. Ярас Валюкенас (Литва)
28. Ирина Смит (Великобритания)
29. Аскер Бикбаев (Россия)
30. Зиннур Аглиуллин (Татарстан)
31. Асов Александр (Белоруссия)
32. Линдерман Владимир (Эстония)
33. Нона Гаприндашвили (Грузия)
34. Талгат Ахмадишин (Татарстан)
35. Viachaslau BORTNIK (Belarus)
36. Ахмад Сардали (Ичкерия)
37. Abdul-Muslimov Amirbek (Nohchiyn Respublika Ichkeriya)
38. Максим НЕСТОРОВ (журналист, Россия)
39. Тимофей Цветков (Россия, Москва)
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Tue Nov 28 03:33:38 2006
Передрук про Голодомор із Ізвестій.ру. В матеріалі є документи по темі.
Коментувати висновки автора не хочеться - у кожного народу свій погляд на свою історію. Відмічу лише, що там де росіяни українську сторону звинувачують у політиці, саме в цьому вони займаються політикою самі. Наші виморені голодом предки - це наші предки і як ми ставимося до цього є нашою ж національною справою. Ось в цьому сенсі трагедія розділена точно.
Для мене розділення також і в тому, що коли Суми голодували і мій прадід Семен загинув від голоду, Курськ не голодував, а потрапити із Сум у Курськ було неможливо - стояли охоронні загони. Нехай тепер мені, нащадку жертви Голодомору, російські історики пояснять, що українці і росіяни були у 1933 році у симетричній ситуації.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------- --------------
"Люди у нас такие голодные, что даже едят дохлую конину"
"Известия" публикуют документы из архивов ФСБ о жертвах голодомора 1930-х годов в СССР
Елена Лория
25 ноября Украина отмечает День памяти жертв голодомора. Чем ближе трагическая дата, тем сильнее давление ряда партий на Верховную раду Украины с требованием признать Голодомор 1932-1933-х годов фактом геноцида украинского народа. О том, что голод коснулся Поволжья, Урала, Ставрополья, Дальнего Востока, республик Северного Кавказа, Казахстана, украинские политики стараются не вспоминать. В распоряжении "Известий" оказались документы из архивов ОГПУ-НКВД, касающиеся голода практически по всей территории СССР. Читать некоторые из них невозможно без содрогания. Но все это было. И опухшие от голода люди, и съеденные дети, и цинизм и жестокость властей.
Сколько людей погибло в результате голода 30-х годов, до сих пор точно не знает никто. Оценки разнятся: от 4 до 7,5 миллиона человек по всей стране. Голод в советской деревне - одно из самых трагических событий прошлого века. В учебниках истории об этом не говорится почти ничего, да и у самих историков до недавнего времени была возможность изучать эту трагедию лишь по отрывочным сведениям выживших очевидцев - архивные данные были недоступны. После того как часть сведений была открыта (конец 1980-х годов), стали ясны масштабы бедствия. В документах - донесениях с мест сотрудников ВЧК, письмах из голодающих станиц, перехваченных военной разведкой, партийных постановлениях - история гибели советской деревни.
До сих пор между историками нет единодушного мнения по поводу причин голода - одни склоняются к тому, что первопричиной все же был неурожай. Другие (и их большинство) считают, что виной всему - хлебозаготовительная кампания властей, результаты которой неурожай лишь усилил... В любом случае результат оказался катастрофическим.
В пятницу мы публикуем документы, предоставленные "Известиям" архивом ФСБ. География обширна - Поволжье, Северо-Кавказский край (СКК), Урал... В комментариях они практически не нуждаются.
"Крупинка за крупинкой, не догонишь и дубинкой"
Северо-Кавказский край - это сегодняшнее Ставрополье, Краснодарский край, республики Северного Кавказа. Места, где достаточно воткнуть палку в землю, и она будет цвести. В 1930-1933 годах край настигла "сплошная коллективизация" - раскулачивание, "спецпереселения" зажиточных крестьян на север и восток страны, заведомо невыполнимые хлебозаготовительные планы и продразверстка, заградительные кордоны на дорогах.
Именно тогда в народе родились горькие поговорки и присказки: "В 33-м году всю поели лебеду. Руки-ноги опухали. Умирали на ходу", "Рожь, пшеницу отправили за границу, а цыганку-лебеду - колхозникам на еду", "Не боюся я морозу, не боюся холоду, а боюся я колхоза, уморят там с голоду", "Ведро воды, да крупинка туды, крупинка за крупинкой, не догонишь и дубинкой".
