В гостьовій книзі 1083 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 » |
| Айрат Гиниатуллин | Додано: Fri Jun 15 06:06:59 2007
Водка и «Сабантуй»
Национальный праздник татар, башкир "Сабантуй" (праздник плуга) уникальный: он объединяет в себе черты театра, стадиона. В ходе праздника его участники разыгрывают призы в различных состязаниях, в том числе в скачках, беге в мешках, разбивании горшков с завязанными глазами, лазании по многометровому шесту. Главный приз "Сабантуя" - барана - получает победитель соревнований по национальной борьбе на поясах - курэш. На каждой праздничной площадке или майдане в этот день проходят концерты мастеров искусств и художественной самодеятельности, развернута праздничная торговля разнообразными национальными блюдами и изделиями народных промыслов. Татарский народный праздник "Сабантуй" является праздником республиканского и международного значения. Ежегодно даты их проведения устанавливаются указами президента республик Татарстан и Башкортостан. В настоящее время "Сабантуй" отмечается в более чем 120 населенных пунктах РФ, в около 25 странах мира.
В мире проживает 11 млн. татар, из них 5,5 млн. - в Российской Империи, в том числе 2,5 млн. - в Татарстане.
Татспиртпром, последовав за безбожниками и язычниками, еще раз выпустил водку «Сабантуй». В данное время распространяется поздравительная открытка с рекламой данного спиртного изделия. Эти открытки были распространены в масштабе Поволжских республик, в местах массового проживания татар, башкир, удмуртов, марийцев.
В настоящее время в России на 1 тыс. человек рождается 10,3 человека, а умирает – 16. При этом 15% семейных пар не могут иметь детей. В связи с этим каждый год Россия теряет 750-800 тыс. человек. В армии «несчастных» России сотни тысяч наркоманов, больных СПИДом, неизвестно, сколько хронических алкоголиков, бездомных детей, проституток и психбольных. И так безнадежную ситуацию ухудшает политика алкоголизации. Это - кара Всевышнего! Вот основные антиалкогольные аяты Корана: «Они тебя о винах и азартных играх вопрошают. Скажи: в них грех большой, но есть для вас и польза, хоть больше в них греха, чем пользы" (перевод смыслов В. Пороховой). "О вы, кто верует. Все, что пьянит (и травит) ум, азартные затеи, и камни (жертвенников, алтарей, и мест молений), и жребии на стрелах. Все это мерзость, что измыслил сатана. Так воздержитесь же от этих искушений, чтобы иметь вам счастье и успех».
Руководители Татспиртпрома, вероятно, забыли, о том, что в татарских, башкирских деревнях, начиная от молодёжи и до пожилых употребляют спиртные напитки, а реклама в «праздничном» буклете с изображением эпизодов праздника «Сабантуй» и русской водки призывает массовым попойкам. Уважаемые организаторы праздника «Сабантуй», мы требуем убрать все спиртные напитки из торговых рядов, а водку «Сабантуй» и ее рекламу категорически запретить.
Водка «Сабантуй»: http://www.sabantuy-vodka.ru/news/2006/06/05/news_7.html
Татары и башкиры, дружно скажем - нет пьянству!
Председатель Шуры Аксакалов (Совет Старейшин) Габделбарый Зиннуров
Председатель ассоциации «Татарские учителя» Фарит Рахимов
Председатель Милли Шуры (Национальный Совет) Азат Аглиуллин
Президент Санкт-Петербургского общества "Татарстан" Ринат Валиев
Председатель НДП "Ватан" Мухаммад Миначев
Председатель ТОЦ Республики Башкортостан Айрат Гиниатуллин
Председатель НЧО ТОЦ Рафис Кашапов
| | | | Українська Правда | Додано: Mon Jun 11 15:42:27 2007
Росія заборгувала Україні 160-170 млрд. дол.»
“Якщо припустити, що Україна завинила Росії за останні 15 років близько 75 млрд. доларів, то Росія Україні – не менше 160-170 млрд. доларів. Тому треба подивитись, хто кому є боржником», - заявив один із лідерів блоку «Рух-Українська Правиця», голова Української народної партії Юрій КОСТЕНКО. Так лідер УНП прокоментував заяву російського президента від 5 червня щодо «відмови» РФ від практики майже п’ятнадцятирічного субсидування української економіки низькими цінами на газ «у розмірі 3-5 мільярдів доларів щорічно». Джерела в «Газпромі» стверджують, що Україна з метою погашення цих боргів з 2008 року отримає від РФ 12-17-відсоткове підвищення ціни на кожну тисячу кубометрів газу.
Юрій КОСТЕНКО радить російським політикам «скласти калькуляцію російських боргів перед Україною». Ці борги, за його словами, складаються з «132 млрд. доларів боргів Ощадбанку СРСР, які не були повернуті українським вкладникам». Якщо рахувати плату ЧФ РФ за оренду землі та майна в Криму за останні 10 років «за світовими цінами, - 2,5 млрд. доларів на рік, - то до суми російського боргу додається ще 20-25 млрд. доларів», стверджує лідер УНП. На думку КОСТЕНКА, за останні 10 років «близько 10 мільярдів доларів "старші брати" недоплатили за транзит газу українською територією», а також ще «близько 10 мільярдів доларів за транзит російських товарів в ЄС автомобільними, повітряними шляхами та залізницею».
Лідер УНП нагадав, що Україна, «частка якої у ВВП СРСР становила 16,37%, при розпаді Союзу не отримала відповідної частки радянських активів, - валютного, алмазного фонду, закордонної власності». Яка сума цих активів, «важко навіть уявити, оскільки РФ досі не оприлюднила цю цифру», коментує ситуацію КОСТЕНКО. Однак, за його словами, навіть без боргів щодо української частки радянських активів, у РФ «набігає борг перед Україною в сумі, не менше 160-170 млрд. доларів». | | | | Музей совєтської оку | Додано: Sun Jun 10 13:40:36 2007
Музей радянської окупації відкриває філіали в областях
Про це заявив на прес-конференції в УНІАН голова Київського товариства "Меморіал" Роман Круцик. "Розширювати будемо. В подальшому ми плануємо створити філіали в різних областях України", - сказав він.
Керівник "Меморіалу" повідомив, що зараз музей фінансується тільки за рахунок добродійних внесків та коштів спонсорів. У відповідь на звернення до Президента України активісти "Меморіалу" одержали відповідь, що музейній справі держава буде сприяти. Але поки що, за словами Р.Круцика, екскурсії, які проводяться в Музеї радянської окупації, він оплачує з власної кишені.
Прес-секретар товариства "Меморіал" Марія Базелюк повідомила, що крім створення обласних філій, музей має намір заснувати туристичну агенцію, яка б розробила екскурсійні маршрут, а також відповідну інформаційну базу. В поширеному на конференції прес-релізі повідомляється, що випущено плакатний варіант експозиції, один комплект якого складається з 54 плакатів і книги інструкцій для екскурсовода.
На сьогодні 750 таких комплектів уже передано в усі регіони України. А 150 надіслали до музеїв та університетів багатьох країн світу. В ці дні Музей радянської окупації поповнився новими експозиціями: "Київський мартиролог", "Українські Соловки", "Мовна експозиція", - повідомляє "Хрещатик".
Зараз київський "Меморіал" завершує робот під новою експозицією під назвою "Народна війна", матеріали, документи та фотографії якої розповідатимуть про селянський спротив радянській владі.
Нагадаємо, що подібні музеї вуже створюються на Західній Україні. Так, у Львові мають наміри в одному місті зосередити радянські архітектурні "шедеври", а в Рівному Музей радянської окупації ініціатори хочуть відкрити його в бункері, де знаходився під час Другої світової війни рейхкомісаріат гауляйтера Єріка Коха.
http://www.nbb.com.ua/index.php?id=13&tx_ttnews[tt_news]=618&tx_ttnews[backPid]=12&cHash=5b500759e3 | | | | Україна не Росія | Додано: Sun Jun 10 13:11:20 2007
"Новая газета": Не смотрите российских новостей про Украину!
"Что думать о России тем украинцам, которые еще смотрят российские телеканалы?", - пишет Андрей Капустин в своей статье для Новой газеты, РФ.
Одним из знаковых символов эпохи "позднего Леонида Кучмы" были темники. Такие инструкции, которые регулярно рассылались из администрации президента в редакции газет, телеканалов и прочих средств массовой информации. В них подконтрольным власти редакторам и выпускающим четко объяснялось, как именно реагировать на тот или иной информационный повод. Как одни события освещать, а иные, наоборот, игнорировать. А базовый рефрен "тема важная и актуальная" надолго стал темой стеба над властью в неподконтрольном ей украинском интернет-пространстве.
В итоге дело дошло до того, что для ознакомления с политической ситуацией в стране достаточно было посмотреть лишь один из нескольких ведущих телеканалов, ибо новости остальных отличались разве что голосами за кадром.
Поговаривают, что придумали эти самые темники и внедрили в жизнь российские политтехнологи, которые в то время в изобилии паслись на украинских электоральных полях. И потом, уже в преддверии Майдана, именно это российское ноу-хау стало и синонимом цензуры, и лейтмотивом покаяния журналистов, которые были вынуждены по темникам работать.
Посему от скверны очистились достаточно быстро, и к 2007 году об этом явлении в Украине практически подзабыли. Ныне у нас разгул свободы слова зашкаливает все допустимые нормы, и для осмысления происходящего в стране теперь не хватает одного вечера и четырех-пяти одновременно работающих телевизоров. Надо сказать, что среди телеканалов, к которым имеют доступ практически все граждане Украины, имеются и российские. Что в принципе вполне нормально и демократично для страны, которую с Россией связывают давние братские, исторические, экономические, культурные и прочие связи. Правда, освещение российскими коллегами наших событий особого восторга не вызывает. Но журналистика, в конце концов, и призвана предоставлять обилие разных точек зрения. Тем более что в поисках истины граждане Украины (равно как и гости страны) могут без опаски щелкать пультом до полного изнеможения.
А вот что делать гостям России - это вопрос. Особенно гостям украинским. Не знаю, как у кого, а у меня все эти дни, пока я находился в Москве и пытался с помощью российских телеканалов узнать свежие новости из Украины, постоянно возникало ощущение, что мне не только чего-то постоянно недоговаривают, но еще и все время пытаются обмануть. Причем вместе со мной под эти же манипуляции подпадает и российская телеаудитория, которая весьма далека от наших внутриполитических нюансов. Порой этот телекошмар доводил до того, что я хватался за телефон и названивал коллегам в Киев, дабы перепроверить то, что в Москве мне выдавали за украинские события. Коллеги от моих московских новостей сперва немели, а затем начинали буйно веселиться, попутно выясняя, как я мог поверить в такую туфту.
Я не говорю о вещах чисто профессиональных. О том, как для достижения эффекта архивной съемкой подменяют реальную картинку сегодняшнего дня без ссылки на то, что это архив. О том, что российских телезрителей, похоже, убедили, что за Януковича - большинство его избирателей, подразумевая при этом практически все население страны. Почему-то забыв добавить, что в прошлом году Партия регионов получила порядка 32 процентов голосов от общего числа пришедших на выборы, которые, в свою очередь, составили менее 65 процентов от числа всех граждан, имеющих право голоса. Ну да ладно. С кем не бывает. Но вот зачем одному из главных российских каналов открыто лгать, титруя народного депутата Сергея Кивалова как главу Центральной избирательной комиссии? При этом любой желающий может зайти на сайт украинской ЦИК (www.cvk.gov.ua) и увидеть, что ее главой по-прежнему является Ярослав Давыдович.
Да и вообще неясно, почему этому сугубо внутреннему украинскому событию уделяется в российских СМИ столько внимания. Ну распустил Ющенко парламент. Ну будут новые выборы. Что им, этим СМИ, Гекуба? Ан нет. Оказывается, в России столько украиноведов... Откуда такое сонмище людей, столь категорично разбирающихся в событиях, в которых и в Украине далеко не каждому эксперту пока под силу разобраться?
Хотя такое впечатление не вечно. На второй-третий день становится ясно, что по большому счету речь идет все о тех же темниках. Ну а точки над "i" ставят воскресные аналитические программы, подводящие итоги прошедшей недели. Практически совпадающие с общим лейтмотивом тексты и комментарии: Ющенко подписал антиконституционный указ. Большинство населения - против. Противники роспуска со всех концов страны съезжаются автобусами и поездами в Киев, взяв отпуска за свой счет. (Но где именно скрываются эти тысячи "протестантов" - не объясняют.) Стране угрожают раскол и экономический кризис. И в обязательном порядке упоминается расстрел Госдумы 1993 года в сочетании с сообщением о том, что в украинских танковых частях раздают боевые снаряды. При этом демонстрируется украинская версия "Комсомольской правды", где эта новость вынесена на первую полосу. До боли знакомая ситуация. Дружно, хором и везде. Правда, вызывает удивление, что ни один из российских каналов не вспомнил о том, что действия Ющенко одобрили далеко не самые большие его поклонники - Сергей Бабурин и Владимир Жириновский...
Хорошо, что для тех, кто действительно интересуется ситуацией в Украине, имеется антидот в виде интернета. А что делать тем россиянам, которые просто потребляют телепродукт? А что думать о России тем украинцам, которые время от времени еще смотрят российские новости? Если так укрепляется дружба между нашими странами, то форма получается какая-то извращенная. Что-то из области "садо-мазо". Мол, сперва мы вас напугаем, потом расколем, а уж потом будем дружить крепко-крепко. Врагам на зависть, иным на удивление.
Хотя новости об украинских событиях - это не предел свежих подходов к укреплению дружбы между братскими народами. Видимо, события в Киеве разбудили креатив не только у экспертов по Украине, но и у людей, от политики вроде бы далеких. Жаль, что украинские телезрители не видели в минувший вторник один из музыкальных телеканалов, где два ведущих изображали этаких балаганных хохлов. На головах - запорожские чубы-оселедцы. Из одежды - шаровары и вышиванки. Плюс нарочито коверканная мова - Верка Сердючка отдыхает.
Правда, кое-что в этой ситуации все же успокаивает. Под луной, как известно, ничто не вечно. Особенно в политике. Ну кто сказал, что завтра Ющенко и Путин не смогут стать друзьями? (Договорятся, скажем, по выгодным для России газовым вопросам или по Черноморскому флоту.) А это, в свою очередь, потребует кардинальной смены журналистских акцентов. Правда, это тема совсем иного темника.
Подробности (по материалам: Новая Газета)
13 апреля 2007
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Jun 9 05:37:20 2007
Шановний пане Валерію, дякую за ще один важливий документ, про який ми не знали. Чи можете додати лінк джерела щоб ми могли зробити передрук на першій сторінці?
