В гостьовій книзі 1083 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 » |
| V.K. | Додано: Fri Jul 20 06:13:03 2007
Людмила Алексєєва святкує ювілей. Яскравий приклад того як емігрант повернувся на Батьківщину і приніс багато користі.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------------------------
Людмила Алексеева отмечает сегодня юбилей
20.07.2007 3:17
Людмиле Михайловне Алексеевой - ветерану правозащитного движения в России - сегодня исполняется 80 лет. Правозащитное сообщество России и коллеги-правозащитники во многих странах мира поздравляют юбиляра.
Людмила Алексеева в 1990-е годы выступила за то, чтобы правозащитники отстаивали не только политические, но и социальные права граждан. Она была членом Комиссии по правам человека при президенте России. После преобразования Комиссии в 2004 году в Совет по содействию развитию институтов гражданского общества и правам человека при президенте России, Алексеева вошла в состав обновленного Совета.
Юбиляр является сопредседателем Всероссийского гражданского конгресса. Людмилой Алексеевой написаны десятки работ по вопросам прав человека.
http://www.svobodanews.ru/news/2007/07/20.html?id=403171 |   | | | Фарит Рахимов | Додано: Thu Jul 19 19:20:58 2007
ЗАЯВЛЕНИЕ
ВТОЦ имени Марата Мулюкова от имени татарского народа протестует против роста националистического, фашистского движения в Российской Федерации и требует от правительства В.В.Путина, ФСБ, Министерства внутренних дел принятия решительных адекватных решений и мер по пересечению действий русских фашиствующих элементов. Убийство Дамира Зайнуллина это уже не первый случай. Если мы не будем бороться сегодня против русского фашизма, то завтра уже будет поздно.
Состоится пикет по этому вопросу 20 июля с 9 до 11 часов на площади Свободы города Казани.
Президиум ВТОЦ имени Марата Мулюкова
Поддерживаем заявление ВТОЦ имени Марата Мулюкова:
Айрат Шарипов (Башкортстан)
Аскер Бикбаев (Россия)
Батухан Азимов (Канада)
Булат Абилов (Казахстан)
Вил Мирзаянов (США)
Айдар Халим (Татарстан)
Гамиль Камалетдинов (Татарстан)
Заки Зайнуллин (Татарстан)
Зиннур Аглиуллин (Татарстан)
Мохаммед Миначев (Россия)
Айрат Габдуллин (Узбекистан)
Надир Бекиров (Украина)
Альберт Гарапов (Татарстан)
Надир Даулят (Турция)
Айрат Гиниятуллин (Башкортстан)
Рафис Кашапов (Татарстан)
Ринат Валиев (Санкт-Петербург)
Талгат Ахмадишин (Татарстан)
Юнус Камалутдинов (Татарстан)
Фарит Рахимов (Украина)
Поможем семье погибшего Дамира Зайнуллина:
http://www.tatarmoscow.ru/html/index.php?option=com_content&task=view&id=1499&Itemid=1#Frame%204
Расчетный счёт № 40703810897020000108
в Северо-Западном филиале ОАО «АК БАРС Банк», Санкт-Петербург
БИК 044030745 к/с 30101810900000000745
ИНН 1653001805
ОГРН 1021600000124
КПП 783502001
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Tue Jul 17 05:12:40 2007
19 липня виповнюється рік з дня нападу на Наталку Ковальову-Медведюк із міста Тула. Злочинців не знайдено, справу закрито. За цей рік пані Наталка втратила чоловіка, який був убитий практично при тих же обставинах, що і напад 19 липня. Слідство у справі убивства Володимира Сенишина практично не ведеться.
У лютому СКУ отримав листа із прокуратури м. Владивосток. Слідство у справі убитого активіста Анатолія Криля закрито. Вбивці не знайдені.
А ось Тараса Зеленяка знайшли і дали штраф. Наглядний приклад правосуддя для всіх.
Василь Коломацький
КЛГП | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Tue Jul 17 05:01:17 2007
Маємо вердикт у справі Тараса Зеленяка - 6 тис ам дол штрафу за образу... кого і чого усі знають. Очевидно ексклюзивного права росіян лаяти усіх інших.
Дуже селективне і дискримінативне рішення, прийняте, відзначимо, у відношенні українця (які за статистикою складають 2% населення). Цікаво, своїх етнічних росіян для показової справи не знайшлося? По методиці збору інформації - донос в стилі 30-х років. Без сумніву справа була інспірована з самого верху, не стали б у Новосибірську самостійно створювати прецедент загально-російського. Нагадаю, що пана Тараса ще й пропустили через психіатричну експертизу, про що у матеріалі Ленти не згадано.
Передрук Лента.ру
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------------
Жителя Новосибирска оштрафовали за оскорбление русского народа
Советский районный суд Новосибирска 16 июля приговорил местного жителя Тараса Зеленяка, обвинявшегося в разжигании межнациональной розни, к штрафу в 130 тысяч рублей, сообщает РИА Новости.
Как выяснило следствие, Зеленяк на форумах в интернете оставлял оскорбительные высказывания в адрес русского народа. Как говорится в приговоре, эти высказывания "создают искаженное представление о русском народе, приписывая ему враждебные действия по отношению к другим народам". По информации РИА Новости, подсудимый вину признать отказался, утверждая, что он не писал высказываний, ставших причиной судебного разбирательства.
В то же время, как сообщает ИА REGNUM, в своем последнем слове подсудимый частично признал свою вину. Он заявил, что, возможно в его действиях и было что-то не этично, однако такой цели как разжигание межнациональной розни он перед собой не ставил. При вынесении Зеленяку приговора судья учла частичное признание им своей вины, раскаивание, а также отсутствие судимостей. Защита подсудимого пока не знает, будет ли обжаловать приговор.
Уголовное дело по части первой статьи 282 УК РФ ("Возбуждение ненависти либо вражды, а равно унижение человеческого достоинства") в отношении 36-летнего жителя новосибирского Академгородка Тараса Зеленяка было возбуждено 15 февраля 2006 года. В Управление ФСБ по Новосибирской области с жалобой на высказывания своего клиента обратилась компания-провайдер "Первая миля", услугами которой пользовался Зеленяк.
Как выяснило следствие, с 2005 года Тарас Зеленяк под псевдонимом novosibirsk-2 оставлял на русскоязычном форуме украинского интернет-сайта www.proua.com комментарии к различным событиям общественно-политической жизни в России, на Украине, а также на Северном Кавказе. Эти комментарии, по мнению прокуратуры, пропагандируют ненависть к русским, утверждают "превосходство украинского народа над русским" и изобилуют оскорбительными словами.
16 февраля 2006 года из квартиры Тараса Зеленяка в присутствии понятых был изъят системный блок компьютера, в котором хранились комментарии. Позже была проведена филолого-лингвистическая экспертиза, которая признала высказывания Зеленяка оскорбительными.
http://www.lenta.ru/news/2007/07/16/fine/
http://zelenyak.livejournal.com/ | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Jul 14 06:43:04 2007
Некролог Анатолія Доценка із сайту Майдан.
Від керівництва ОУР на похоронах нікого не було. (Кононенко і Скопенко не були у Москві, Семененко отримав травму і не зміг бути). Із журналістьського корпусу не було нікого. Із Києва також.
За неперевіреною інформацією Адміністрація Президента України виявила інтерес до події.
Редакція планує публікувати спогади друзів Анатолія Доценка.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------------- ----------
Анатолій Доценко пішов у вічність ...
7 липня у Москві на 43-му році життя обірвалося життя журналіста і патріота України Анатолія Доценка. Помер видатний український журналіст, кореспондент "Німецької хвилі" Анатолій Доценко. Виходець з шахтарського краю (народився 2 квітня 1965 р., на хуторі Котовський Луганської обл.), він все життя працював на благо України і ніколи не боявся говорити на гострі теми та озвучувати правду.
Його смерть стала великою втратою для всіх українців. Анатолій завжди був голосом, який через радіостанцію «Німецька хвиля» повідомляв правду про події у Росії, роблячи це з українських позицій
Анатолій Доценко прийняв активну участь у політичних подіях кінця 80-х і 90-х років, коли Україна виборювала свою незалежність. Він був переконаним демократом, безстрашним громадянином. Анатолій Доценко став першим московським кореспондентом "Радіо Свобода", де озвучував всі найгостріші політичні та релігійні питання того часу. В дні розпаду Радянського Союзу його можна було побачити на всіх політичних акціях як в Москві, так і в столиці України. Його московська квартира наприкінці 80-х перетворилася на своєрідний центр українства в Росії. Сюди приходило багато відомих діячів українського руху, зокрема Вячеслав Чорновіл, Степан Хмара, майбутня перша леді України Катерина Чумаченко.
Анатолій був яскравою особистістю, наділеною дивовижною енергією, працездатністю, чудовим гумором, особливо відчутний у живій у розмові. Таким ми запам’ятаємо його, нашого друга і колегу. Свою діяльність він спрямовував на розвиток української культури, освіти та духовності як в Росії, так і в Україні. Його коштами закупили підручники для учнів Севастополя.