В городах, особенно в Москве или Ленинграде, мало кто догадывался о масштабах того, что творится в деревнях. Уникальнейшие документы, которые сейчас находятся в архиве ФСБ, - письма голодающих крестьян своим братьям, мужьям и сыновьям, служившим в Красной армии, - не доходили до адресатов. Их оперативно перехватывала военная цензура, чтобы информация о происходящем в голодающих районах не распространялась по стране. Вот некоторые из них.
Письмо из станицы Ново-Деревянковская, Северо-Кавказский край в город Шахты красноармейцу Юрченко. Пишут родители.
"...Людей много мрет у нас с голоду, суток по 5 лежат, хоронить некому, люди голодные, ямы не выкапывают, очень мерзлая земля, хоронят в сараях и в садах. Люди страшные, лица ужасные, глаза маленькие, а перед смертью опухоль спадает, становится желтой, заберется к кому-либо в дом и ложится умирать. Молодые девчата ходят просят кусочек кабака или огурца. Не знаем, что будет с нами, голодная смерть ждет..."
Письмо в Ставрополь Г.Г. Тумиленко из СКК от родителей.
"... Очень много мрут людей, в каждой хате по двое и трое мертвых лежат, и никто не хочет ховать, мрут от голода, хлеба нет, а так бураки, тыквы — все уже поели, дальше людям жить нечем..."
Письмо красноармейцу Берцюку из Ново-Александровской от жены.
"...Хлеба мне из колхоза не дают. Сижу не евши. Вот как-то пошла на станцию, принесла себе ячменных озадков и пеку с них лепешки, но они горькие, как хина. Стану их давать Тоне, а она кричит, бросает их на пол: "Ты мне, мама, хлеба дай!" - у меня сердце разрывается, лучше бы она умерла, чем так мучиться, да и мне лучше отравиться, чем так жить..."
Письмо в артполк в Ростове-на-Дону, Запорожцу из станицы Крыловская (СКК) от сестры.
"...У нас в станице сейчас такой ужас, что даже страшно писать, такой идет грабеж, прямо опасно. Люди ходят голодные, когда забираются в хату, не выпроводишь, пока не дашь поесть, а если не дашь, то и до горла доходит. У нас сейчас столько людей от голода пухлых и больных, просто страшно смотреть. Люди у нас такие голодные, что даже едят дохлую конину. У нас в Крамваря штаб, так, когда лошадь сдохнет, так люди набегают за дохлой кониной".
Письмо в станицу Староминская (СКК), Л.И. Костенко из Ростова-на-Дону от дочери.
"...Мы, наверное, скоро опухнем от голода. У нас новости такие, что уже людей едят. 18-го числа утром я пошла за хлебом, смотрю, а люди бегут на Николаевский переулок, там обнаружили руки и ноги осмоленные. Привели туда собак-ищеек и разогнали народ, и я, конечно, последствия не знаю, а только вот вчера на базаре забрали женщину с колбасами, которые начинены людским мясом, это я сама видела, красивые, желтые на вид, а на вкус не знаю..."
Письмо в Ростов-на-Дону, в 9-й артполк Н.И. Карпенко из Армавира от друга.
"...В Армавире поймали 13 человек, которые резали людей и торговали мясом. Публика эта - кулаки, когда их спросили, что их заставило это делать, то они ответили: "Затем, чтобы создать в народе недовольство на Советскую власть, чтобы доказать, что в стране действительно голод". Понял? Вот что бывает".
- До конца 80-х годов прошлого века масштабы голода были просто неизвестны, - говорит доцент Стокгольмской школы экономики Леннарт Самуэльсон, изучающий проблемы голода 30-х годов в СССР. - Были лишь отрывочные сведения от людей из украинской диаспоры в США и в Канаде. А когда начали открывать документы, стало ясно, что голод был действительно не только на Украине, но и во многих других регионах страны. Я знаю, что Украина хочет добиться признания голодомора геноцидом, даже в ООН представители страны выступили с такими предложениями. Но они расширяют само понятие "геноцид", включая такие определения, которых в конвенции ООН нет.