Маю також уточнення до опублікованого Вами тексту. Де мова іде про посади професора Паняка:
"заступника голови Федеральної національно-культурної комісії людських та громадянських прав при Світовому Конґресі Українців".
Там має бути так:
"заступника голови Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії", члена Комісії Людських та Громадянських Прав при Світовому Конґресі Українців".
Тобто, мова іде про дві окремі організації: перша із Росії, друга - із Канади. Поправте у тексті, або повідомте авторам про цю неточність.
Дякую за Ваші дописи, дуже своєчасні і вагомі. Це і є справжня підтримка українців Росії.
З повагою,
Василь Коломацький
КОБЗА, редактор |   | | | Валерій | Додано: Wed Jun 6 17:49:46 2007
ЗАЯВА
Письменники України були приголомшені листом голови Комітету у справах Української громади в Росії Василя Коломацького та заступника голови Федеральної національно-культурної комісії людських та громадянських прав при Світовому Конґресі Українців Стефана Паняка, опублікованим у “Літературній Україні” від 15 лютого 2007 року, в якому йшлося про замахи на життя керівників українських громадських і релігійних організацій Росії. І ось нове повідомлення: у підмосковній Апрєлєвці знесено пам’ятник українцю, льотчику, лейтенанту Василеві Пойденку, який загинув 28 серпня 1941 року, захищаючи Москву від фашистських загарбників. Нагадаємо, уродженець українського міста Запоріжжя був удостоєний ордена Червоного Прапора. Нині, через майже 66 років, пам’ятник Василеві Пойденку в Підмосков’ї знесено нібито у зв’язку з розширенням шосе. Ми добре пам’ятаємо, який галас зчинили нещодавно російські владні структури вкупі з професійними “патріотами” у зв’язку з перенесенням фігури радянського воїна-визволителя в столиці Естонії. Але ж там ішлося лише про перенесення, а не про знищення монумента. Як відомо, департамент інформації та преси МЗС Росії 14 травня цього року не забарився кваліфікувати як акт вандалізму та закликав владу України вжити дієві заходи у зв’язку з тим, що напередодні на меморіальному комплексі радянським воїнам у Львові “з обох кінців Алеї були збиті бронзові гірлянди”. Але ж на відміну від Львова, де, як зазначалося у згаданому коментарі російського МЗС, “були здійснені хуліганські дії”, у підмосковній Апрєлєвці знесення пам’ятника Василеві Пойденку санкціонувала влада. Ми нікого не закликаємо пікетувати з цього приводу посольство Російської Федерації в Україні, як це чинили професійні “патріоти” у Москві перед дипломатичним представництвом Естонії. Ми просто пропонуємо російським владним структурам, по-перше, подивитися в дзеркало на себе, аби надалі уникати практики подвійних стандартів, і по-друге, раз і назавжди відкинути повчальний тон щодо нових незалежних держав, пам’ятаючи, що на календарі 2007 рік і доба “старшого брата” назавжди відійшла в минуле.
Секретаріат Національної спілки письменників України | | | | V.K. | Додано: Wed Jun 6 05:06:49 2007
Інформація про прес-конференцію київського Меморіалу.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------
Прес-конференція:«Музей совєтської окупації України»: поклик сумління і часу
відбудеться в УНІАН
07 червня 2007 р. о 12-30 відбудеться прес-конференція Київського «Меморіалу»
ім.В.Стуса з прямою трансляцією по 5-му телеканалу.
Місце проведення УНІАН
Тема прес-конференції: «Музей совєтської окупації України»: поклик сумління і
часу.
Учасники прес-конференції:
1. Роман Круцик – Голова Київського «Меморіалу»
2. Володимир Сергійчук – доктор історичних наук, професор.
3. Євген Сверстюк – доктор філософії, професор, політв’язень.
4. Василь Овсієнко – член «Меморіалу», політв’язень.
5. Марія Базелюк – член Ради Київського «Меморіалу», прес-секретар.
http://memorial.kiev.ua/content/view/220/149/
--
www.memorial.kiev.ua
тел. 258-00-71
UkrMemorial@gmail.com
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Jun 6 05:02:03 2007
Тепер уже Миколу Жулинського не пускають у Росію.
Василь Коломацький
КОБЗА
---------------- ------
Советника президента Украины не пустили в Россию
Cоветник украинского президента Николай Жулинский во вторник вечером заявил, что ему запретили въезд в Россию. Об этом сообщило агентство "Интерфакс".
Жулинский, являющийся главой Национального совета по вопросам культуры и духовности при президенте и членом Национальной академии наук, прилетел в петербургский аэропорт "Пулково" (Санкт-Петербург) с семьей, чтобы посетить могилу своего брата, погибшего в городе Пушкино.
По словам академика, его жену и дочь пропустили, а его самого попросили подождать. В течение часа он ожидал пограничника, после чего его посадили в рейсовый автобус и без объяснений отвезли в "Пулково-2". Там Жулинскому выдали паспорт и заявили, что он будет депортирован через два дня российскими авиалиниями.
К президентскому советнику выехал генеральный консул Украины в Санкт-Петербурге Николай Рудько, который участвует в переговорах о возвращении Жулинского на Украину самолетом украинской авиакомпании и в среду. Тем временем, украинский МИД обратился к российской стороне с просьбой разрешить академику въезд в Россию.
"При условии отсутствия обоснованных мотивов, просим безотлагательно предоставить гражданину Украины Н.Жулинскому разрешение на въезд на территорию Российской Федерации", - цитирует агентство заявление пресс-службы МИД Украины.
Украинское ведомство также потребовало от российских коллег предоставить объяснения относительно запрета на въезд в страну гражданам Украины, "действия или публичные дела которых не нарушили российское законодательство и не были направлены на подрыв государственной безопасности России".
Ранее во вторник сообщалось о том, что на территорию Украины не пустили известного российского политолога, лидера Международного Евразийского движения (МЕД) Александра Дугина. Его объявили персоной нон-грата и депортировали из Симферопольского аэропорта первым же самолетом, летящим в Москву.
Политолог направлялся на фестиваль "Великое русское слово", организованный Русской общиной Крыма, решение о запрете на его въезд в страну приняла Служба безопасности Украины (СБУ). Дугин и еще несколько граждан России стали "невъездными" в Украину в июне 2006 года, так как их действия во время акций протеста в Крыму против украино-американских учений Sea Breeze-2006 были признаны нарушающими законодательство страны.
http://www.lenta.ru/news/2007/06/06/forbidden/ | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed May 30 05:32:29 2007
Публікуємо лист із редакційної пошти.
Василь Коломацький
КОБЗА
--------- ---------- ------------
В Києві створено і функціонує «Музей совєтської окупації»
Таке рішення ухвалила Конференція Київського «Меморіалу» ім.В.Стуса
(www.memorial.kiev.ua) 26 травня 2007 року.
Основою музею є унікальна на всьому пост-радянському просторі експозиція
«Забуттю не підлягає»: хроніка комуністичної інквізиції 1917-1991»
(www.memorial.kiev.ua/expo).
Експозиція «Забуттю не підлягає» ще з 2001 року постійно відкрита для перегляду
в приміщенні Київського «Меморіалу». Англомовний плакатний варіант виставлявся
ООН, багатьох країнах Європи, США, Канаді.
Також в музей містить експозиції “Українські Соловки”, “Київський мартиролог
(знищені комуністами архітектурні пам’ятки Києва)”, “ Голодомор в
фотодокументах”.
Розробляється експозиція «Народна війна», що висвітлюватиме селянсько-козацькі
повстання в Україні, які відбувались в 1917-1932 роках. Це дослідження
перевертає уявлення про Голодомор 1932-1933 рр., який фактично був каральною
акцією окупаційної влади за нескореність українців.
Музей має у своєму розпорядженні відеотеку документальних і художніх тематичних
фільмів, бібліотеку, аудіотеку.
Експозиції та матеріали музею відкриті для вільного перегляду з 10-00 до 17-00,
окрім суботи та неділі.
Екскурсії для організованих груп замовляються заздалегідь за тел. 258-00-71.
Довідка:
ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ: хроніка комуністичної інквізиції 1917-1991
Експозиція складається з 54-х стендів, розбитих за періодами:
- Система концетраційних таборів;
- (1917-1920 рр.) Більшовицький переворот і початок терору;
- (1921-1923 рр.) СССР народжувався з голоду і насильства.
- (1924-1931 рр.) Ціна індустріалізації та насильницька колективізація.
- (1932-1933 рр.) Український голокост.
- (1934-1938 рр.) Крах Українізації та “великий терор”.
- (1939-1941 рр.) Змова двох диктатур та її наслідки.
- (1942-1952 рр.) Останнє десятиліття сталінської диктатури.
- (1946-1947 рр.) Третій удар голодом.
- (1953-1964 рр.) Морозна відлига
- (1965-1985 рр.) Безкровний тоталітаризм.
- (1986-1991 рр.) Колапс
Екскурсія по матеріалах експозиції займає приблизно 40-60 хв. Після екскурсії
відбувається перегляд тематичного відеоматеріалу.
Оптимальний розмір групи - 25 чол.
Екскурсії замовляються заздалегідь за тел. 258-00-71.
Експозиція відкрита для вільного перегляду з 10-00 до 17-00.
Вихідні дні субота та неділя.
“УКРАЇНСЬКІ СОЛОВКИ” (15 стендів)
Експозиція розповідає про побут соловецьких тюрем і концентраційних таборів в
СССР. Окрема увага приділяється знищеній на Соловках українській еліті -
Розстріляному Відродженню.
“КИЇВСЬКИЙ МАРТИРОЛОГ” (18 стендів)
Експозиція висвітлює знищені більшовиками архітектурні пам’ятки Києва.
“ ГОЛОДОМОР В ФОТОДОКУМЕНТАХ” (3 стенди)
Коментарів не потребує.
--
www.memorial.kiev.ua
тел. 258-00-71
UkrMemorial@gmail.com
| | | | Валерій | Додано: Tue May 29 16:23:24 2007
ОУП ВІДЗНАЧАЄ 60-РІЧЧЯ АКЦІЇ "ВІСЛА"
Об’єднання українців Польщі — головна українська організація країни, що постала півстоліття тому, в часи розвінчання культу Сталіна, часи хрущовської “відлиги”, що прокотилася й по країнах соцтабору. Нині ОУП проводить велику роботу з організації й підтримки польського українства. Об’єднання має своє видавництво, вже кілька десятиліть видає газету “Наше слово”. В ОУП головна турбота зараз — відзначення 60-річчя сумнозвісної Акції “Вісла”. Головні урочистості пройшли наприкінці квітня в місті Перемишль. А потім заходи триватимуть у Польщі весь цей рік. Нагадаємо, що йдеться про акт геноциду двох комуністичних режимів — СРСР і Польщі, які здійснили повоєнну “зачистку” своїх прикордонних територій. Із західних реґіонів СРСР польське населення вислали подалі на схід. Але ще масовішою була та сама Акція “Вісла” у 1947-му. Влада комуністичної Польщі, за потурання Кремля, вигнала зі Східних воєводств, із земель свого споконвічного проживання сотні тисяч українців. Депортували цілими селами, висилали на схід і північ країни. Практично з порожніми руками, відібравши оселі, землю, майно, церкви, народні доми, школи. Уже через 9 років, із 1956 р., почалася реабілітація і повернення українців на свої землі. Але поверталися не всі. Кого розсіяло по світу, хто загинув під час акції чи у висланні. Тепер українці добиваються від влади Польщі офіційного вибачення за акт геноциду, а також компенсації пограбованого. Зокрема й повернення ще вцілілих церков, шкіл, народних домів. Чи згодиться на це держава, нині вже член Євросоюзу? Покаже час.
Петро АНТОНЕНКО
Від себе додам. Чи можливе існування законної типографії української діаспори у Росії? На жаль НІ! А може навпаки, влада Росії стане більш лояльно ставитись до потреб української діаспори та ПРИПИНИТЬ наступ на українців Росії. | | | | Валерій | Додано: Mon May 28 17:25:24 2007
Русь = Україна ≠ Росія. Два імені однієї країни
Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни.
________________________________________
Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.
Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".
Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.
Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.
Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.
Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.
Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.
Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.
Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.
Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.
За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».
Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.
Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.
У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.
Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.
У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.
Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.
Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.
Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.
„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.
Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.
На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.
Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.
Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.
Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.
Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.
Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.
Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.
Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.
Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?
Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.
Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.
Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.
Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.
Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.
В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.
Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".
Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".
Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”.
Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".
Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.
І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.
Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun May 27 03:28:41 2007
Треба розглядати різні прошарки і різні періоди. Скажімо, серед російського народу ставлення до українців було доброзичливе. Був інтерес і до історії і до сучасного стану справ, усі відчували брак інформації про Україну. Я коли жив у Москві до 1996 року це відчував. Пригадую збиралися ми на екскурсії по Москві у складі Українського історичного клубу (очолює Віктор Ідзьо). Збиралася група чоловік у 10 коло пам»ятника Пушкіну. Одягалися в українські сорочки, розмовляли українською. Москвичі дивилися із заздрістю що така цікава публіка поруч, а от би з ними познайомитись, розпитати...
Серед бомонду було різне. При Єльцині у цілому Україну не пресували. Якось домовлялися, компроміс був. Хоча у пересічного росіянина за Крим душа боліла. Бо де у Союзі можна було відпочити? Лише побережжя Чорного моря. Його знали і любили усі. Але і про Крим особливо не писали, влада не педалювала це питання, кордони визнали. Єдина велика кампанія тих часів – Трьохстороння угода про розброєння України.
І Костя теж не особливо возбухав при Єльцині. Так, періодично нервовими зривами з приводу українізації. Про здобич чути не було. Виглядало що його тримали як екзотику. Єдиним послідовним анти-українським центром був Свято-Данилів монастир. Але там був суттєвий майновий конфлікт.
При Путіні все трохи змінилося, а після Революції ще більше. Тепер Росії хочеться минулої радянської величі. От і починається злива бруду у ЗМІ на Україну. Хоча б згадали Вітчизняну війну, чи виграла б одна Росія і битву під Москвою, і Сталінград і Курську Битву? То хоча б бойове братство слов»ян згадали б із вдячністю як щось, що може становити цінність у майбутньому. Не треба в міжнародній політиці в усьому підходити з корпоративними мірками, або імперськими. Ні, рвуть по-живому ще ж недавню історію. Нині справді є відчуття, що у Росії сказати добре про Україну, висловити іншу думку про Україну ніж показують на телебаченні - це як піти проти генеральної лінії партії у Союзі. Ну і Лєонт»єви і Кості розпустили свій язик – бізнес у них такий.
