На головну
Інформація, аналітика
Бібліотека української літератури
Дослідження
Документи
Закони, державні програми
Історія
Економічне партнерство
Культура
Культурний центр України в Москві
Лазаревський центр укр. культури
Новини
Освіта
Посольство України в РФ
Церква
Порушення прав українців
Голодомор
Права людини і громадянина
Трудові мігранти
Право на життя
Публіцистика
Полеміка
Російсько-українські відносини
Українська культура в РФ
Україна: погляд з діаспори
Українці в Росії
Регіональні видання
Батьківщина (Камчатка)
Вербиченька (Татарстан)
Вісник (Кубань)
Вісті (Єкатеринбург)
Голос України (Тюмень)
Горлиця (Владивосток)
Джерело (Томськ)
Калина (Петрозаводськ)
Київська Русь (Сахалін)
Кобзар (Оренбург)
Криниця (Уфа)
Рус (Самара)
Рушники (Златоуст)
Східна Слобожанщина (Вороніж)
Українські новини (С.-Петербург)
Українська родина (Сургут)
Українське слово (Мурманськ)
Український часопис (Саратов)
- - - - - - -
Український огляд (Москва)
Український Історичний Клуб
Опитування
Чи достатня увага приділяється з боку наших громад і держави організації української освіти?
 
 
 
 
Головна arrow Гостьова книга
Гостьова книга

В гостьовій книзі 897 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 »

АвторТекст повідомлення
ДмитроДодано: Wed 29 Oct 2008 19:47:50 EET
24.10.2008. Обращение Михаила Ходорковского к участникам конференции "Российские альтернативы"  
 
Дорогие друзья, В сегодняшних условиях перед нами остро стоит вопрос об отношении либеральной интеллигенции к другим демократическим силам общества и, главное - к власти.  
Я с пониманием отношусь к людям, считающим невозможным для себя сотрудничество с нынешней государственной бюрократией, в том числе из-за существующих в ней корпоративных правил. Однако, на мой взгляд, неверно было бы априори осуждать и тех, кто идет на такие контакты или даже становится частью этого аппарата. Главное, по-моему - сумел ли человек в непростых условиях сохранить свою личную порядочность и позицию, диктуемую нашими общими ценностями. Если да – он делает большое и нужное дело по реформированию и демократизации государства, если нет, а «медные трубы» - тяжелое испытание, - то Бог ему судья.  
Также, думаю, неверно было бы огорчаться, когда власть фактически реализует наши разработки и предложения – это движение в нужном нам всем направлении.  
Я лично вижу свою задачу в том, чтобы постоянно предлагать обществу либерально-демократические альтернативы решения стоящих перед ним проблем и критиковать с точки зрения эффективности методы авторитарно-мобилизационные.  
При этом я стараюсь по возможности беспристрастно разобраться в мотивах и предпосылках реализуемых неэффективных решений, и в причинах их поддержки со стороны населения.  
В результате такого разбора иногда прихожу к выводу, что бывают важные субъективные, или даже объективные обстоятельства (предпосылки), заставляющие рассматривать подобные неэффективные шаги, как безальтернативные.  
Позиция отрицания в таких случаях бессмысленно маргинализирует либерально-демократическую общественность.  
Нисколько не сомневаюсь в неизбежности либерализации страны. Потенциал авторитарной модернизации исчерпан: сырьевая экономика находится на исходе своих возможностей поддержания роста. Цены и объемы экспорта ограничены объективно. В индустриальной парадигме развития мы уже проиграли конкуренцию Китаю, и этот результат не может быть изменен без резкого понижения уровня жизни российского населения – китайский рабочий попросту дешевле. Наша перспектива лежит исключительно в области постиндустриальной экономики, то есть в области высокой доли интеллектуальной составляющей, где российские образовательные и научные школы пока обеспечивают возможность успеха в глобальном соревновании.  
Таким образом, предпосылка либерализации и демократизации общества, а также экономического развития страны одинакова: интеллектуальная свобода. Только если для либерализации она – цель, то для экономики России – главное средство, механизм достижения успеха и конкурентоспособности.  
Несомненно, либерализм XXI века в России неотделим от социального государства, от значительной роли государственной и муниципальной власти в решении задач, стоящих перед обществом. Это – современный либерализм.  
Также современная демократия – это не референдум по выбору «руссбаши», как это представляют отдельные идеологи «суверенности», а система государственного управления, основанная на сложном балансе самостоятельных государственных и общественных институтов в их совокупности.  
Именно поэтому либерально-демократическая интеллигенция обязательно найдет союзников и среди умных левых, и среди настоящих, а не квасных, патриотов.  
У нас есть, по крайней мере, одна общая задача: добиваться становления такой модели государства, таких государственных решений, которые обеспечили бы успешное построение современной экономики, а уже на ее базе – благосостояния граждан и достойного места России в мире.  
Это – большой, в том числе интеллектуальный, вызов. Успешный ответ на него можно дать, лишь показывая пример открытости для восприятия чужой точки зрения, творческого сотрудничества и интеллектуальной свободы.  
Чего я Вам от всей души желаю.  
 
С уважением,  
Михаил Ходорковский  
Пресс-центр Михаила Ходорковского www.khodorkovsky.ru
V.K.
Місто:  Canada
Додано: Sat 18 Oct 2008 04:58:26 EEST
Шановні гості нашого Гостьовика! 
 
Питання: у нас в україно-російських відносинах хоч якийсь позитив залишився? Якісь гастролі театрів, художні виставки, передачі культурних ціностей Україні, спільні наукові конференції? Ювілеї видатних українців - діячів російської культури? Невже у всій Росії ніхто добрим словом не згадав нашу Неньку? Що ж ми тоді за країна така і нація?  
 
Будь ласка пишіть трохи і про позитив. Адже він, певний, є. Я не вірю, що подавати відносини між двома країнами у такому чорному світлі є мудро і об"єктивно. Якщо діаспора не побачить позитиву, то як його побачить сама Україна? А сайт же до певної міри - це вікно для українців України у Росію, створене діаспорою. Давайте триматися цієї планки. 
 
З повагою, 
Василь Коломацький 
КОБЗА
vassilik@hotmail.comhttp://www.kobza.com.ua
Голодомор-33Додано: Thu 16 Oct 2008 20:55:48 EEST
[16.10.2008 12:30] Роман Цимбалюк 
 
Антиукраїнські настрої в Росії: поминати Голодомор небажано 
 
 
Російський МЗС завадив повноцінному проведенню на території РФ заходів, присвячених 75-им роковинам Голодомору. Про жертв трагедії 1932-1933 рр. повинна була нагадати акція «Незгасима свічка», яку в РФ за підтримки Світового конгресу українців організувало українське посольство. У Москві, а також низці інших російських міст були заплановані поминальні богослужіння, жалобна хода і вечори-реквієми. Але програму заходів довелося істотно скоротити. Російське зовнішньополітичне відомство виставило вимогу приводити акцію або в строгій відповідності з офіційною позицією РФ з питання Голодомору, або зовсім відмінити жалобні заходи. 
 
У результаті акція «Незгасима свічка» так і не відбулася в Уфі, Оренбурзі і Краснодарі. Під питанням її проведення в Ростові-на-Дону. Основні заходи поминальної акції поки пройшли тільки в Москві і, можливо, відбудуться в Санкт-Петербурзі. У Білокам`яній, втім, шанування пам`яті жертв Голодомору обмежилося лише територією українського посольства в РФ і молебнем, який пройшов у Богоявленському кафедральному соборі (РПЦ). «Незгасима свічка» вже побувала в 29 країнах і після Росії вирушить до Вірменії. 
 
Російські експерти і політики дали свою оцінку діям МЗС РФ і спробували пояснити УНІАН, з чим пов`язано неприйняття теми Голодомору в Росії.  
 
Ян Рачинський, член правління міжнародного товариства «Меморіал»  
 
ЗАВДЯКИ УКРАЇНІ В БАГАТЬОХ КРАЇНАХ НЕ ЗАБУВАЮТЬ ПРО ГОЛОДОМОР 
 
Безумовно, треба зберігати пам`ять про жертви Голоду, від якого дуже постраждала як Україна, так і Казахстан, і деякі регіони Росії. В Україні про ці жертви пам`ятають. І, частково завдяки цьому, починають згадувати в інших місцях. Думаю, в цьому випадку дії російського МЗС були незграбними.  
 
Валерій Семененко, співголова Об`єднання українців у Росії  
 
РОСІЙСЬКА ВЛАДА ОСТЕРІГАЄТЬСЯ ЮРИДИЧНИХ НАСЛІДКІВ  
 
Такі дії російської влади є порушенням громадянських прав українців у Росії і не відповідають цивілізованим нормам демократичного суспільства. Позиція Росії відома - мовляв, це був просто голод на всій території Союзу. Але ми ж не проти, щоб пам`ятні заходи про загиблих проводили всі народи - татари, калмики, чуваші, інші. Якщо вони не хочуть проводити такі заходи, то це їх особиста справа. Тим більше що українська сторона погоджувала з місцевою владою план заходів, а офіційна позиція РФ була врахована.  
 
Ми хотіли обмежитися панахидами, вечорами-реквіями, зустрічами. Але в Росії не сприймають формулювання «геноцид українського народу». Очевидно тому, що остерігаються юридичних наслідків. Бояться, що це може бути використано в правовому полі - це, думаю, основна причина.  
 
Хоча ми прагнутимемо знайти компроміс з російською стороною - і надалі пропонуватимемо всім постраждалим народам приєднатися до нашої акції.  
 
Костянтин Затулін, перший заступник Комітету Державної Думи у справах СНД і зв`язках зі співвітчизниками 
 
МИ В РОСІЇ НЕ ПОВНІ ІДІОТИ 
 
Українська дипломатія розглядає акцію як елемент впровадження в українському суспільстві і міжнародній свідомості ставлення до подій давнього минулого як прямого злочину проти українців. Україна намагається і робить на цьому політику сьогоднішнього дня. Кажуть, аж до висунення Росії матеріальних претензій і вимог про компенсації.  
 
Але ми ж у Росії не повні ідіоти. Росія, яка декларує себе як правонаступниця СРСР, не може нести відповідальності за все те, що відбувалося в радянські часи.  
 
В даному випадку висунуто тяжке звинувачення в цілеспрямованому знищенні другої за чисельністю в Союзі нації - українців - шляхом створення штучного голоду. Це не відповідає дійсності. Можна говорити про злочини і помилки Радянського Союзу на Кавказі, де було депортовано ряд народів Північного Кавказу, можна погоджуватися або не погоджуватися з виселенням кримських татар, але геноцид українського народу з національних мотивів суперечить будь-якій історичній правді. Немає ніякого документального підтвердження, що в Радянському Союзі винищували українців. Інша справа, що сам голод став можливим через те, що більшовики ніколи не були сильні в сільському господарстві, і вони наламали тут дров. Це, безумовно, злочин, і він стосувався усього населення Союзу.  
 
Модест Колеров, голова союзу "Свободная Россия"  
 
ПОМИНАННЯ ГЕНОЦИДУ - РІВНОЗНАЧНЕ РОЗПАЛЮВАННЮ МІЖНАЦІОНАЛЬНОЇ ВОРОЖНЕЧІ (?) 
 
Тлумачення Голодомору як геноциду українців в умовах Росії є актом розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Голод 1932-1933 років торкнувся не тільки українців, але й усіх народів, що проживають на території як України, так і поза Україною..  
 