"Массовый выезд крестьян за хлебом организован врагами советской власти"
Одной из задач властей было недопущение обмена информацией. Голодающие районы оказались отрезаны от внешнего мира. Письма не доходили, люди не могли выехать за пределы краев. Решения же принимались на самом высоком уровне.
"Директива ЦК ВКП (б) и СНК СССР о предотвращении массового выезда голодающих крестьян. 22 января 1933 года.
Ростов-Дон, Харьков, Воронеж, Смоленск, Минск, Сталинград, Самара.
До ЦК ВКП и Совнаркома дошли сведения, что на Кубани и Украине начался массовый выезд крестьян "за хлебом" в ЦЧО, на Волгу, Московскую обл., Западную обл., Белоруссию. ЦК ВКП и Совнарком СССР не сомневаются, что этот выезд крестьян, как и выезд из Украины в прошлом году, организован врагами Советской власти, эсерами и агентами Польши с целью агитации "через крестьян" в Северных районах СССР против колхозов и вообще против Советской власти. В прошлом году партийные, советские и чекистские органы Украины прозевали эту контрреволюционную затею врагов Советской власти. В этом году не может быть допущено повторение прошлогодней ошибки.
Первое. ЦК ВКП и Совнарком СССР предписывают крайкому, крайисполкому и ПП ОГПУ Северного Кавказа не допускать массовый выезд крестьян из Северного Кавказа в другие края и въезд в пределы края из Украины.
Второе. ЦК ВКП и Совнарком предписывают ЦК КП(б)У, Укрсовнаркому, Балицкому и Реденсу не допускать массовый выезд крестьян из Украины в другие края и въезд на Украину из Северного Кавказа.
Третье. ЦК ВКП и Совнарком предписывают ПП ОГПУ Московской обл., ЦЧО, Западной обл., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север "крестьян" Украины и Северного Кавказа и после того, как будут отобраны контрреволюционные элементы, водворять остальных в места их жительства.
Четвертое. ЦК ВКП и Совнарком предписывают ТО ГПУ Прохорову дать соответствующее распоряжение по системе ТО ГПУ.
Предсовнаркома СССР В.М. Молотов
Секретарь ЦК ВКП(б) И. Сталин".
Еще один документ. Из Постановления Политбюро ЦК КП(б)У по реализации директивы ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 22 января.
"23 января 1933 года
...Предложить уполнаркомпути (т. Лаврищеву) и ЮЖОКТО ГПУ немедленно дать указания всем железнодорожным станциям о прекращении продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверения РИКов о праве выезда или промышленных и строительных организаций о том, что они завербованы на те или другие работы за пределами Украины.
Секретарь ЦК КП(б)У М. Хатаевич".
- Меры по борьбе с миграцией внутри страны были очень серьезными - везде стояли заградительные кордоны. Но особенно жесткими эти меры были на Украине, - говорит завкафедрой отечественной истории Пензенского государственного педуниверситета, доктор исторических наук, профессор Виктор Кондрашин. - При этом, конечно, в стране догадывались о том, что творится в деревнях. Ведь кордоны начали ставить уже после начала массовой миграции. Так что информация о голоде успела распространиться. Что касается голода в других регионах, то могу сказать, что Поволжье и Казахстан пострадали не меньше Украины. На Украине в результате голода погибло около трех миллионов человек, в Казахстане - около двух миллионов. Правда, по Казахстану очень мало документов. Зато очень много сведений есть по ситуации в Поволжье, на Урале и Дальнем Востоке.
"Сталин не хотел убивать колхозников. Он хотел их наказать"
Спецсводка СПО ПП ОГПУ по НВК (Нижне-Волжскому краю) о продовольственных затруднениях в крае по данным на 20 марта 1933 года.
"28 марта 1933 года.
Продовольственные затруднения продолжают захватывать новые районы и колхозы: на 10 марта... было учтено 110 колхозов в 33 районах, испытывающих продзатруднения семей - 822.
...В большинстве употребляются в пищу различные суррогаты (примесь в муку и хлебные отходы мякины, лебеды, тыквенной и картофельной кожуры, просяной шелухи, толченых корней растений "чакан", употребление в пищу одних суррогатов без примеси муки, питание исключительно капустой, тыквой, другими овощами), а также употребляется мясо павших животных и, в отдельных случаях, людоедство.