Ось свіжий приклад із проінції. До професора Стефана Григоровича Паняка у Єкатеринбурзі прийшов батько-українець і повідомив, що його сина заарештувала міліція за те що він мав на своєму авто тризуб. Звинувачень не пред»явили, а під вартою залишили. При цьому у міській пресі пішли публікації (очевидно організовані зверху) про те, що у місті організовуються бандерівці, треба дати відсіч і така інша маячня. Я питаю у професора: чи писати правозахисний лист до влади? А він – ні, самі розберемося, щоб не нашкодити. Ось такого раніше не було. Це вже путінізм у дії на місцевому рівні. Роль особи у історії, як кажуть.
В ОУР теж на останній Раді ОУР один із керівників організації Юрій Кононенко заявив, що «немає підстав вважати, що за вбивствами активістів ОУР є політичні мотиви». При цьому вбивства продовжуються, почерк подібний, і жодне із них не розслідувано. Деякі розслідування перевідкривають лише після втручання МЗС України і КЛГП. Але Кононенко знає куди вітер дує і ретранслює лінію Кремля без всякого сорому, не зважаючи на те, що тут же у залі сидить удова Володимира Сенишина, яка сама пережила замах на своє життя і продовжує кожен день ходити у під»їзд, де мало не вбили її і убили її чоловіка. Такої підлоти в ОУР теж років 10 тому не було. Мовчав Юрій Григорович у таких випадках. Та й Руденко-Десняк з Ногінськом все ж почував себе трохи як кін на гарачій сковорідці. Щось навіть виправдовуватися намагався, викручувався, робив вигляд що справою займається. Хоча по суті - ні. Нині ж відкрито здати своїх можна прямо перед своїми соратниками по організації. Тому що атмосфера у країні інша, більш стукачеська. І нинішній патріот – це скоріше наляканий стукач.
Так що я на Ваше питання відповів би – часи були і кращі і гірші. Зараз гірше ніж 10 років тому. Якщо не бачити різниці, то в чому стимул російським політикам бути кращими щодо українців, якщо все одно не подякують?
Василь Коломацький
КОБЗА
| | | | Україна не Росія | Додано: Sat May 26 14:19:33 2007
… ТЕ У ПОЛІТИКАНТРОПА ЗАТУЛІНА НА ЯЗИЦІ
ЩО У ТВЕРЕЗОГО НА УМІ...
«Обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения». Володимир Ленін про Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе.
Минуло багато років, але ця думка Леніна підтверджується постійно і повсюдно. Особливо, звичайно, в Росії. Нещодавнє підтвердження – інтерв’ю директора Інституту СНД та персони нон ґрата в Україні Константіна Затуліна газеті «Новые Известия», у якому він прямо каркнув на всю свою імперську горлянку черговий цинізм.
Не слід шукати друзів серед сусідів, «це країни, які переживають період становлення своєї незалежності, і серед них логічно шукати здобич, а не друзів», – цитує московська газета одіозного політика. В принципі, ми й не сумнівались у таких нелюдських поглядах цього персонажа, який парадоксально сприяє об’єднанню українського народу як ніхто, адже другом його ніхто не назве, хіба його підлеглий в Україні В. Корнілов та інші п’ятиколонники, комуністи і малороси.
Звичайно, це факт, що в останні роки у Росії виникли тертя з одинадцятьма із сімнадцяти прикордонних держав. Але політика «острова в облозі», яка є звичною для російських чиновників ще з совєтських часів, є наперед програшною стратегією, яка призведе до відставання Росії з низки напрямків, – пише газета. Очевидно, що перспектива сировинного придатку Заходу та відсутність демократії в Росії є найголовнішими проблемами країни.
Говорячи про появу пострадянських республік, Затулін каже про їх незалежність, що вона «вже є актом волевиявлення не на нашу користь». Переважна більшість населення Росії не знає демократії – це правда. Але чому будь-який вияв демократії та самовизначення народів поза межами Росії треба вважати недружнім актом – незрозуміло. Навіть в житловому будинку приємніше мати передбачуваного сусіда, ніж п’яницю, – чи не так?
«Когда имперская моча ударяет в голову публике на рогозинском митинге, это дело обыкновенное и даже приятное… Но когда в «типа как бы» демократической стране о соседях как о добыче заявляет крупное
должностное лицо — это уже повод для психиатрического вмешательства.
А уж самого Затулина сначала обследовать или страну, даже и не знаю…» — так доволі різко прокоментував у своїй передачі «Нові часи» Віктор Шендерович заяви Затуліна.
На цей час не оприлюднені і невідомі думки вищих посадових осіб Росії щодо декларації агресивних намірів директором інституту СНД. Тішить поки що одне: для України він залишається небажаною персоною. Щоправда, його залюбки піарять далеко не українські телеканали в Україні – показують на телебігморді це уособлення кремлівського яструба чи навіть посилають до Москви журналістів, аби послухати бздури політично цинічної особи.
Максим РОЗУМІЙКО.
м. Севастополь. | | | | Валерій | Додано: Sat May 26 14:00:29 2007
Пане Василю в мене невеличке запитання до Вас. Коли Росія була згодна з Незалежною та вільною Україною у будь-яких питаннях? Тільки сателітна Україна влаштовує російське керівництво в усі часи. Зараз коли в Україні знов підіймають чоло АНТИукраїнські сили на гроші московські телебачення та радіо РФ "неистово" ллють бруд на адресу всього українського, за винятком партії регіонів та особисто московської шістьорки Януковича. | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 26 05:57:09 2007
Ще один передрук статі пітерського стукача. Добре що доноси хоч публічні, то можна приперти до позорного стовпа.
Ось такі "аналітичні " матеріали про українців Росії у нас користуються попитом. А справжні дослідження діаспори, зроблені в КЛГП, нікого у не цікавлять.
Скільки я дивлюся на нації (навіть і не обов"язково Росію) - усі живуть примітивними міфами про сусідів. Об"єктивна оцінка нікого не цікавить. А ось віра у міф вважається патріотичним обов"язком. Ну а донос на своїх єдинокровних братів - прямий подвиг. Тому і передруки ідуть.
http://www.rusk.ru/st.php?idar=12441
Василь Коломацький
КОБЗА | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 26 05:01:34 2007
Інтерв"ю з самим класним російським поетом-сучасником Юрієм Кублановським.
Тут його останній вірш:
«Евразийское»
Существую сам, а не по воле
Исчисляемых часами дней,
А окрест — не паханное поле,
Поле жизни прожитой моей,
Кое-как залеченная рана
Неспокойный сумерек вдали,
Писк лисиц в улусе Чингисхана,
Вспышки гроз над холками земли.
Кто-то вновь растерянных смущает
Тем, что ждет Россию впереди,
Кто-то мне по новой обещает
Много-много музыки в груди.
Разгребал бы я костер руками,
Только дождь упорнее огня,
Воевал бы я с большевиками,
Только червь воинственней меня.
Взятую когда-то для прокорма
Нам тысячелетия спустя,
Языки стихающего шторма
Возвращают гальку шелестя,
А в степях, в солончаках, всю зиму
Не поймешь средь копий и корзин,
Толь акын соперник муэдзину,
Толь акыну вторит муэдзин.
http://www.svobodanews.ru/Article/2007/04/27/20070427123955713.html
Василь Коломацький
КОБЗА
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 26 04:41:19 2007
Анонс можливо цікавої історичної книги. Передрук "Радіо Свобода".
Василь Коломацький
КОБЗА
----------------- ---------------
«Развесив на воротах Кустаная несколько сот человек, мы пошли в церковь»
Василий Галин «Запретная политэкономия. Красное и белое», «Алгоритм», М.2006 Илья Смирнов
25.05.07
Московское издательство «Алгоритм» выпустило книгу Василия Галина «Запретная политэкономия. Красное и белое». Тема книги не политика, а то, что лежало в основе политики: «Пуд хлеба стал стоить не больше, чем одна подкова… В конце весны 1917-го года появились запреты на вывоз продуктов из одной губернии в другую…»
Раньше круглая дата была бы отмечена множеством официальных мероприятий, длинных и скучных. Но стало ли нынешнее осмысление опыта 1917-го года живее и содержательнее? Как сталинская номенклатура безошибочно определила для себя источник вдохновения в опричнине Ивана Грозного, так и постсоветская элита сориентировалась в ситуации 90-летней давности, кто свой, кто чужой, и соответственно выдает соцзаказ для специалистов, которым будет позволено выступать перед широкой аудиторией. Своими оказались определенные круги придворной аристократии, бюрократии, духовенства, связанный с ними спекулятивный капитал. Идейно это где-то между правыми октябристами и черной сотней. Такова сегодня историческая ориентация не отдельных лиц и группировок, а практически консенсус тех, кто разбогател в годы приватизации. Сторонники и противники Путина, «либералы» и «патриоты», все объединились вокруг «мироточащей» иконы государя императора и свежих перезахоронений белых генералов и пропагандистов. К сожалению, идеология, которая при этом обретается, оказалась совершенно неконкурентоспособна еще 90 лет тому назад (почему ее поборники и проиграли, см. у того же Галина). Вряд ли после эксгумации она стала жизнеспособнее.
И вот я в книжном магазине беру с полки «Запретную политэкономию» — без особой надежды, ни издательство не внушает доверия, ни название не вдохновляет, ни то, что автор экономист. Правда, рекомендует его читателям почтенный историк Андрей Ильич Фурсов из РГГУ.
Просматриваю — вижу: не зря. Василий Юрьевич Галин ставит принципиальные для понимания эпохи проблемы. Первая и вторая русские революции: в чем разница? Если в начале века губернатор Оболенский успокаивал крестьян порками, то в 1917-м году князь «не смог бы даже выйти из Харькова, деревня за счет дезертиров была поголовно вооружена… Крестьяне, одетые в шинели, привыкли к смерти и худо-бедно-научились воевать, и их уже невозможно было безнаказанно драть, расстреливать из пушек или разгонять казаками» (182).
Военный коммунизм — что это, «тупик идеологии или форма борьбы за выживание» (373), продолжение той мобилизационной экономической политики, которую уже начали проводить предыдущие правительства?
Трагедия офицеров, которые уже «не представляли собой правящий класс», но им «судьбами пришлось отвечать» за тех, «кто довел страну до революции и гражданской войны» (43).
Дальше. «Социальный расизм» как мобилизующия идея белых. «Загнать чернь в стойла». Замечательные цитаты из Бердяева: что «существование «белой кости» есть не только сословный предрассудок, это антропологический факт», «культура — дело расы и расового подбора». А колчаковский генерал К.В. Сахаров в эмиграции осознал, что «белое движение было даже не предтечей фашизма, а чистым проявлением его» (42) и так далее.
Еще вопросик на засыпку: когда началась Гражданская война? Именно как полномасштабные действия армий, а не локальные столкновения. Вы скажете: формальный вопрос. Но почему в старых книгах можно прочесть: с весны 1918-го. А в новых стрелку стали упорно сдвигать назад, в 1917 год? Значит, не просто формальность? Галин как раз указывает важные даты посередине. 18 января: решение Антанты об интервенции, 6 марта — высадка англичан в Мурманске, 5 апреля — японцев во Владивостоке (77-7 . Если война началась раньше, то эти события не должны рассматриваться в ряду ее причин. А если позже, то должны.
По мнению автора, основную силу белых «составляли офицерство и интервенты» (60). Он подчеркивает (опираясь на Деникина и других авторитетных свидетелей), что офицеры оказались чужими даже для тех, кого защищали, добровольцы на фронте «мерзли и голодали, видя, как беснуется и веселится богатейший Ростов» (53) — сразу вспоминается, что писал Булгаков про Киев.
Крестьянство у Галина проходит по отдельной статье, не белой и не красной, а того самого «русского бунта, бессмысленного и беспощадного». Здесь Галин перекликается уже с Максимом Горьким, с несвоевременными мыслями, которые привели писателя сначала к конфликту с Лениным, а потом к альянсу со Сталиным. Вы не обязаны соглашаться, но — есть предмет для серьезного разговора, тем более, что автор старается быть объективным ко всем сторонам. Никакого умиления убийствами и погромами в духе тех книжек, на которых воспитывалось мое поколение — спалили 150 помещичьих усадеб, ах, как хорошо! — ничего подобного нет. Есть картины деградации, «прикрытой революционными лозунгами»: «матросы корабля "Борцы за свободу" постановили истребить всю буржуазию. За две ночи расстреляли четыреста человек…» (190) Впрочем, лозунги не обязательно революционные. «Развесив на воротах Кустаная несколько сот человек , убедившись, что от Каргалинска осталось пепелище, мы пошлив церковь» (193). Штаб-ротмистр Фролов из корпуса Каппеля.
Большевики, с точки зрения автора, «не столько двигали массами, сколько сами шли за ними» (61), в противном случае «стихия» сдунула бы их «так же, как сдунула Николая II» и Керенского (191). В этом была сила большевиков, но и беда. Для страны, понесшей чудовищные потери. И для самих победителей, которые через 16 лет разделили судьбу белого офицерства.
Есть темные инстинкты, на которых негоже строить политику. Есть ситуации, до которых нельзя доводить. И я с полным основанием мог бы рекомендовать книгу Галина студентам и учителям истории, если бы… Во-первых, хаотическая структура, напоминающая карту нашего отечества весной 1918 года. Даже название не соответствует содержанию: на экономику приходится дай бог, четверть объема. В составленном таким образом (и можно догадаться, в каком темпе) 600-страничном томе встречаются и механические наборы цитат безо всякой критической оценки цитируемого, и экскурсы далеко за пределы темы, вроде попытки сопоставить жестокость Ивана Грозного и французского Карла IХ (205), опираясь на публицистическое сочинение В.В. Кожинова, который у нас, оказывается, «философ», занимавшийся «развенчанием псевдоисторических мифов о судьбе России» (51. Я бы оценил жанр, в котором работал Кожинов, несколько по-иному, а сравнивать Варфоломеевскую ночь с Новгородским походом Ивана Грозного нелепо, потому что первое — жестокая и вероломная расправа с политическими противниками, а второе — бессмысленное уничтожение мирного населения. На отдельные примеры торопливой небрежности уже не обращаю внимание. Отмечу только восьмистраничный фрагмент по национальному вопросу — как будто его по ошибке вклеили из другой книги. Действуют уже не объективные причины, а какие-то «духи» (103), автор воинственно полемизирует по поводу российских провозвестников фашизма… сам с собой (сравнить: 101-42) и расшаркивается перед черносотенцами. «Трудно заподозрить столь выдающихся личностей в примитивном национализме» (102). Хотя до этого сам же написал, что у правых партий был «общий лозунг: «самодержавие, православие, народность». Из предосторожности он не осложнялся необычайно трудными вопросами положительного государственного и социального строительства, а сводился к простейшему императиву «Бей жидов, спасай Россию!» (35).
Как все это совместимо — бог весть. А могла бы толковая книга получиться.