Наприкінці 1990 року Анатолій переїхав до Києва, де продовжував працювати в якості журналіста радіо Свободи та тодішньої незалежницької української преси. Після отримання Україною незалежності Анатолій планував оселитися і жити в ній. Він одружився та придбав квартиру у Києві. Однак «нова» , але надалі прокомуністична українська влада неприязно поставилася до нього. Анатолій у приватних розмовах скаржився на тиск з боку співробітників СБУ , які вимагали від нього надавати інформацію … про його близьких друзів і колишніх радянських дисидентів Чорновола, Горинів, Хмару. Після відмови Доценка, йому , в кращих традиціях «радянської школи» почали створювати проблеми та неприємності. Найдошкульнішими з них стало багаторічне затягування у наданні українського громадянства. Врешті решт його дружині, етнічній українці, яка народилася у Казахстані , на третьому курсі навчання у Київському політехнічному інституті, відмовили у продовженні цього навчання на підставі того що вона на той час також ще не мала українського громадянства.
Через відсутність українського громадянства, а відповідно і закордонного паспорту Доценко не зміг скористатися пропозиціями кількох престижних вузів Європи та США, які на початку 90 років запрошували його для навчання і стажування. Аби мати змогу виїжджати за кордон Доценко був змушений повернутися до батьків у Москву, щоб отримати хоча б який не будь паспорт ( Росія видає свої паспорти без зайвих вагань). А їздити за кордон йому було необхідно з професійних потреб, оскільки він працював кореспондентом Радіо „Свобода”, „Німецькогї хвилі”, радіо Австралії.
В Москві Анатолій продовжував працювати на радіо „Німецька хвиля”, надалі був активним учасником російського демократичного руху. Особливе невдоволення тамтешніх властей викликала його активна діяльність у „Чеченському інформаційному центрі” як в часі найзапекліших подій російсько-чеченської війни, так і після цього.
За свідченнями його друзів, Анатолію Доценку неодноразово погрожували за його професійну діяльність. Маючи добре здоров’я, він приблизно півтора роки тому несподівано захворів і помер в результаті швидкого розвитку хвороби. Його смерть у розквіті творчих сил залишає нам важкі, не розв’язані питання і сумніви, на які отримати відповідь у найближчій перспективі очевидно не вдасться.
Прощання з Анатолієм Доценка відбулося у середу 11 червня о 10 годині ранку у Москві в морзі за адресою: вул. Судакова, 15 (станція метро «Любліно»). О 10.40 ранку його відспівали у церкві Домодєдовського цвинтаря.
Майдан-ІНФОРМ: 12-07-2007 18:57 // URL: http://maidan.org.ua/static/news/2007/1184255878.html
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Thu Jul 12 04:01:43 2007
Повідомлення для Валерія Семененка.
Пане Валерію, Ваш мейл вже більше доби заблокований - мої мейли до Вас повертаються. Хоча Ваш мейл дійшов.
Додаю текст повідомлення поштової системи (адресу мейла я зняв для безпеки):
From :
Sent : July 11, 2007 9:53:27 PM
To : vassilik@hotmail.com
Subject : Delivery Status Notification (Failure)
This is an automatically generated Delivery Status Notification.
Delivery to the following recipients failed.
@mail.ru
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Jul 11 05:42:28 2007
Стаття-спогад про покійного Анатолія Доценка, написана його другом і колегою Марічкою ГАЛАБУРДА-ЧИГРИН із Австралії.
Василь Коломацький
КОБЗА
-------------------------------------
У пам’ять АНАТОЛІЯ ДОЦЕНКА
Замість квітів на могилу
Сьогодні 10 липня ранком інтернет приніс мені страшну вістку, що в той нібито щасливий день 7 -го липня 2007 в Москві помер Анатолій Доценко. Ця вістка мене так приголомшила й я страшенно розстроїлася ще й тому, що я довідуюся це по інтернеті...
Так, і знов сльози, і знов мілійони разів питання ЧОМУ і знов і знов завалюється мій світ… Подібне почуття я вже переживала, коли 19.1.2003, будучи в Бельгії, довідалася, також з інтернету, про смерть журналіста, мого друга Сергія Набоку. Починаю повільно, але впевнено ненавидіти отой інтернет...
Сьогодні дивилася постійно на годинник, який у мене стоїть біля компютера. В Москві, в Києві ніч..Як дзвонити? Здавалося, що кляті стрілки не посуваються...Не змогла дочекатися 13.30 години сіднейського часу. Всі записники в мене падають з рук. З пам’яті вийшли всі прізвища моїх московських друзів...І врешті нагадала собі, що є там Віктор Гуменюк, який мені розповість що сталося, заки до матері Толі задзвоню.
ХТО для мене Анатолій Доценко, що я розстроєна й не можу собі місця знайти в хаті?
Анатолій мій і Олеся Базилевського – похресник. Та не тільки похресник !
Ті хто реґулярно слухав мої радіопередачі з радіостанції СБС в Австралії добре знає хто Анатолій – він подавав вісті і коментарі про події, які відбувалися в Україні. Його і чути було по Радіо “Свобода”, Німецькій Хвилі. Друкувалися його статті в багатьох українських діяспорних газетах "Шлях Перемоги", "Свобода", "Українське Слово", "Вільна Думка" й інших, в Україні, в Росії.
А для тих хто, не знає, хто такий Анатолій Доценко, ( Він вже ввійшов в історію) - хочу поділитися спогадами нашого знайомства, бо Він не звичайна людина:
- Підготовляючи вісті з життя українців в світі, а зокрема, вісті про події в Україні для своїх радіопрограм, я покликалася на інформації, які появлялися в українській пресі в Україні, а також в діяспорних ґазетах. Ці ґазети доходили до нас в Австралію часто з двохмісячним спізненням. І, хоч в Україні діяла Пресова Служба Української Гельсінської Спілки ( УГС ), хоч і виходив "Український Вісник", нав'язати телефонічний зв'язок з членами УГС в Києві чи Львові було майже не можливо.
В газеті "Українське Слово", яка виходила в Парижі, появилося повідомлення про те, що в Москві створилася філія УГС. Для нав'язання зв'язків подавалося п'ять прізвищ і телефонів.
Коли в 1989 му році в Москві проходила ланцюгова голодівка Української Греко-Католицької Церкви, я вирішила зателефонувати в Москву, щоби отримати безпосередний репортаж про цю голодівку. Чомусь з поданих прізвищ в газеті я вибрала АНАТОЛІЯ ДОЦЕНКА.
Моя перша розмова з ним відбулася в четвер 3. 8. 1989 р. З перших сказаних ним речень, зрозуміла, що особа з якою говорю дуже добре обізнана з політичною ситуацією в Україні. Його перший телефонічний репортаж захопив нашу громаду. В наступну неділю 6. 8. 1989 я знову зателефонувала Анатолієві, попросивши його стати постійним кореспондентом української програми Радіо СБС в Австралії. Анатолій погодився. В ту неділю в нього перебував др. Степан Хмара, який приїхав на голодівку. Провела я тоді з паном Хмарою інтерв'ю.
До Анатолія Доценка я телефонувала з радіостудій СБС три рази, а то й більше на тиждень. Ми не порушували питання якоїсь зарплати. Чесно кажучи, я не знала б де взяти грошей, щоби заплатити Анатолієві за роботу. Та українська спільнота Австралії відповідно оцінила його працю!
Коли Амбасада СССР в Канбері та її Консулят в Сіднеї відмовили мені в 1990-му році в'їздну візу в Україну, відкидаючи запрошення народного депутата Володимира Яворівського, за посередництвом Анатолія, я отримала запрошення відвідати Україну від РУХ-у.
Анатолій обіцяв, що займеться організуванням моєї першої поїздки по Україні. Він дотримав слова.
Якби не Анатолій, я НІКОЛИ би не була в Москві, а була там 4 рази, де зустріла прекрасну українську молодь, не була би в Україні в тих місцях й установах де була, не знала би отих прекрасних своїх друзів журналістів, між ними також вже покійного Сергія Набоку. (Анатолій дуже переживав його смерть) І за це я Йому вдячною була і буду так довго поки житиму!
Анатолій Доценко працював кореспондентом для української програми Радіо СБС від серпня 1989 р до лютого 1993 го року, коли я втратила там свою працю.
Сьогодні перед мною немов фільмом пробігають картини: московське летовище, зустріч з Анатолієм й його друзями, які прийшли з українськими прапорами, поїздка до пам’ятника Шевченку, зустрічі з молодю в Москві, ПЕРША поїздка в травні 1990 року в Україну! Які емоції! Що я переживала ! Я приїхала до Києва, де мене й Толю Доценка на Київській залізничній станції зустрів Сергій Набока. Це ж вони з Толею відкрили мені київський журналістичний світ та не тільки! Обоє були жартунами...