ПП ОГПУ по НВК Рудь
Нас. СПО ПП Якубовский".
Спецсообщение СПО ОГПУ о продзатруднениях в ДВК и Уральской области
3 апреля 1933 года.
"Троицкий район Уралобласти. В колхозе им. Сталина Михайловского сельсовета трупы павшего от сапа скота, залитые карболовым раствором, колхозниками нацменами и русскими растаскиваются со скотомогильника и употребляются в пищу.
На почве продзатруднений среди колхозников отмечаются резкие отрицательные настроения: "Разве я думала, летом работала до упаду, ободранная, голая, босая, чтобы теперь сидеть без хлеба и с голоду пухнуть, ведь у меня их семь человек и все сидят и кричат: "Дай хлеба!", - а как это матери перенести? Пойду лягу под трактор, не могу я переносить эти страдания" (ДВК).
Нач. СПО ОГПУ г. Молчанов. Пом. нач. СПО ОГПУ Люшков".
Из воспоминаний жительницы поселка Ртищево Саратовской области Филипповой Ксении Васильевны:
"Что самое страшное-то было в жизни? Это когда голод был. Люди падали, как инкубаторские циплаки. Мы однажды с отцом купили на базаре холодец, а он, когда дома решили поесть, оказался из человечьего мяса, ноготь от пальца нашли в нем. Моя бабушка почти весь голодный год пролежала без движения. Каждый день ждали, что вот-вот отойдет. А когда зернеца дали понемногу, принесли ей махонький ломтик плюшки: "Вот, бабуля, встанешь теперь". А она этот ломтик взяла, прижала к губам и отвернулась. Поначалу мы и не поняли, а как повернули голову-то, а бабушка мертвая. Только на щеке слезу видно было. Дождалась, значит, хлебушка".
Читая документы и донесения с мест, задаешься единственным вопросом: можно ли было избежать катастрофы или ситуация объективно была настолько сложной, что голодные смерти были неминуемы? Историки уверены, что катастрофа была создана искусственно.
- Конечно, недоурожай был. Но не он стал причиной голода, - считает Леннарт Самуэльсон. - Прежде всего, я думаю, что тот же Сталин был уверен, что все не так плохо, и крестьяне просто-напросто прячут хлеб. Да и когда уже было ясно, что началась катастрофа, таких последствий можно было запросто избежать - приостановить несколько крупных строек, пойти на компромисс, признать, что в стране голод, и СССР бы помогли. Но это означало бы для Сталина, для Союза признание своего поражения. Признание того, что коллективизация не удалась. А этого Сталин не мог допустить.
- Не было никакого страшного неурожая! Он был просто чуть хуже, чем в другие годы, - говорит Виктор Кондрашин. - А даже если бы и был... все равно никто не должен был умереть. Я приведу лишь несколько цифр. В 1933 году за границу было вывезено 18 миллионов центнеров зерна. Этим зерном можно было прокормить, если даже не экономить, 6,9 миллиона человек. Как раз столько, сколько погибло в результате голода. А ведь был еще неприкосновенный запас - 18,2 миллиона центнера. Но его никто не тронул. Избежать трагедии можно было, отказавшись от хлебного экспорта. Но дело было в политике. Отказаться от экспорта - значит признать провал коллективизации. При этом я не верю в то, что Сталин целенаправленно доводил крестьян до смерти. Да, он хотел их наказать, стремился загнать их в колхозы, но вряд ли хотел убивать. Хотя я его очень не люблю и вовсе не защищаю.
Делить трагедию по национальному принципу - кощунство
В начале декабря премьер-министр Украины Виктор Янукович планирует поездку в США. Это обычный рабочий визит, и обсуждаться будет много вопросов. В том числе установка памятника жертвам голодомора в Вашингтоне. Установить такой же памятник собираются и в Симферополе. Голодомор вообще стал в нынешней украинской политике очень популярной темой. Законопроект о голодоморе, внесенный президентом Ющенко, до сих пор не рассмотрен Верховной радой. Не из злого умысла, а просто потому, что руки не дошли - много других проблем. Но Народный рух Украины расценил это "как пренебрежение к народу".
Историкам, которые наблюдают за всем этим со стороны, такая активность политиков, мягко говоря, неприятна.