Василий Галин «Запретная политэкономия. Красное и белое», «Алгоритм», М.2006
http://www.svobodanews.ru/Article/2007/05/25/20070525153723663.html | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat May 26 04:18:48 2007
Про телевізійні справи. Передрук Лента.ру.
Василь Коломацький
КОБЗА
----------- -----------
Евронаезд
"Первый канал" может лишиться своей украинской аудитории
Национальная телерадиокомпания Украины (НТРКУ) собирается судиться с российским "Первым каналом" из-за конкурса "Евровидение". Поводом для претензий стало то, что компания "Первый канал. Всемирная сеть", которая транслирует программы российского телеканала на территории Украины через кабельную сеть, показывала конкурс одновременно с украинским каналом "УТ-1", нарушая эксклюзивные права последнего.
Конкурс "Евровидение-2007" прошел 12 мая, а через полторы недели на заседании Национального совета Украины по вопросам телевидения и радиовещания был поднят вопрос о двойной трансляции и принято решение обратиться в Европейский вещательный союз (ЕВU), который является учредителем конкурса. Таким образом, Нацсовет, который осуществляет государственный надзор за соблюдением украинских законов в сфере телевидения и радиовещания, заступился за НТРКУ, являющуюся государственным предприятием.
Список претензий украинской стороны выглядит внушительно. Во-первых, "Первый канал" отобрал у "УТ-1" часть аудитории, желающей смотреть "Евровидение", по словам представителей Нацсовета, 10,5 процента. Значит, украинский телеканал понес убытки. Их сумма, по словам президента канала Виталия Докаленко, составляет около 200 тысяч долларов. Во-вторых, ведущие, комментировавшие конкурс на "Первом канале", агитировали за представителей России, группу "Серебро", а Верка Сердючка, выступавшая за Украину, была выбрана мишенью для колкостей и насмешек. Таким образом, украинскую аудиторию настраивали против собственного артиста. В-третьих, вещание компании "Первый канал. Всемирная сеть" охватывает и другие государства из числа бывших советских республик, плюс страны Балтии и Израиль. В НТРКУ считают, что эти обстоятельства могли повлиять на ход голосования, а значит, и на распределение мест.
Отстаивать свои интересы Национальная телерадиокомпания Украины собирается по двум направлениям. У Европейского вещательного союза потребуют пересмотра результатов конкурса, на котором Сердючка заняла второе место, обогнав российских артистов, попавших на третье. Если из этой затеи ничего не выйдет (вот бы обрадовалась победительница "Евровидения", сербка Мария Шерифович), тогда украинцы попросят хотя бы отстранить Россию от участия в конкурсе в 2008 году. Кроме того, в ближайшее время НТРКУ подаст в суд на компанию "Первый канал. Всемирная сеть". По словам Докаленко, "уже собираются документы". В случае необходимости Национальная телекомпания собирается дойти до международного коммерческого арбитражного суда.
Обосновывая свои претензии, украинский телеканал ссылается на правила Европейского вещательного союза, в соответствии с которыми право на трансляцию получают только члены этой организации. Единственным украинским членом ЕВU является как раз Национальная телерадиокомпания Украины.
Представители "Первого канала", в свою очередь, заявили, что они, по тем же правилам ЕВU, имеют право транслировать "Евровидение" на всех принадлежащих компании международных каналах. Более того, "Первый канал. Всемирная сеть" обращался в Европейский вещательный союз еще до конкурса, и получил подтверждение своих прав. Теперь "Первый канал" также намерен обратиться в суд. Поводом для этого стали слова представителя Национального совета Татьяны Лебедевой, которая в эфире программы "Свобода слова" на украинском канале ICTV назвала незаконной параллельную трансляцию "Евровидения". По словам директора международного вещания "Первого" Алексея Ефимова, телеканал будет защищать свою деловую репутацию "в соответствии с украинским законодательством".
На информацию о разрешении, полученном "Первым каналом" от ЕВU, Нацсовет отреагировал своеобразно: все та же Татьяна Лебедева сообщила, что можно подать в суд и на сам вещательный союз, поскольку тот нарушает свои собственные правила.
По мере развития событий конфликт двух телекомпаний, в который вмешалась и госструктура, стал приобретать черты международного скандала. В частности, председатель НТРКУ Виталий Шевченко оценил негативные высказывания ведущих "Первого канала" в адрес Сердючки как "информационную диверсию против Украины, которая имела серьезные последствия". Заместитель Шевченко Игорь Курус заявил, что инцидент с "Евровидением" и вовсе может стоить "Первому" потери украинской аудитории. "Мы можем в принципе запретить трансляцию программ "Первого канала. Всемирная сеть" в кабельных сетях Украины", - заявил чиновник.
Такое развитие событий не исключает и директор компании "Торсат", официального дистрибутора "Первого канала" в Украине, Анатолий Сальник. "Это информационная блокада. Просто для всех телеканалов будет закрыта дорога в кабельные сети Украины, и украинский телезритель останется с УТ-1", - заявил Сальник, подчеркнув, что ""Евровидение" - это очень хороший повод".
Андрей Данилко, он же Верка Сердючка, на "Первый канал" тоже обиделся. "40 минут до эфира там было откровенное "мочилово" песни Верки Сердючки, и, конечно же, это сыграло свою роль", - сетует артист. Впрочем, сам он ни с кем судиться не собирается, поскольку у него "куча своих дел".
А вот у госструктур государства, которое находится в глубоком политическом кризисе, видимо, нет других забот, кроме второго места на "Евровидении". Либо суть конфликта с "Первым каналом" действительно в чем-то другом.
Люся Мовсесян
http://www.lenta.ru/articles/2007/05/25/ukrofirst/ | | | | Валерій | Додано: Sun May 20 18:15:27 2007
КРИМСЬКІ ВРАЖЕННЯ
СЕВАСТОПОЛЬ, ЩО ТЕРПИТЬ УКРАЇНСЬКІ КОЛЬОРИ Інститутська подруга моєї дружини давно запрошувала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися — досить комфортний потяг із Києва домчав за 17 годин. Зустрічаючих я попередив одразу: “Говоритиму українською!” Вони не заперечували, хоча стереотип “Севастополь — город русской славы”, може, більше сидить у головах українців, ніж мешканців самого міста. Власне, своїм його мають повне право вважати і греки, що першими тут оселилися (Херсонес у межах Севастополя!), і татари, що звали його Білим містом, і українці, оскільки перший флот на Чорному морі був таки український, і росіяни, які угніздилися тут завдяки розширенню своєї ненаситної імперії. Місто доволі чисте: відчувається, що довгі радянські роки було закритим. Пляжі кам’янисті — бухта Кругла, де ми купалися першого дня, як і всі інші бухти, в камені. Погода, як у Чернігові, — мабуть, відчувається розташування міста на 18 бухтах. Спеки, такої характерної для Криму, у Севастополі ми не відчули. І, може, то мені так здалося, щось я ні цикад голосних не почув, ні йодистого морського запаху. Може, це літо таке? По всьому місту розвішані величезні плакати із зображеннями російських адміралів і словами “Мы имеем право на русский язык, образование, самоуправление”. Без підпису. Певно, адмірали покійні так казали… Якщо ж серйозно — хто те право відбирає?! Я, до речі, у книгарнях аж дві українські книги побачив — одна з них фантастика Дяченків “Дика енергія”, а газет із київських — жодної, з українськомовних дві: просвітянську “Кримську світлицю” і “Флот України”. Зате багато українських кольорів в оформленні вулиць. Набагато більше, ніж у Чернігові. І в Севастополі, до речі, тризуб висить, а не масонські зірки, як оце недавно соціалістична міська влада в Чернігові порозвішувала… А малому севастопольцю Максиму я подарував цікаві диски з історії та географії України — з мультиками і загадками. Представився ж йому: “Дядько Василь з України”. ХЕРСОНЕС, ДЕ Й КАМІННЯ ГОВОРИТЬ Це не передати — як пахне давній Херсонес! Каменем, морем, вином, історією… Володимирський собор, відновлений за незалежності України, гордо височіє над фундаментами грецьких кімнаток (щось вони дуже вже маленькі були!), винарень, вузеньких вуличок. А в ньому — аж три ікони Алєксандра Невського, зятя татарського! До чого цей церковно-політичний несмак, якщо в такому соборі місце тільки грецьким святим-великомученикам, та ще, може, святому князю київському Володимиру, що тут охрестився, та його бабці Ользі, що приймала хрещення у Константинополі! А північний російський діяч Золотої Орди, що помер, обпившись кумису, — бр-р-р… Та ще й біля самого вівтаря візантійського храму — рекламні вивіски храмів Новодівичого монастиря, Ростова, Ярославля. Агов, лапотная Русь, куди до еллінізму? ДО РЕЧІ, ПРО ЛАПТІ В іншому Володимирському соборі (усипальниці російських адміралів), де я молився за відсутності українського храму, бачив істинно “русскаво чєлавєка” — у сорочці-косоворотці, підперезаній якимось шнурком, у полотняних штанях, чомусь тільки туфлі були сучасними. Хрестився “істово”, при позіхах рот хрестив, поклони клав глибоко поясні. Службу, певно, розумів краще за мене — я скільки не чую, а так звану церковнослов’янську мову не можу розібрати: не сприймаю отих “вонмім”, “пакі і пакі”… Євангелію, як і прийнято в російській церкві, читали спиною до людей — цього я теж не розумію, адже Євангеліє перекладається як Добра Звістка, Блага Вість. Кому ця Вість? Богу? Звісно, ні. Він і так це все знає. Звістка — людям! Чого тоді від людей відвертатися?! Сподобалося, що храм живий — відразу видно, що парафія постійна, а не напхана пляжними зіваками, як це буває на південному березі Криму. Діє паломницька служба, а ось у проповіді священик абсолютно недоречно цитував імператрицю — таке враження, що спеціально нав’язують, аби штучно наростити святість канонізованих московською церквою осіб імператорського дому. Он і в чернігівських храмах зобов’язали священиків повиставляти “ікони” царя Ніколая ІІ та його сім’ї поруч з іконами Богородиці та Спасителя. Глум політичний, а не пошук шляху до Царства Небесного. В ЄВПАТОРІЇ І БОМЖІ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ… І зовсім це не жарт — сам чув уранці, як бомж торохтів порожніми пляшками і питав про якийсь “перший номер”. Хоча, звісно, українську в Криму можна почути тільки від відпочиваючих із Великої України. Але ні, брешу — в мене там є знайома баба Таня, яка на набережній травами торгує. То вона 25 років тому переїхала в той спекотний Крим із Кривого Рогу і говорить так, наче вчора звідти, — жодне російське слово до неї не пристало! Я у баби Тані щоліта беру чабан-чай — взимку, під час Великого Посту, о, які запахи від того бабиного чаю йдуть! Тож і побачивши її цього літа, мало не заволав: “Драстуйте, бабо Таню!” Вона жалілася, що трави мало — погана зима була, у Криму персики померзли, багато винограду. Мало й у баби Тані торгівлі — купив хоч адамові яблука. КРИМСЬКА ПРЕСА Коли в Севастополі кіоскерка почула мою українську мову, стала пропонувати “Кримську світлицю”. Я відмовився, бо це число читав ще в Чернігові. Вона: “Вот видите — не хотите брать, а потом возмущаетесь!” З’ясувати, хто “возмущается”, не вдалося, але сам факт хоч такої присутності української преси порадував. “Крымская правда” обурено сичить на все українське, татарське, неросійське: якісь два поселення повернули собі історичні назви, татарську та грецьку, то і ґвалту, і крику! Затулін демонстративно друкується цілою колонкою — нате, мовляв, вам, заборонили в’їзд в Україну! Обурюються всі ті наволоки, що Україна вперше вимагала в день ВМФ Росії підняти на кораблях Чорноморського флоту РФ прапори країни перебування, тобто України. У тій же “Крымской правде” — відповідь якогось Шишкіна (чув хто такого письменника?) на заклик провідних українських письменників щодо захисту української мови. Що тільки не пише! Ну, наприклад, якщо йому вірити, то в Одесі поширюється листівка, підписана “действующим народным депутатом” (прізвище якого, звісно, не названо, щоб до суду не йти за брехню): “Недовго вам залишилось потерпати від москальсько-жидівської окупації… Вже неподалік той час, коли комуно-кацапська влада повтікає туди, де її місце — в Західну Монголію. … Тим, хто буде чинити нам опір, шлях один — на гілляку на очах всіх чесних українців”. Ще потерпіть його “творєніє”: “Не русские беспаспортные маргиналы набежали, как тараканы, заселили святую землю этнических украинцев. Наоборот: украинцы активно расселились по юго-востоку и Крыму, на исконно русской или завоёванной с народами империи (то все-таки — російська земля чи завойована Росією? — В. Ч.) территории… Никогда русский народ не насиловал другие народы, русские люди не принуждали соседей говорить только на русском языке”. Ой ти гой єсі та й годі! Кожна нова кримська влада їде на поклін до Москви, видаючи це за розвиток вигідної співпраці. Поїхали і цього разу ставленики Партії реґіонів — голова ради міністрів та голова Верховної Ради Криму. І преса розтрубила і про окреме постачання газу для Криму (хоча окремої труби немає!), і про інвестиції, і про міст Керченський… А в’їдлива татарська журналістка в газеті “Первая крымская” написала в статті “Новые московские мифы”: “До сих пор все достижения крымской автономии в сотрудничестве с Москвой увенчались открытием единственного магазина массандровских вин на Комсомольском проспекте российской столицы да отчетами фонда “Москва—Крым” об отдыхе детей и ветеранов в здравницах полуострова…” КАРАЇМ — МІСЬКИЙ ГОЛОВА Пам’ятник унікальній особистості — міському голові Євпаторії Семену Дувану відкрито в місті. У 35 років він став головою зачуханого напівсела і перетворив його на місто-всеросійський курорт: було прокладено залізницю, пущено трамвай, а головне — відкрито лікувальні властивості озера Мойнаки, у солоній ропі якого і ми один раз повисіли, не тонучи. Після комуністичного перевороту Семен Дуван утік у Францію, де прожив ще 40 років. Зберігся його власний будинок і є вулиця його імені. За національністю — караїм, представник рідкісної нації, яка сповідує іудаїзм без раввинських забобонів, за що й переслідувалася євреями. УКРАЇНЦІ ЙДУТЬ. ЯК СТРАШНО! Біля Іллінського храму — стаціонарна вивіска “Осторожно! В Евпатории появился Киевский патриархат!” І далі детально брешуть про патріарха Філарета, про архієреїв, які вже повмирали (вистачає совісті і на покійних писати!), одне слово — все в стилі Москви. А що ж їх так сколотило? Виявляється, у місті є громада УПЦ Київського патріархату, настоятель якої отець Ярослав провів освячення пасок просто в полі, оскільки влада не дає місця навіть для будівництва храму. Зате, до речі, в Іллінському храмі, збудованому греками і для греків, росіяни зробили ремонт і грецьких святих-великомучеників замалювали Ксенією Петербурзькою, Іоаном Кронштадтським, сім’єю царя Ніколая ІІ… Я потрапив на службу митрополита Лазаря, коли він поминав “о княгине российской Ольге…” Як кажуть у Чернігові, шо попало… ТЕКІЄ-ДЕРВІШ Це своєрідний монастир блукаючих дервішів — монахів мусульманства. Вони молилися… танцюючи. Таких комплексів у світі збереглося тільки три: у Євпаторії, в Єгипті та в Туреччині. Хранителька Аніфа-ханум розповіла, що мусульманство привласнило собі філософію дервішів. Пили воду з джерела зі вставленими срібними пластинами, стояли в якихось “колах сили”, були в залі, де 150 років тому кружляли дервіші, були біля руїн мечеті, у якій, замкнений, обгавкав мене пес Султан (гавкіт був ознайомлювальним, не злим — він радів, що хоч хтось на нього увагу звернув). Кажуть, це місце знімає напади астми, нормалізує кров’яний тиск. А в музеї кримсько-татарської культури я побачив так багато українського: і вишивка була з галицькими мотивами, і глек коуман цілком відповідає нашому куманцю — не дивно, адже українці становили значну частину населення Кримського ханства, хоч і не з власної волі. І в кого після цього повертається язик заявляти, що Крим — неукраїнський? Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів | | | | Валерій | Додано: Sun May 20 18:11:25 2007
Пане Василю цю статтю я прочитав на дуже українському сайті - http://www.slovoprosvity.com.ua/
Тому коли завітаєте туди то знайдете дуже багато корисної інформації. Дякую! | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun May 20 06:18:53 2007
Шановний пане Валерію!