Можна об`єднатися в пам`яті жертв Голодомору, але українське посольство має намір проводити акцію «Незгасима свічка» виключно в рамках української державної політики. Об`єднуватися з тими, хто підходить до вшанування померлих вибірково, з політичної, расової точок зору не можна. Саме тому МЗС РФ заблокував проведення цієї акції. Українська влада не відмовиться від формулювання «геноцид», тому їй потрібно звикати проводити такі заходи окремо.  
 
Роман Цимбалюк, власкор УНІАН в РФ 
 
 
 
постiйна адреса статтi:  
http://www.unian.net/ukr/news/news-278907.html
LightДодано: Thu 16 Oct 2008 20:46:37 EEST
Як молоді українці знають кремлівську пропаганду (звичайно антиукраїнську). 
 
* Если русский любит Россию — он патриот. Если украинец любит Украину — он махровый бандеровский националист. 
* Если русский президент общается с американским президентом — он налаживает отношения между двумя странами. Если украинский президент общается с американским президентом — они оба плетут антироссийский заговор. 
* Если русский говорит на русском языке – он просто русский. Если украинец говорит на украинском языке – он Петлюра недобитый. 
* Если президент России декларирует пророссийские лозунги – это нормальный президент. Если президент Украины декларирует проукраинские лозунги – он проамериканский и антироссийский президент. 
* Если русское правительство не соглашается с украинским правительством – оно отстаивает национальные интересы. Если украинское правительство не соглашается с русским правительством – абарзели ваще. 
 
Тому гаспада расіянє не гайте часу, ми вас вже давно зрозуміли! :grin
GedzДодано: Thu 16 Oct 2008 20:16:39 EEST
Дещо про "письменницький" націоналізм, або як на "українському питанні" (ширше - слов'янському) 
закінчується російський демократ. 
 
http://www.grani.ru/Politics/Russia/m.142697.html 
 
Яков Кротов. 
 
Квартирный милитаризм. 
 
"К вам приходят в квартиру и говорят: "Мы у тебя вот это забираем". Вы отвечаете: "А почему вы у меня это забираете, если оно мое?" И ведь вы знаете, что оно - ваше. Что вот этот стул - ваш, и этот стол, и эта кастрюля... И нечто более важное. Например, ребенок. Про все это вы знаете, что оно ваше. А про что-то вы знаете, что оно не ваше. И знаете, почему оно не ваше. Вы, например, справляли юбилей. Одолжили у соседа стулья, кастрюли, вилки, тарелки. Теперь сосед приходит и говорит: "Я это забираю". Вы говорите: "Да-да, конечно". А почему вы это говорите? Потому что вы знаете, что оно не ваше... А теперь представьте себе ситуацию, при которой к вам в дом приходят, что-то хотят забрать, а вы мучительно думаете: "Елки-палки, это мое хотят забрать или не мое? И вообще - что тут мое или не мое? Вот они ребенка забирают... А это мой ребенок или их?". 
 
 
"Квартира" тут – Россия. Это сравнение Сергея Кургиняна, одного из идеологов российского милитаризма и составляющей его опору вертикали власти. 
 
"Квартира" - последнее прибежище "российского человека" и его первая тюрьма. "Квартира" - идол. "Квартира" - тридцать сребреников. Ради квартиры можно пойти на любое преступление и предательство. Квартира – самый надежный капитал, ярчайший показатель социального положения. 
 
Квартира, наконец, последний псевдоним империи. Кургинян делает вывод: 
 
"Когда Александр Македонский превращал жалкую греческую провинцию в универсальную империю, он имел к этому гораздо меньше оснований, чем мы, имеющие в качестве задела - одну седьмую часть суши. Но он хотел эту империю. И потому она родилась на свет Божий. Так какую идентичность мы восстанавливаем? К какому "нам" апеллируем? Если еще грубее, то почему Цхинвал - "наше", а Тбилиси нет? Не подумайте, что я призываю к походу на Тбилиси. Я просто спрашиваю: где грань между "нашим" и "не нашим"? Какова идентичность? Я вот, например, считаю, что Тбилиси - тоже "наше". Но это не значит, что я буду призывать к ковровым бомбардировкам или к оккупации Грузии. Я сначала тихо и самому себе скажу, что это - "наше". И обосную, почему. А потом буду обдумывать действия". 
 
Кургинян может не торопиться. Задолго до того, как он начал свой путь, компетентные люди тихо сказали "наше" и обдумали действия. 
 
Впрочем, вряд ли о компетентных людях можно сказать "обдумали". Их взяли на работу в компетентные органы, потому что они уже признавали: "Наше – всё". Критерий компетентности – готовность считать весь мир своей квартирой. 
 
Люди, которые поддерживают российские походы на Грузию и другие страны, но при этом возмущаются тем, что их квартиры, возможно, прослушивают или что их выселяют из хороших квартир в плохие, непоследовательны. Нет "квартир". Есть одна, единая и неделимая Квартира. 
 
"Обдумывают" мыслители. Конечно, квартирные мыслители думают, соответственно, квартирно. Классический пример – Солженицын. Ведь его трактат 1990 года "Как нам обустроить Россию" был основан именно на метафоре Квартиры, на платоновско-кургиняновском "припоминании" - что "наше", что "не наше". Воловьи Лужки, разумеется, "наше". А Тбилиси? 
 
Трактат Солженицына любопытен для истории российской военной психологии и тем, что Солженицын популярнее Кургиняна. Хотя именно этот текст знаменовал конец популярности Солженицына. Его ждали, за его возвращение, рискуя, выступали в печати, начиная с о. Александра Меня, а он прислал вместо себя текст и еще четыре года присылал тексты. 
 
Текст Солженицына примечателен тем, что в нем особенно выпукло проявлена особенность новояза как речи, принципиально составленной из взаимоисключающих утверждений. Очень ярко эта речь использовалась Путиным (или "использовала Путина", потому что мастера новояза являются, конечно, его рабами): он говорит постоянно, словно человек с раздвоением личности. Одно высказывание делает "добрый следователь", следующее - "злой следователь". 
 
Если налицо два исключающих друг друга политических высказывания, благоразумно считать главным наиболее опасное. Если президент страны сперва говорит, что не будет повышать налоги, а затем говорит, что будет повышать налоги, то следует верить второму утверждению. 
 
Одновременное произнесение несовместимых слов, конечно, выбивает человека из душевного равновесия. Поэтому им обычно пользуются следователи или политики, которые не зависят от избирателей, а лишь запугивают население. Политик, зависящий (или хотя бы демонстрирующий зависимость) от граждан, остережется по крайней мере устраивать такие "сшибки" в течение короткого времени. 
 
В 1990 году, к примеру, Солженицын говорил, что нельзя удерживать ценой "насилия и крови" разные "окраинные республики". И тут же: "Непрактично существовать государству, вкруговую охваченному другим". Сан-Марино? Лесото? Какая разница, "охвачено" государство одним другим государством или двумя? Возможно, Солженицын имел в виду пресловутый "выход к морю", необходимостью которого оправдывались завоевания России на севере и юге. Вот у Чехии нет "выхода к морю", она "вкруговую охвачена другими" - и... Что "и"? Да то, что разве это страна? Так - пятно на карте. 
 
Очевидно, что боязнь оказаться внутри одной страны рациональна лишь при условии, если эту "одну страну" мыслить как обязательно агрессивную, которая, пользуясь своим положением по отношению к анклаву, будет его душить. Такой по умолчанию и видит русский национализм Россию. 
 
О странах, имеющих "внешнюю границу", Солженицын говорил: "Если они захотят отделяться — запрета не может быть". Но тут же: "Как показало в XX веке создание многих малых государственных образований — это непосильно обременяет их избытком учреждений, представительства, армией, отсекает от пространных территорий разворота торговли и общественной деятельности". Это написал тот же человек, который восхвалял когда-то довольно малую Швейцарию и вообще местное самоуправление. Теперь, оказывается, рационально лишь большое государство - даже для "общественной деятельности". 
 
В 1990 году Солженицын писал: "А еще высится над нами — гранитная громада КГБ, и тоже не пускает нас в будущее. Прозрачны их уловки, что именно сейчас они особенно нужны — для международной разведки. Все видят, что как раз наоборот. Вся цель их — существовать для себя, и подавлять всякое движение в народе. Этому ЧКГБ с его кровавой 70-летней злодейской историей — нет уже ни оправдания, ни права на существование". 
 
Сразу же после возвращения в Россию в 1994 году, уже во время поездки на поезде с востока на запад, Солженицын, однако, заявил, что следует ориентироваться на примирение. Фильм Би-Би-Си воспроизвел сцену, когда кто-то из толпы на перроне кричит Солженицыну, окруженному номенклатурой: "Александр Исаевич, вокруг вас бывшие парткомовцы и гебисты", - а Солженицын примирительно произносит увещание о необходимости единства и т.п. Он повторял эти увещания и позднее, а закончил тем, что незадолго до смерти принял Государственную премию от бывшего сотрудника той самой "международной разведки". В то время как Буковский и Новодворская постоянно требовали закрытия органов госбезопасности, Солженицын писал совсем о другом. Это естественное следствие милитаризма и империализма: тайная политическая полиция для них неплохое подспорье. 
 
Заявления Солженицына о том, что он против милитаризма, против империализма и великодержавного шовинизма, стоят ровно столько же, сколько его заявления о том, что он не антисемит. Солженицын в этом отношении абсолютно типичный представитель того большинства жителей России, которые наполняют Россию шовинизмом, антисемитизмом, милитаризмом. 
 
Милитаризм не там, где призывают к войне, как антисемитизм не там, где призывают бить семитов. Солженицын и к ненасилию призывал, и к миру, хотя в "Как обустроить Россию" цитировал одного-единственного публициста - Ивана Ильина, великого певца милитаризма. Милитаризм там, где призывают к ненасилию, но при этом в качестве крайней меры не исключают и войны. Война - цена слишком высокая, разумеется, и милитарист это понимает, не хочет эту цену платить. Солженицын провозглашает: "Нет у нас сил на Империю!" И тут же добавляет: "И не надо". Но в каком смысле "не надо"? В принципе или пока, тактически; не надо, чтобы воздержаться, поднакопить сил - и тогда уже на Империю? 
 
Милитаризм не в желании войны, а в желании сохранить власть. Декларация "не надо империи" обесценивается тезисом о том, что нет Белоруссии и Украины, что народы этих стран - часть России. "К тем и другим я обращаюсь не извне, а как свой... Да народ наш и разделялся на три ветви лишь по грозной беде монгольского нашествия да польской колонизации". 
 
В двойственности новояза есть "парадокс критянина". Критянин, который заявляет, что все критяне лжецы, говорит ли правду? В логике парадокс есть, в психологии нет. Если один и тот же человек делает два противоположных заявления, следует ориентироваться на то, которое наиболее опасно для окружающих. Если человек заявляет, что он не возражает против распада Российской империи, но тут же заявляет, что украинцы есть часть не Российской империи, а часть русского народа, следует считать, что он против распада империи. 
 
Не квартирный вопрос, конечно, испортил москвичей. Да и нет "москвичей". После 1917 года в России все приезжие (и по факту – Солженицын с Украины, Путин из Питера и т.п., но главное, по духу). Жажда господства испортила квартирный вопрос. Идет экспансия – и вот уже Солженицын, приехавший в Москву с пустыми руками, оставляет потомками квартиру в престижном центре и виллу - все получено не по закону, а по особой милости московского мэра, которого Солженицын и поддержал в 1999 году. Квартиры есть, а счастья и совести нет. Так и с Империей – она есть (хотя куцая), а России нет. Чтобы Россия появилась, Империя должна исчезнуть. 
 