Разом ми ходили до Верховної Ради. Разом були на студентській голодовці, переживали і подавали вістки про приїзд Патріярха Мстислава, про суд над Степаном Хмарою… Хрещення Анатолія в Музейній Церкві Пирогів! Тисячі вісток, зустрічей по Україні з цікавими людьми. В жовтні 1990 року відкриття першого в Україні пам’ятника Степанові Бандері в Старому Угриневі, і ще і ще засідання Верховної Ради...і можна всі ці спогади продовжувати аж до 1991 до проголошення Самостійної України! Якби не Толя я би не знала стільки цікавих провідних діячів політики, культури, Церкви України!
Він з друзями українцями зустрічав на московському летовищі танцюристів групи “Веселка” з Сіднею. Проводжав в Київ не одного українця з Австралії. І так 4 рази він мене зустрічав і проводжав з Москви в Австралію!
Толя все своє коротке життя працював лише в ім’я України. Коли ми з ним, після відкриття пам’ятника Степану Бандері, були в Івано-Франківську на Святі УПА, Толю називали “соловейком - голосом правди”.
Як подається сьогодні 10.7. на Інтернетському Сайті МАЙДАН :…” він ніколи не боявся говорити на гострі теми та озвучувати правду.... В дні розпаду Радянського Союзу його можна було побачити на всіх політичних акціях як в Москві, так і в столиці України. Його московська квартира перетворилася на своєрідний центр українства в Росії. Свою діяльність він спрямовував на розвиток української культури, освіти та духовності як в Росії, так і в Україні. Його коштами закупили підручники для учнів Севастополя. “
Це були часи СССР. Багато з тих, хто тепер прокидаються великими героями, тоді ховалися від тої правди, боялися говорити. О, як це все тепер ПРОСТО ! Тоді треба було бути відважним, мужнім...
Я радо їхала в Москву, бо в гостинній квартирі його батьків, (яка перетворилася на своєрідний центр українства в Росії, тоді ще не було офіційних Організацій, як сьогодні) мене радо вітали, приймали...І на тій кухні, де ми провели сотки годин в дискусіях над подіями в Україні, побували і то часто дуже багато відомих діячів українського руху, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Левко Лукяненко і навіть сьогоднішня дружина Президента України - Катерина Чумаченко, брати Горині, Владика Василик і, і так далі.
Толя водив мене по Москві, на Арабті ми заходили до Української книгарні, була я з ним на З’їзді Української Молоді з країн тоді СССР!
А вже останні роки, коли я не могла через хворобу чоловіка їздити по світах, ми з Толею переписувалися по емайлу. Він мав свої проблеми...В кожного з нас часами щось в житті буває не так..Толя був страшенно огірчений, розчарований тим, що не дали йому сталого побуту в Україні. Він написав спогади, прислав їх мені. Вони скорочено появилися в Україні, в якомусь журналі. Зараз не пригадую в якому. Сподіваюся, що я їх тепер уривками опублікую в нас в Австралії.
Майже всі ті, зараз і депутати, і громадсько-політичні діячі – хто бував в нього в Москві в половині 80-х років про нього забули...Як це страшно подумати!
А Толя стільки зробив в ім’я України і голос його, інформації, які йому слали з всієї України лунали по Радіо “Свобода “, Німецькій Хвилі, Радіо SBS в Австралії... Я бачила Толю при праці в тій невечичкій кімнатці його в Москві! І бачили мої друзі – австралійці, яких він там приймав!
Мама Анатолія – моя кума Раїса, з якою я говорила сьогодні (а переривала нас аж 3 рази) заливалася сльозами, оповідала мені про останні місяці і дні Його життя. Розповідав мені Толі друг – Віктор Гуменюк, ще один ідеаліст–націоналіст!
Завтра, 11 липня над могилою мого похресника – друга, колєги, збируться друзі Анатолія – було Йому 43 роки! І знов сльози матері, дружини і ще зовсім малої дочки Марічки!
Замість квітів на свіжу могилу – хіба що з далекої Австралії можу сказати:
“ Дякую, Толю, за те що Ти робив для України, дякую за те, що відкрив мені журналістичний світ Києва, познайомив з прекрасними молодими Українцями, збагатив моє життя. Якби не Ти, може я й не була би так скоро в Україні. Я, не тільки хресна матір Твоя, але й подруга і колега, Тебе ніколи не забуду! Спи спокійно! Україна вже є Самостійною, а Ти для того зробив більше багатьох сьогоднішних депутатів!”
А мамі Раїсі, дружині і дочцій Марічці, всім друзям Толі в Москві й Україні,
моє глибоке співчуття з приводу важкої втрати! Дуже сумую разом з Вами!
Вічна Тобі, Толю, пам’ять!
Співчуття й передають всі ті мої друзі в Австралії, хто знав Анатолія!
МАРІЧКА ГАЛАБУРДА-ЧИГРИН
Австралія - Сідней 10.7.2007
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Wed Jul 11 04:29:27 2007
Шановна українська громадо!
Повідомляємо вам про те, що 7 липня на 44-му році обірвалося життя журналіста і патріота України москвича Анатолія Доценка. Його смерть є великою втратою для всієї нашої громади. Анатолій завжди був правдивим голосом, який через радіостанцію «Німецька хвиля» повідомляв про події у Росії, роблячи це з українських позицій. Він також був автором нашого сайту, надіславши нам кілька своїх репортажів, а також роблячи дописи у Гостьову книгу сайту. Покійний приймав активну участь у політичних подіях кінця 80-х і 90-х років, коли Україна виборювала свою незалежність. В його московській квартирі часто бували і українські політики, і журналісти, і церковні і громадські діячі. Він був переконаним демократом, безстрашним громадянином Росії сахаровського зразка. Він був яскравою особистістю, був наділений дивовижною енергією, працездатністю, мав чудовий гумор, був дуже живий у розмові. Таким ми запам’яаємо його, нашого друга і колегу.
По інформації, отриманій Редакцією, Анатолію Доценку неодноразово погрожували за його професійну діяльність. Маючи добре здоров’я, він приблизно півтора роки тому несподівано захворів і помер в результаті швидкого розвитку хвороби. Його смерть у розквіті творчих сил залишає нам важкі нерозв’язані питання і сумніви, на які отримати відповідь у найближчій перспективі очевидно не вдасться.
Прощання з покійним відбудеться 11 червня (середа) о 10 ранку в Москві в морзі за адресою: вул. Судакова 15. (Станція метро «Любліно». Поїздом метро із центу вихід із першого вагону). О 10.40 ранку відпівання у церкві Домодєдовського цвинтаря. (Проїзд до метро «Домодєдово», далі автобусом 510).
Закликаємо членів української громади провести в останній шлях українця, журналіста і патріота Анатолія Доценка і підтримати родину покійного в її горі.
Пухом тобі московська земля, дорогий Анатолію!
Редакція сайту «Кобза – українці Росії»
| | | | Валерій | Додано: Mon Jul 9 20:01:09 2007
Бруд, який ми бачимо на форумі, це мабуть "мєстниє", або є ще декілька дебільних організацій у рф, наприклад "наші", які не можуть бачити(за газпромівські гроші) ні Україну ні українські бібліотеки, ні українські сайти. А якщо інтимні потреби цих організацій невдовольняють їх у світському житті то інетівське життя для них є "отдушиной". На жаль крім бруду з Рф ми нічого не отримуємо. | | | Катерина
Місто: Україна | Додано: Tue Jul 3 23:13:41 2007
Нещодавно відкрився новий форум м.Хмельньцького, що має за мету об'єднання усіх, хто любить це місто, для приємного спілкування та проведення часу.. Ласкаво просимо http://houston.uaforums.net | | | | Валерій | Додано: Sun Jul 1 18:21:03 2007
РОЗСТРІЛ НАДІЙ
45 років тому, в червні 1962-го, у місті Новочеркаську Ростовської області війська розігнали демонстрацію представників найпрогресивнішого в СССР класу — робітників. Що ж сталося? 1 червня 1962-го оголосили підвищення цін на м’ясо-молочні продукти. У Новочеркаську, місті робітників і студентів, це не викликало ентузіазму. На Новочеркаському електровозобудівельному заводі молоді робітники вирішили поговорити з директором заводу Курочкіним. І ось на запитання та нарікання Курочкін відповів: “Ничего, на пирожках с ливером перебьетесь”. Ці слова стали детонатором, оскільки без зайвої дипломатії пояснили, що робітників ніхто й не збирався вважати найпрогресивнішим класом. Безвідмовні й покірні до того робітники почали діяти просто як у совєтському блокбастері — фільмах про Максима. Зібрався велелюдний мітинг, який уже не могло ігнорувати начальство. Приїхав перший секретар Ростовського обкому партії Басов, почав щось пояснювати. Всі зрозуміли: це — демагогія. І Басова просто вигнали. Мітингувальники почали вимагати передати свої думки уряду. В принципі це були дії в дусі казок про “доброго царя”: можливо, там, “нагорі”, в Москві, не знають, чим живе народ. Вирішили припинити роботу, а наступного дня з червоними прапорами (а з якими ж іще?), з портретами Леніна йти до міського комітету партії. Місцевому начальству треба було вирішувати, що робити з цими шукачами справедливості. Ну як же визнати, що найпрогресивніший клас застрайкував? Неможливо. Не міг цей передовий загін совєтського суспільства так діяти! Все це наслідок дій купки інтриганів. А з ними розмова повинна бути короткою. Коли колона пішла до центру Новочеркаська, командувач військами Північно-Кавказького військового округу генерал Плієв дав наказ стріляти і скерував на людей танки. Було вбито 22 людини, поранено 39. Це за офіційною статистикою. Герой Совєтського Союзу генерал-лейтенант Матвій Шапошников, перший заступник Плієва, відмовився виконувати наказ, дав своїм частинам наказ: “Не стріляти!” За це його виключили з КПСС і звільнили на пенсію. Семеро учасників виступу були розстріляні за вироком Верховного Суду РСФСР, 114 осіб засудили на процесі, що відбувся в серпні 1962-го. Ось, власне, і вся історія. Вся, та не зовсім. Річ у тім, що хрущовська влада, яка нещодавно критикувала й викривала Сталіна та його негуманні методи, раптом узяла на озброєння один із основних методів тирана — замовчування. За Брежнєва, ясна річ, також про Новочеркаськ-62 не згадували. Мовчання тривало 27 (!) років. Лише в 1989-му, за Горбачова, нарешті з’явилися перші публікації про ту трагедію. В 1996 році Борис Єльцин під час передвиборної кампанії відвідав Новочеркаськ. Відвідав із метою агітації. Та при цьому підписав Указ про реабілітацію жертв 1962 року і спорудження їм пам’ятника. Завершу словами очевидця: “Долго пытались смыть кровь с площади. Сначала пожарной машиной, потом еще какой-то — со щетками, и, наконец, пригнали каток — заасфальтировали ее толстым слоем”. Заасфальтували, але відомо, що навіть трава пробиває асфальт. Ну, а правда — то це вже точно.