- Это абсолютная глупость, если голодомор все же признают геноцидом украинского народа! - считает Виктор Кондрашин. - Я буду участвовать в Международной конференции по голодомору, которая открывается в Киеве 24 ноября, и повторю то же, что сказал и вам. Голодомор в равной степени коснулся и России, и Украины, и Казахстана! Все, что сейчас происходит вокруг тех событий, - чистая политика, здесь нет никакой науки. Давайте тогда уж и россиян с казахами признавать жертвами геноцида!
- Я понимаю, какие мотивы движут украинскими политиками, - говорит Леннарт Самуэльсон. - Но все же не стоит торопиться с принятием таких законов. Это неправильно. Как историк, я думаю, что надо продолжать интенсивные поиски новых документов, а не принимать законы о голодоморе.
Однако в попытке украинских политиков "приватизировать" трагедию и переписать историю есть один несомненный плюс - на Украине все больше людей узнают о голодоморе, вспоминают свою историю. В российских учебниках истории этой темы касаются лишь вскользь. Как будто и не было 7 миллионов погибших, треть из которых - россияне...
http://www.izvestia.ru/hystory/article3098726/
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun Nov 26 21:27:06 2006
Передрук про другу річницю Померанчевої революції.
Василь Коломацький
КОБЗА
---------------------- ----------------
Повернути Батьківщину
Дмитро Крапивенко, Павло Солодько, для УП, 22.11.2006, 10:48
Дисклеймер: Це – ще один матеріал до 22 листопада. Автори зосередилися на темі "повернення Батьківщини". Тема доволі трансцендентальна, утопічна та пафосна. Але хіба те, що сталося два роки тому, не було пафосним і утопічним?
У дитинстві ми дихали вільно. Піонерська краватка не стискала горло, від книжок про Тимура та команду та інших дітей-героїв віяло звитягою та пригодами. Повітря здавалося найкращим, як і все в нашій країні.
Дітей не позбавляли свободи слова, ніхто не обмежував наших зібрань, а школа не потребувала воєнізованої охорони.
Ми не здогадувалися, що там, у дорослому житті, люди "стукають" одне на одного в КДБ, вступають в КПРС здебільшого заради кар'єри, а не для боротьби за щастя усіх народів, дають хабарі, несуть (крадуть) з роботи, купують дефіцити по блату.
Ми, народжені у 70-х, дізналися про це постфактум, із розповідей старших, коли вони почали трощити країну, в якій нам – дітям – було тепло та затишно.Новини ТаблоID
Тоді, коли в нас вперше забирали Батьківщину, ми підсвідомо розуміли, що дорослі щось роблять не так. Вони паплюжили героїв, чиї імена носили наші піонерські загони, скуповували в беззубих і зневірених дідів бойові ордени "на експорт".
Водночас, сором'язливо замовчували свою вчорашню партійність, не прагнули видати на-гора списки кгбешних стукачів, конвертували тарифи хабарів у долари, розкрадали свої заводи та НДІ.
Ми ж тим часом уже куштували немолочними зубами перші снікерси, дихали імпортними цигарками, хімічним запахом польських лікерів, приносили перші жертви кримінальним бригадам і наркотикам.
Уривчасто, абияк, але дізналися, що українська державність – давня мрія предків, за яку вони змагалися не менш завзято, ніж наші діди за Союз, а самостійна Україна і є нашою справжньою Батьківщиною.
Ми вже були здатні любити та полюбили нову Батьківщину. Хоча тоді в моду увійшли визначення "ця країна", "краще гавкати по-німецьки, ніж жити за купони", "валити звідси треба", кравчучки, торбеги в клітинку, турецькі светри.
Ми бачили це в тому віці, в якому наші діди йшли на фронт, батьки – на цілину і БАМ, старші брати – в Афган.
Сила, яка зростала для того, щоб прикластися там, де попросить Батьківщина, потроху вивітрювалася.
У кримінальних розборках, емігрантських поневіряннях, базарному смороді, безплідних вузівських авдиторіях.
Дорослі продовжували брехати. Ті, хто боровся за вільну Україну ще за радянських часів, постійно програвали вибори, сварились один із одним, втрачали своїх лідерів.
Вчорашні герої студентського голодування 90-го року розчинилися десь у морі великої політики, потонули у хвилях дикого капіталізму.