Священник Яков Кротов 
версия для печати  
14.10.2008 11:45
LightДодано: Fri 10 Oct 2008 16:01:27 EEST
 
-------------------------------------------------------------------------------- 
09.10.2008  
Степан ХМАРА: «Російська Федерація проводить культурний та етнічний геноцид своїх громадян українського походження»  
«Справжнім проявом «любові» Кремля до України та українців» назвав член Правління Української народної партії Степан ХМАРА дії офіційного Кремля, що заборонив проведення меморіальної акції "Незгасима свічка" у рамках вшанування 75-тих роковин Голодомору в Україні 1932-1933 років в російських регіонах. За його інформацією, «федеральна влада здійснює тиск на активістів української громади з метою їх залякування та зриву проведення акції».  
 
«За сприяння офіційної влади, у Російській Федерації відбувається переслідування громадян Росії, котрі є етнічними українцями і виявляють національну свідомість», - повідомляє Степан ХМАРА. Він вважає, що «такі факти дають привід «відкрито говорити, що в Росії почався культурний та етнічний геноцид українців, що проживають в цій країні». «Етнічні українці постають перед вибором, або відмовитися від української культури, мови та історії і спокійно жити, або стати об’єктом утисків та переслідувань з боку влади. Натомість в Україні росіяни не відчувають на собі жодного тиску та дискримінації», – зауважив Степан Хмара.
LightДодано: Fri 10 Oct 2008 15:57:52 EEST
Известия: Як позбавити українську еліту антиросійської ренти 
Сьогодні,11:58 Сайт Президента 
Известия: Росії потрібно поставити 
український політикум перед вибором: 
Ніяких "і, і". Тільки 
жорстке "або - або" 
Українська демократія - театр абсурду. Українські політики готові пожертвувати планами, думками і почуттями населення в обмін на місце в "європейській еліті" особисто для себе, пише Віталій Третьяков, головний редактор журналу Политический класс, на сторінках російського видання Известия.  
Вважається, що рівень демократії в українській політиці набагато вищий, ніж у російській. Однак будь-кому, хто хоч трохи знайомий зі справжнім станом справ в Україні, зрозуміло: українська демократія по суті є театром абсурду. Запеклі передвиборчі перейми й дискусії в українському парламенті; розпадаються, а потім у тому ж складі знову відроджуються коаліції, а вже тим більше результати виборів не мають майже ніякого впливу на реальну політику ,яку веде влада Києва. Політику втягування України в НАТО, передання російських територій, подарованих Україні Москвою, під юрисдикцію Брюсселя, поступової передачі берегової лінії Чорного моря під контроль США і т.д.  
 
Українська демократія - це політичний клас, який сидить на роздоріжжі історії та географії (тобто на транзиті) або, як люблять висловлюватися в Києві, політикум, який поганить на все горло Москву і очікує багатія Годо, на милість якого цей політикум і готовий здатися. А решта українців, а тим більше росіяни, що проживають в цій країні, є тим тягарем, планами, думками і почуттями якого політикум готовий пожертвувати - в обмін на місце в європейській еліті особисто для себе. Ті з українського політикуму, хто вважає, що у них виникнуть труднощі з входженням в європейську еліту, готові увійти в будь-яку іншу, але з однією умовою: на зароблене ними з 1991 року зазіхати не можна.  
 
Тому в Україні не можна знайти ні політика, ні політичної сили (за одним винятком, але про це нижче), з якими можна домовитися не те що на своїх умовах, але навіть і на умовах компромісу. Бо компроміс по-українськи - це: "що наше - то наше, але й від вашого не відмовляємося". Ця риса національної української політики може подобатися або не подобатися - суть не в цьому. Важливо зрозуміти, що вона є, і саме від цього необхідно відштовхуватися, формуючи нову політику Москви по відношенню до України. Адже й начебто нехитрий Кучма, і відверто антиросійський Ющенко, і хитра Тимошенко завжди дотримувались і дотримуватимуться однієї й тієї ж самої лінії. Важливо зрозуміти, що перехитрити український політикум не можна. Його можна тільки поставити в такі умови, коли він зрозуміє, що, продовжуючи обманювати Росію, він точно втратить більше, ніж придбає. Тобто позбавити український політикум антиросійської ренти можна тільки тоді, коли політичні спекулянти, що сидять на ній будуть відрізані від доступу до самого товару,що називається російсько-українські відносини. Москві потрібно нарешті знайти лінію поведінки, яка відрізняється від банальної віри в те, що час, етнічні родинні стосунки, традиції спільного проживання і газотранспортний бізнес рано чи пізно все розставлять на свої місця. Якщо за 17 років не розставили, то й надалі сподіватися на це нерозумно.  
 
Отже, потрібно позбавити український політикум його головного ресурсу - можливості маневрувати. І перш за все - маневрувати між різними суб'єктами нашої політики. Найдієвіша протиотрута від української здатності маневрувати - поставити політикум перед вибором. Ніяких "і, і". Тільки жорстке "або - або".  
 
За український напрямок російської політики має нести відповідальність одна людина, а її особливі і незаперечні повноваження у цій сфері повинні бути зрозумілі всім як в Україні, так і в самій Росії. Звітувати про свою діяльність ця особа повинна тільки президенту і прем'єр-міністру. Відсутність такої постаті і дозволяла до цього часу українському "політикуму" маневрувати на московському напрямку більш успішніше, ніж нашим стратегіям і тактикам на київському.  
 
Незважаючи на особливості побудови українського політикуму на базі своїх національних особливостей, в ньому є деякі розбіжності. Для нас принципово одне і головне: ставлення до Росії, до росіян і до вступу України в НАТО. Перевірятися це ставлення має і словом, причому публічним, яке має бути виголошене не тільки в Москві,а й у Києві, і в Брюсселі, і, звичайно, діями. Всі, хто знаходиться по той бік цієї червоної межі, повинні бути виведені за межі серйозних контактів з найбільш впливовими особами Росії.  
 
В український напрямок російської політики потрібно залучити кадри вищого професійного, політичного та, що не менш важливо, морального рівня. Набридло, відвідуючи Україну, постійно чути про те, хто після завершення служби в російському посольстві в Києві залишився працювати в тій чи іншій українській фірмі.  
 
Хто має бути основним інструментом оцінки роботи російських дипломатів та інших фахівців в Україні? У даному випадку не тільки Кремль, як для інших країн,а й росіяни, що живуть в Україні.  
 
І ось тут ми природним чином підійшли до тієї частини українського суспільства, з якою Москва повинна мати найміцніший, постійний і чесний зв'язок, - це російські громадяни України, а також їх численні організації, які завжди зазнають утисків зі сторони офіційного Києва та місцевих націоналістів. Російська діаспора в Україні - найчисленніша в світі. І дивно, що вона не має постійних зв'язків з вищими посадовими особами нашої країни. Ця діаспора просто зачекалася, коли саме її відвідає на її рідних землях президент і прем'єр-міністр Росії. Та й просто російських міністрів вона ніколи не бачила на власні ачі та в розмови з ними про свою життя не вступала. А мріє про це, і терпляче чекає цього.  
 
Чекає ця діаспора і того, що Росія порушить нарешті публічно на найвищих міжнародних форумах питання про те, що росіяни, які проживають в Україні, не належать до національних меншин, бо це суперечить і історії, і статистиці, і просто правді.  
 
Для молодих росіян, що живуть в Україні, як і для молодих українців, яким повинні бути без будь-яких обмежень відкриті можливості отримання безкоштовної вищої освіти в Росії, тому що в іншому випадку в нинішніх умовах їхню рідну російську мову і російську культуру зберегти їм не вдасться.  
 
Крім того, необхідна організація, яка б за свій рахунок і регулярно організовувала б відпочинок російських школярів та студентів з України в Росії - в літні, зимові та всі інші канікули. І як мінімум раз на рік слід влаштовувати в Росії фестиваль наших молодих співвітчизників, які проживають в Україні. В Україні залишилося зовсім мало російських шкіл. Менше, ніж у Росії вузів. Кожен з цих вузів міг би взяти шефство над однією з російських шкіл України, закидав би їх підручниками, книгами, фільмами, студентами-стажистами.  
 
Збереглася на українській землі, і значна група тверезо мислячих і чесних експертів, які давно розчарувались і в самому політикумі, і в посулах очікуваного українськими націоналістами Годо. Ці люди повинні отримати можливість у будь-який час жити в Москві, працювати і викладати в кращих московських вузах. Давно пора створити у нас - і саме на основі цих кадрів - Центр українських досліджень, забезпечивши його достойним утриманням. Просто Київського вокзалу вже недостатньо.  
 
Багато чого ще можна, а основне - необхідно зробити для стрімкого зміцнення українського напрямки російської політики. Та ось залишилось тільки мала проблема – немає до кого у Москві звернутися з відповідними пропозиціями, ідеями та проектами. І саме цим користуються українські відверті і запеклі націоналісти, обманюючи своїми компромісами не тільки російську діаспору в Україні, але й російських офіційних осіб і бізнесменів. 
http://ua.korrespondent.net/worldabus/610984
Фагим ВалиевДодано: Thu 09 Oct 2008 07:03:07 EEST
Татарстан. «Чужие» у себя на Родине. 
 
8 октября 2008года председатель Набережночелнинского отделения ТОЦ Рафис Кашапов был вызван в прокуратуру города Набережные Челны для предупреждения о том, что ему запрещается ехать в Казань для участия в мероприятиях Дня Памяти татарского народа. Следователь прокуратуры по особо важным делам Галимуллин Рустам Ильдусович заявил ему, что если он выедет из города «тут же будет арестован и посажен в камеру». 
Перед Днем Памяти, который отмечается в этом году в Казани 12 октября, спецслужбы Российской империи, находящиеся в Татарстане, приведены в состояние повышенной готовности как будто перед боем. Как написано в газете «Мадани жомга», студенты казанских ВУЗов получают СМС-сообщения на свои сотовые телефоны с угрозой исключения их из учебного заведения, если они будут участвовать в мероприятиях Дня Памяти. 
Аналитический центр Набережночелнинского ТОЦ считает, что Московский Кремль боится массовых выступлений нерусских народов Поволжья, Кавказа и Сибири с требованием признания независимости их национальных республик по примеру Абхазии и Южной Осетии. 
Несмотря ни на какие происки и угрозы спецслужб активисты Татарского общественного центра г. Набережные Челны, представители интеллигенции, мусульманского духовенства и молодежи поедут в Казань 12 октября на День Памяти. 
Фото: http://www.chechenpress.info/events/fotos/tatarstan_2.jpg 
 
Пресс-служба НЧО ТОЦ, Фагим Валиев. 
V.K.
Місто:  Canada
Додано: Sat 04 Oct 2008 04:07:03 EEST
Від Сталіна відмовляються вже й грузини. Але ще залишилася одна країна, де його ще й досі вважають позитивною постаттю. 
 
Музей окупації також був би доречним, оскільки саме Сталін загарбав Грузію, будучи комісаром Червоної армії і членом СНК. Сталін особисто в"їхав на коні на чолі совєтського війська в окуповане Тбілісі. А в царські часи неодноразово грабував банки саме у Тбілісі. 
 