Юрій ШАПОВАЛ,
доктор історичних наук, професор
адреса статті: http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=4548 | | | | V.K. | Додано: Thu Jun 28 05:01:44 2007
Пане Валерію!
Вже підчистили сміття на Форумі. Дякуємо за підказку.
Василь Коломацький
КОБЗА | | | | Валерій | Додано: Tue Jun 26 16:59:53 2007
Мене дуже дивує те, що є зараз на форумі. Якісь громадяни посилено використовують наш український сайт для своїх м'яко кажучи інтимних потреб. Невже ми будемо і далі бачити цей непотріб? | | | | V.K. | Додано: Mon Jun 25 01:46:50 2007
Дорогие друзья!
Я уже довольно давно и безуспешно пытаюсь нацелить авторов Гостевика на материалы по теме диаспоры в России. Так скажем из последних 5 последних материалов, выставленных за выходные, только материал про потомка Тараса Шевченко, живущем в России, попадает под этот критерий. Пожалуйста пишите к нам по теме сайта.
Большинство материалов по теме татар в России в тему сайта не вписываются. Мы не снимаем записи из уважения к демократии, но все же просьба не ставить материал не по теме. Сайт с самого начала своей работы имеет четко очерченные границы. Единственное где мы иногда выходим за границы информации про диаспору- это состояние с правами человека в России и свобода церквей. Тут указываем общие тенденнции. Ну и во время Революции были материалы и по событиям в Украине...
Прошу вас учесть мои пожелания редактора Гостевой книги.
С уважением,
Василий Коломацкий
КОБЗА | | | | Валерій | Додано: Sun Jun 24 18:28:48 2007
Пане Василю, ось ще одна стаття з сайту: http://www.nbb.com.ua
а це посилання на статтю: http://www.nbb.com.ua/index.php?id=14&tx_ttnews[tt_news]=727&tx_ttnews[backPid]=12&cHash=270092318b
Славний праправнук великого прапрадіда
В краєзнавчому музеї міста Єсентуки Ставропольського краю (Росія) є невеличка експозиція, присвячена творчому та фронтовому шляху одного з мешканців цього міста - Григорію Тимофійовичу Шевченку. Тисячі курортників проходять через музей щороку, але далеко не всі знають, що ця людина є... нащадком великого українського поета Тараса Шевченка.
Нещодавно я випадково потрапив у курортні місця Мінеральних Вод, і так само випадково дізнався про Григорія Шевченка, - колишнього в’язня ГУЛАГу, корінного українця. Григорій Тимофійович родом з села Кирилівка - того самого, яке тісно пов’язують і біографічно, і життєво з Тарасом Григоровичем Шевченком.
Як виявилося пізніше, це не випадковість: Григорій Тимофійович - правнук Кобзаря, продовжувач роду кревного поетового брата Микити Григоровича Шевченка. Навчався у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, там же успішно опановував кінематографічне мистецтво. І саме у вузі здібного студента помітив... сам Олександр Довженко, який забрав його до своєї операторської групи. А незабаром Григорія Тимофійовича раптово арештували. Потім були мордування, і суд "трійки" визначив йому подальшу долю - в ГУЛАГу. Вже після "відсидки" він назавжди поселився в Єсентуках.
Тут і народився його син В’ячеслав. Закінчив авіаучилище, але набута професія інженера з електронного обладнання його не приваблювала, і він працює то газетярем в далекому Казахстані, то на Камчатці, то на Таймирі. Саме там почав писати вірші і малювати...
Тільки 1986 році В’ячеслав повернувся додому й у Ставропольському книжковому видавництві видав свою першу книгу поезій під назвою "Міст". Згодом він навчався у Москві на вищих літературних курсах, де писав вірші та музику, поеми та духовну прозу. А незабаром його прийняли до Спілки письменників Росії та України. На Батьківщині прапрадіда В’ячеслава Шевченка цінують як перекладача творів Кобзаря та Василя Стуса. Видавав він на Кавказі і свою газету, але конфлікт з місцевим міліцейським начальством закінчився для нього величезним штрафом, який і поклав кінець виданню.
Біля одного з бюветів мінеральних вод у Єсентуках я й познайомився з В’ячеславом Григоровичем - художником, поетом і просто талановитою людиною. А відбулося це при досить цікавих обставинах. Серед виставлених на продаж картин, які пропонують відпочиваючим місцеві художники, найколоритнішими, найцікавішими були твори, підписані "В.Шевченко". Пригадалася експозиція у міському музеї, яка презентувала життя та творчість вже покійного Григорія Шевченка... "Так тож мій батько", - відповів В’ячеслав.
А потім, вже під час зустрічі з активістами українського товариства "Ятрань", що діє у П’ятигорську, я дізнався про те, що в сім’ї праправнука Тараса Григоровича і досі зберігається унікальна реліквія - розширене видання "Гайдамаків". Саме цю дорогу книгу, яка передається з покоління в покоління, В’ячеслав Григорович продемонстрував у П’ятигорському краєзнавчому музеї на виставці "Українці на Кавказі".
Тоді ж В’ячеслав Григорович, виступаючи перед своїми земляками, повідав, що раніше в сім’ї його батька зберігалась ще одна реліквія - томик "Кобзаря", виданий ще за життя автора, Тараса Шевченка. Той "Кобзар" пройшов дорогами Другої світової війни і десь загубився. "Батько за ним дуже сумував", - розповідав праправнук поета.
Але чи не найбільше В.Шевченко пишається своїм знайомством з нащадком видатного російського поета Михайла Лермонтова. Зустріч їхня відбулась у П’ятигорську під час Лермонтових днів, на які організатори свята запросили далеку родичку великого росіянина, яка зараз живе в Шотландії. Ось так зустрілись прапра...внуки двох геніальних пророків, які надзвичайно вплинули на долю двох великих народів - українського та російського.
Вивчати мову своїх предків В’ячеславу Шевченку довелось самотужки, поза освітніми закладами. Певною мірою у цьому йому допомагав батько. А прочитавши і "Кобзаря", і класику української літератури, він зробив остаточний вибір. То, мабуть, гени, - він став пропагандистом Шевченкового слова в Росії. "Я пішов шляхом батька, який також все життя, навіть на чужині, намагався нести людям Тарасове слово…" - говорить він.
А нещодавно у В’ячеслава Григоровича вийшла друком книжечка - переклад Кобзаревої поеми "Кавказ", яку видав Оренбурзький інститут імені Тараса Шевченка. Окрім цього, він продовжує перекладати поезії Василя Стуса. І переконує: якщо твори Т.Шевченка в народі називають "Євангелієм від Тараса", то й вірші В.Стуса - це справді "Страсті по Вітчизні".
І ця переконаність допомагає йому зараз реалізувати ідею - дати російському читачеві повного "Кобзаря" саме в своїй інтерпретації. Словом, - Тарас Шевченко від В’ячеслава Шевченка, творчість прапрадіда у перекладі праправнука.