Дякую за грунтовну історичну довідку!
Василь Коломацький
КОБЗА | | | | Валерій | Додано: Thu May 17 12:20:08 2007
НЕ ЗАБУВАЙМО Й БУДЬМО ОБЕРЕЖНІ
Аби розвіяти деякі сумніви щодо наших можливостей, покажу на конкретних цифрах і реальних фактах, яку роль відігравала Україна в колишньому Союзі. Згідно з переписом 1929 р., 188,4 млн. населення СРСР за національним складом поділялося так: українці — 81 млн. 195 тис. (43,1 %), росіяни — 77 млн. 791 тис. (41,3 %), білоруси — 4 млн. 739 тис. (2,5 %), казахи — 3 млн. 968 тис., узбеки — 3 млн. 905 тис., татари — 2 млн. 917 тис., євреї — 2 млн. 600 тис., грузини — 1 млн. 821 тис., турки — 1 млн. 707 тис., вірмени — 1 млн. 568 тис., мордва — 1 млн. 340 тис., німці — 1 млн. 239 тис., чуваші — 1 млн. 117 тис., таджики — 979 тис., поляки — 782 тис., туркмени — 764 тис. Посідаючи у світі 42 місце за територією й 16 місце за чисельністю населення, Україна з виробництва низки найважливіших видів промислової та сільськогосподарської продукції була найбільш розвинутою країною планети. Тодішня планова система з її сильною централізацією давала можливість перерозподіляти ресурси з української економіки в інші союзні республіки і найперше у Російську Федерацію. За своїм інтелектуальним і ресурсним потенціалом український народ завжди був донором для Росії. Після війни у всьому колишньому Союзі небачена розруха, великі економічні й культурні центри Російської Федерації потерпають від нестачі енергоресурсів. У 1946—1950 рр. на території України знайшли газ, свердловини росли як гриби після дощу. З Дашави та інших місць терміново проклали потужні трубопроводи насамперед до Москви та інших міст Росії, одержали український газ і країни Прибалтики та Білорусь. Насамкінець українцям дозволили прокласти трубу до Києва, що й здійснили селяни вручну на всьому протязі трубопроводу. В той час половину союзних потреб газу забезпечували українські родовища. Подібне відбувалося з вугіллям, особливо коксівним, та з продуктами харчування. Одним із пріоритетів українських вищих керівників було щорічне прохання до московського керівництва, щоб не збільшували планів закупок сільськогосподарської продукції, особливо тваринницької, до загальносоюзного фонду (він весь ішов на потреби Російської Федерації). У 1950 р. Україна давала майже 30 % загальносоюзного видобутку вугілля, 54,2 % коксу, 33,2 % залізної руди, 47,8 % чавуну, 30,6 % сталі, 38,4 % металургійного устаткування, 71,6 % цукру-піску й т. ін. На власній сировині й ресурсах Україна нарощувала виробництво для задоволення потреб усієї Радянської імперії і виробляла у 1981 р. 52 % залізної руди, 29,7 % прокату чорних металів, 19,4 % мінеральних добрив, 23,7 % шкіряного взуття. Державні закупівлі продуктів сільського господарства України в загальносоюзних обсягах становили: цукрового буряка — 59,3 % картоплі — 19,8 %, овочів — 24,6 %, худоби і птиці в живій вазі — 21,7 %, молока й молочних продуктів — 23 %, яєць — 19,9 %. Валова продукція сільського господарства республіки в загальному обсязі країни становила 22,6 %. Високорозвинена економіка України зумовлювала її багатогранні зв’язки з усіма союзними республіками, вона надавала значну економічну допомогу більшості з них, і насамперед Росії. Постачання сировинних і енергетичних ресурсів, промислової продукції й товарів народного споживання, допомога в будівництві господарських і соціально-побутових об’єктів, кооперація у виробництві, розробка проектної документації, підготовка фахівців — ось далеко не повний перелік форм допомоги України союзним республікам. Фахівці та кваліфіковані робітники працювали на найважливіших будовах Союзу, починаючи з перших п’ятирічок і до останніх днів перебування в складі Союзу. Українська РСР брала безпосередню участь у промисловому освоєнні природних багатств Сибіру й Далекого Сходу, в підйомі сільського господарства Нечорноземної зони РРФСР, вносила вагомий вклад в економічний розвиток усіх союзних республік, але основна частка виробленої в Україні продукції припадала на Російську Федерацію. Україна поставляла до РРФСР понад 3/5 всієї продукції, яка направлялася в усі республіки Союзу, у тому числі в значних кількостях продукцію чорної металургії, машинобудування, хімічної промисловості. Досить істотний внесок підприємств України в будівництво великих об’єктів на території РРФСР. Так, у зведення Цимлянскої ГЕС і Волго-Донського каналу вкладена праця колективів Новокраматорського заводу важкого машинобудування, Єнакіївського й Краматорського металургійних заводів, Макіївського трубного, Краматорського цементного й багатьох інших заводів України. Праця українських робітників, техніків та інженерів вкладена у створення таких об’єктів, як Волзький автозавод у Тольятті та Камський автозавод у Набережних Човнах, Братська і Саяно-Шушенська ГЕС, нафто- і газопромисли Поволжя й Західного Сибіру, Байкало-Амурська магістраль. Лише на цій станції за 1974—1982 рр. виконано будівельно-монтажних робіт більш як на 67 млн крб., введено в експлуатацію близько 60 тис. кв. м загальної площі житлових будинків і низка інших об’єктів. В Україні було сформовано спеціальні будівельні підрозділи, які постійно працювали на спорудженні Байкало-Амурської залізничної магістралі, будівництві об’єктів Західно-Сибірського нафтогазового комплексу в Тюменській області, прокладали газопроводи на території трьох союзних республік, надавали шефську допомогу одинадцяти областям Нечорноземної зони Російської Федерації. У складі будівельно-монтажних загонів працювали на спорудженні об’єктів у зоні БАМу 800 осіб, на будівництві житла для нафтовиків Західного Сибіру — 1200 осіб і стільки ж на будівництві доріг і комунікацій у цьому районі. У Тюменській області будівельники України освоїли за 1981—1982 рр. 80 млн. крб. будівельно-монтажних робіт, побудували і ввели в дію 74 тис. кв. м загальної площі житлових будинків із конструкцій, виготовлених і поставлених республікою в спеціальному “північному” виконанні. Україна споруджувала газопроводи на території Російської Федерації (Челябинськ—Петровськ, Уренгой—Новопсков, Уренгой—Петровськ і ін.), на території Білорусі (Мозир—Броди, Торжок—Мінськ—Іваневичі), на території Молдови (Роздільна—Ізмаїл, Чадир—Лунга). За 1973—1982 рр. лише на будівництві газопроводів територією Російської Федерації, Білорусі й Молдови виконано будівельно-монтажні роботи на суму понад 115 млн. крб. та введено понад 870 км магістральних газопроводів. Україна надавала допомогу кадрами всім республікам. Так, за 10 років (1973—1982) тільки в порядку організованого набору робочої сили для підприємств за межами України спрямовано з усіх областей близько 160 тис. осіб. За цей період до Російської Федерації й Казахстану переселено з України понад 24 тис. родин. Щорічно в складі студентських будівельних загонів значна кількість юнаків і дівчат з України працювали на будовах інших республік. Тільки в 1982 р. на найважливіші будови за межі республіки було направлено понад 21 тис. студентів, які працювали в трьох союзних, чотирьох автономних республіках, 21 області й краї, з них понад п’ять тисяч осіб у Нечорнозем’ї Російської Федерації. Щорічно 3—5 тис. випускників професійно-технічних училищ України отримували направлення на роботу за межі республіки. Найбільша їх кількість трудилася на спорудженні об’єктів фосфорної промисловості Казахстану, на будівництві Південно-Якутського вугільного комплексу, Західно-Сибірського нафтогазового комплексу та брала участь у зведенні об’єктів Олімпіади-80. Звичайною справою була підготовка кваліфікованих кадрів для багатьох республік в інститутах України: Київському, Донецькому, Харківському політехнічних, Дніпродзержинському і Краматорському індустріальних, Дніпропетровському і Жданівському металургійних, Дніпропетровському і Криворізькому гірничих. Україна надавала безкорисливу односторонню допомогу, яка коштувала величезних зусиль українського народу, не отримуючи заміни своїм трудовим і матеріальним ресурсам від жодної союзної республіки. Україна була в складі Союзу високорозвинутою європейською державою. Із кожною п’ятирічкою з української території вичерпувалися невідтворювальні сировинні ресурси, й на початку незалежності молода держава вже сама потребувала донорського вливання. Між Україною й Російською Федерацією помінялися політичні й економічні відносини: якщо раніше українці власні ресурси віддавали безкорисливо, то тепер росіяни надають такі ж ресурси, але за світовими цінами, диктуючи при цьому жорсткі політичні умови. Водночас росіяни і далі прибирають до рук майно на українській території. Усім стає зрозуміло, що націонал-демократичним силам треба об’єднатися, полишивши власні бізнесові й партійні дріб’язкові справи заради спільного загальнонаціонального, загальнодержавного інтересу. Таке стратегічне завдання стоїть сьогодні перед усім українським суспільством.
Борис ЛОЗНЯНСЬКИЙ
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Tue May 15 21:06:40 2007
А Костя все ще не в"їздний.
І слава Богу.
Передрук із лента.ру.
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------------
Украина отказалась от предложения россиян отменить списки персон нон грата
Министерство иностранных дел Украины не намерено принимать предложение России о взаимном отказе от практики объявления граждан двух стран персонами нон грата. Об этом, как передает "Ура-Информ", заявил во вторник официальный представитель украинского МИД Андрей Дешица.
Он проинформировал, что в МИД поступила официальная нота посольства РФ на Украине, в которой российская сторона предлагает отказаться от практики запрета на въезд гражданам Украины и России и перейти на так называемый "нулевой вариант" в этом вопросе.
По словам Дешицы, в настоящее время МИД изучает предложение россиян и ответа на него не направил, однако, по словам представителя министерства, каждая страна имеет свое национальное законодательство и по-своему принимает решение о нежелательных лицах на своей территории, которых она считает угрозой для национальной безопасности.
"Принимать такие предложения – это идет вразрез с украинским законодательством и не соответствует также существующим международным правилам и дипломатической практике, – отметил Дешица. – Мы будем исходить в первую очередь из национального законодательства о том, является ли то или иное лицо угрозой для национальной безопасности или нет, а принимать скопом такие решения не является рациональным и эффективным методом".
В настоящее время персонами нон грата на Украине объявлены несколько российских граждан, среди которых и депутат Госдумы РФ Константин Затулин. Спикеру российского парламента Владимиру Жириновскому до апреля этого года также был запрещен въезд на Украину, однако потом персоны статус нон грата с лидера ЛДПР был снят.
http://www.lenta.ru/news/2007/05/15/nongrata/ | | | | Олександр Слободян | Додано: Sat May 12 15:48:44 2007
НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИРОБНИК ПІДТРИМУЄ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ
Національний виробник, яким є наше підприємство, звичайно ж, не може бути байдужим до маcштабних національних, із повним правом можна сказати, націєтворчих проектів на зразок цього мовного марафону. Це справді надзвичайно важливо, що він є, що в різних кінцях України, а також у діаспорі, школярі й студенти змагаються в знанні державної мови. Звичайно, це сприяє — і дуже відчутно — піднесенню її престижу і вихованню дорогоцінного почуття патріотизму. За сім років мовний турнір став надзвичайно престижним і популярним. І саме виходячи з цього, наше підприємство підтримує його. Як поінформували нас організатори конкурсу, школярі, студенти й учителі, відзначені преміями АТ “Оболонь”, на сьогодні вже є у Криму і в Галичині, на Слобожанщині й на Донбасі, на Буковині й на Наддніпрянщині. А ще є вони і в Росії та в Казахстані, в країнах Балтії та в Молдові, в Білорусі й у державах Закавказзя. Я твердо переконаний: надзвичайно багато в національному будівництві залежить не лише від влади, а й від громадськості, від тих, хто представляє недержавний сектор. Якби в нас було більше таких ідей, як Міжнародний конкурс з української мови, і якби ті ідеї втілювалися так наполегливо й послідовно, як це ми бачимо з нашим марафоном, то й ситуація з українською мовою, українською культурою в нас була б значно краща. Про владу за цієї нагоди я не говорю — до неї маємо особливі претензії, бо їй не вистачає політичної волі будувати повноцінну європейську державу. А всі такі держави (маю на увазі, скажімо, Великобританію, Францію, Німеччину, Чехію чи Польщу) — національні. Там ніхто не заїкається про другу державну мову, ніхто з політичного істеблішменту не запобігає перед сусідніми державами, не зневажає національної історії, не оцінює її крізь призму чужоземних інтересів. А ще я твердо переконаний: нинішні школярі й студенти — це вже зовсім інше покоління. Це покоління або вже народжених у незалежній Україні, або тих, хто в зовсім юному віці зустрів цю важливу подію. Вони виростають і формуються вже за нових політичних умов. Ми можемо сприяти їхньому національному вихованню. Однією з таких можливостей для цього бачу наш конкурс. Пишу “наш”, бо почуваюся відповідальним за цю справу, як і за все, що відбувається у нашій державі при нас та після нас. Адже свій громадянський і національний обов’язок нікому тимчасово чи назовсім не передаси. Маєш зробити те, що тобі належить робити. Як писав Котляревський, “де общеє добро в упадку…”, мусиш забути про всі особисті клопоти — отож “…лети повинність ісправлять”. Завтрашній день України залежить передусім од кожного з нас сьогодні. І що активнішими в утвердженні українських пріоритетів ми будемо, то швидше наша держава ставатиме справді національною і справді європейською. Міжнародний конкурс з української мови дає дорогоцінну можливість кожному долучитися до такої патріотичної роботи. Одні можуть стати меценатами, інші учасниками турнірів чи загальнонаціонального диктанту єдності, треті пропагандистами турніру, четверті… Зрештою, аби добра воля й громадська активність — усім знайдеться важлива робота.