Василь Коломацький 
КОБЗА 
 
------------------------------ 
 
Грузинские министры назвали Сталина "врагом народа" 
 
В пятницу, 3 октября, на заседании грузинского правительства министры назвали Иосифа Сталина назвали "врагом грузинского народа", сообщает "Интерфакс".  
 
Также чиновники предложили перенести памятник "вождю народов" из центра города Гори в дом-музей Сталина. Сталин родился и провел детство в этом городе, и там до сих пор располагается его дом-музей.  
 
"Мы хорошо знаем, что Иосиф Сталин является одним из основателей СССР и его идеологом, палачом миллионов людей, в их числе и грузин", - заявил министр Грузии по вопросам евроинтеграции Георгий Барамидзе. Коллегу поддержал премьер-министр Грузии Владимир Гургенидзе, который заявил, что разделяет инициативу с переносом памятника. По мнению Гургенидзе, инициатива Барамидзе "очень своевременна".  
 
В беседе с РИА Новости Георгий Барамидзе подчеркнул, что в стране, которая "является символом свободы, недопустимо, чтобы в центре города стоял памятник Сталину, несмотря на то, что он был этническим грузином". Министр не исключил, что в ближайшее время в дом-музей Сталина будет переименован в Музей российской оккупации.  
 
 
http://www.lenta.ru/news/2008/10/03/stalin/
vassilik@hotmail.comhttp://www.kobza.com.ua
Віце-спікерДодано: Wed 24 Sep 2008 15:31:41 EEST
[23.09.2008 16:07]  
 
Жириновський розповів, коли Росія введе війська в Україну  
 
 
"Якщо власті України почнуть фізичне знищення російського населення або репресії проти нього, Росія матиме право здійснити збройне втручання", - в ефірі телеканалу «Україна» заявив лідер ЛДПР Володимир Жириновський. 
 
«Все залежить від населення Криму і інших, східних, південних регіонів України. Там дуже багато громадян, які або є російськими, або виступають за найтісніші відносини з Росією. Все повинно вирішуватися на референдумах. Можливо, Україна буде нейтральною державою, і взагалі жодних проблем не буде. Адже Саакашвілі сам почав агресивні збройні дії. Якби він не почав, навіть не зважаючи на визнання Косово, Москва б не визнала ні Абхазію, ні Південну Осетію», – сказав він. 
 
«Я не упевнений, що хтось в Києві почне знищувати росіян в Криму, або на Донбасі, або в Харкові... Але якщо хтось бомбитиме Сімферополь, Харків, Донецьк, інші міста, ми захистимо», – відзначив Жириновський. 
 
На запитання українського журналіста, скільки повинно бути звернень від російських громадян, що вони пригноблюються в Криму, для того, щоб Росія здійснила вторгнення, Жириновський відповів: 
 
«Коли два роки тому один ізраїльський капрал пропав у Лівані, ізраїльська армія здійснила вторгнення на територію Лівану і покарала весь Ліван. Загинули тисячі ліванців... Якщо хтось спробує втягнути Україну в НАТО, а населення виступить проти, а над ними знущатимуться, хапатимуть, садитимуть у в`язниці, почнеться перестрілка, то у Росії буде право захистити наших громадян в Україні», – заявив він. 
 
«Ідеальний варіант – для Грузії і України – залишатися нейтральними країнами. Між нами не було б ніяких кордонів, ніякої митниці», – відзначив Жириновський. 
 
ПросвітаДодано: Tue 23 Sep 2008 15:49:37 EEST
В Одесі представники проросійських організацій розгромили офіс Просвіти 
 
Вчора, 20:34 
 
otechestvo.org.ua 
Мітинг проти Просвіти для Форпосту 
закінчився кримінальною справою Сьогодні в Одесі об 11-й годині група молодиків проросійських громадських організацій Родіна і Форпост скоїли напад на офіс обласного об’єднання Товариства Просвіта ім. Тараса Шевченка, що розташований на другому поверсі будинку №11 на Пушкінській вулиці. 
Як поінформував голова правління Просвіти Олександр Степанченко, «близько півсотні екстремістів, які прибули до приміщення Просвіти на чолі з лідером проросійської групи Родіна в Одеській міськраді Ігорем Марковим, спершу вигукували антиукраїнські та антисемітські гасла на кшталт Просвіта - не освіта, Просвіта - це УПА, Геть фашистів з Одеси!.  
 
 
 
Однак згодом, зауважив Степанченко, «групі молодчиків, поряд з якими стояли особисті охоронці Маркова, цього, очевидно, здалося замало, і найбільш зухвалі хулігани вийняли пістолети й відкрили стрільбу кульками з червоною фарбою по вивісці Товариство Просвіта на другому поверсі будівлі. А після того, як тканину було продірявлено, кульки тріскалися на шибках приміщення, орендованого Товариством Просвіта. 
 
І тільки через півгодини, коли на Пушкінську, 11 прибув черговий наряд міліції Приморського району міста, учасники антиукраїнської акції завантажили в автобус полотнища Форпоста й покинули місце ”шабашу”, сказав Степанченко.  
 
За словами голови обласного осередку Просвіти, «відразу ж було подано заяву керівництву Приморського райвідділу міліції заяву про хуліганський напад на товариство Просвіта з вимогою дати правову оцінку діянням молодчиків проросійських організацій на чолі з депутатом Марковим і вжити запобіжних заходів щодо відвернення подібних антиукраїнських шабашів у майбутньому».  
 
Торкнувшись ймовірних мотивів нападу, Степанченко зазначив, що «це сталося, на мою думку, через безкарність хуліганських витівок екстремістів проросійських груп, що мали місце в облцентрі раніше. Не виключаю також, що напад зумовила стійка позиція одеських «просвітян», які останнім часом стали єдиними послідовними захисниками української мови та культури у зросійщеній протягом десятиліть мільйонній Одесі». 
ДмитроДодано: Mon 22 Sep 2008 15:59:41 EEST
Істерія добродійності  
 
У Воронежі в останню недiлю серпня 2008 року пройшов черговий мітинг громадськості на підтримку «миротворчої місії» Росії в Південній Осетії. Цього разу черга проведення його припала на Комітет у справах національностей Громадської палати Воронезької області, - так вирішило керівництво Громадської палати і місцеве відділення партії «Єдина Росія». Напередодні мітингу голова Громадської палати Борис Прасолов заявив всім лідерам діаспор: «Ви повинні зібрати гуманітарну допомогу для Південної Осетії і кожна діаспора відзвітує про це на мітингу, щоб воронезьцi бачили, що всі народи, що проживають у нас, об'єдналися на підтримку Південної Осетії, що постраждала від військової агресії Грузії. Вiд вас потрібна вантажівка з мукою і цукром, наборами канцелярського приладдя... Вас повинні почути». Хтось спробував заперечити, що за короткий час це зробити складно, на що Прасолов висловив завчену словесну тираду, що ллється щодня з московських телеканалів, про «страждаючих дітей», «поранених людей» похилого віку, яким допомога потрібна сьогодні, а не завтра. Вже потім лідер узбецької діаспори Нішон Гульмірзоєв мені сказав, що «ми збиралися організувати збір допомоги, але по-людськи, від душі. А тут, виходить, змагання якесь - ви, мов, повинні більше інших подарувати?!». 
Втім, повернемося до мітингу. Офіційний звіт прес-служби Громадської палати свідчив: «Події в Південній Осетії не можуть залишити байдужими жителів Воронезької області. Сповна зрозумiло, що активність проявляє комітет у справах національностей Громадської палати. В суботу комітет провів засідання, а в неділю організував мітинг громадськості в сквері бiля оперного театру, де об'явлено про те, що зібрана вантажівка гуманітарної допомоги для маленького народу, що постраждали вiд агресії. 
Примітно, що в стороні від заходів не залишилися представники грузинської історико-культурної організації «Багратіоні». Вони висловлюються за мирне рiшення всіх спірних питань, що виникають на державному рівні. Як підкреслив на мітингу голова обласної Громадської палати Борис Прасолов, не народ Грузії, а керівництво цієї республіки і особисто президент Михайло Саакашвілі розв'язали військову агресію в Південній Осетії, яка привела до багаточисельних жертв серед мирного населення». Переказувати офіційну версію далі, думається, немає сенсу. 
Розкажу про інше. На мітинг зібралися усюдисущі «представники громадськості» літнього віку - неодмінні учасники подібних зборів, молодь з «НАШИх» і «комуністичного союзу», зупинялися перехожі. Через якийсь час від цього натовпу відокремилася невелика група людей, усередині якої розпалився чоловік «кавказьської» зовнішності. Він приводив свої аргументи на користь рішучих дій Михайла Саакашвілі. Воронезькі телевізійники тут же втратили інтерес до чергового оратора з мегафоном в руках і перемкнулися на людину з «особливою думкою». Йому дозволили говорити недовго - якісь молоді люди порекомендували «кавказцеві» відійти «в сторонку» і не заважати «волевиявленню народу». Але вечірні новини по воронезьких телеканалах (особисто дивився!) показали, як і очікувалося, лише стареньких з плакатами, що таврують «фашиста Саакашвілі», і офіційних ораторів, що ллють через мегафон вже обридле одностороннє трактування подій. 
Не обійшлося і без іншої крайності – представники однієї з організацій прокомуністичної молоді висловлювалися за «адекватні» дії відносно Грузії, закликали «розібратися» як з винуватцями війни, так і з російськими політиками, що допустили її на найвищому рівні. До речі, лідер грузинської общини Воронежа Чичико Хачапурідзе тут був присутній, але так і не ризикнув вийти на трибуну і весь час чогось чекав. 
А натовп з черговим оратором розпалювався, особливо після гнівно-викривальних промов представників козацтва і пропрезидентського молодіжного руху «НАШІ». «Ми підтримуємо заклики притягти Саакашвілі до Гаагського трибуналу як винуватця геноциду осетинського народу...», «Ввести економічні санкції проти Грузії...» і тому подібні заклики чулися по-хвилинно. Незабаром громадяни Росії пригадали про велике призначення своєї країни як «збирача земель». Тепер настала черга маленької групки українців пошкодувати про те, що вони з'явилися на цьому мітингу... «Сьогодні - Абхазія і Південна Осетія, а завтра треба повернути Крим і Східну Україну, де сьогодні вимушені жити в умовах тотальної українізації сотні тисяч росіян, - кричав в мегафон черговий «партійний» оратор. – Треба допомогти слов'янським братам в Придністров'ї». Натовп схвально загудів і заплескав в долоні... Дискутувати тут безглуздо. Забиваний в голови пропагандистський міф про «Велику Росію» вже спрацював. Почнемо з того, що «визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії» переважна більшість воронезьцiв сприймають як «приєднання до Росії». Про елементарну підміну понять ніхто не хоче і чути... Та і як про це можна міркувати, якщо президент Росії пообіцяв направити 10 мільярдів рублів на відновлення Південної Осетії, а мер Москви Юрій Лужков - знов збудувати Цхiнвал. А як говорять економісти, «кожен вкладений рубль повинен давати віддачу». 
31 серпня вмикаю телевізора. Воронезькі вістi: Воронезька область зібрала 56 тон продовольства для жителів Південної Осетії... Залізничники на раді профспілки прийняли рішення перевести одноденний заробіток до фонду відновлення республіки... 5 поранених з Південної Осетії доставили до Москви і з виттям сирен і блималками промчали до лікарні... Російськi регіони один за одним запрошують жителів Південної Осетії на відпочинок... На фестивалі "Русь пісенна, Русь майстрова" у Воробйовцi були представники регіонів Росії (у повідомленні не вказано, з яких) гості з України і Білорусії (знову ж таки, невідомо, з яких регіонів), і творчий колектив з Цхiнвала. За лічені дні, проявивши єднання і організованість, колективи ВАТ «Воронежоблгаз», ТОВ «Воронежрегiонгаз» зібрали більше мільйона рублів для жителів Південної Осетії… Перемикаю... Популярний в Росії телеканал «Звєзда», програма «Служу Росії». Кореспондент в Севастополі. Камера показує севастопольську бухту, а потім - пірс, і голос за кадром: «Після розвалу Союзу, 25 мільйонів росіян виявилися за межами історичної Батьківщини. Але вони залишилися вірні Росії, чекають від неї допомоги...» А в наступному кадрі бадьорі старенькі з партії Вітренко махають росiйськими прапорцями російському військовому кораблю, що входить в бухту: «Народ України виступає протии НАТО і сподівається, що Росія захистить місто російської слави», - продовжує говорити все той же голос.  
З 4 вересня в кiнотеатрах Росії демонструється новий росiйський фiльм-бойовик Михайла Поречєнкова «День Д». Сюжет розпочинається iнтригою – колишньому майору-десантнику дають завдання вбити… нi! Не лiдера «Аль-Каiди» або вбивцю-маньяка, а, чомусь, президента Естонiї…  
V.K.
Місто:  Canada
Додано: Sat 20 Sep 2008 19:44:46 EEST
Архівний відеоматеріал про розстріл керівництва Румунії. Страта відбулася у 1946 році, була виконана підрозділом внутрішніх справ Румунії, на основі судового рішення. Дані керівники під час війни були союзниками німців. 
 