Василь Соколенко, Київ-Єсентуки-Київ
На знімку: нащадок Кобзаря, правнук по лінії брата Микити - Григорій Тимофійович Шевченко
| | | | Книга пам'яті | Додано: Sun Jun 24 13:00:43 2007
Правда про Другу світову
Коли у 1989 році українські історики почали працювати над «Книгою Пам'яті України», то планували видати 70 томів про 1,3 мільйона загиблих українців. Саме така цифра фігурувала в офіційних радянських виданнях. Завершити серію збиралися до 1995 року. Однак нескуті партійною ідеологією пошуки виявили разючу правду — загиблих виявилося близько 10 мільйонів, і томів вийшло загалом понад 400. Лише з іменами полеглих воїнів видано 254 ваговиті книги.
Російські історики дізналися про результати українських досліджень і обурилися: ви, мовляв, двічі-тричі кожного полеглого порахували. Щоб спростувати такі заяви, у селах і містечках міліція спільно з активістами-пошуковцями ходила по дворах і перевіряла списки. Загалом, по всіх областях працювали понад 500 тисяч пошуковців. Вчені, краєзнавці, журналісти, працівники архівів, військкоматів вивчали документи, зустрічалися з очевидцями, уточнювали дати й місця боїв, дані про полеглих. Тексти до книг писали відомі історики — Олександр Лисенко, Станіслав Кульчицький, Олександр Реєнт.
«Тривалий час реальна кількість жертв війни приховувалася. Тепер Москва хвилюється, адже перекреслюється російська наука про ІІ Світову, стратегія російського генштабу, — пояснює генеральний секретар Інституту європейської безпеки та конверсії, офіцер запасу Іван Галенко. — Виявляється, що уроки Радянської Армії, взяті з Другої світової війни, базуються на неправдивих даних». Тепер дані зібрані, і Україна може приступати до написання правдивої історії Другої світової війни. Щоб нарешті зафіксувати воєнний досвід у власній національній пам'яті. «Моральна традиція цивілізованих народів вимагає, щоб після будь-якої війни було названо число жертв з їхньою поіменною публікацією», — говориться у передмові до «Книги».
Кількість утрат, учетверо більша ніж «офіційно затверджена» в СРСР, змушує по-іншому глянути і на «спрямовуючу» роль Компартії і радянського керівництва. На жаль, розстріляні в пік репресій українські офіцери не увійшли до «Книги Пам'яті», хоча імена їхні відомі. У перший рiк вiйни не було налагоджено системного обліку загиблих. Тривалий час при бійцях не було ні армійських жетонів, ні посвідок з іменами. Особлива категорія — пропалі безвісти, яких нараховується майже п'ять мільйонів. Це загиблі в оточенні, в полоні, у нацистських катівнях. У наказі № 270 від 16 серпня 1941 року військовополонені оголошені зрадниками. Завдяки «Книзі Пам'яті», хоча й з великим запізненням, цим людям і їхнім родинам повернено чесне ім'я. | | | | Віктор Небоженко | Додано: Sun Jun 24 11:52:34 2007
НАЙБЛИЖЧЕ ЗАРУБІЖЖЯ – ОДИН З НАЙБІЛЬШ ПРОВАЛЬНИХ ПРОЕКТІВ ПРЕЗИДЕНТА ПУТІНА
Несподіване скандальне піднесення ГУАМ, це, швидше за все, результат неефективної політики Росії в СНД. Я вже не раз казав: Росія повинна була вирішити – або вона реконструює СНД під себе, або займається проектом ЄЕП, або займається системою військової безпеки в рамках Ташкентського договору. В результаті нічого не було зроблено. Кремль цікавили великі бики, великі країни і великі ефекти. А найближче зарубіжжя – це один з найбільш провальних національних проектів Президента Путіна. Путіну легше працювати з колишньою НДР, Данією, Італією, чим з сусідніми державами. Але і країни ГУАМ мало що пов`язує одну з одною.
Важлива і неартикульована тема – зона вільної торгівлі між Грузією і США. Ті країни, яким пощастило підженитися зі США, і будуть ядром союзу. Так, ми – Україна – найбільші, ми найсумніші і найромантичніші. І наш Президент найцікавіший серед їхніх президентів, але при цьому треба розуміти, що у Азербайджану і Грузії є перспективи швидко просуватися, а у нас - грати роль підтанцьовки. Не треба робити Україну якимось епіцентром. Піднесення ГУАМ однаково несподіване і для нашого, і для російського емзеесів.
Поза сумнівом, ГУАМ – це клуб нових лідерів. Саме нових лідерів, тому що СНД – це був клуб старих президентів. Росії нема на кого ображатися: їм треба або урочисто поховати СНД або своїми руками, або руками України (думаю, Україна легко виконає ритуальні функції), або спробувати знайти своє місце у відносинах з ГУАМ.
Розмови про євроазіатський енергетичний коридор – поки просто розмови. Але це якийсь привід торкнутися проблеми РосУкрЕнерго. Це – величезна імперія в центрі Євразії, повністю непроникна, з массонсько-мафіозно-алькаїдним відтінком. Досі не вийшло жодного літературного твору про РосУкрЕнерго. Це свідчить про те, що Росія пішла на дуже непристойний хід, вона створила якусь дуже герметичну зону. | | | | Янукович-московська | Додано: Sun Jun 24 11:21:00 2007
Олена Мігачова, Одеса
Януковичу перед зустріччю з Путіним потрібно тренуватися
Я взагалі поважаю Віктора Федоровича Януковича. Він такий показний чоловік, великий, переконливий. До того ж він, як решта “абстракцистів”, чи як їх там Хрущов називав, не побоявся проігнорувати концерт Елтона Джона, відомого пропагандиста блакитної ідеї. Демонстративно пропустив його. Але після візиту до Росії і зустрічей з Путіним Янукович впав у моїх очах. Невже все, що кажуть помаранчеві про мого прем`єра, це правда? Невже у нього дійсно такий панічний, ірраціональний страх перед Путіним? Під час поїздки до Москви він сидів перед ним як дрібний правопорушник перед ментом, або як кролик перед удавом.
Я розумію Віктора Федоровича, приблизно так само я почуваюся під час розмов зі своєю свекрухою. Під час бесід із цією харизматичною жінкою, навіть маючи купу козирів у рукаві, я насилу стримую натиск її емоцій, а потім відчуваю себе абсолютно розчавленою. Але я тренуюся. Я склала тези її звинувачень, і перед кожною розмовою прошу найбільш артистичних колег начитувати їх мені, і подумки готую відповіді. І я суто з почуття любові до своєї держави готова написати кілька таких тез для прем`єра. А його аналітична служба хай придумає відповіді. Щоб прем`єр не нишпорив з мукою на обличчі по кишенях, відшукуючи гідну репліку.
Ну, наприклад, ось така розмова (репліки Путіна – наведені майже дослівно, відповіді Януковича – вигадані):
– А знаєте, Вікторе Федоровичу, ваша країна котиться до тиранії.
– Напевно, ви маєте рацію. Хто-хто, а ви, Володимире Володимировичу, непогано обізнані, що це таке.
– А де у вас опозиція. Адже у вас всі - влада? Всі – влада.
– Так, у нашій країні опозиція має деяку владу, силу. Наші друзі з європарламенту і старих демократій, кажуть, що це непогано. А як ваші справи з опозицією? Що, СПС, Нємцов знову не пройдуть? А шкода, він один з небагатьох, хто дозрів до розуміння, що вам пора будувати нову морську базу на Чорному морі.
Це, як приклад, а там можна імпровізувати, благо тем для імпровізації – море.
А завершити можна такою реплікою:
– Леонід Данилович Кучма велів кланятися. Сказав, щоб приїжджали після президентських виборів у Росії, у вас тоді буде більше вільного часу. Скільки вже тут лишилося...
Олена Мігачова, Одеса
постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-200694.html
версія для друку
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
--------------------------------------------------------------------------------
Психіатр : Дякую
за дтепну статтю. Дуже точно відтворено стан душі Януковича у присутності Путіна. Я, коли дивився іх зустріч, мав дуже подібні асіціаціі.
user : Під час поїздки до Москви він сидів перед ним як дрібний правопорушник перед ментом, або як кролик перед удавом.
І перед Соланою теж...
qwert : avtorci
5 baliv
,jho : Все время боиться что если че не так то Ахметка рожу набёт, опять.