Олександр СЛОБОДЯН,
президент ЗАТ “Оболонь” | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed May 9 04:54:02 2007
Дорогі ветерани Великої Вітчизняної Війни!
Щиро вітаємо вас із Святом Перемоги! Бажаємо вам довгих літ, здоров’я і гарних нащадків, достойних вашої бойової слави. Скільки б не віддалялися славетні травневі дні далекого 1945-го, в історії вони лишаються самою яскравою подією минулого століття. Саме завдяки цій важкій пермозі народи колишнього Радянського Союзу отримали історичний проміжок, в який змогли подолати авторитарний суспільний лад, усвідомити свою національну суть, і нині будують нові демократичні національні держави. А поруч вільно квітне звільнена вами Європа. Чи такою була вона у 1941-му? Чи не за цю Свободу ви боролись під Москвою, в Сталінграді, на Курській Дузі?
До сьогоднішньої дати ми публікуємо уривок із спогадів Володимира Сиротенка про його покійного батька полковника Василя Трохимовича Сиротенка, що пройшов війну від Чернігова і до Берліну. Повну версію спогадів буде надруковано найближчим часом, а нинійній уривок закінчуєься часом – кінцем війни. Сподіваємося, що дані спогади не стануть останніми на сторінках сайту і закликаємо ветеранів Вітчизняної Війни та членів їх родин надсилати нам в Редакцію свої листи про воєнну пору.
В двох словах про автора спогадів. Володимир Сиротенко мешкає у Львові. Будучи на пенсії, присвячує багато сил історичним розвідкам (Шевченко, Євген Гребінка, поети Розстріляного Відродження, сімейні хроніки його славного роду Вербицьких). В Редакціє вже лежать п’ять його історичних нарисів, які протягом літа з’являться на сайті. Як історика його характеризує прямий і безідеологічний погляд, коли різні історичні сили отримують як позитивну, так і негативну оцінку в залежності не від симпатій автора, а за об’єктивним аналізом подій. Навіть для нашого часу така позиція автора не є характерна. Сподіваємося, що читачі сприймуть нового автора «Кобзи» з теплотою і отримають насолоду від його нестандартних і майже пригодницьких історичних сюжетів. В історіях, написаних Юрієм Сиротенко, домінує постать пасіонарного інтелігента, що творить в любому часі, часто, і як правило, наперекір обставинам. Інтелігента убиває лише смерть. Гадаємо, це повчально.
Редакція сайту «Кобза – українці Росії»
----------------- ----------------------- -----------------------
Володимир Сиротенко ( Вербицький)
Здравствуйте, уважаемый Владимир Васильевич!
Из Вашего письма, присланного на "5 канал" я узнал, что Вы сын майора
Сиротенко. Я закончил в 2000 году Днепропетровский государственный
университет. На 3 курсе историю средних веков у нас преподавал Ваш
отец и был одним из наших любимых преподавателей. Он был одним из
немногих, чьи лекции собирали полную аудиторию. И почти всегда, мы
просили его рассказать о своей жизни, полной удивительных событий.
Лично хочу выразить Вам благодарность за поддержку.
С уважением - редактор программы "V.I.P.-жінка" Алексей Удовицкий.
СОЛДАТ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ
Мені важко писати про батька. В роки окупаційного лихоліття, коли поліцаї з Волинського січового куреня розстріляли мою юну маму, матір і батька мені замінила бабуся – Євгенія Львівна Вербицка-Кулішева.
Відразу після звільнення Чернігова ми, з другим її чоловіком Миколою Савенко, втекли в далеке Гущинськоє лісництво на Вінниччині. Тільки в 1948, після того, як „лісовики” закатували діда, батько забрав мене до себе в Чернігів. Але прожив я з ним тільки 3 роки. Після арешту мого дядька Євгенія Вербицького за роман про три харківські оточення, батько від українського НКВД втік до Росії, я ж втік від нього до бабусі. Вона, а не батько виховала мене, вивела в Люди. Знов з батьком я зустрівся вже в 1992. Бував у нього в Дніпропетровську проїздом до Павлограду, де працював тоді сумісником. Останній раз я був у батька, вже почесного громадянина Армавіра, в 2001 – возив свого молодшого сина.
Ось про спогади батька, записані моїм сином Андрієм і повідаю Вам.
СЕЛО
Народився Василь Сиротенко 9.11.1915 в селі Стрижевка під Любаром на Житомирщині. Батько його добровольцем пішов в армію, мав георгіївський хрест за відвагу. За цю нагороду сім'я щомісячно отримувала по 3 рублі сріблом. Як і всі, повернувся додому в 1917. Службою у білих, червоних і зелених – Бог милував. Коли Васі виповнилося 7 років, батько віддав його в Стрижевську початкову школу, яку тримав колишній поміщик Фарович. Додатково сплатив за навчання ідішу і івриту, щоб його, українця, не дурили торговці-євреї, що монополізували місцеві базари. Самого його селяни, як грамотного, вибрали в сільраду. Після закінчення початкової школи батько послав Васю в Любарську семирічку, примусив вступити в комсомол. Тут якраз почалася кампанія за ліквідацію неписьменності і Вася по комсомольській путівці став навчати грамоті односельців. Я сам бачив зітлілу довідку, в якій написано, що за період з 1.09.29 по 30.06.31 він ліквідовував неписьменність у 20 селян. За уроки в ті часи йому нічого не платили, тільки виписали гасову лампу і забезпечували гасом. За ті курси лікнепу його по комсомольській путівці скерували на місячні вчительські курси в Бердичівське педучилище. Там вчився 12 годин на день. По закінченню курсів підписали на повні зібрання творів Леніна і Маркса з Енгельсом, присвоїли звання народного вчителя і направили викладати в сусіднє село Пампушки. Зарплати в ті часи на селі не платили. Видавали аванс по 30 рублів, на які його батько купував сала і тельбухів. Батько коптив те сало, мати пекла пироги з квасолею і тельбухами і на кожні вихідні Вася 27 кілометрів ходив пішки в Стрижевку за продовольством. Житла йому не надали, по черзі ночував у учнів. І нині, коли поважній професор розповідає про ті ночівлі, на обличчі його розквітає мрійлива усмішка. Та хіба ж не солодкі ти спомини? Кожного вечора у одного з учнів збиралось товариство на вечорниці. Співали пісні Забіли і Шевченка, розповідали страшні історії, чи випадки з свого життя. А десь біля півночі хлопці розходились по своїм домівкам а дівчата укладались спати – додому повертались тільки ті, що жили зовсім поряд. Дівчата брали з собою на ті вечірки ковдри, простирадла і подушки. Підлогу устилали свіжим, пахучим сіном, на яке клали одне до одного простирадла. У Василя не було ні квартири, ні постільної білизни. То ж дівчата, чергуючись, клали його поміж собою, виділяючи кожна по половині простирадла і ковдри. Замість подушки збивали валик з сіна. То ж і не може поважний професор згадувати те раювання без блаженної посмішки, хоч так і не може пригадати, міг заснути чи ні між палаючих дівочих тіл...
Весною викликали в сільраду і сказали, що кожен вчитель повинен принести до посівного фонду колгоспу пуд пшениці. Пішов Вася з цим до батька в Стрижевку. Той на останні гроші купив той пуд насінної пшениці. Коли ж закінчився навчальний рік, Васі зарплати так і не заплатили. Окрім тих авансів так нічого і не одержав. Скривджений, кинув школу, і поїхав вступати до Київського університету. Екзаменаційну комісію очолював сам Микола Зеров. Хоч Вася і здав літературу і мову на відмінно, але про політекономію і економічну географію поняття не мав, тож і завалив ці іспити. Зеров порадив подати документи на рабфак, після якого можна поступити в університет. Залишивши у нього заяву на рабфак, Вася повернувся додому. Недалеко від Стрижевки в селі Шанці реорганізували у восьмилітку семирічну школу. Вася домовився з директором, що викладатиме в 6-у і одночасно вчитиметься в 8-у класі. На жаль, пропрацював так тільки 3 місяці. Райвно наказало повернутися в Пампушки. Зарплату там знову відмовилися платити, навіть ночувати у учнів заборонили. Відмовився Вася працювати на таких умовах, влаштувався в школу біля Стрижевки. Знову через місяць райвно його звільнило. Влаштувався начальником районного архіву. Але через місяць райком комсомолу звільнив, як дезертира трудового фронту. Як Боже позбавлення, прийшов виклик на навчання в рабфак, який знаходився тоді в Шполі.
ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ
Поїхав на навчання. Добирався потягом з пересадками, більше доби. В дорозі обікрали, залишився в чому був і без грошей. На щастя, всі 8 товаришів по навчанню були такими ж бідолахами. Це був 1932 рік. Рік нещадної війни РСДРП з селянами-одноосібниками. Селяни майже нічого не сіяли. Адже все одно активісти-комнезамівці забирали урожай до зернятка. У той рік Вася, вперше побачив трупи на вулицях Шполи…
Самого його голод не торкнувся. Студенти підробляли на прополці і
збиранні буряка. За день роботи годували обідом «від пуза» і давали двокілограмовий буханець хліба на вісьмох, а ще дозволяли виносити в кишенях по 2 коріння буряка, які потім запікали і їли, як ласощі... Влаштувався Вася і власкором в районну газету. Надрукував декілька статей про життя колгоспників. На жаль, тоді, як і нині, гонорар районки не платили. Нарешті Васі поталанило. Тоді колгоспникам зарплати не давали, а залежно від вироблених трудоднів, виписували аванс борошном, зерном і цукром. Все це треба було розносити у відомості, а грамотних людей в колгоспах майже не було. Ось Васі і запропонували за кожну таку розноску по 1,5 трудодня. Так за літо він отримав цілих 150 трудоднів. Коли після закінчення рабфаку він привіз батькові цілу підводу пшениці, радість і гордість в сім'ї були безмірні!
Батько пробив йому хлібне і почесне місце секретаря сільради, але Вася вважав за краще поступити до університету. Миколу Зерова вже скосила перші репресії. Ректором університету був Лєвін. Вася не боявся іспитів, але його завалили на фізиці і хімії. З 20 рабфаківцев завалили 18! Спантеличений Вася зібрав у однокурсників свідоцтва з відмінними оцінками рабфаку і пробився до ректора, якому заявив: «Знаєте, професор, ми вчилися на рабфаку у Ваших доцентів, іспити складали Вашим професорам, які оцінили наші знання на відмінно. Значить, якщо тепер у нас вийшла недоробка, то це і Ваша недоробка і виправляти її потрібно нам разом».
Лєвін зніяковів перед перспективою загальної відповідальності і запитав для очищення совісті: «Скажіть, а окрім підручників Ви що-небудь читали?» Вася відповів: «24 томи Леніна і 4 томи Маркса». На здивоване питання Лєвіна, де він їх дістав і коли встиг прочитати, відповів, що підписали на вчительських курсах, а прочитав вечорами під час викладання на селі і навчання на рабфаку. Лєвін поставив йому декілька питань по Леніну і Марксу. Одна з відповідей по Леніну йому здалася невірною. Тоді Вася сказав, що це написано в 9 томі Леніна на 122 сторінці. Лєвін дістав з полиці цей том і здивовано прочитав сказане Васею на 122 сторінці. Ректор викликав голову приймальної комісії і наказав зарахувати всіх рабфаківців на історичний факультет, де був тоді недобір. Так Вася став студентом…
З перших же днів Вася став опонентом знаменитого історика-«революциониста» Костянтина Штепи, який стверджував, що повстання рабів в стародавньому Римі доти терпіли поразки, доки не прийшли варвари-германці і не допомогли отримати перемогу. Вася пережив «Волинянку», коли в 22 році, протестуючи проти закриття церков, селяни рушили спочатку на Стрижевку, потім, розігнавши міліцію, влаштували багатотисячну демонстрацію в Любарі. Там теж всі виступаючі говорили про те, що Польща йде на допомогу. Тільки замість поляків прибули чекістські тачанки і розігнали всіх кулеметами. Польща і не думала допомагати, як і не думали допомагати рабам варвари - германці…
Через той конфлікт з Штепою Вася став уважно читати підручники і порівнювати їх з першоджерелами. Йому, з дитинства знаючому іврит, легко дався німецький. Знаючи німецький, виявив, що цитати з Маркса перекладаються зовсім не так, як вони виписані в підручниках.
У 1936 році вийшов в світ новий підручник Штепи по середньовіччю. Його стали у обов'язковому порядку обговорювати із студентами. Вася заявив, що Штепино твердження про отримання свободи рабами після краху Римської імперії невірне, а сам Штепин підручник слово в слово списаний із старого німецького підручника.
Щоб помститися Штепа влаштував показовий іспит. Тільки іспит він не мав права приймати один, а його колега професор Бріджевіч поставив Васі «відмінно» за те, що Вася посилався на першоджерела, про яких Штепа навіть не чув, але читав Бріджевіч. Про результати іспиту Штепа і Бріджевіч об'єктивно доповіли на розширеному засіданні кафедри. В результаті другокурснику Василю Сиротенко запропонували читати лекції з історії заочникам з Чернігова. Коли ж він в 1939 відмінно закінчив університет, його розподілили старшим викладачем Чернігівського педінституту.
АРМІЯ
Під час відпустки Вася махнув до Москви і поступив в заочну аспірантуру університету філософії літератури і історії. Професор Косьмінській запропонував йому тему «Падіння Римської імперії». На жаль, наукою Васі так і не довелося зайнятися. Спалахнула фінська війна. Вася був в Чернігові прийшлим, не завів зв'язків. Тому 15.12.1939 його викликали у військкомат і вимусили написати добровільну заяву про вступ у РККА. Йому вручили кубики і призначили в оперативний відділ полку 84 дивізії, наказавши з'явитися в частину, що розташовувалася тоді в Котах (передмістя Чернігова). І в ті часи в армії був бардак, не менший, ніж нині. Після закінчення місяця служби, виявилося, що Вася повинен служити зовсім в іншій частині. Йому наказали здати обмундирування і відправитися в ту частину.