Дає ясне відчуття сталінської епохи.  
 
Матеріал важкий для почуттів. Чутливих людей застерігаю від перегляду. 
 
http://video.google.com/videoplay?docid=-8093664066671587742 
 
 
Василь Коломацький 
КОБЗА
vassilik@hotmail.comhttp://www.kobza.com.ua
GedzДодано: Sat 20 Sep 2008 15:44:33 EEST
Змістовна стаття про українсько-російські відносини. 
Передрук з Gazeta.ru 
 
http://www.gazeta.ru/comments/2008/09/17_a_2839228.shtml 
================================================================ 
ТРЕНД 
 
Отторжение Украины 
— 17.09.08 12:05 — 
 
ТЕКСТ: СЕРГЕЙ ШЕЛИН 
 
ФОТО: REUTERS 
 
 
Так называемый «европейский выбор» Украиной фактически уже сделан, и не горсткой начальников, а большинством ее граждан. Российско-украинские отношения в большой степени будут зависеть от того, сделает или не сделает официальная Россия свой «неевропейский выбор». 
 
Кавказская война ускорила очередной политический кризис на Украине и сильно увеличила интерес к этой стране у нас. Интерес, правда, особого рода. Потому что опирается на особые о ней представления. 
 
Не то что бы общепринятые, но имеющие самое широкое хождение. И среди простых людей, и среди знающих. Что это страна, которая сама себя выдумала, страна-неудачница, страна бедная и с потрохами от нас зависящая. Что она безнадежно расколота на пророссийский восток и прозападный запад. Что вся эта ее «незалежность» – историческое недоразумение, которое надо бы исправить при первом подходящем случае. И что этот случай как раз, пожалуй, и настает. Но каким бы очевидным это ни казалось, все-таки спросим: 
 
 
 
а что если отношения между Ющенко, Тимошенко, Януковичем и еще несколькими менее у нас известными людьми не так судьбоносны, как кажется им самим? А вдруг Украина, что с ними, что без них, идет своим путем, и этот путь, может быть, еще и не так извилист, как наш? 
 
 
Начнем, однако, не с различий, а со сходств. Как и у нас, на Украине сейчас скачет инфляция, и валятся акции на биржах. Впрочем, нынче это признак всех непрочных экономик, что встающих с колен, что не встающих. Добавим к этому кошмарные условия для бизнеса (по удобствам ведения предпринимательства Украина в мире на каком-то совершенно позорном месте, чуть ли не хуже нашего) и бедность народа. Правда, бедность более равномерно распределенную, чем у нас. В России коэффициент Джини (чем он больше, тем больше разрыв между бедными и богатыми) равен 41. Почти на уровне латиноамериканских стандартов. А на Украине – 31. Ближе к Европе. Ровно столько, сколько в Румынии, новобранце Евросоюза. Но все-таки 
 
 
 
украинский валовой продукт, приходящийся на душу, втрое меньше, чем у нас, если считать его по обменному курсу валют, и вдвое – если по паритетам покупательной способности. 
 
 
Правда, из этого же вытекает, что конкурентоспособность украинских производителей на внешних рынках заметно выше. И это им очень кстати. Потому что Украина, в отличие от России, должна много продавать, чтобы платить за газ и нефть. 
 
И она продает. За первые семь месяцев этого года экспорт украинских товаров достиг $49 миллиардов (почти $1100 на одного жителя). Российский экспорт за эту же часть года был подороже – около $2000 на жителя. Но ведь больше двух третей из этой суммы пришлось на топливо. Все прочие экспортные поставки, приходящиеся на одного россиянина, потянули где-то на $600. Дефицит своего торгового баланса (не очень большой, но и не очень маленький) Украина довольно успешно покрывает профицитом в торговле услугами (у нас этот сектор дефицитен) и притоком иностранных инвестиций, более устойчивым, чем шараханья инвесторов к нам и обратно. 
 
 
 
Получается, что бедная Украина имеет заметно более открытую экономику и более привлекательные товары и услуги, чем мы, разбогатевшие и избалованные халявными нефтедоходами. 
 
 
Добавим к этому, что украинские изделия (металлы, сельхозпродукты, сладости и прочее) на наши рынки допускаются безо всякой радости, поскольку конкурируют с продукцией тех, кто у нас производят то же самое и весьма раздражены украинской дешевизной. Ну и получают эти товары все, что у нас причитается нежеланным гостям: ограничения, запреты и близкое знакомство с Онищенко. 
 
Поэтому торговля между нами большая (примерно четверть украинского товарооборота и одна двадцатая российского), но сильно раздражающая обе стороны. Ситуацию, с неожиданной для этого политика мягкостью, не так давно обрисовал Виктор Ющенко в интервью одному российскому агентству: «Обратите внимание: наш объем товарооборота с Европейским Союзом примерно 33 миллиарда долларов, с Россией – 26 миллиардов (за 2007-й год – С. Ш.). Немалые суммы. С этим надо считаться. Но когда ты стучишь в одни двери, надо жить с одним уставом. Когда ты стучишь в другие двери, нам говорят – надо другой устав… Как сделать так, чтобы дорога в сторону России не блокировала нам и другие возможности – вокруг этого и формируется наша политика… Цель этой политики – как связать вещи, которые в прикладной сфере, например, экономике, вообще-то и не вяжутся…» 
 
Эта постоянно действующая необходимость связывать несвязываемые вещи и сравнивать устойчивость одних правил игры с причудливостью других – перманентно толкает Украину в экономическом смысле на Запад. И толкает независимо от предпочтений руководящих лиц. 
 
Сохраняющиеся масштабы нашей торговли, скорее, сбивают с толку. Товарообмен велик, и поддерживающие его кредиты тоже. Но это и все. Украинских гастарбайтеров все меньше у нас и все больше в Европе. Украинские накопленные прямые инвестиции в российскую экономику, и без того маленькие, сокращаются и уступают сейчас инвестициям Казахстана и Азербайджана. И обратно: накопленные прямые российские инвестиции на Украине тоже до смешного малы и гораздо скромнее вложений российского капитала в Белоруссию или Армению. Серьезные иностранные инвестиции на Украине – почти все из Евросоюза и до последнего времени продолжали расти, несмотря даже на кризис. 
 
 
 
Связи Украины с ЕС, связи на всех уровнях – и деловые, и человеческие – сегодня никак не слабее ее связей с Россией. Одно другому могло бы и не мешать, но официальная Москва то ли уже говорит, то ли вот-вот скажет: «Выбирай – или я, или…» 
 
 
А если так, то нам не надо строить иллюзий. В том числе и насчет раскола украинского востока с украинским западом. Если точнее, там не два, а четыре макрорегиона: русскоговорящие восток и юг, украиноговорящий запад и двуязычный центр. По многим позициям они расходятся. И по отдельным пунктам можно увидеть именно тот раскол, о котором у нас так любят рассуждать. Например, по поводу членства в НАТО. Но чаще линии раздела проходят иначе, и по многим вопросам раскалывается именно восток. 
 
Начнем, однако, с того, с чем все или почти все на Украине согласны. Например, что Крым России отдавать не надо. За передачу Крыма – от 1% опрошенных в Западном макрорегионе до 5% в восточном и 11% в южном, а в совокупности – 4% (опрос КМИС – Киевского международного института социологии). 
 
 
 
Украинское национальное единство – далеко не такая сила, как хотелось бы тамошним патриотам, но уж далеко не такая фикция, как это видится домашним нашим патриотам империи. 
 
 
Об этом же можно судить и по раскладу в спорах о судьбе российского Черноморского флота (свежий опрос КМИС). Опрошенные сторонники ющенковской «Нашей Украины» и «Блока Тимошенко», вопреки разругавшимся вождям, мыслят одинаково. И те, и другие в подавляющей массе (больше 60%) за вывод флота из Севастополя – либо немедленно, либо в 2017 году. А за дальнейшее его там пребывание после 2017-го – только 8–10%. Зато среди сторонников Партии регионов Януковича по этому пункту как раз и раскол: 41% здесь за оставление флота навсегда, а 36% за его вывод – прямо сейчас или через девять лет. 
 
При этом украинское общественное мнение довольно определенно одобряет состоявшееся в этом году вступление в ВТО: 48% опрошенных считают, что Украина от этого в выигрыше, а 25% – что в проигрыше. Для украинца, в отличие от россиянина, эта тема – не разглагольствования в телевизоре, а вполне житейские плюсы и минусы. Для него ВТО – это открытие Украины Западу, в первую очередь, в Европе, которое реально идет уже не первый год, и наличные результаты которого одобряются двумя третями имеющих свое мнение на этот счет, а молодежью – еще более уверенно. 
 
Примерно в той же пропорции поддерживается и идея о вступлении Украины в ЕС. И эта мысль вовсе не выглядит абстрактной. При том 6–8-процентном экономическом росте, который выдерживается Украиной при всех сменяющих друг друга правительствах, до уровня уже вошедших в Евросоюз Болгарии и Румынии – ей работать лет пять или немного больше. Что же до политических нравов, то даже и они здесь до смешного похожи на тот постоянно действующий скандал, которым была «большая политика» в тех же Румынии, Болгарии или Словакии в 1990-е годы. 
 
Так называемый «европейский выбор» Украиной фактически уже сделан, и притом не горсткой начальников, а большинством ее граждан. И эволюция российско-украинских отношений будет зависеть не столько от очередных смен караула в Киеве, сколько от того, сделает или не сделает официальная Россия тот «неевропейский выбор», на возможность которого то намекают, то вдруг перестают намекать наши высшие руководители. 
 