Бывшая судья КС Станик освободила квартиру где она принемала своих любовников и получала взятки! http://www.ukrainianrealty.com/pechersk.html
CounterSpy : "він сидів перед ним як дрібний правопорушник перед ментом"
а чому - ЯК?..так і є...у Хазяїна на на нього є повне досьє.."чуть что,-замочят в сортірє"...
faber : +100
От якби Олексій той що з Харкова навчився так писати але...... Автору найкращі респекти.
gun : молодец
респект автору, но такое раболепие перед росиянами искоренимо только при смене поколений
Надія : Раболєпіє
Пошкодуйте нашого премєра, хлопці. Ну шо ж ви від нього хочете. В хлопа кунули круглий тупий предмет яйце в Івано-Франківську і він наробив з переляку в штани. Хлоп немає грамоти, не вміє писати, читати, а в нього вимагають дотримуватися протоколу. Та як побачив хлопець з України Путіна так і сів де попало, в крісло Путіна. Ще не вистарчало щоб там впав. Добре що то крісло було поруч. То би був встид якби він нам там ше й звалився. Це є страшна біда ото раболєпіє перед москалями. Наш президентик не кращий. Он як списки персон-нонграта поскасовував швидко наш Ющенко. Уявіть собі як нас всіх в черговий раз поставлять раком перед зимою або перед тим часом, коли буде потрібно виводи ЧФ з Севастополя? В мене таке враження, що ми ніколи не позбудемося того кацапського зашморгу, яке нам затягнули Кравчук і Кучма на шию. А ви дивуєтеся з того, що Янукович так раболєпствує. А з чим полізе на Сонце, з кацюбою чи з голим задом?
euphori : Жалюгідність..
...і тупість. А хіба це не було очевидно заздалегідь?Стрижня,розуму і сили немає у нашого Яника. А Путін сильний і правильно-нахабний. От Юлька б йому давала достойні відповіді, а не "кланялась" у ноги!
TapacUA : правдива стаття..
а боїться янек бо грошей не відробив пуцькіних як мав.. але це вже стара новина.. янек вже скінчений.. це все буде ясно відразу після виборів..
Ю : переляк Янека
Ну тут справа не тільки в тому, що це був російський цар. Янукович людина проста, вихована на зоні, звик весь час голосно пердіти, тому і хвилювався, що не зможе стриматися.
Kulish : Опа!
І при всьму цьому за них стабільно 35 % населення! Ця країна повинна пройти свою пустелю!
bubsen : ремарка
путину проотвечался,однозначно ,и за этого янека вся страна в жопе....янек думав народ дурний в 2 раз примэрства денюшку подсобирает росийский бизнес пристроити и все пучком.... а в украине и своих пристроителей хватает и бизнес перешол с акционерного в клановые тут надо проблеми решать ( плохи янека дела ,и наши тоже, росия требует бабки назад или заберет осенью с повышением ценою газа)
Богун : Стаття та путінське рабство
Стаття дотепна і потрібна. Радує те, що все більше людей чітко бачить те раболєпіє, яке постійно демонструє Янукович і його прєспєшнікі перед Пуцьканом. А з другого боку, як би вела перед ним себе інша людина, яка повністю ним спонсорована та ісповідує його ж ідеологію? Страшить і воротить від того, що в Україні дійсно цю мерзенну політику і це неймовірне раболєпство ще підтримують близько 35% населення. Це жах!
bubsen : Богуну
35% тріпають це- політихнологи. зараз такі обставини ,що жодний інститутсоцопитування не наважиться підписатись під запропонованими % за ту чи іншу партію і змовчують той факт, що люди на виборах жодної партій не підтримають, а нових людей до виборів не запросять . вибори можуть пройти , але проблему вони не рішать,криза поглибшиться далі...
| | | | Рафис Кашапов | Додано: Sun Jun 24 06:52:59 2007
В Лондоне кремлевские шпионы преследуют Трегубову.
После убийства Анны Политковской российская журналистка Елена Трегубова, прославившаяся книгой "Байки кремлевского диггера", живет в одиночестве в Лондоне и не доверяет никому, кроме Бориса Березовского...
Трегубова боится слежки, отравления — минеральную воду пьет только из нераспечатанной бутылки с соломинкой — и тщательно выбирает места для встреч и передвижений, сообщает "Кавказ-Центр" цитируя публикацию в германском издании Spiegel, которому Трегубова согласилась дать интервью.
Все электронные письма, в которых журналисты договаривались о встрече, Трегубова посылала в зашифрованном виде; документ можно было открыть только с помощью пароля, который знали только отправитель и получатель.
Гостиница для встречи с журналистами была намерено, выбрана так, чтобы ее можно было спутать с тысячей других. Однако затем Трегубова просит предосторожности ради провести интервью, гуляя в парке. Несколько дней назад, рассказала она, по дороге домой, в свою лондонскую квартиру, она заметила, что за ней следит какая-то женщина. Когда она убыстряла шаг, женщина тоже начинала двигаться быстрее, а когда замедляла, то та тоже снижала темп. В какой-то момент она свернула в переулок, внезапно обернулась и попыталась сфотографировать женщину на камеру своего мобильного телефона. Этому ее научил Борис Березовский.
На вопросы о том, обоснован ли такой страх, Трегубова отвечает, что это чувство пришло вместе с режимом Путина, и вновь сослалась на убийство Политковской — "Как вы можете меня об этом спрашивать, вы, с вашей спокойной жизнью? С тем же основанием вы можете утверждать, что Анна Политковская сама застрелилась, чтобы осложнить жизнь Путину. Да знаете ли вы, что это за ощущение, когда ты чувствуешь себя полностью незащищенной?". Трегубова не выносит скепсиса западных журналистов, которые не хотят видеть, что Путин снова превращает Россию в тоталитарное государство, которых можно ввести в заблуждение каплей "демократических декораций". Еще худшего мнения она о политиках международного масштаба. Их она призывает исключить Россию из "большой восьмерки", чтобы принудить Путина к большей демократии и свободе слова.
После убийства Анны Политковской "беглый" российский олигарх Березовский предложил обеспечить ей личную охрану. Вскоре перед Трегубовой предстал человек по имени Андрей Луговой и сказал, что он позаботится о ее безопасности и пошлет к ней двух своих сотрудников. Сейчас Лугового обвиняют в убийстве другого близкого Березовскому человека — экс-офицера ФСБ Александра Литвиненко.
Германское издание Spiegel задается вопросом, почему Трегубова доверяет именно Березовскому — человеку, которого она нещадно критиковала ранее в своих статьях в бытность членом так называемого кремлёвского пула и журналистом "КоммерсантЪ". Трегубова, во всяком случае, как она призналась немецким журналистам, не допускает мысли, что их знакомство может оказаться для нее рискованным.
Источник: http://www.solovey.org/topnews/4275.html
| | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Thu Jun 21 06:16:52 2007
Приклад репресій на основі релігії. Виявляється крім "неправильних" українців у Росії є й "неправильні" мусульмани.
Передрук Радіо Свобода.
Василь Коломацький
КОБЗА
-----------------------------
Лев Пономарев: силовики похищают в Дагестане «неправильных» мусульман
Искать пропавших людей силовики предлагают за деньги, говорят родственники похищенных Никита Татарский
20.06.07
Российские правозащитники заявляют о многочисленных фактах похищений людей в Дагестане. По данным движения «За права человека», только за последние два месяца в республике пропали без вести около 20 человек. Родственники похищенных подозревают, что их близкие были незаконно задержаны силовиками.
Несколько дней назад родственники пропавших людей приезжали в Москву. Тогда вместе с правозащитниками они пытались привлечь внимании прессы и получить какие-либо комментарии от руководства правоохранительных органов. По словам лидера общественного движения «За права человека» Льва Пономарева, ни того, ни другого осуществить им не удалось. В интервью Радио Свобода он заявил, что эти похищения скорее всего объясняются «борьбой с терроризмом», которую ведут силовые структуры в Дагестане.
По словам Льва Пономарева, особенность похищений, происходящих в Дагестане в последние два месяца, в том, что исчезают молодые люди, которых можно назвать «неправильными» мусульманами. Они ходят в одну из старейших мечетей Махачкалы, где собираются верующие, не признающие имамов, которых поддерживает духовное управление мусульман. «Некоторым из них давно говорили: зря вы ходите в эту мечеть, называли их ваххабитами и фактически угрожали еще до того, как они исчезли, - говорит Лев Пономарев. - У родственников нет никаких сомнений, что эти люди похищены именно милицией либо представителями федеральных силовых структур».
Лидер движения «За права человека» считает, что оставлять эту ситуацию без внимания нельзя: «Надо найти этих людей, надо помочь матерям, которые сейчас мечутся по Махачкале, приезжали в Москву и ищут своих детей. Так не может и не должно быть у нас в стране». По словам Пономарева, родственники пропавших требуют, что правоохранительные органы действовали в рамках закона: «Они говорят: хорошо, допустим, есть подозрение, что наши дети связаны с террористами, с вооруженным подпольем. Но вы не похищайте их, вы арестуйте их. Мы должны знать, где они находятся, и мы должны найти адвоката, который будет посещать их, и мы будем знать, что их не пытают, что закон будет на их стороне».
Однако когда представители силовиков выходят на контакт, ссылается Лев Пономарев на слова родственников пропавших, разговор сразу переходит на деловые рельсы: ««Мы попробуем найти ваших детей, говорят силовики родственникам, но это будет стоить определенных денег». По информации г-на Пономарева, недавно домой вернулись двое из похищенных – «молодой человек, избитый, его пытали, он находится в больнице; и девушка она была в Чечне». Лев Пономарев сообщил, что родственники вернувшихся наотрез отказываются общаться с родственниками тех, кто до сих пор числятся пропавшими. «Может быть, они вернулись в результате выкупа, - предположил Пономарев. - Несмотря на то, что было похищено 20 человек, заявления написали всего четверо, родственники всех остальных похищенных отказываются писать заявления – боятся».
Родственница одного из пропавших без вести Гюльнара Рустамова не сомневается в том, что за исчезновением людей стоят силовые структуры: «У меня похитили зятя, мужа моей сестры. Он пропал 14-го числа, пошел в гости. И 15-го числа только сообщение было от него, что у него зарядка села, и никаких известий после этого не было. Мы думаем, что похитили его правоохранительные органы. У него дядя работает в шестом отделе УБиУТ, и он подошел к матери моего зятя и сказал: твой сын находился у нас, его у меня на глазах были, и я ничем не мог помочь, ничего не смог сделать. Его судьба неизвестна». По словам Гюльнары, девушка, вернувшаяся из Чечни («Асват, 1982 года рождении, она в таком тяжелом состоянии сейчас в больнице находится, и она говорит, что ее держали в Гудермесе»), рассказывает, что у нее на глазах застрелили парня из числа похищенных 20 человек: «Кто именно это был, я не знаю, на голове у него был мешок».
В конце мая в Махачкале прошел митинг жителей поселка Ленинкент, требовавших возвращения своих похищенных односельчан. О реакции официальных лиц пока ничего не известно.
http://www.svobodanews.ru/Article/2007/06/20/20070620150125700.html | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Mon Jun 18 05:18:55 2007
Ще один матеріал про вбивства українських активістів у Росії, зроблений на основі статті КЛГП "Ні - убивствам і розправам!". Виглядає, що це був самий резонансний матеріал КЛГП за останні роки.
Василь Коломацький
КОБЗА
------------- ----------------
Ксенофобія в Росії - звичне явище?
Останнім часом у Росії вельми негативна практика ставлення до емігрантів та іноземців набуває загрозливих масштабів. Здавалося б, з крахом тоталітарної комуністичної імперії СССР нова Росія піде шляхом демократизації і цивілізованих форм співіснування громадян різних національностей, а гості почуватимуться там комфортно й затишно. На жаль, реальне життя показує нам, що це далеко не так. Все більше тверезо мислячих людей сприймають Росію, як велику поліцейську державу, де права навіть власних громадян — ніщо. Що ж тоді говорити про ставлення до іноземців? І це при тому, що влада Росії постійно апелює до своїх сусідів — колишніх прибалтійських республік, до Грузії, України, мовляв, там існують утиски російськомовного населення і в такий спосіб захищає свої інтереси.
Я не буду тут наводити відомих усім із джерел ЗМІ численних фактів убивств іноземців та знущань над іноземцями чи своїми ж громадянами у різних регіонах великої Росії, а зупинюся на тих, що безпосередньо зачіпають наші інтереси — інтереси України.
Докотилися тривожні сигнали ксенофобії й до України. Якщо ганебний ногінський конфлікт десятирічної давності можна розцінювати, як поодинокий факт нешанобливого й жорстокого ставлення до парафіян українських церков у Росії, коли ОМОНівці атакували Богоявленський собор Московсько-Богородської єпархії УПЦ КП та побили багато парафіян і церковнослужителів, то недавні події ніяк не підпадають у цю категорію. Мова йтиме про вбивства громадян Росії — бізнесмена і заступника голови Товариства культури “Мрія” (м.Іваново, Росія) Володимира Побурінного, якого по-звірячому було вбито на порозі власного будинку ще 19 листопада 2002 року. Й до сьогодні невідомо, “чи було проведено слідство і чи були знайдені вбивці”, як пишуть Василь Коломацький та Стефан Паняк — відомі громадські діячі української діаспори в Росії у своєму зверненні до громадян України та нашої влади, яка має опікуватися долею наших співвітчизників за кордоном (“Літературна Україна” від 15.02.2007 р.).
Інше резонансне вбивство трапилося в квітні 2004 року у місті Владивосток, де жертвою став 68-річний лікар Анатолій Криль — керівник українського хору “Горлиця”. Ні звернення до Президента Росії Володимира Путіна в листопаді 2004 р., ні звертання до російських правоохоронних органів так ні до чого й не привели. Про розслідування справи досі нічого невідомо Світовому Конгресові Українців.
24 грудня 2006 року в Тулі було по-звірячому вбито на очах багатьох людей Володимира Сенишина — співголови Тульської організації українців “Батьківська стріха”. Перед цим, улітку того ж року жорстоко покалічено його дружину Наталю Ковальову (Медведюк) — заступника голови громадської організації “Батьківська стріха” та Тульського відділення ОУР, а також заступника генерального директора ТОВ “Gobza”.
“В усіх наведених випадках убивств і замахів на життя російських українців КЛГП (Комісія Людських та Громадських Прав) вбачає спільні риси. Злочинці не цікавилися особистими речами жертви. Їхньою метою було вбивство. Жодної справи органи міліції не розкрили, а в деяких випадках навіть не проводили слідство або швидко закривали не розслідувану справу. Всі особи, що стали об’єктами нападу, були активістами українських громадських та релігійних організацій і займалися церковними справами, бізнесом, співпрацювали з українськими ЗМІ або підтримували демократичні перетворення в Україні. Зважаючи на те, що основною для пересічного активіста у Росії є концертно-хорова діяльність, напрошується думка, що співати і танцювати у Росії ще можна, а от молитися українською чи писати в українські газети — вже ні”, — констатують В.Коломацький і С.Паняк...
У Росії діють цілком легально потужні антиукраїнські пропагандистські центри, одним з яких є так званий Інститут країн СНД. Російські ЗМІ друкують публікації, в яких у зневажливій формі подається сам факт державності українського народу. Іноді вони стосуються і української діаспори, тим самим залякуючи своїх громадян. Брутальні висловлювання на адресу України й українського народу лунають з вуст московського журналіста Міхаїла Леонтьєва, розміщені на офіційному сайті “Комсомольская правда”.
В Росії намагаються розгорнути та підтримати правозахисну кампанію “Ні — убивствам і розправам!”, спрямовану на захист активістів українських громадських і релігійних організацій Росії. Тож підтримаймо й ми своїх братів-українців — українці в Україні...
Viktor SIVERJANYN, вільний журналіст "ХайВей"
http://www.hw.net.ua/art.php?id=31503
Подивитись рейтинг цього материалу Кількість переглядів: 223 | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sun Jun 17 19:58:30 2007
Шановний пане Валерію!
Дякую за лінк. Там і неточність із титулом вже поправлена.
Ми зробимо передрук цьго матеріалу.
Якщо Ви маєте вихід на структури Спілки письменників, прошу допоможіть із публікацією про наш сайт. Скажімо, інтерв"ю із Головним редактором КОБЗИ Андрієм Васильовичем Бондаренко, чи просто інформаційної статті. Мені здається ми вже гідні того щоб про нас написали в Україні. До того ж, минулого тижня КОБЗІ виповнилося 6 років. Так що у червні можна згадати і про цю подію. Унікальний все-таки проект. 6 років без жодної фінансової підтримки із України чи від керівництва ОУР. Більше таких прикладів немає (я маю на увазі - не підтримують нікого, але вижили ми одні).
З повагою,
Василь Коломацький
КОБЗА, редактор | | | V.K.
Місто: Canada | Додано: Sat Jun 16 06:20:15 2007
Матеріал "Радіо Свобода" про Декларацію суверенітету Росії від 1990 року. Руслан Хазбулатов стверджує, що депутати бажали збільшити добробут громадян РФ за рахунок більших прав уряду РФ над майном республіки. А в результаті отримали парад суверенитетів.
Так що сам Хазбулатов не знає чи це свято, чи ні. Скоріше - так, можна зрозуміти із матеріалу.
Моя думка, що Декларація символізує відхід Росії від комуністичної ідеї. Це - кінець жовтня. Так би мовити, постріл "Аврори" загнали назад у гармату. Так що свято є.
Василь Коломацький
КОБЗА
http://www.svobodanews.ru/Transcript/2007/06/12/20070612222541757.html | | | | Валерій | Додано: Fri Jun 15 18:22:04 2007
Добрий день пане Василю!
Даю Вам посилання на заяву Спілки письменників України. http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=4485 | | | | Володимир ПРОЦЕНКО | Додано: Fri Jun 15 18:18:04 2007
ВОРОГАМ УКРАЇНИ — ОРДЕН КНЯГИНІ ОЛЬГИ
Напередодні Дня незалежності України 22 серпня 2005 року в Севастополі, поблизу Омеги, було відкрито пам’ятний знак на місці будівництва української школи-колегіуму. У своїх виступах представники влади Гагарінського району охарактеризували проект, представили майбутнього директора навчального закладу і запевнили, що будівництво буде закінчене за 3 роки. Водночас міські засоби масової інформації наголошували, що нарешті в севастопольців з’явиться можливість навчати 800 дітей державною мовою у престижному закладі, місцеві українці зможуть повернути своїм дітям те, що колись у них відібрав комуністичний режим. Ця подія у багатьох збудила віру в турботу держави за права людини, але ненадовго. У січні 2007 року в приміщення міського об’єднання “Просвіта” Геннадій Сінгалевич приніс рештки пам’ятного знака, які знайшов поблизу місця, призначеного для будівництва школи-колегіуму. Звернення просвітян до Гагарінської адміністрації міста Севастополя залишилося без відповіді. Мовчить і міська адміністрація. Вандало-фашизм розгулює в Україні. Руйнуються, обливаються фарбою пам’ятники героям, а високоінтелігентні українці терплять увічнені на постаментах імперськими расистами лики душогубів. Хто вони, сьогоднішні вандало-фашисти, які відверто заявляють, що пройдуть зі зброєю в руках від Севастополя до Львова? Їхні керівники-нелюди навіть не живуть в Україні, а навідуються поглумитися над святим. Один із керівників незареєстрованої організації “Прорив” Олександр Добичін, громадянин Російської Федерації, відомий своїми екстремістськими виступами. Він користується прихильністю місцевих шовіністів і навіть тих, що служать у місцевих правоохоронних органах. За вимогою севастопольських просвітян із 2005 року діяльність псевдоорганізації “Прорив” у Севастополі заборонена, але час від часу фашистські нахили її членів проявляються. “Прорив” — один із проявів використання російською владою псевдомережевих систем, функція яких — створювати ілюзію тих чи інших суспільних настроїв і сіяти у душах росіян ненависть до українців. Знищений у Львові пам’ятник О. С. Пушкіну — передвиборний проект розколу країни. Винуватців потрібно шукати в Росії. Призупинено будівництво української школи-колегіуму не випадково. Українська культура заважає шовіністам здійснити свої задуми. Незважаючи на те, що Постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня 2005 року № 1017 передбачає включення до державного бюджету фінансування колегіуму в 2007—2010 роках, при його формуванні на 2007 рік уряд Януковича навмисне “забув” обіцянки влади і не передбачив жодної гривні на будівництво, а місцеві органи влади не нагадали про це. Згідно з Постановою, на будівництво колегіуму передбачалося витратити 42 млн. 650 тисяч гривень. 2007 року передбачалось освоїти 10 млн. 500 тисяч гривень. Такі ж суми передбачені в 2008—2009 роках, а в 2010 році 11 млн. 150 тисяч гривень. Але на півострові, де господарює російський капітал та інтернаціональний криміналітет, голосу українського народу не чутно. Їм не потрібна українська інтелігенція в Криму. Глава Севастопольської держадміністрації Сергій Куніцин досі не зустрівся з українським політичним блоком Севастополя, щоб не завдавати собі клопоту. Його перший заступник професор Казарін зібрав 12 березня ц. р. напередодні горезвісної 5 сесії міської ради керівників українських громадських організацій, щоб завадити можливому блокуванню українською громадою приміщення ради, в зв’язку з винесенням на розгляд сесії Програми розвитку російської мови, російської культури на 2007—2011 роки. На зустрічі Казарін обіцяв усе і навіть деякі українські літературні проекти під Програму. Підняте питання про колегіум та розширення шкіл з українською мовою навчання обіцяв вивчити і винести в кінці квітня — на початку травня на розширену нараду представників міського управління науки і освіти та громадських організацій. Минув травень. Очікувана нарада не відбулася. Зате відбулася тепла зустріч адміністрації Севастополя з мером Москви Лужковим. Були розроблені нові стратегічні плани розширення діяльності потужного Фонду “Москва-Крим”, зорієнтованого на севастопольську російську інтелігенцію та студентство, що не має конкуренції і не потребує надмірних зусиль, аби завоювати севастопольську гуманітарну спільноту. Саме Лужкова вважають одним із головних спонсорів Куніцина, недарма Лужков підписав низку документів про політичне і економічне співробітництво, якими передбачені мільйонні інвестиції та будівництво представництва Криму в Москві. Тому і Куніцин, і інші проросійські урядовці не зацікавлені в розробці української державницької стратегії в Криму. Вони роблять ставку на потужний блок відставних офіцерів іноземного флоту та членів їхніх сімей, із яких і формують місцеві кадри. Дійшло до того, що кожний офіцер Північного флоту РФ після виходу у відставку може обрати місцем проживання Севастополь. Ми потім з подивом запитуємо себе: чому у севастопольців таке негативне ставлення до України, до української інтелігенції, до вивчення державної мови, до будівництва українського колегіуму? Основним негативом місцевої влади є корупція. Вона сприяє розміщенню російського капіталу на ринку кримської землі і нерухомості. Понад половину середнього бізнесу в курортній зоні належить росіянам. Основна мета Москви — захист власних військових і оборонних позицій на Чорному морі, конкуренція з НАТО, нав’язування антинатівських настроїв і боротьба з усіма прихильниками євроатлантичної інтеграції. Фінансова підтримка “сепаратизму”, проросійських сил веде до головної мети — від’єднання Криму від України. Тому проросійські владоможці Криму дотримуються політики сусідньої держави, яка загалом зводиться до гальмування інтеграції кримського співтовариства в українське. Як же протидіяти цьому “імперському монстру”, що на 50 відсотків уже укорінився в загальнокримське життя? Україні потрібно на державному рівні чітко означити загальнонаціональні пріоритети в Криму в політичній, економічній і культурній сферах, запровадити їх і контролювати, незважаючи на протидію. Державна політика запровадження української мови якраз і братиме свій початок із відкриття української школи-колегіуму, а протидія цьому — бойкотування національного відродження держави. Послідовну проросійську політику в Севастополі, на думку української громади, здійснює депутатський корпус міської ради, що складається з представників Партії реґіонів, Комуністичної партії, Прогресивної соціалістичної партії. Нещодавно загальні збори міського об’єднання товариства “Просвіта” прийняли рішення звернутися до Президента України Віктора Ющенка з клопотанням позбавити нинішню голову постійної комісії міської ради з соціальних і гуманітарних питань Тетяну Сорокіну Ордена Княгині Ольги, яким була удостоєна при правлінні Кучми. Це вона ініціювала прийняття міською радою Програми розвитку реґіональної російської мови. Сорокіна всі письмові звернення з цього питання від української громади з висновками українських кафедр вищих навчальних закладів міста ігнорувала, а вибраних на зборах представників у робочу групу не включила. Її дії не тільки безвідповідальні, а й помилкові. Уже заголовок Програми “развития реґионального русского языка” наводить на роздуми, що російська мова в Севастополі має свою “реґіональність”, чи “оригінальність” і чимось справді відрізняється від мови сусідньої держави та має право на захист. Але ж я співпрацюю з багатьма міськими вченими-філологами, письменниками, журналістами і вчителями, що викладають російську мову й пишуть твори за давно відомими правилами граматики. Сорокіна нічого героїчного для України не зробила. Мабуть, Кучма давав ордени тим, хто нищив усе українське. Ще більший подив викликало безпідставне посилання міської Ради на Європейську хартію реґіональних мов або мов національних меншин, адже російській мові ніщо не загрожує і розвивається вона в Росії серед тих народів, що її чути не хочуть. А севастопольська міська рада складається з людей, вражених великодержавним російським шовінізмом, які жодного разу не прийняли рішення, що сприяли б зміцненню української державності в місті. Вона на противагу Києву вибирає Москву і занотовує: “…обеспечение взаимодействия между Севастополем и Российской Федерацией в образовательной и культурной сферах…”, а українцям забороняє використовувати рідну мову в Севастополі: “…использование государственными органами и органами самоуправления русского языка на официальных собраниях, в публичных выступлениях, сочетая с использованием украинского языка как государственного в соответствии с пожеланиями большинства представителей территориальной громады, участвующих в собраниях, встречах…” Не побажає більшість присутніх на зустрічі чути державну мову, то вивчи російську, а потім прийдеш на зустріч. А як же конституційна норма про використання державної мови? Дуже непокоїть і те, що міська адміністрація та міська прокуратура у винесеному рішенні, яке засягає на найсвятіше в державі — українську мову, — порушень не вбачає. Крім того, у Програмі занотовані й брехливі положення. Одне з них: “В основу региональной программы положена задача обеспечить всестороннее и равное развитие и функционирование русского языка и других языков во всех сферах общественной жизни”. Але коли розгорнете III розділ затверджених видатків на ці цілі, то не знайдете жодної копійки! Отож мета цієї Програми — якнайбільше нашкодити національній політиці держави і перед місцевим населенням показати, що сьогодні представники великого російського народу господарюють у нашому домі. Для таких рішень має бути певна процедура проходження і обов’язково має бути винесений попередній громадський вердикт від представників усіх національностей. Посадовці чи депутати, що своєю діяльністю шкодять державі, мають нести кримінальну чи адміністративну відповідальність і позбавлятися посади і депутатського статусу, тоді в органах влади не буде засилля зрадників.
| | |
|
Гостьова книга 