Нам не було місця в їхніх іграх – ну так, хіба що для масовки. Хто не збайдужів до Батьківщини в базарно-купонні роки, не сів на голку, не застряг у побуті – той вийшов на Майдан у 2000-му, щоб сказати Кучмі "Геть!"
Повернулися туди восени 2004-го і оголосили, що свободу не спинити.
На той час ми вже трохи поварилися у котлі ринкової економіки, знайшли місце у житті, одружилися, народили перших дітей.
Нам подобалося жити, працювати і молитися вдома, а не за кордоном – але ми не відчували Батьківщини. Так, ми створювали Батьківщину довкола себе, у своїй тусовці.
Бо більше ніде її не було. З одного боку були націонал-параноїки з плачами про "українськість" та "европейськість", з іншого – "міцні господарники" з мантрами про дружбу з Росією.
Ми їздили по світу, і там нашу нову Батьківщину знали як країну корупції, інфляції та Чорнобиля. Все! А, ні – багато іноземців також знали, що наша Батьківщина віддала Америці та Росії ядерну зброю.
Ні про український внесок у перемогу над фашизмом, ні про українську науку, ні про українську православну культуру вони не знали. Наша влада віддала це все на відкуп, а сама створити нічого не змогла.
Тому ми не йшли на Майдан заробляти – на наші сплачені податки утримувалася армія та міліція по той бік барикад.
Ми навіть не з'їли жодної тарілки каші з польової кухні на Хрещатику, бо мали достатньо власних грошей, щоби прохарчуватися у найближчих фаст-фудах.
Просто тоді дихалося, як у дитинстві над сторінками Гайдара, як у піонертаборі на прощальній лінійці, як у юннатських походах партизанськими стежками Карпат.
Це був наш Конотоп, Сталінград, ДніпроГЕС. Це був наш Інститут Глушкова, Нерюнгрі, Байконур. Велика Батьківщина поверталася.
Але невдовзі після гарячих майданівських днів те ж саме зіпсоване чергами за дефіцитом, кухонними посиденьками та першими кооперативами покоління затіяло новий розпродаж країни.
Незалежна і соборна їх вже не влаштовує – тому в нас знову відбирають Батьківщину. Одні тягнуть її до Росії – через ЄЕП. Інші – до ЄС через НАТО. Їхня Україна вже не єдина, до того ж – економічно відстала, тобто ними ж розкрадена.
Їм не вперше чіпляти ярлики бандерівців, московських запроданців, американських шпигунів, сепаратистів.
Вони засмерділи українське повітря мультикультурними викидами Макдональдза та "єдиним" перегаром російської горілки.
Вони знову забирають нашу Батьківщину в ім'я своїх бізнес-інтересів. Забирають із затятістю нацистського гауляйтера, який упевнений у вищості своєї раси та тисячолітті рейха.
Іноді складається враження, що світ у екрані телевізора справді з'їхав з глузду. Політики ділять громадян на єврооптимістів і москвофілів, до крові зіштовхують нас у віртуальному просторі, а самі обіймаються в реальних кулуарах.
Замість розвивати науку та економіку, вони інвестують у піар. Вони вже живуть у цьому телевізорі.
А якщо жити в телевізорі довго, то можна справді повірити – Батьківщини вже немає, а є лише людські та матеріальні ресурси. Можна повірити, що половина країни піде за проєвроатлантичним піаром, а половина – за піаром промосковським.
І якось забувається, що в Україні ще живе чимало розумних людей, які уособлюють іншу Батьківщину.
Які не хочуть приєднуватися ані до мертвого режиму Путіна, ані до ветеранського клубу НАТО, який останнім часом тільки програє. Ці люди хочуть бачити свою Батьківщину вільною і військово та економічно самодостатньою.
Ці люди – покоління 25-40-річних – вже сказали своє слово два роки тому. Зараз вони спостерігають.
Даний суспільний прошарок не має речників і – на щастя – не представлений нинішніми політичними крикунами.
Це – не маргінали, а цілком успішні українці. Вони пам'ятають про велич своєї країни і знають справжню ціну капіталізму.
Вони знайдуть у своєму житті місце для подвигу. :-) І приберуть із політичної арени клоунів і невдах, народжених у 40-х і 50-х роках минулого століття.
Батьківщині буде повернуто чисте повітря наших молодих почуттів – справжню незалежність. Всім, кожному.
Хай ніхто не піде ображеним.
| | |
|
Гостьова книга 