 
 
Сегодня большинство жителей всех без исключения украинских макрорегионов (от 65% в центральном до 48% в восточном) предпочитают такой вариант отношений с Россией: «независимые дружественные страны с открытыми границами без виз и таможен». 
 
 
И только в двух из них есть многочисленные, хотя и находящиеся в меньшинстве группы, которые предпочитают «объединение Украины и России в одну державу»: в южном (33%) и восточном (45%). В масштабах Украины эта державная идея гораздо слабее, чем идея вхождения в Европу, и даже на востоке силы обеих примерно одинаковы. 
 
Если заставим выбирать, если начнем обводить себя ограждением с колючей проволокой по периметру, то Украина не разделит с нами одиночества. Останется снаружи.
LightДодано: Fri 19 Sep 2008 19:24:40 EEST
[19.09.2008 17:48]  
 
Медведєв описав особливе становище Росії: НАВКРУГИ-ВОРОГИ! 
 
 
"Модернізація - наша щонайперша мета, без цього неможлива сильна Росія", - Про це заявив Президент Росії Дмитро Медведєв на зустрічі з представниками громадських організацій в Кремлі, передає ІТАР-ТАРС. Нові ідеї і розробки, на його думку, "повинні створюватися не тільки в підприємницькому середовищі, але і в сферах науки, освіти, культури".  
 
Президент зауважив, що інноваційний розвиток країни в нинішніх міжнародних умовах є щонайпершою метою. "Без цього просто неможливо створити сильну і впливову Росію", - підкреслив він. За словами голови держави, "ключ до інноваційного розвитку лежить перш за все в свободі".  
 
З цим, за його словами, зв`язана і конкурентна боротьба. "Сьогодні виграє той, хто дає більше свободи для розвитку інтелекту і захищає інтелект від обмежень", - сказав він.  
 
"Завдання розвитку економіки і розширення підприємництва вирішуватимуться в невідкладному порядку, без посилань на те, що країна перебуває в особливому становищі, навкруги - вороги, - обіцяв Медведєв. - Ми свій вибір зробили не для того, щоб сподобатися якимсь державам, це вистражданий вибір нашого народу".  
 
Також Президент РФ додав, що США мають намір надавати Росії підтримку в розвитку суспільства, але якщо «в наших відносинах все піде так, як відбувається зараз, дійде до того, що Вашингтон підбиратиме для РФ президентів», упевнений Медведєв.
V.K.
Місто:  Canada
Додано: Tue 16 Sep 2008 16:09:01 EEST
Стаття про перспективи членства РФ у Раді Європи. Передрук УП. 
 
Чи були дії в Осетії перемогою Росії визначатиметься в політичних колах Європи. 
 
http://www2.pravda.com.ua/news/2008/9/16/81339.htm 
 
Василь Коломацький 
КОБЗА 
vassilik@hotmail.comhttp://www.kobza.com.ua
LightДодано: Tue 16 Sep 2008 10:43:50 EEST
У 2008 році виповнюється 300 років Полтавській битві. Читайте про видатного Українського Гетьмана тут:  
http://www.mazepa.name/history/krupnicki-2.html
www.mazepa.name
ГостьДодано: Mon 15 Sep 2008 00:35:23 EEST
Оота на украинскую диаспору в Ростове на дону.Как это было http://74.53.98.162/~sitist/?q=blog/okhota-na-ukrainskuyu-diasporu 
 
Мы закрыли сайт на российском хостинге, сечас регистрируемся на американском , полную версию выложим на www.ukrajnci.ru 
 
Сейчас у нас временный хостинг http://74.53.98.162/~sitist
alexrnd@gmail.comhttp://www.ukrajnci.ru
ikava
Місто:  Canada
Додано: Sun 14 Sep 2008 12:51:13 EEST
Ukrainians in Canada and USA http://www.Ukrainianforums.com
admin @ ukrainatv.comhttp://www.UkrainaTV.com
GedzДодано: Sat 13 Sep 2008 22:20:36 EEST
18. 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У і 20 листопада РНК УСРР прийняли постанови з однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель», які підготувала комісія Молотова. Цими постановами ставилася вимога виконати план хлібозаготівель до 1 січня 1933 р. і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Заборонялося витрата натуральних фондів, утворених в колгоспах, які не розрахувалися з державою. Райвиконкоми зобов’язувалися негайно перевірити ці фонди і призначити в артілях відповідальних за їхнє зберігання. Райвиконкомам було надане право зараховувати до фонду хлібозаготівель всі натуральні фонди колгоспів. Колгоспи-боржники, які видавали аванси за відпрацьовані трудодні або для громадського харчування понад встановленої норми (15% від фактичного обмолоту), повинні були негайно організувати повернення «незаконно розданого хліба» з тим, щоб спрямувати його на виконання плану. Райвиконкомам доручалося організувати вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. З метою придушення саботажу в управлінських ланках ставилася вимога притягати до суду бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів тощо, які приховали хліб від обліку (на підставі постанови від 7 серпня 1932 р.) як розкрадачів державного та громадського майна[48].  
 
19. У п.9 Постанови РНК УСРР від 20 листопада вказувалося: «До колгоспів, що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників»[49]. Партійна постанова дублювала цей пункт, додаючи до нього ще й таке: «У колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель, стосовно колгоспників, що мають посіви зерна на присадибних землях, повністю зарахувати все одержане ними з присадибних ділянок зерно в залік натуральної видачі на трудодні з вилученням надлишку виданого хліба на виконання плану хлібозаготівель»[50]. Партійна постанова включала ще один пункт, якого не було в постанові урядовій: одноосібників, які не виконували хлібоздачу, дозволялося штрафувати встановленням додаткових завдань не тільки з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми, а й із картоплі (в розмірі річної норми здавання)[51]. 
 
20. При цьому партійна постанова наголошувала на тому, що хліб є і що виконанню плану заважають шкідники-комуністи і колишні петлюрівці: «Оскільки у низці сельпарторганізацій, особливо в період хлібозаготівель, виявилася змичка цілих груп комуністів й окремих керівників партійних осередків з куркульством, петлюрівщиною і т.п., що на ділі перетворює такого роду комуністів й парторганізації в агентуру класового ворога і є наглядним доказом повного відриву цих осередків й комуністів від бедняцько-середняцьких колгоспних мас, ЦК й ЦКК КП(б)У постановляє негайно провести чистку низки сільських парторганізацій, які явно саботують виконання плану хлібозаготівель і підривають довіру до партії в рядах трудящих»[52].  
 
21. 21 листопада Молотов, Чубар, Строганов і Калманович звернулися до Сталіна з проханням надати ЦК КП(б)У в особі спецкомісії (генеральний секретар ЦК, голова ДПУ УСРР і представник Центральної контрольної комісії) на період хлібозаготівель право остаточного вирішення питань про застосування смертної кари. Спецкомісія ЦК КП(б)У мала раз на декаду звітувати перед ЦК ВКП(б) про рішення в таких справах[53].  
 
22. Подібні комісії на обласному рівні у складі першого секретаря обкому, начальника обласного відділення ДПУ та обласного прокурора для прискорення репресій було створено відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 р. Суди мали розглядати справи не довше 4-5 діб під безпосереднім керівництвом і наглядом комісії[54]. Аналогічні «трій­ки» та ОСО були створені в обласних відділеннях ДПУ (наказ ДПУ УСРР від 11 грудня 1932 р.) 
 
 
Голодомор 1932-1933 рр. в Україні 
 
 
23. Для того, щоб змусити селян віддати хліб, партійна верхівка застосувала показове покарання: села, які тривалий час не могли розрахуватися з державою, – ставили на так звану «чорну дошку». Вперше цей вираз вжито в щоденнику Кагановича під час його поїздки на Кубань: йшлося про закриття всіх державних та кооперативних магазинів з вилученням усіх запасів, повну заборону торгівлі, колгоспної або приватної, «чистку» від контрреволюційних і куркульських елементів та заборону виїзду з села[55]. В Україні підтримали ідею і вже 6 грудня 1932 р. постановою ВУЦВК і РНК УСРР поставили на «чорну дошку» шість сіл, місцеві органи влади – до 400 сел. 
 
24. Незважаючи на надзвичайні заходи, темпи хлібозаготівель знижувалися. Як писав С.Косіор Сталіну 8 грудня 1932 р., обмолот скирт майже всюди закінчився, і тому українська парторганізація повинна перебудуватися «на виявлення прихованого, неправильно виданого і розкраденого хліба»[56]. Відібрати у колгоспників та одноосібників хліб можна було обшуками і репресіями. Косіор вважав найкращим засобом репресії у вигляді «натурштрафів» („за корову і свиню тепер колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються») і позбавлення присадибної землі[57]. 
 
25. Невдоволений діями українських і кубанських керівників, Сталін піддав їх різкий критиці на засіданні політбюро ЦК 10 грудня 1932 р. 14 грудня опитуванням була прийнята таємна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», якою термін виконання плану хлібозаготівель в Україні було перенесено на кінець січня, а на Північному Кавказі – на 10-15 січня. В постанові стверджувалося, що внаслідок слабкої роботи партійного керівництва колишні куркулі, офіцери і петлюрівці просочилися в керівництво колгоспів, де вони намагаються організувати «контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби». ЦК ВКП(б) та РНК СРСР зобов’язали «рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, вміщення в концтабір на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання відносно найбільш злісних з них». Постанова вказувала, що «найбільш злими ворогами партії, робочого класу та колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені» і зобов’язала «застосувати сурові репресії, засудження на 5-10 до концтабору, а за певних умов – розстріл»[58]. 
 
26. Постанова ЦК від 14 грудня 1932 р. різко критикувала «українізацію». Стверджувалося, що вона проводилася «механічно, без врахування конкретних особливостей кожного регіону, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних осередків й організацій». ЦК КП(б)У та РНК пропонувалося «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації... вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних та радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації»[59]. Постанова містила вказівку припинити українізацію на Північному Кавказі (детальніше див. пункти 46, 47, 48), а 15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Сталіна та Молотова, яка переказувала ще одну таємну постанову ЦК від 15 грудня. Наказувалося негайно припинити українізацію в усіх місцях компактного проживання українців на всій території СРСР. Окрім Північного Кавказу (3.106 млн. українців) це були такі регіони, як Курська (1.3 млн.) та Воронезька обл. (1 млн.), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.). 
 
27. Не сподіваючись на українських керівників, Сталін відрядив 18 грудня 1932 р. на Україну Л.Кагановича і П.Постишева з особливими повноваженнями для вжиття «усіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання плану хлібозаготівель». Заступник голови ОДПУ СРСР В.Балицький був відряджений на Україну ще в кінці листопада 1932 р. 20 грудня 1932 р. під час засідання політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький вказав, що з початку грудня через повальні обшуки виявлено 7 тис. ям і 100 прихованих амбарів, у яких знайдено 700 тис. пудів зерна[60], звідки випливало, що виконати план такими заходами не вдасться. Проте, Каганович вважав, що необхідно виявити в Україні «підземне пшеничне місто». 29 грудня він примусив ЦК КП(б)У прийняти рішення про вилучення всіх колгоспних фондів, включаючи насіннєві. У свою чергу, Чубар вважав недоліком хлібозаготівель те, що не стягують штрафи натурою[61]. 
 