Призначили Васю командиром взводу, в якому з 30 чоловік російський знали тільки 2, включаючи Васю. Були там, набрані з глухих сіл мусульмани-киргизи, татари, узбеки, азербайджанці, туркмени. Коран забороняв їм їсти свинину, а все м'ясне в солдатській кухні було з свинини. Промучився з ними Вася декілька місяців, а потім написав самому Воєнкому Щаденко про те, що така комплектація і підготовка армії закінчиться поразкою у війні, тому він, якщо добровільно прийшов в РККА хоче також добровільно з неї піти.
Прибула авторитетна комісія. Все написане Васею підтвердилося. Начальство одержало страшні прочуханки і переміщення. Васі ж особисто Щаденко поставив завдання - за рік перетворити взвод на кращий по дивізії. Дали йому у допомогу два грамотних азіата і вони таки навчили земляків маршируванню і російській мові.
Вася ж знову став займатися викладанням. Річ у тому, що у розпорядженні Міністерства освіти так і не знайшлося вільного фахівця з історії. Ректор інституту, взнавши, що Вася служить в Чернігові, через обком партії звернувся до командування за дозволом Васі читати, поза службою, лекції в педінституті. На розширеному бюро обкому, у присутності армійського керівництва і керівництва обласного ГПУ (НКВД) ухвалили рішення дозволити лейтенанту Сиротенко читати лекції з історії в педінституті, проте при цьому зобов'язати його читати лекції і співробітникам Яцевського концтабору, побудованого із залученням німецьких фахівців, в якому і в той час стажувались офіцери СС. (До речі, табір було розраховано на 80 000 в»язнів, а все населення Чернігова тоді складало 57 000). Так Вася знов став читати лекції в педінституті. Його частину перевели в лісовий табір в 26 км від Чернігова, тому Васі, єдиному лейтенанту, виділили персональний легковик, який возив його на лекції. Тоді ж він одружився. На початку 1941 його призначили комендантом штабу дивізії, дали в підпорядкування комендантську роту. Всі говорили про можливу війну з Німеччиною. Вася простудіював аж 30 підручників німецької мови і вже розмовляв з німцями Яцевського концтабору, як німець…
20 червня 41-го року він одержав наказ зібрати на 800 біля штабу всіх офіцерів дивізії. Перед строєм виступив комісар дивізії і зачитав лист Берії Сталіну про те, що війна з Німеччиною неможлива і чутки про неї розповсюджуються провокаторами. Потім, перед строєм вивели зв'язаного ад'ютанта комдива і заявили, що той втік з курорту в Криму, з'явився додому і сказав дружині, що 22 червня почнеться війна з Німеччиною. Та побігла по знайомих і увечері 20 червня місто охопила така паніка, що комдив особисто вимушений був гасити бунт. За панікерство і провокаційні розмови ад'ютанту був винесений смертний вирок і Сиротенко було наказано тут же, перед всіма, виконати його. Вася відкозиряв і заявив, що він може тільки узяти панікера під варту – комендантський взвод і він сам не мають зброї. Тут, до ад'ютанта, що підбадьорився, підскочив особіст і звично вистрілив в потилицю. Комісар наказав Васі відвезти труп провокатора на сміттєзвалище і кинути там. Вася відкозиряв і наказав своїм солдатам помістити поки труп в холодний сарай, звідки і забрала його дружина ад'ютанта вранці 23 червня. Тим же ранком 23-го комісар разом з особістом навантажили добро у три вантажівки і з сім'ями рвонули на схід. Їх зловили через тиждень аж під Чугуєвом і привезли назад до Чернігова, щоб розстріляти, як дезертирів…
23 червня Васі наказали одержати зброю і вести роту на Гомель. По дорозі до Гомеля зустріли величезний натовп більш ніш в 1000 чоловік, звільнених з Гомельської тюрми. Вільні Зеки йшли на Схід, солдати на Захід, щоб вже в районі Пропойська, на 3-й день війни, вступити в бій з німцями.
Було це так. Вася одержав наказ окопатися біля мосту і не пропускати нікого через нього. Дивізія невідомо де. Зв'язківців немає. Прибув із заходу на мотоциклі якийсь запліснявілий, старенький майор-зв'язківець, але він виявився не тільки з іншого полку, але навіть з іншої армії. Вася заявив, що пропустити його не може і якщо він не поверне назад, то затримає. Майор сперечатися не став і покотив назад. (Через три роки Вася, виконуючи завдання в глибокому тилу ворога, знову зустріне цього старенького майора, правда в мундирі полковника вермахту, але тоді той полковник не «взнає» його). А ще за годину на шосе зі сходу увірвався броньовик. З нього вискочив маленький командир з шпалами в петлицях і заволав: «Я член Військової Ради 21-ї армії комбриг Тупіков. Наказую затримувати всіх, що проходять тут, а вночі кинути їх в наступ на село в 10 км звідси, захопити її і зайняти оборону. З'явлюся завтра. Виконайте – одержите Героя. Не виконаєте - розстріляю на місці! Через півгодини прибув вістовий від комдива з наказом відступати. Вася розповів про наказ комбрига. На жаль, по шосе ніхто не рухався і набирати було нікого. Вирішив атакувати село своїми силами. О другій години ночі напали на німців. Ті спросоння не чинили опір. 20 німецьких солдатів узяли в полон і зайняли оборону. Добу марно прочекала того Тупікова, потім посадив свою роту і полонених німців у відбиті машини і прибув в штаб дивізії. З тими трофейними вантажівками довелося відступати до самого Ново-Бикова, де і зайняли оборону на лівому березі Дніпра, одержавши наказ затримувати всіх, хто припливе з тієї сторони. Затримали якогось немолодого чоловіка, що приплив з того берега човном. Зв'язаного, з кляпом в роті, притягнули до Васі. Показали документи, знайдені в кишенях. Це виявилося посвідчення Депутата Верховної Ради СРСР і посвідчення маршала артилерії. На жаль, Сиротенко запам’ятав тільки як його звали – Григорій Іванович. Прізвище вилетіло з голови. (Після публікації в „Ежедневном журнале”, з’ясувалось, що прізвище його – Кулік). Маршал похвалив за пильність, сказав що добирається з самого Бреста, що фортеця ще тримається, наказав доставити його в штаб. Звідти його переправили до Москви і більше про нього Сиротенко ніколи нічого не чув (його розстріляли в 194...
Далі був новий відступ. В боях під Щорсом важко поранили в плече. Відправили до Харківського госпіталю «Гігант», де і прооперували. На 3-й день після тої операції до міста підступили німці. Вася не став чекати евакуації госпіталю, а узявши у нач.меда реєстраційний лист і медичну карту, насилу натягнувши форму, дістався до вокзалу і сів у вагон для поранених потягу, що відправляється на схід. Забравшись у вагон зразу ж знепритомнів і прокинувся тільки в Саранську. Поранених переправили в сибірський Ачинськ. Після одужання, одержав скерування у 2-у ударну армію, що формувалась там, ад'ютантом командувача 374 дивізії генерала Лєтошкіна. Незабаром їх переправили на Ленінградський фронт. В кінці січня пішли в наступ через Волхов на Тихвін. Німці зайняли глуху оборону, а командування щодня наказувало атакувати . Одного разу, атака виявилася успішною і прорвавши оборону німців в Тихвінські болота увірвалася 2 ударна армія на чолі з командармом Кликовим. В цей час німці великими силами стали їх оточувати і Лєтошкін наказав своїй дивізії негайно повернутися на вихідні позиції. Кликов побоявся відступити без наказу зверху і залишився в оточенні. Спроби Лєтошкіна прорвати оточення захлиналися в крові. При одній з таких безнадійних атак Вася був знов поранений. Лікувався в Боровичському госпіталі в Підмосков'ї.
Видужував довго, так що встиг прочитати не один десяток книг по історії стародавнього Риму, які приносила по його проханню з евакуйованої сюди Ленінградської бібліотеки ім. Салтикова знайома медсестра. Тут його наздогнав лист про те, що дружина розстріляна разом із заручниками в Яцевському концтаборі…
Після одужання йому присвоїли капітана і призначили ад'ютантом нового командувача 2 ударної армії генерала Власова. Вася з'явився до Лєтошкіна і доповів про призначення. Лєтошкін пояснив, що для того, щоб приступити до обов'язків ад'ютанта Власова, потрібно спочатку визволити того з оточення. Він подарував Васі свій особистий пістолет, зв'язався з оперативним відділом 59 армії, якому було доручено організувати вихід Власова з оточення, і сказав що направляє до них капітана Сиротенко для участі в операції. Васі доручили організувати точковий прорив оборони німців, додавши йому для цього батальйон, сформований з таких же солдатів і офіцерів, що повернулися з госпіталів, тобто ветеранів-фронтовиків.
15 липня 1943 Василь Сиротенко, разом з танковим підрозділом в 13 танків підполковника Шнайдера (на фото в світлому однострої поряд з батьком) атакували німців і рано вранці 16 липня пробили пролом в обороні вширшки в 800 метрів. Через цей вузький коридор за добу врятувалося з полону більше 16 000 бійців. Героя оборони Києва, заступника Мєрєцкова, генерала Власова серед них не було. Злякавшись Сталінського гніву за провал операції, він здався німцям…
На жаль, той прорив зіграв з Васею єхидний жарт. Їх з Шнайдером вважали героями-визволителями. Присвоїли чергові звання, дали по ордену «Червоної зірки», прийняли в партію без випробувального терміну. Батальйон скерували на відпочинок і переформовування, а Васю направили по завданню штабу армії в район Берліна. Зупинився він у старого бауера, колишнього члена ЦК німецької компартії, тепер пенсіонера. Документи у Василя Сиротенка були, відібрані у полоненого офіцера-інтенданта, що займався постачанням частин вермахту на ленінградському фронті. Не знаю, що робив батько під Берліном, з ким зв'язувався. Дотепер це така таємниця, за яку можна позбутися життя. Але от що він розповідав. Той бауер був вже давно на пенсії. У гестапо його викликали тільки пару разів, з'ясували, що від комуністичного руху відійшов, у зв'язку з віком. Отже, дав підписку про лояльність Дойчланду, і його більше не турбували. А пенсія у нього, колишнього ворога Рейху, була така, що був і одягнений, і відмінно нагодований. За те, що син служив у вермахті, дали у допомогу дві українки-служниці. Ось тих українок якнайбільше і побоювався Василь. Щоб вислужитися, запросто могли донести в гестапо. Бауер же співробітничати з Радами відмовився, але обіцяв не видавати…
Пробув Василь там всього 3 тижні. Колишні комуністи, чиї координати мав, відмовилися йти на контакт. Зате купив декілька фашистів з інтендантської служби. Повернувшись, одержав подяку командування. Колеги-офіцери жартували над його фігурою, що округлилася за такий короткий час, а командування це надихнуло на стратегічний жарт.
Майору Сиротенко оголосили, що за відмінне виконання урядового завдання він призначається командиром полку дивізії, що формується, йому присвоєне позачергове звання полковника. Того ж дня в його розпорядження поступило три новосформованих батальйони з командирами. Було оголошено, що саме з місця, де знаходяться зараз ці батальйони і почнеться генеральний наступ. Влаштували пропускні пункти і доставили 16 пересувних радіостанцій. Потім прийшло розпорядження про підвищення всіх в званні на один ранг і призначенні Сиротенко командиром новосформованої дивізії. Від Лєтошкіна привезли генеральську шинель і наказ про привласнення звання генерал-майора. Ще через тиждень прийшла радіограма про переформовування дивізії в корпус і надання Сиротенко звання генерал-лейтенанта. Васині радистки забили весь ефір тріскотнею про те, як росте їх любчик Вася. Сам Вася вже себе бачив у мріях маршалом, хоч окрім тих 3 батальйонів нікого більше не було…
Нарешті армійська розвідка доповіла, що напроти ділянки Сиротенко німці розвернули цілу армію і влаштували глибокоешоловану оборону, ослабивши інші ділянки. Наші ударили в слабкому місці і прорвали оборону супротивника. Василя Сиротенка викликали в штаб армії і з усмішкою подякували за відмінно проведений відволікаючий маневр, попросивши здати і генеральську шинель, і генеральські погони. З Волховського котла вийшли 4 000 бійців, що залишилися від 2-й ударної армії. Командування над нею знов прийняв генерал Кликов. Сиротенку ж повернули майора і наказали вивчити обстановку в розташуванні армії. Вася звернув увагу на доповідні про те, що над островом Сухо на Ладозькому озері щодня кружляють німецькі літаки- розвідники. Через цей острів проходила ленінградська «дорога життя», над якою тепер виникла загроза. Командарм наказав розібратися на місці. Прибув Вася на острів, а там його ніхто навіть не помітив. Хто рибу ловить, хто білизну пере, хто дрімає. Вася влаштував тривожний збір. У гарнізоні острова виявилося всього 59 бійців. І це вважається батальйоном! Василь Сиротенко наказав негайно вирити глибокі траншеї і зайняти кругову оборону, мовляв, вранці німці кинуть сюди десант. Перелякані солдати швидко вирили траншеї і влаштувалися в них у вогневих точках. Василь Сиротенко відправився спати на оглядову вежу. Тільки засіріло, як його розбудив ординарець – до острова наближається десяток німецьких плавзасобів! МайорСиротенко негайно доповів обстановку в штаб армії і звідти вислали штурмову авіацію. Вона знайшла 8 самохідних барж. „Іли” негайно їх атакували і потопили 2, вивівши інші з ладу. Під рев пікіруючих штурмовиків, німці вибиралися на острів з піднятими руками. Узяли в полон 80, інші потонули…
З'явився Сиротенко в штаб, чекаючи нагороди за цю операцію, та необачно похвалився перед штабістами, що ту „раму” бачили всі, а тільки він здогадався про десант. Дійшло це до командування. Полковник Абрамович заявив, що німці ніякого десанту не планували, а його спровокував Сиротенко, риттям тих безглуздих траншей, до того ж треба було дати можливість німцям висадитися на острів, тоді б здалися в полон не 80, а всі 200 солдатів десанту. Ці безглузді міркування підтримав комісар Гренберг і замість нагороди за операцію Сиротенко отримав догану…
Потім їх перекинули на фінський фронт і Василю Сиротенко доручили розробити план захоплення острова Тайпенсарі ще і узяти участь в проведенні операції. Василь пропрацював над картами двоє діб, а коли брали острів, спіткнувся на бігу за якийсь корч, впав і…заснув. Прокинувся години через 6. Бачить, острів зайнятий, як він і планував. Вирішив доповісти в штаб. Знайшов човен і поплив на свій берег. Гріб проти вітру і зовсім знесилив, так що вибрався на берег повзком. Бачить, неподалеку зібралися чоловік 15 штабістів і про щось говорять. Підійшов, прислухався. Когось ховають. Питає у найближчого – хто загинув? Той обертається, так як залементує – братці, чого ми йому панахиду співаємо, ось він тут живий-здоровий! Виявляється, Василь вискочивши на берег, залишив на плоті каску і скатку. Хтось сказав, що бачив, як майора убили і він впав з плоту. Ось і ховали символічно його каску і скатку… Про все доповіли генералу Коровникову. Той викликав його і, здивувавшись його змученому вигляду, наказав штабістам: «Досить знущатися з майора Сиротенко. Він талановитий оперативник і повинен розробляти операції, а не займатися чорновими роботами!»
На жаль, в армійському житті таке залишається тільки благим побажанням. Справа відбувалася на межі з Фінляндією. Якраз перед штабом армії знаходилося величезне мінне поле і прекрасне шосе, яке могло б бути відмінним плацдармом для наступу. Коровников наказав всім думати про його розмінування. Сиділи в своєму наметі майор Сиротенко з побратимом капітаном Асцаркіним і думали, як виконати цю задачу. Сиротенко, як історик згадував все що знав про тралення мін, починаючи із Стародавнього Риму. Асцаркін спочатку сміявся над тими тралами. Адже трал кріпиться до машини, поки він потрапить на міну, машина вибухне. Потім стали міркувати про швидкість вибухів. Запитали у сапера, коли міна вибухає після натиснення. Виявилося через 4-5 секунд. Тоді Аспаркін, просто для інтересу, став підраховувати, а скільки проїде джип їх комдива Галаніна за цей час. Підрахував – 150 метрів. Забійна сила осколків на такій відстані невелика. Виходить, прив'язавши до джипу колоду, можна безпечно протралити шосе, якщо мчати на великій швидкості. Доповіли Коровникову. Той викликнув добровольців, оскільки шофер Галаніна захворів і вести машину було нікому. Визвався Асцаркін, похвалившись, що колись навіть брав участь в мотогонках. Звичайно, другим викликався побратим Сиротенко, хоча і тримав те кермо пару раз і те для форсу. Протралили таки вони шосе, хоча Асцаркіна і поранило в руку осколком міни, що детонувала біля джипу. По розмінованому шосе фінські командири прислали своїх парламентаріїв з пропозицією: «Навіщо нам вбивати один одного. Наші правителі домовляться, як і в 40-у.Давайте краще дружити». Фіни прислали своїх саперів допомогти розмінувати мінне поле. Сиротенко, який при першій-ліпшій можливості, вивчав іноземні мови, попросив дозвіл супроводжувати їх. Фінські офіцери виявилися чистокровними русаками. Розповіли, що російській людині у Фінляндії живеться добре, є можливість швидкого кар'єрного росту. Фіни ставляться доброзичливо. Їх головнокомандуючий Маннергейм – колишній генерал російської армії. Стали розповідати правду і про ту фінську кампанію 40-го року…
Василь Сиротенко не зміг утриматися, щоб не поділитися почутим з близькими друзями. На жаль, тоді культивувалося доносительство. Про розмови Сиротенка стало відомо в Особливому Відділі і його занесли в «чорний список». На поданні про присвоєння йому за те розмінування чергового звання підполковника з'явилася віза «Відхилити».
У листопаді 1944 підрозділ Василя Сиротенка передали в підпорядкування маршала Конєва. З під Ленінграда ешелони покотили до Польщі. Їхали через Бердичів, так що Василь відпросився на пару днів відвідати батьків. Наздогнав своїх вже в Бресті. Його штаб армії розташовувався в Кжешуві. У вільний час ходив по місту, по букіністичних магазинах, по бібліотеках. Дивувався з великої кількості чоловіків призовного віку на вулицях. У нас штатських чоловіків не побачиш. Тут же повно. А говорять же, що всіх погнали німці на примусові роботи. Після богослужінні в костьолі познайомився з ксьондзом. Ксьондз розповів, що їх єпископ щорічно одержує з Ватикану список книг, які віруючим забороняється читати. Цей список розсилається у всі приходи і ксьондзи з амвона оголошують віруючим, що вони не повинні читати. У січні ксьондз одержав черговий список. У ньому були всі лауреати Ленінської і Сталінської премій, були Марк Твен, Анатоль Франс і Бернард Шоу. Ксьондз відмовився зачитати цей список з амвона, а єпископ його тільки полаяв за це, але ніяк не покарав.
Комісару армії Лебедєву донесли про те, що Сиротенко відвідує богослужіння, спілкується з ксьондзами. Він викликав до себе майора і зажадав пояснення. Василь Сиротенко пояснив, що йому, як історику, важливо знати, як проводяться католицькі богослужіння, чим відрізняється католицизм від православ'я, тому і спілкується з ксьондзами. На перший раз обійшлося.
Маршал Конєв дав завдання звільнити Краків, не пошкодивши пам'ятників старовини. Генерал-лейтенант Корівників дав слово, що виконає це завдання. Але взагалі-то головною метою армії був не сам Краків, а звільнення всього південного заходу Польщі. Краків був тільки початком цієї операції, що увійшла до історії, як Вісло-Одерськая. Оперативний штаб армії приступив до розробки операції в грудні 1944. Планували почало наступу на лютий 45-го. Не пройшло і тижня, як Ставка зажадала перенести операцію на січень - американців розколошматили в Арденнах, до того ж на січень планувалася Ялтинська конференція, а до Криму з Лондона краще всього було летіти з посадкою в Кракові, так що його потрібно було захопити раніше. У операції брав участь 1-й український фронт, якому було додано 5 танкову армію і козаків-пластунів. У задачу особисто Сиротенко входила координація дій артилерії, авіації й піхоти.
Перед наступом на Краків звільнили міста, розташовані навколо нього. Сиротенко, як представник оперативного відділу штабу армії, брав участь в звільненні Видовиць. У містечку була каменоломня, на якій працювали каторжники і вільнонаймані. Коли наші зайняли селище, адміністрація і охорона втекли, а робітники поховалися по шурфах і стали виповзати з схоронів, тільки коли остаточно затихла стрілянина. Каменоломню оточили, а Особливий відділ зібрав всіх в приміщенні адміністрації і почав фільтрацію. Сиротенко влаштувався по сусідству, у кімнаті директора каменоломні, з шафами, набитими старовинними книгами і столами, з купами листів на них, написаних англійською, французькою, ненецькою і іншими мовами. Вася знав тільки німецьку, тому вийшов в коридор і зупинив хлопчину в рясі, що йшов в зал для фільтрації. Він попросив допомогти йому з каталогізацією латинських книг в шафах і перекладом листів. Хлопчина розцвів в усмішці, зрозумівши що пан-офіцер вважає його ксьондзом, але повідомив, що він тільки другокурсник підпільної семінарії. Латинь він знає, але мови так і не вивчив. Але його кращий друг Карел Войтилла знає всі мови романської групи, до того ж у нього мати русинка, так що пану офіцеру буде легко з ним спілкуватися. Він пообіцяв привести побратима. Василь дав йому свого ординарця, щоб вивів з каменоломні і привів того Войтиллу, а сам повалився спати. Десь через 2 години ординарець його розбудив. Поряд стояв високий, худий до прозорості хлопець в рясі. Василю спросоння здалося, що це сам Ісус Христос, настільки проникливо дивилися в душу бездонно-темні очі гостя. Василь показав, що семінаристові потрібно буде робити, наказав ординарцю добре нагодувати його і проводити додому, щоб завтра привести назад. Сам, звично, завалився спати. Не пройшло і годині, як його розбудив автоматник і сказав, що його наказано доставити в особливий відділ. Василь спросоння, на холодному вітру, до дрижаків змерзнув по дорозі. Особіст вирішив, що він тремтить від переляку і налетів : «Як ти смів відпустити два вороги російського народу. Ти що не знаєш постанови Політбюро про ізоляцію польських офіцерів і священиків? Так я тебе в рядові розжалую!»… У Василя тремтіння відразу пропало. Дурнем він ніколи не був. Тому наказав автоматнику негайно видалити двох цивільних, що були в кімнаті, а сам загорлав на особиста: «Як ти смієш кричати на старшого за званням! Так, я знаю цю постанову Політбюро. Але знаю і те, що воно з грифом «цілком таємно». Ти ж зараз розсекретив його перед сторонніми, можливо поляками. Кого розжалують в рядові за це? Семінаристи не священнослужителі, фільтрації не підлягають. Потрібні вони мені, як перекладачі, для роботи над листами. Ти, чи що, зможеш перевести ці листи і знайти в них потрібну інформацію?”
Кінчилося тим, що декілька семінаристів стали допомагати Василю з листами і книгами, а він забезпечив їх харчуванням з солдатської кухні. Тільки не було серед них Карела Войтилли. Він в цей час знаходився в Кракові в палатах єпископа.
Штурм Кракова почали вночі 18.01.1945. Мости були висаджені і техніка пішла по льоду, на який були встановлені настили в 2-3 ряди колод. Сиротенко був на першому танку штурмового батальйону, що увірвався до Кракова. Коли під'їхали до центральної електростанції, до Василя підбіг знайомий семінарист і розповів, що вночі сюди німці привезли дві повні вантажівки, розвантажили їх, а потім вибиралися з будівлі он через ті два вікна. Сиротенко викликав саперів і наказав їм забратися в будівлю через ті ж вікна. Електростанцію розміновували без втрат.
Німці виходили з міста через коридор в південному напрямі, передбачливо залишений ним наступаючими частинами. Вже далеко за містом їх зустріли й оточили танки іншої армії. О другій години дня полковник оперативного відділу фронту Іван Сергійович Катишкін доповів в Ставку – Краків узятий цілим і неушкодженим! Узятий з мінімальними втратами!
Наступив короткий відпочинок. Василь Сиротенко запропонував офіцерам оперативного відділу штабу армії екскурсію в королівський палац. Зібралися чоловік 30 і, звичайно, особист. Ходили по приміщеннях палацу, милувалися картинами, меблями, посудом. Вийшли на величезний балкон н верхньому поверсі будівлі. Якраз напроти балкона розташовувався прекрасний палац Краківського єпископа з крівлею з вітражного скла. Навколо пробоїн в цій крівлі метушилися фігури в рясах, що нагадували птахів. У особиста загорілись очі. З радісним криком ”давно я не полював!” він зірвав з плеча автомат і, направивши його на людей-птахів, натиснув гачок. Василь Сиротенко ледве встиг збити його вгору і направити чергу в небо. Особисту, що збісився, роз'яснив, що після стрільби по єпископському двору, снайпери, які там можуть знаходитися, легко перестріляють офіцерів, що знаходяться на відкритому балконі. Крім того, навіть німці не дозволяли собі нальотів на єпископський палац. Ця стрілянина може привести до того, що поляки з друзів перетворяться на ворогів, які почнуть стріляти нам в спину. Всі офіцери підтримали майора Сиротенка. Особист зло повісив автомат на шию і пішов. Ксьондз, що виконував роль гіда, кинувся цілувати руки Василю. Ті люди-птахи були семінаристами, що ремонтують крівлю палацу єпископа. Був серед них і рідний брат цього ксьондза. Був серед них і Карел Войтилла...
Незабаром після цього Василя Сиротенка викликали до Коровникова і той сказав йому, що у комісара Лебедєва лежить рапорт особливого відділу, в якому його звинувачують у зв'язках з клерикалами і у тому, що звільнив від фільтрації когось Войтиллу, росіянина по матері, тобто зрадника Батьківщини. Василь пояснив, що у нього є адреси семінаристів, так що їх завжди можна перевірити. Що ж до Войтилли, то мати його не росіянка, а русинка, а ця національність ніякого відношення до Радянського Союзу не має, отже Батьківщина у Войтилли інша і він її не зраджував. Повинен сказати, що Войтилла просто потрапив в ті документи Особого відділу зі слів того свого приятеля. Навряд чи кремезний і сіро-синєокий Карел, був тим худим до прозорості семінаристом з бездонними темними очима. Але на даху єпископського палацу він точно був. І Василь Сиротенко таки врятував їх від куль особиста...
За ту блискуче виконану Краківську операцію Сиротенко не одержав ні ордена ні підвищення в званні. На представленні генерал-майора Коровнікова, проти прізвища Сиротенко, Лебедев написав: „Не заслуговує. Приятелює з клерикалами і до цього показав нерозбірливість в знайомствах”. Так агукнулися розмови з фінськими офіцерами. Після Кракова були ще битви і перемоги. Були завдання в тилу ворога. Закидали його перед наступами наших військ до Відня, Баден-Бадену, замку князів Гогенлое і маєтків Германа Герінга. Зображав він уніатського єпископа-розкольника. Чомусь доказом того, що він дійсно був на світських прийомах, повинні були бути викрадені ложечки або виделки, які він повинен був представляти начальнику розвід відділу і кадровику. У мене й дотепер зберігається чайна ложка з ініціалами Германа Герінга.
Але що він саме там розвідав і чому повинен звітувати вкраденим столовим сріблом, батько так і не розповів. Розповів тільки, що на прийомі у Гогенлое його трохи не розкрили. Врятувала Елеонора Гогенлое, сказавши, що давно знає цього єпископа.
Перемогу Василь Сиротенко зустрів в Берліні. Навіть сфотографувався в знаменитому Берлінському зоопарку. Частина готувалася до переформовування. У червні штаб армії переїхав до Ставрополя, де він був реорганізований в штаб округу. Хоч генерал-лейтенант Коровников і опікав Сиротенко, але член Реввоєнради Лєбєдєв категорично відмовився брати в штаб округу «клерикала». Та і самому Коровникову в тому штабі не знайшлося місця. Його призначили начальником відділу кадрів маршала Конєва. Після того, як в Рязані пройшло розформовування армії, Сиротенко поїхав до Москви вступати до вищої військової Академії їм. Фрунзе. У атестаті у нього було написано, що він хоробро воював, був ініціативний, брав участь в розробці важливих військових операцій, був двічі поранений на передовій. При цьому в атестаті було сказано: до командної роботи не готовий, вольовими навиками не володіє. Та Сиротенко і самому не хотілося командувати. Він чесно сказав кадровику, що до вищого командного складу його не тягне. Він, мовляв, закінчив університет і відчуває в собі покликання ученого. Він і прибув в Академію з метою поступити в ад'юнктуру (щось подібне до військової аспірантури).
(Повну версію спогадів буде опубліковано найближчим часом). В.К.
| | |
|
Гостьова книга 