28. На засіданні політбюро Балицький поінформував, що з середини липня до середини листопада 1932 р. за «хлібними» справами було заарештовано 11 тис. осіб, а з 15 листопада по 15 грудня – 16 тис. осіб, серед яких було 409 голів колгоспів і 107 голів райвиконкомів. «Трійка» винесла 108 смертних вироків, ще 100 справ перебуває на розгляді[62].  
 
29. 1 січня 1933 року керівники УСРР одержали за підписом Сталіна таку телеграму. 
 
«Повідомляється Постанова ЦК від 1 січня 1933 р.: «Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко сповістити через сільради, колгоспи, колгоспників и трудящих одноосібників, що: 
 
а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і прихований від обліку хліб, не репресуватимуться; 
 
б) щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної соціалістичної власності).»[63] 
 
30. Телеграма примушувала селян здавати весь наявний хліб, а якщо вони цього не зроблять, їх очікують повальні обшуки з метою знайти «розкрадений та схований від обліку хліб». Якщо хліб знайдуть – покаранням за «законом про 5 колосків» буде смертна кара або не менше, як 10 років позбавлення волі, а якщо не знайдуть – натуральний штраф, тобто вилучення м’яса, в тому числі «живою» вагою, та картоплі.  
 
31. На сьогоднішній день зібрані усні свідчення тих, хто вижив, багато з таких свідчень надруковано. Такі свідчення збігаються у фактах. Після телеграми вождя обшуки та вилучення хліба поєдналися в єдину репресивну акцію. Організовані бригади активістів вилучали у колгоспників та одноосібників не тільки хліб, м’ясо і картоплю, а й всі продукти харчування, які були – капусту, квашені буряки, жменю пшона – геть усе, а якщо знаходили вже приготовлену їжу – її знищували. Таким чином активісти самі рятувалися від голоду – частка знайденого залишалася їм. Тритомник Oral History Project on the Ukrainian Famine обсягом в 1734 стор., виданий Комісією Конгресу США із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні під керівництвом Джеймса Мейса, переповнений подібними свідченнями з усіх регіонів країни. 
 
32. Як і в 1932 році селяни намагалися виїхати в інші регіони СРСР, щоб здобути продукти харчування. Проте радянська держава організувала справжню блокаду, щоб перешкодити їм виїхати з України. 22 січня 1933 р. вийшла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про попередження масових виїздів голодуючих селян України та Кубані за продуктами. Вона була складена особисто Сталіним. Наступного дня вийшов ідентичний директивний лист ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР за підписом Хатаєвича і Чубаря всім обкомам партії та облвиконкомам, в якому наголошувалося на неприпустимості масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України: 
 
«За прикладом минулого року з деяких районів України почалися масові виїзди селян до Московської, Західної області, ЦЧО, Білорусі «за хлібом». Мають місце випадки, коли села лишають майже всі одноосібники і частина колгоспників. Поза всяким сумнівом, подібні масові виїзди організовуються ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі з метою агітації «через селян» в північних районах СРСР, проти колгоспів, проти Радянської влади. В минулому році партійні, радянські та чекістські органи України проґавили цю контрреволюційну витівку ворогів Радянської влади. В цьому році повторення цієї помилки не повинно бути. ЦК КП(б)У і РНК УСРР пропонують: 
 
1. Негайно вжити в кожному районі рішучих заходів щодо недопущення масового виїзду одноосібників та колгоспників, виходячи з розісланої по лінії ДПУ директиви Балицького.  
 
2. Перевірити роботу усіляких вербувальників робочої сили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи та усуненням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.  
 
3. Розвернути широку роз’яснювальну роботу серед колгоспників та одноосібників проти самовільних виїздів із залишенням хазяйства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони вони будуть там заарештовані.  
 
4. Вжити заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідчень РІК про право виїзду або промислових та будівельних, державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України. Відповідні вказівки дані по лінії уповноваженого НКШС та транспортного ДПУ.  
 
5. Повідомте не пізніше 6 години вечора 24 січня коротко про фактичний стан із масовим виїздом селян по вашій області.»[64] 
 
33. На залізничних вокзалах створювалися оперативні заслони, оперманеврені групи і фільтраційні пункти. Чекісти, міліція і місцеві активісти контролювали ґрунтові шляхи. За даними ОДПУ упродовж 50 днів після появи директиви було затримано 219.5 тис селян, зокрема в УСРР – 38 тис., на Північному Кавказі – 47 тис., в ЦЧО – 44 тис., в Західній обл. – 5 тис., на залізницях – 65 тис. селян. З числа затриманих 186.5 тис. осіб було відправлено додому під конвоєм, майже 3 тис. засуджено, а решта чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах[65]. 
 
34. Українські селяни, замучені безперервними обшуками, вилученням продуктів харчування, блокадою, масово голодували. Як свідчать ті, хто вижив, починаючи з лютого 1933 р. голод став жахливим. Якщо до січня вмирали десятками тисяч, то з лютого по травень – мільйонами. За довідкою ДПУ УСРР, за весь період з 1 грудня 1932 р. по 25 січня 1933 р. було виявлено 14 956 ям, 621 «чорна комора» і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучено 1 718.5 тис. пудів хліба[66]. 
 
35. 5 лютого постановою ЦК ВКП(б) заготівлі з урожаю 1932 року завершилися. УСРР в цілому виконала двічі знижений план на 83.5%. Загалом було заготовлено 4171.4 тис. т. зерна проти 7047.1 тис. т зерна з урожаю 1931 р. До 1 листопада було здано 136.1 млн. пудів, за листопад-січень 1933 р. – ще 87 млн. пудів зерна.  
 
36. У кінці січня 1932 р. в Україну знову був посланий П. Постишев для підготовки весняної сівби, що на тлі масового голоду та відсутності насіння було проблематичним. Ще 23 вересня 1932 р. за ініціативою Сталіна ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалив постанову, згідно з якою відхилялися всі пропозиції надати насіннєву позичку, а радгоспи і колгоспи попереджалися, що вона не буде надаватися ані для озимого, ані для ярового посіву[67]. Тому Постишев 4 лютого заявив, що насіння буде збиратися методами хлібозаготівель. Оскільки у голодних селян хліба не було, партійні керівники встановили нагороду за донос: кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого зерна в якості премії. 17 лютого 1933 р. ці «заходи» були затверджені урядовою постановою[68]. 
 
37. У лютому керівництво республіки розпочало допомогу голодуючим, щоб забезпечити сівбу. 19 лютого 1933 р. Постишев отримав згоду Сталіна на розблокування державних запасів хліба обсягом 3 млн. пудів для продовольчої допомоги селянам. Проте масштаби голоду збільшувалися з кожним днем. Тому Постишев вирішив, що не варто годувати непрацюючих. У постанові ЦК КП(б)У від 31 березня 1933 року про хід підготовки до весняної сівби передбачалося: «Запропонувати Київському обкому здійснити наступні заходи у справі організації продовольчої допомоги нужденним колгоспникам та одноосібникам: а) припинити взагалі харчування за рахунок проддопомоги непрацездатних колгоспників або одноосібників, хоч би вони потребували такої допомоги; б) розділити всіх госпіталізованих на хворих та одужуючих, значно поліпшити харчування останніх із тим, щоб якомога швидше виписати їх на роботу»[69]. Селян поділили на тих, хто міг заробляти трудодні, і знесилених голодом, хто не міг працювати. Перші виживали, другі – гинули. Такою була «благодійна» державна допомога.  
 
38. Смертність у першій половині 1933 р. зростала щомісяця. І хоча робота ЗАГСів в цей час була частково паралізована, з березня по серпень 1933 р. вони зареєстрували сотні тисяч померлих[70]. Загалом у 1933 році ЗАГСи зареєстрували в сільській місцевості 1678 тис. смертних випадків, 1552 тис серед померлих становили українці. Ця статистика, однак, залишається неповною.[71]  
 
39. На тлі масового голоду на селі в 1933 Павло Постишев почав наступ на українську інтелігенцію і українську компартію. 1933 рік став роком політичних репресій. Приховати голод і смерть мільйонів людей було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе звинувачення, перекинувши їх на «шкідників» – фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.» У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи щодо 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківському сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили близько 270 професорів і викладачів.  
 
40. На початку 1933 року почалося фабрикування «Української військової організації», до якої «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Досвітній, Пилипенко і Вишня обвинувачувалися у підготовці вбивства Постишева, Чубаря і Балицького. Тільки Остап Вишня був «помилуваний» – отримав десять років таборів. Дев’ятьох обвинувачуваних у справі УВО (не завершеній, всього було заарештовано 148 осіб) розстріляли. Були сфабриковані також справи “Польської організації військової» (ПОВ) та “Блоку українських націоналістичних партій». 
 
41. У кінці лютого 1933 р. розпочалася кампанія проти Миколи Скрипника і підтримуючих його комуністів. Скрипник був усунений з посади міністра освіти. Все, що було в Україні пов’язане з літературним відродженням, впровадженням літературних мовних стандартів, створенням нових словників, розвитком театру, історичними дослідженнями, українізацією школи – отримало тавро «скрипниківщини», стало об’єктом політичних репресій, які не переривалися протягом 1933-1934 рр. Були масово репресовані як буржуазні націоналісти люди, які проводили українізацію, – від сільського вчителя до академіка. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник Микола Хвильовий. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У Постишев звинуватив Скрипника і його націоналістичний «ухил» у всіх «труднощах попереднього року», звинуватив його у приховуванні у наркоматі освіти «ухильників, шкідників, контрреволюціонерів»[72]. Не витримавши цькування, 7 липня 1932 р. Скрипник покінчив життя самогубством. З його смертю з українізацією і «націонал-комунізмом» в цілому було покінчено (КП(б)У була переполовинена, а політбюро ЦК під час Великого Терору 1937-1938 рр. знищене у повному складі). Був заарештований також інший провідник українізації – нарком освіти Олександр Шумський та десятки комуністів, з ним пов’язаних. 5 вересня 1933 р. Шумського засудили на 10 років виправно-трудових робіт. У листопаді 1933 р. заарештували головного режисера театру «Березіль» Леся Курбаса. У 1934 році були затавровані як «буржуазні націоналісти» й «терористи» першокласні письменники, які складали явище, що отримало потім назву «розстріляного відродження». Загалом ОДПУ в Україні було заарештовано у 1932-1933 роках 199 тисяч осіб (проти 119 тисяч у 1929-1931 рр. і 71 тисячі у 1934-1936 рр.) Так смерть від голоду змикалася з репресіями проти національної української культурної, інтелектуальної, творчої та політичної еліти.  
 
 
Голодомор 1932-1933 на Кубані 
 
 
42. Україна серед усіх хлібовиробних районів отримала найбільш напружений план хлібозаготівель у 1931-1932 рр., в свою чергу, планові показники заготівлі хлібу на Кубані у 1931-1932 роках перевищували показники інших 10 округів Північнокавказького краю. Саме тому сільське населення Кубані та України найгірше виконувало план хлібозаготівель і стало об’єктом особливих зусиль партійно-державної верхівки СРСР, спрямованих на викачування хліба. Як зазначалося в рішенні політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 р. щодо комісії на чолі з Кагановичем, «основне завдання зазначеної групи товаришів – виробити і провести заходи зі зламу саботажу сівби та хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані»[73]. 
 
43. Комісія Кагановича одразу запровадила каральні заходи. Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКП(б) від 4 листопада 1932 р. три станиці були занесені на «чорну дошку», а населення попередили, що, якщо воно буде продовжувати саботувати сівбу і заготовку хлібу, то усіх буде вислано на Північ. Натомість станиці заселять старанними колгоспниками, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях. Постанова передбачала заходи, аналогічні заходам, вказаним в постанові ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р.: посилення боротьби з саботажниками, особливо з партквитками в кишені, вилучення раніше розданого за трудодні хліба і введення натуральних штрафів.  
 
44. Погроза Кагановича була виконана: з 4-х великих станиць – Полтавської, Медведовської, Урупської та Уманської – на Північ країни було вислано 51.6 тис. осіб, з інших станиць – не менше 10 тисяч. Їхнє майно і худобу залишили для тих «старанних колгоспників», які мали заселити ці станиці. Фактично що мешканців зазначених станиць, вже замучених голодом, депортували на вірну смерть.  
 
45. Ті, хто відмовлявся грабувати селян і козаків, сам потрапляв під машину репресій. Ще до приїзду комісії Кагановича ОДПУ заарештувало 5 тис. комуністів Кубані, в цілому по краю – 15 тисяч. 4 листопада 1932 р. було прийняте рішення Північнокавказького крайкому – про чистку парторганізацій краю, насамперед Кубані. Впродовж листопада-грудня 1932 р. і в 1933 р. в краї було виключено з партії близько 40 тис. осіб, ще близько 30 тис. членів партії втекли за межі краю[74].  
 
46. Кубанців спіткала та ж сама доля, що й українських селян – повальні обшуки, вилучення продовольства, а після 22 січня 1933 р. – блокада, неможливість виїхати в пошуках продуктів харчування. До цього додалася дискримінація за етнічною ознакою. П.7 постанови ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. вказував, що «легковажна, не пов’язана з культурними інтереси населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу за цілковитою відсутністю контролю над українізацією школи та друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.»[75].  
 
47. «З метою розгрому опору хлібозаготівлям куркульських елементів та їхніх «партійних» та безпартійних прислужників» ЦК і РНК СРСР серед іншого постановило «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети та журнали, що видаються з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову... терміново перевірити і покращити склад працівників шкіл в «українізованих» районах»[76].  
 
48. Наслідком стало повне знищення майже усіх етнічно-культурних форм існування українців на Північному Кавказі: закриття українських шкіл, газет, журналів, інших українських культурних інституцій. До фізичних страждань від голоду на Кубані додалися і страждання моральні, викликані образою честі і гідності мешканців Кубані – етнічних українців, які складали більше двох третин населення Кубані.  
 
 
 
 
 
-------------------------------------------------------------------------------- 
 
[1] Investigation of the Ukrainian Famine 1932-1933. Report to Congress Commission on the Ukraine Famine. – Washington: 1988; Investigation of the Ukrainian Famine 1932-1933 // Oral History Project on the Ukrainian Famine in three volumes. – Washinghton, 1990; Максудов. Потери населения СССР. – Бенсон (Вермонт): 1989; Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.: 1993; Граціозі А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне: 1917-1933. – М.: 2001; Куртуа С., Верт Н., Панне Ж.-Л. и др. Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. – М.: 2001. ; Коммунизм. Террор. Человек. – К.: 2003; Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Док. и матер. в 5 т. – М.: 1999-2006; Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936. – М.: 2001; Davies R.W., Wheatcroft Stephen. The Years of Hunger. Soviet Agriculture, 1921-1933. Palgrave Macmillan, 2004. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.: 1990; Кульчицький С.В.. Ціна „великого перелому». – К.: 1991; 33-й: голод. Народна Книга-Меморіал / Упоряд. Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. – К.: 1991; Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20 – 30-ті роки. – Едмонтон-Київ, 1991; Колективізація і голод на Україні 1929 – 1933. Збірник документів і матеріалів. – К.: 1992; Чорна книга України: Зб. документів, архів. матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе. – К.:1998; Командири великого голоду. Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933 рр. – К.: 2000; Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. – К.:2002; Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. – К.: 2003; Український Голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив. – К.: 2003; Голодомор 1932-1933 років в Україні: Документи і матеріали. – К.: 2007; Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД. – К.: 2008; Кульчицкий С.В. Почему он нас уничтожал? – К.: 2007; Кульчицкий С.В.. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – К.: 2008. 
 
[2] Тут і далі йде посилання на номера пунктів Додатку «Короткий опис історичних фактів 1930-1933 років» 
 
[3] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 183. 
 
[4] Командири великого голоду. – С.209. 
 
[5] Там само. – С. 214. 
 
[6] William A. Schabas, Genocide in International Law. The Crime of Crimes (Cambridge: Cambridge University Press, 2000), “Chapter 3. Groups protected by the Convention». (Quoted in Serbin, The Ukrainian Famine of 1932-1933 and the UN Convention on Genocide, p.5). 
 
[7] Id. at 10 (emphasis added). 
 
[8] Prosecutor v.Goran Jelisic, ICTY (Trial Chamber I), Case No. IT-95-10 “Breko», Judgement of 14 December 1999. 
 
[9] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 396-415. 
 
[10] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Gerzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Jadgment of 26 February 2007, p.9. 
 
[11] http://ukrsvit.kiev.ua/us/gazeta/statii.html.vatra2 
 
[12] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 287-288. 
 
[13] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106 
 
[14] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 264-265. 
 
[15] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106 
 
[16] Кульчицький С.В. Нищення для порятунку. // Критика, №3, 2008. – С. 15-17. 
 
[17] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Judgment of 26 February 2007, p. 9. 
 
[18] Андреа Грациози. Советский голод и украинский Голодомор. Доступно в Интернеті за адресою: http://www.strana-oz.ru/?numid=34&article=1406  
 
[19] Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: Особа, час оточення. – К.: 2002. – С. 189. 
 
[20] Голод-геноцид 1932-1933 років в Україні . – С.297. 
 
[21] «Пролетарская правда» від 22 січня 1930 року. (Цитовано за публікацією «Масовий голод як соціальний геноцид». – http:/news.bbc.co.uk/hi/Russian/international/newsid_6161000/6161035.stm) 
 
[22] «Було б нерозумно, якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом» (Й. Сталін, 27 листопада 1932 р.) 
 
[23] Сергій Махун. Бійня на «літературному фронті» // Дзеркало тижня, №45, 24-30 листопада 2007 р. 
 
[24] Цит. за працею: Андрій Порт нов. Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії. // Україна модерна, ч. 2(13), 2008. – С.99 
 
[25] Цит. за працею: Портнов А. Теорія геноциду перед викликом Голодомору //Критика, №5, 2008. – С.11-13.  
 
[26] Raphael Lemkin's Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation - Analysis of Government - Proposals for Redress, (Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1944), p. 79 - 95. 
 
http://www.preventgenocide.org/lemkin/AxisRule1944-1.htm  
 
[27] Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. – С.394. 
 
[28] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – Київ: Наш час, 2008. – С.186.  
 
[29] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 227. 
 
[30] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 239-240. 
 
[31] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 195. 
 
[32] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 420. 
 
[33] С.В.Кульчицький. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 200. 
 
[34] Трагедия советской деревни... – Т.3. – С. 362-363, 365. 
 
[35] Сталин и Каганович. Переписка, 1931-1936. – С. 169. 
 
[36] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 190. 
 
[37] Командири великого голоду. – С.227-228. 
 
[38] Сталин и Каганович. Переписка, 1931-1936. – С. 169. 
 
[39] „Правда», 14 липня 1932 р. 
 
[40] Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – С. 205.  
 
[41] Кульчицький С.В. Ціна „великого перелому». – С. 212. 
 
[42] Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – С. 241-242. 
 
[43] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 399. 
 
[44] Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. – К.: 1989. – С. 32. 
 
[45] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 256-257. 
 
[46] Трагедия советской деревни. – Т.3. – С.528-529. 
 
[47] Командири великого голоду. – С.236. 
 
[48] Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. – С.548-549. 
 
[49] Там само. – С.549. 
 
[50] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.254. 
 
[51] Там само. 
 
[52] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 256. 
 
[53] Трагедия советской деревни. – Т.3. – С.548. 
 
[54] Голод 1932-1933 років на Україні. Документи і матеріали. – К.: 2007. – С. 443. 
 
[55] Командири великого голоду. – С.315. 
 
[56] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.282. 
 
[57] Там само. – С. 284, 286. 
 
[58] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.291. 
 
[59] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.291-292. 
 
[60] Командири великого голоду. – С.315. 
 
[61] Там само. – С.317. 
 
[62] Там само. – С. 316. 
 
[63] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.308 
 
[64] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.354. Переклад наш. 
 
[65] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 310. 
 
[66] Там само. – С. 299. 
 
[67] С.В.Кульчицький. 1933: трагедія голоду. – С.41. 
 
[68] Там само. 
 
[69] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.473. 
 
[70] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 340. 
 
[71] Кульчицкий С.В. Почему он нас уничтожал? – С. 154. 
 
[72] Джеймс Мейс. Політичні причини Голодомору в Україні (1932-=1933 рр.) ..Український історичний журнал, №1, 1995. Доступно в Інтернеті за адресою: http://maidan.org.ua/n/lib/1044901106 
 
[73] Командири великого голоду. – С 250. 
 
[74] Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид... – С. 293. 
 
[75] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.292-293. 
 
[76] Там само. – С. 293-294. 
GedzДодано: Sat 13 Sep 2008 22:16:16 EEST
Євген Захаров: Правова кваліфікація Голодомору в Україні та на Кубані  
 
додано: 13-09-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1221291503.html  
Версія до друку // Редагувати // Стерти  
 
http://khpg.org/index.php?id=1221230998  
 
 
• • •  
 
 
Висновок. Правова кваліфікація Голодомору 1932-1933 років в Україні та на Кубані як злочину проти людяності та геноциду 
 
джерело: KHPG.ORG 
 
 
 
 
Цей Висновок має на меті довести, що Голодомор 1932-1933 років в Україні і на Кубані має ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду (далі – РС МКС) від 17 липня 1998 року та геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) від 9 грудня 1948 року.  
 
Відповідно до п. 1 статті 7 РС МКС «злочин проти людяності»  
 
«означає будь-яке із наступних діянь, які здійснені в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється усвідомлено: 
 
а) вбивство; 
 
б) винищування; 
 
в) поневолення; 
 
г) депортація або насильницьке переміщення населення; 
 
д) вміщення до в’язниці або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи у порушення основоположних норм міжнародного права ; 
 
є) катування; 
 
е) зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства подібної тяжкості ; 
 
ж) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, ґендерними, як це визначено в п.3, або іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими згідно із міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діяннями, вказаними в даному пункті, або будь-якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Суду; 
 
з) насильницьке зникнення людей; 
 
і) злочин апартеїду; 
 
ї) інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному спричиненні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або завдання серйозної шкоди психічному або фізичному здоров’ю.»  
 
Згідно з п.2 статті 7 РС МКС  
 
«для цілей п. 1 статті 7: 
 
а) … 
 
б) «винищування» включає навмисне створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування і ліків, розрахованих на те, щоб знищити частину населення; 
 
…» 
 
Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року в Парижі і набула чинності 12 січня 1951 року. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 року. 
 
Відповідно до статті 6 РС МКС та статті ІІ Конвенції злочин геноцид визначається як  
 
«наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:  
 
а) вбивство членів такої групи;  
 
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;  
 
c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичн