• Додати запис

В гостьовій книзі 892 записів на сьогоднішній день.
Сторінок: « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 »

Автор	Текст повідомлення
V.K. Місто:  Canada	Додано: Sat 26 May 2007 05:41:19 EEST Анонс можливо цікавої історичної книги. Передрук "Радіо Свобода".    Василь Коломацький  КОБЗА    ----------------- ---------------  «Развесив на воротах Кустаная несколько сот человек, мы пошли в церковь»  Василий Галин «Запретная политэкономия. Красное и белое», «Алгоритм», М.2006 Илья Смирнов     25.05.07   Московское издательство «Алгоритм» выпустило книгу Василия Галина «Запретная политэкономия. Красное и белое». Тема книги не политика, а то, что лежало в основе политики: «Пуд хлеба стал стоить не больше, чем одна подкова… В конце весны 1917-го года появились запреты на вывоз продуктов из одной губернии в другую…»     Раньше круглая дата была бы отмечена множеством официальных мероприятий, длинных и скучных. Но стало ли нынешнее осмысление опыта 1917-го года живее и содержательнее? Как сталинская номенклатура безошибочно определила для себя источник вдохновения в опричнине Ивана Грозного, так и постсоветская элита сориентировалась в ситуации 90-летней давности, кто свой, кто чужой, и соответственно выдает соцзаказ для специалистов, которым будет позволено выступать перед широкой аудиторией. Своими оказались определенные круги придворной аристократии, бюрократии, духовенства, связанный с ними спекулятивный капитал. Идейно это где-то между правыми октябристами и черной сотней. Такова сегодня историческая ориентация не отдельных лиц и группировок, а практически консенсус тех, кто разбогател в годы приватизации. Сторонники и противники Путина, «либералы» и «патриоты», все объединились вокруг «мироточащей» иконы государя императора и свежих перезахоронений белых генералов и пропагандистов. К сожалению, идеология, которая при этом обретается, оказалась совершенно неконкурентоспособна еще 90 лет тому назад (почему ее поборники и проиграли, см. у того же Галина). Вряд ли после эксгумации она стала жизнеспособнее.     И вот я в книжном магазине беру с полки «Запретную политэкономию» — без особой надежды, ни издательство не внушает доверия, ни название не вдохновляет, ни то, что автор экономист. Правда, рекомендует его читателям почтенный историк Андрей Ильич Фурсов из РГГУ.    Просматриваю — вижу: не зря. Василий Юрьевич Галин ставит принципиальные для понимания эпохи проблемы. Первая и вторая русские революции: в чем разница? Если в начале века губернатор Оболенский успокаивал крестьян порками, то в 1917-м году князь «не смог бы даже выйти из Харькова, деревня за счет дезертиров была поголовно вооружена… Крестьяне, одетые в шинели, привыкли к смерти и худо-бедно-научились воевать, и их уже невозможно было безнаказанно драть, расстреливать из пушек или разгонять казаками» (182).     Военный коммунизм — что это, «тупик идеологии или форма борьбы за выживание» (373), продолжение той мобилизационной экономической политики, которую уже начали проводить предыдущие правительства?     Трагедия офицеров, которые уже «не представляли собой правящий класс», но им «судьбами пришлось отвечать» за тех, «кто довел страну до революции и гражданской войны» (43).     Дальше. «Социальный расизм» как мобилизующия идея белых. «Загнать чернь в стойла». Замечательные цитаты из Бердяева: что «существование «белой кости» есть не только сословный предрассудок, это антропологический факт», «культура — дело расы и расового подбора». А колчаковский генерал К.В. Сахаров в эмиграции осознал, что «белое движение было даже не предтечей фашизма, а чистым проявлением его» (42) и так далее.     Еще вопросик на засыпку: когда началась Гражданская война? Именно как полномасштабные действия армий, а не локальные столкновения. Вы скажете: формальный вопрос. Но почему в старых книгах можно прочесть: с весны 1918-го. А в новых стрелку стали упорно сдвигать назад, в 1917 год? Значит, не просто формальность? Галин как раз указывает важные даты посередине. 18 января: решение Антанты об интервенции, 6 марта — высадка англичан в Мурманске, 5 апреля — японцев во Владивостоке (77-7. Если война началась раньше, то эти события не должны рассматриваться в ряду ее причин. А если позже, то должны.     По мнению автора, основную силу белых «составляли офицерство и интервенты» (60). Он подчеркивает (опираясь на Деникина и других авторитетных свидетелей), что офицеры оказались чужими даже для тех, кого защищали, добровольцы на фронте «мерзли и голодали, видя, как беснуется и веселится богатейший Ростов» (53) — сразу вспоминается, что писал Булгаков про Киев.     Крестьянство у Галина проходит по отдельной статье, не белой и не красной, а того самого «русского бунта, бессмысленного и беспощадного». Здесь Галин перекликается уже с Максимом Горьким, с несвоевременными мыслями, которые привели писателя сначала к конфликту с Лениным, а потом к альянсу со Сталиным. Вы не обязаны соглашаться, но — есть предмет для серьезного разговора, тем более, что автор старается быть объективным ко всем сторонам. Никакого умиления убийствами и погромами в духе тех книжек, на которых воспитывалось мое поколение — спалили 150 помещичьих усадеб, ах, как хорошо! — ничего подобного нет. Есть картины деградации, «прикрытой революционными лозунгами»: «матросы корабля "Борцы за свободу" постановили истребить всю буржуазию. За две ночи расстреляли четыреста человек…» (190) Впрочем, лозунги не обязательно революционные. «Развесив на воротах Кустаная несколько сот человек , убедившись, что от Каргалинска осталось пепелище, мы пошлив церковь» (193). Штаб-ротмистр Фролов из корпуса Каппеля.     Большевики, с точки зрения автора, «не столько двигали массами, сколько сами шли за ними» (61), в противном случае «стихия» сдунула бы их «так же, как сдунула Николая II» и Керенского (191). В этом была сила большевиков, но и беда. Для страны, понесшей чудовищные потери. И для самих победителей, которые через 16 лет разделили судьбу белого офицерства.     Есть темные инстинкты, на которых негоже строить политику. Есть ситуации, до которых нельзя доводить. И я с полным основанием мог бы рекомендовать книгу Галина студентам и учителям истории, если бы… Во-первых, хаотическая структура, напоминающая карту нашего отечества весной 1918 года. Даже название не соответствует содержанию: на экономику приходится дай бог, четверть объема. В составленном таким образом (и можно догадаться, в каком темпе) 600-страничном томе встречаются и механические наборы цитат безо всякой критической оценки цитируемого, и экскурсы далеко за пределы темы, вроде попытки сопоставить жестокость Ивана Грозного и французского Карла IХ (205), опираясь на публицистическое сочинение В.В. Кожинова, который у нас, оказывается, «философ», занимавшийся «развенчанием псевдоисторических мифов о судьбе России» (51. Я бы оценил жанр, в котором работал Кожинов, несколько по-иному, а сравнивать Варфоломеевскую ночь с Новгородским походом Ивана Грозного нелепо, потому что первое — жестокая и вероломная расправа с политическими противниками, а второе — бессмысленное уничтожение мирного населения. На отдельные примеры торопливой небрежности уже не обращаю внимание. Отмечу только восьмистраничный фрагмент по национальному вопросу — как будто его по ошибке вклеили из другой книги. Действуют уже не объективные причины, а какие-то «духи» (103), автор воинственно полемизирует по поводу российских провозвестников фашизма… сам с собой (сравнить: 101-42) и расшаркивается перед черносотенцами. «Трудно заподозрить столь выдающихся личностей в примитивном национализме» (102). Хотя до этого сам же написал, что у правых партий был «общий лозунг: «самодержавие, православие, народность». Из предосторожности он не осложнялся необычайно трудными вопросами положительного государственного и социального строительства, а сводился к простейшему императиву «Бей жидов, спасай Россию!» (35).     Как все это совместимо — бог весть. А могла бы толковая книга получиться.     Василий Галин «Запретная политэкономия. Красное и белое», «Алгоритм», М.2006     http://www.svobodanews.ru/Article/2007/05/25/20070525153723663.html
V.K. Місто:  Canada	Додано: Sat 26 May 2007 05:18:48 EEST Про телевізійні справи. Передрук Лента.ру.    Василь Коломацький  КОБЗА    ----------- -----------    Евронаезд  "Первый канал" может лишиться своей украинской аудитории    Национальная телерадиокомпания Украины (НТРКУ) собирается судиться с российским "Первым каналом" из-за конкурса "Евровидение". Поводом для претензий стало то, что компания "Первый канал. Всемирная сеть", которая транслирует программы российского телеканала на территории Украины через кабельную сеть, показывала конкурс одновременно с украинским каналом "УТ-1", нарушая эксклюзивные права последнего.     Конкурс "Евровидение-2007" прошел 12 мая, а через полторы недели на заседании Национального совета Украины по вопросам телевидения и радиовещания был поднят вопрос о двойной трансляции и принято решение обратиться в Европейский вещательный союз (ЕВU), который является учредителем конкурса. Таким образом, Нацсовет, который осуществляет государственный надзор за соблюдением украинских законов в сфере телевидения и радиовещания, заступился за НТРКУ, являющуюся государственным предприятием.     Список претензий украинской стороны выглядит внушительно. Во-первых, "Первый канал" отобрал у "УТ-1" часть аудитории, желающей смотреть "Евровидение", по словам представителей Нацсовета, 10,5 процента. Значит, украинский телеканал понес убытки. Их сумма, по словам президента канала Виталия Докаленко, составляет около 200 тысяч долларов. Во-вторых, ведущие, комментировавшие конкурс на "Первом канале", агитировали за представителей России, группу "Серебро", а Верка Сердючка, выступавшая за Украину, была выбрана мишенью для колкостей и насмешек. Таким образом, украинскую аудиторию настраивали против собственного артиста. В-третьих, вещание компании "Первый канал. Всемирная сеть" охватывает и другие государства из числа бывших советских республик, плюс страны Балтии и Израиль. В НТРКУ считают, что эти обстоятельства могли повлиять на ход голосования, а значит, и на распределение мест.     Отстаивать свои интересы Национальная телерадиокомпания Украины собирается по двум направлениям. У Европейского вещательного союза потребуют пересмотра результатов конкурса, на котором Сердючка заняла второе место, обогнав российских артистов, попавших на третье. Если из этой затеи ничего не выйдет (вот бы обрадовалась победительница "Евровидения", сербка Мария Шерифович), тогда украинцы попросят хотя бы отстранить Россию от участия в конкурсе в 2008 году. Кроме того, в ближайшее время НТРКУ подаст в суд на компанию "Первый канал. Всемирная сеть". По словам Докаленко, "уже собираются документы". В случае необходимости Национальная телекомпания собирается дойти до международного коммерческого арбитражного суда.     Обосновывая свои претензии, украинский телеканал ссылается на правила Европейского вещательного союза, в соответствии с которыми право на трансляцию получают только члены этой организации. Единственным украинским членом ЕВU является как раз Национальная телерадиокомпания Украины.     Представители "Первого канала", в свою очередь, заявили, что они, по тем же правилам ЕВU, имеют право транслировать "Евровидение" на всех принадлежащих компании международных каналах. Более того, "Первый канал. Всемирная сеть" обращался в Европейский вещательный союз еще до конкурса, и получил подтверждение своих прав. Теперь "Первый канал" также намерен обратиться в суд. Поводом для этого стали слова представителя Национального совета Татьяны Лебедевой, которая в эфире программы "Свобода слова" на украинском канале ICTV назвала незаконной параллельную трансляцию "Евровидения". По словам директора международного вещания "Первого" Алексея Ефимова, телеканал будет защищать свою деловую репутацию "в соответствии с украинским законодательством".     На информацию о разрешении, полученном "Первым каналом" от ЕВU, Нацсовет отреагировал своеобразно: все та же Татьяна Лебедева сообщила, что можно подать в суд и на сам вещательный союз, поскольку тот нарушает свои собственные правила.     По мере развития событий конфликт двух телекомпаний, в который вмешалась и госструктура, стал приобретать черты международного скандала. В частности, председатель НТРКУ Виталий Шевченко оценил негативные высказывания ведущих "Первого канала" в адрес Сердючки как "информационную диверсию против Украины, которая имела серьезные последствия". Заместитель Шевченко Игорь Курус заявил, что инцидент с "Евровидением" и вовсе может стоить "Первому" потери украинской аудитории. "Мы можем в принципе запретить трансляцию программ "Первого канала. Всемирная сеть" в кабельных сетях Украины", - заявил чиновник.     Такое развитие событий не исключает и директор компании "Торсат", официального дистрибутора "Первого канала" в Украине, Анатолий Сальник. "Это информационная блокада. Просто для всех телеканалов будет закрыта дорога в кабельные сети Украины, и украинский телезритель останется с УТ-1", - заявил Сальник, подчеркнув, что ""Евровидение" - это очень хороший повод".     Андрей Данилко, он же Верка Сердючка, на "Первый канал" тоже обиделся. "40 минут до эфира там было откровенное "мочилово" песни Верки Сердючки, и, конечно же, это сыграло свою роль", - сетует артист. Впрочем, сам он ни с кем судиться не собирается, поскольку у него "куча своих дел".     А вот у госструктур государства, которое находится в глубоком политическом кризисе, видимо, нет других забот, кроме второго места на "Евровидении". Либо суть конфликта с "Первым каналом" действительно в чем-то другом.     Люся Мовсесян    http://www.lenta.ru/articles/2007/05/25/ukrofirst/
Валерій	Додано: Sun 20 May 2007 19:15:27 EEST КРИМСЬКІ ВРАЖЕННЯ    СЕВАСТОПОЛЬ, ЩО ТЕРПИТЬ УКРАЇНСЬКІ КОЛЬОРИ Інститутська подруга моєї дружини давно запрошувала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися — досить комфортний потяг із Києва домчав за 17 годин. Зустрічаючих я попередив одразу: “Говоритиму українською!” Вони не заперечували, хоча стереотип “Севастополь — город русской славы”, може, більше сидить у головах українців, ніж мешканців самого міста. Власне, своїм його мають повне право вважати і греки, що першими тут оселилися (Херсонес у межах Севастополя!), і татари, що звали його Білим містом, і українці, оскільки перший флот на Чорному морі був таки український, і росіяни, які угніздилися тут завдяки розширенню своєї ненаситної імперії. Місто доволі чисте: відчувається, що довгі радянські роки було закритим. Пляжі кам’янисті — бухта Кругла, де ми купалися першого дня, як і всі інші бухти, в камені. Погода, як у Чернігові, — мабуть, відчувається розташування міста на 18 бухтах. Спеки, такої характерної для Криму, у Севастополі ми не відчули. І, може, то мені так здалося, щось я ні цикад голосних не почув, ні йодистого морського запаху. Може, це літо таке? По всьому місту розвішані величезні плакати із зображеннями російських адміралів і словами “Мы имеем право на русский язык, образование, самоуправление”. Без підпису. Певно, адмірали покійні так казали… Якщо ж серйозно — хто те право відбирає?! Я, до речі, у книгарнях аж дві українські книги побачив — одна з них фантастика Дяченків “Дика енергія”, а газет із київських — жодної, з українськомовних дві: просвітянську “Кримську світлицю” і “Флот України”. Зате багато українських кольорів в оформленні вулиць. Набагато більше, ніж у Чернігові. І в Севастополі, до речі, тризуб висить, а не масонські зірки, як оце недавно соціалістична міська влада в Чернігові порозвішувала… А малому севастопольцю Максиму я подарував цікаві диски з історії та географії України — з мультиками і загадками. Представився ж йому: “Дядько Василь з України”. ХЕРСОНЕС, ДЕ Й КАМІННЯ ГОВОРИТЬ Це не передати — як пахне давній Херсонес! Каменем, морем, вином, історією… Володимирський собор, відновлений за незалежності України, гордо височіє над фундаментами грецьких кімнаток (щось вони дуже вже маленькі були!), винарень, вузеньких вуличок. А в ньому — аж три ікони Алєксандра Невського, зятя татарського! До чого цей церковно-політичний несмак, якщо в такому соборі місце тільки грецьким святим-великомученикам, та ще, може, святому князю київському Володимиру, що тут охрестився, та його бабці Ользі, що приймала хрещення у Константинополі! А північний російський діяч Золотої Орди, що помер, обпившись кумису, — бр-р-р… Та ще й біля самого вівтаря візантійського храму — рекламні вивіски храмів Новодівичого монастиря, Ростова, Ярославля. Агов, лапотная Русь, куди до еллінізму? ДО РЕЧІ, ПРО ЛАПТІ В іншому Володимирському соборі (усипальниці російських адміралів), де я молився за відсутності українського храму, бачив істинно “русскаво чєлавєка” — у сорочці-косоворотці, підперезаній якимось шнурком, у полотняних штанях, чомусь тільки туфлі були сучасними. Хрестився “істово”, при позіхах рот хрестив, поклони клав глибоко поясні. Службу, певно, розумів краще за мене — я скільки не чую, а так звану церковнослов’янську мову не можу розібрати: не сприймаю отих “вонмім”, “пакі і пакі”… Євангелію, як і прийнято в російській церкві, читали спиною до людей — цього я теж не розумію, адже Євангеліє перекладається як Добра Звістка, Блага Вість. Кому ця Вість? Богу? Звісно, ні. Він і так це все знає. Звістка — людям! Чого тоді від людей відвертатися?! Сподобалося, що храм живий — відразу видно, що парафія постійна, а не напхана пляжними зіваками, як це буває на південному березі Криму. Діє паломницька служба, а ось у проповіді священик абсолютно недоречно цитував імператрицю — таке враження, що спеціально нав’язують, аби штучно наростити святість канонізованих московською церквою осіб імператорського дому. Он і в чернігівських храмах зобов’язали священиків повиставляти “ікони” царя Ніколая ІІ та його сім’ї поруч з іконами Богородиці та Спасителя. Глум політичний, а не пошук шляху до Царства Небесного. В ЄВПАТОРІЇ І БОМЖІ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ… І зовсім це не жарт — сам чув уранці, як бомж торохтів порожніми пляшками і питав про якийсь “перший номер”. Хоча, звісно, українську в Криму можна почути тільки від відпочиваючих із Великої України. Але ні, брешу — в мене там є знайома баба Таня, яка на набережній травами торгує. То вона 25 років тому переїхала в той спекотний Крим із Кривого Рогу і говорить так, наче вчора звідти, — жодне російське слово до неї не пристало! Я у баби Тані щоліта беру чабан-чай — взимку, під час Великого Посту, о, які запахи від того бабиного чаю йдуть! Тож і побачивши її цього літа, мало не заволав: “Драстуйте, бабо Таню!” Вона жалілася, що трави мало — погана зима була, у Криму персики померзли, багато винограду. Мало й у баби Тані торгівлі — купив хоч адамові яблука. КРИМСЬКА ПРЕСА Коли в Севастополі кіоскерка почула мою українську мову, стала пропонувати “Кримську світлицю”. Я відмовився, бо це число читав ще в Чернігові. Вона: “Вот видите — не хотите брать, а потом возмущаетесь!” З’ясувати, хто “возмущается”, не вдалося, але сам факт хоч такої присутності української преси порадував. “Крымская правда” обурено сичить на все українське, татарське, неросійське: якісь два поселення повернули собі історичні назви, татарську та грецьку, то і ґвалту, і крику! Затулін демонстративно друкується цілою колонкою — нате, мовляв, вам, заборонили в’їзд в Україну! Обурюються всі ті наволоки, що Україна вперше вимагала в день ВМФ Росії підняти на кораблях Чорноморського флоту РФ прапори країни перебування, тобто України. У тій же “Крымской правде” — відповідь якогось Шишкіна (чув хто такого письменника?) на заклик провідних українських письменників щодо захисту української мови. Що тільки не пише! Ну, наприклад, якщо йому вірити, то в Одесі поширюється листівка, підписана “действующим народным депутатом” (прізвище якого, звісно, не названо, щоб до суду не йти за брехню): “Недовго вам залишилось потерпати від москальсько-жидівської окупації… Вже неподалік той час, коли комуно-кацапська влада повтікає туди, де її місце — в Західну Монголію. … Тим, хто буде чинити нам опір, шлях один — на гілляку на очах всіх чесних українців”. Ще потерпіть його “творєніє”: “Не русские беспаспортные маргиналы набежали, как тараканы, заселили святую землю этнических украинцев. Наоборот: украинцы активно расселились по юго-востоку и Крыму, на исконно русской или завоёванной с народами империи (то все-таки — російська земля чи завойована Росією? — В. Ч.) территории… Никогда русский народ не насиловал другие народы, русские люди не принуждали соседей говорить только на русском языке”. Ой ти гой єсі та й годі! Кожна нова кримська влада їде на поклін до Москви, видаючи це за розвиток вигідної співпраці. Поїхали і цього разу ставленики Партії реґіонів — голова ради міністрів та голова Верховної Ради Криму. І преса розтрубила і про окреме постачання газу для Криму (хоча окремої труби немає!), і про інвестиції, і про міст Керченський… А в’їдлива татарська журналістка в газеті “Первая крымская” написала в статті “Новые московские мифы”: “До сих пор все достижения крымской автономии в сотрудничестве с Москвой увенчались открытием единственного магазина массандровских вин на Комсомольском проспекте российской столицы да отчетами фонда “Москва—Крым” об отдыхе детей и ветеранов в здравницах полуострова…” КАРАЇМ — МІСЬКИЙ ГОЛОВА Пам’ятник унікальній особистості — міському голові Євпаторії Семену Дувану відкрито в місті. У 35 років він став головою зачуханого напівсела і перетворив його на місто-всеросійський курорт: було прокладено залізницю, пущено трамвай, а головне — відкрито лікувальні властивості озера Мойнаки, у солоній ропі якого і ми один раз повисіли, не тонучи. Після комуністичного перевороту Семен Дуван утік у Францію, де прожив ще 40 років. Зберігся його власний будинок і є вулиця його імені. За національністю — караїм, представник рідкісної нації, яка сповідує іудаїзм без раввинських забобонів, за що й переслідувалася євреями. УКРАЇНЦІ ЙДУТЬ. ЯК СТРАШНО! Біля Іллінського храму — стаціонарна вивіска “Осторожно! В Евпатории появился Киевский патриархат!” І далі детально брешуть про патріарха Філарета, про архієреїв, які вже повмирали (вистачає совісті і на покійних писати!), одне слово — все в стилі Москви. А що ж їх так сколотило? Виявляється, у місті є громада УПЦ Київського патріархату, настоятель якої отець Ярослав провів освячення пасок просто в полі, оскільки влада не дає місця навіть для будівництва храму. Зате, до речі, в Іллінському храмі, збудованому греками і для греків, росіяни зробили ремонт і грецьких святих-великомучеників замалювали Ксенією Петербурзькою, Іоаном Кронштадтським, сім’єю царя Ніколая ІІ… Я потрапив на службу митрополита Лазаря, коли він поминав “о княгине российской Ольге…” Як кажуть у Чернігові, шо попало… ТЕКІЄ-ДЕРВІШ Це своєрідний монастир блукаючих дервішів — монахів мусульманства. Вони молилися… танцюючи. Таких комплексів у світі збереглося тільки три: у Євпаторії, в Єгипті та в Туреччині. Хранителька Аніфа-ханум розповіла, що мусульманство привласнило собі філософію дервішів. Пили воду з джерела зі вставленими срібними пластинами, стояли в якихось “колах сили”, були в залі, де 150 років тому кружляли дервіші, були біля руїн мечеті, у якій, замкнений, обгавкав мене пес Султан (гавкіт був ознайомлювальним, не злим — він радів, що хоч хтось на нього увагу звернув). Кажуть, це місце знімає напади астми, нормалізує кров’яний тиск. А в музеї кримсько-татарської культури я побачив так багато українського: і вишивка була з галицькими мотивами, і глек коуман цілком відповідає нашому куманцю — не дивно, адже українці становили значну частину населення Кримського ханства, хоч і не з власної волі. І в кого після цього повертається язик заявляти, що Крим — неукраїнський? Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів
Валерій	Додано: Sun 20 May 2007 19:11:25 EEST Пане Василю цю статтю я прочитав на дуже українському сайті - http://www.slovoprosvity.com.ua/  Тому коли завітаєте туди то знайдете дуже багато корисної інформації. Дякую!
V.K. Місто:  Canada	Додано: Sun 20 May 2007 07:18:53 EEST Шановний пане Валерію!    Дякую за грунтовну історичну довідку!    Василь Коломацький  КОБЗА
Валерій	Додано: Thu 17 May 2007 13:20:08 EEST НЕ ЗАБУВАЙМО Й БУДЬМО ОБЕРЕЖНІ    Аби розвіяти деякі сумніви щодо наших можливостей, покажу на конкретних цифрах і реальних фактах, яку роль відігравала Україна в колишньому Союзі. Згідно з переписом 1929 р., 188,4 млн. населення СРСР за національним складом поділялося так: українці — 81 млн. 195 тис. (43,1 %), росіяни — 77 млн. 791 тис. (41,3 %), білоруси — 4 млн. 739 тис. (2,5 %), казахи — 3 млн. 968 тис., узбеки — 3 млн. 905 тис., татари — 2 млн. 917 тис., євреї — 2 млн. 600 тис., грузини — 1 млн. 821 тис., турки — 1 млн. 707 тис., вірмени — 1 млн. 568 тис., мордва — 1 млн. 340 тис., німці — 1 млн. 239 тис., чуваші — 1 млн. 117 тис., таджики — 979 тис., поляки — 782 тис., туркмени — 764 тис. Посідаючи у світі 42 місце за територією й 16 місце за чисельністю населення, Україна з виробництва низки найважливіших видів промислової та сільськогосподарської продукції була найбільш розвинутою країною планети. Тодішня планова система з її сильною централізацією давала можливість перерозподіляти ресурси з української економіки в інші союзні республіки і найперше у Російську Федерацію. За своїм інтелектуальним і ресурсним потенціалом український народ завжди був донором для Росії. Після війни у всьому колишньому Союзі небачена розруха, великі економічні й культурні центри Російської Федерації потерпають від нестачі енергоресурсів. У 1946—1950 рр. на території України знайшли газ, свердловини росли як гриби після дощу. З Дашави та інших місць терміново проклали потужні трубопроводи насамперед до Москви та інших міст Росії, одержали український газ і країни Прибалтики та Білорусь. Насамкінець українцям дозволили прокласти трубу до Києва, що й здійснили селяни вручну на всьому протязі трубопроводу. В той час половину союзних потреб газу забезпечували українські родовища. Подібне відбувалося з вугіллям, особливо коксівним, та з продуктами харчування. Одним із пріоритетів українських вищих керівників було щорічне прохання до московського керівництва, щоб не збільшували планів закупок сільськогосподарської продукції, особливо тваринницької, до загальносоюзного фонду (він весь ішов на потреби Російської Федерації). У 1950 р. Україна давала майже 30 % загальносоюзного видобутку вугілля, 54,2 % коксу, 33,2 % залізної руди, 47,8 % чавуну, 30,6 % сталі, 38,4 % металургійного устаткування, 71,6 % цукру-піску й т. ін. На власній сировині й ресурсах Україна нарощувала виробництво для задоволення потреб усієї Радянської імперії і виробляла у 1981 р. 52 % залізної руди, 29,7 % прокату чорних металів, 19,4 % мінеральних добрив, 23,7 % шкіряного взуття. Державні закупівлі продуктів сільського господарства України в загальносоюзних обсягах становили: цукрового буряка — 59,3 % картоплі — 19,8 %, овочів — 24,6 %, худоби і птиці в живій вазі — 21,7 %, молока й молочних продуктів — 23 %, яєць — 19,9 %. Валова продукція сільського господарства республіки в загальному обсязі країни становила 22,6 %. Високорозвинена економіка України зумовлювала її багатогранні зв’язки з усіма союзними республіками, вона надавала значну економічну допомогу більшості з них, і насамперед Росії. Постачання сировинних і енергетичних ресурсів, промислової продукції й товарів народного споживання, допомога в будівництві господарських і соціально-побутових об’єктів, кооперація у виробництві, розробка проектної документації, підготовка фахівців — ось далеко не повний перелік форм допомоги України союзним республікам. Фахівці та кваліфіковані робітники працювали на найважливіших будовах Союзу, починаючи з перших п’ятирічок і до останніх днів перебування в складі Союзу. Українська РСР брала безпосередню участь у промисловому освоєнні природних багатств Сибіру й Далекого Сходу, в підйомі сільського господарства Нечорноземної зони РРФСР, вносила вагомий вклад в економічний розвиток усіх союзних республік, але основна частка виробленої в Україні продукції припадала на Російську Федерацію. Україна поставляла до РРФСР понад 3/5 всієї продукції, яка направлялася в усі республіки Союзу, у тому числі в значних кількостях продукцію чорної металургії, машинобудування, хімічної промисловості. Досить істотний внесок підприємств України в будівництво великих об’єктів на території РРФСР. Так, у зведення Цимлянскої ГЕС і Волго-Донського каналу вкладена праця колективів Новокраматорського заводу важкого машинобудування, Єнакіївського й Краматорського металургійних заводів, Макіївського трубного, Краматорського цементного й багатьох інших заводів України. Праця українських робітників, техніків та інженерів вкладена у створення таких об’єктів, як Волзький автозавод у Тольятті та Камський автозавод у Набережних Човнах, Братська і Саяно-Шушенська ГЕС, нафто- і газопромисли Поволжя й Західного Сибіру, Байкало-Амурська магістраль. Лише на цій станції за 1974—1982 рр. виконано будівельно-монтажних робіт більш як на 67 млн крб., введено в експлуатацію близько 60 тис. кв. м загальної площі житлових будинків і низка інших об’єктів. В Україні було сформовано спеціальні будівельні підрозділи, які постійно працювали на спорудженні Байкало-Амурської залізничної магістралі, будівництві об’єктів Західно-Сибірського нафтогазового комплексу в Тюменській області, прокладали газопроводи на території трьох союзних республік, надавали шефську допомогу одинадцяти областям Нечорноземної зони Російської Федерації. У складі будівельно-монтажних загонів працювали на спорудженні об’єктів у зоні БАМу 800 осіб, на будівництві житла для нафтовиків Західного Сибіру — 1200 осіб і стільки ж на будівництві доріг і комунікацій у цьому районі. У Тюменській області будівельники України освоїли за 1981—1982 рр. 80 млн. крб. будівельно-монтажних робіт, побудували і ввели в дію 74 тис. кв. м загальної площі житлових будинків із конструкцій, виготовлених і поставлених республікою в спеціальному “північному” виконанні. Україна споруджувала газопроводи на території Російської Федерації (Челябинськ—Петровськ, Уренгой—Новопсков, Уренгой—Петровськ і ін.), на території Білорусі (Мозир—Броди, Торжок—Мінськ—Іваневичі), на території Молдови (Роздільна—Ізмаїл, Чадир—Лунга). За 1973—1982 рр. лише на будівництві газопроводів територією Російської Федерації, Білорусі й Молдови виконано будівельно-монтажні роботи на суму понад 115 млн. крб. та введено понад 870 км магістральних газопроводів. Україна надавала допомогу кадрами всім республікам. Так, за 10 років (1973—1982) тільки в порядку організованого набору робочої сили для підприємств за межами України спрямовано з усіх областей близько 160 тис. осіб. За цей період до Російської Федерації й Казахстану переселено з України понад 24 тис. родин. Щорічно в складі студентських будівельних загонів значна кількість юнаків і дівчат з України працювали на будовах інших республік. Тільки в 1982 р. на найважливіші будови за межі республіки було направлено понад 21 тис. студентів, які працювали в трьох союзних, чотирьох автономних республіках, 21 області й краї, з них понад п’ять тисяч осіб у Нечорнозем’ї Російської Федерації. Щорічно 3—5 тис. випускників професійно-технічних училищ України отримували направлення на роботу за межі республіки. Найбільша їх кількість трудилася на спорудженні об’єктів фосфорної промисловості Казахстану, на будівництві Південно-Якутського вугільного комплексу, Західно-Сибірського нафтогазового комплексу та брала участь у зведенні об’єктів Олімпіади-80. Звичайною справою була підготовка кваліфікованих кадрів для багатьох республік в інститутах України: Київському, Донецькому, Харківському політехнічних, Дніпродзержинському і Краматорському індустріальних, Дніпропетровському і Жданівському металургійних, Дніпропетровському і Криворізькому гірничих. Україна надавала безкорисливу односторонню допомогу, яка коштувала величезних зусиль українського народу, не отримуючи заміни своїм трудовим і матеріальним ресурсам від жодної союзної республіки. Україна була в складі Союзу високорозвинутою європейською державою. Із кожною п’ятирічкою з української території вичерпувалися невідтворювальні сировинні ресурси, й на початку незалежності молода держава вже сама потребувала донорського вливання. Між Україною й Російською Федерацією помінялися політичні й економічні відносини: якщо раніше українці власні ресурси віддавали безкорисливо, то тепер росіяни надають такі ж ресурси, але за світовими цінами, диктуючи при цьому жорсткі політичні умови. Водночас росіяни і далі прибирають до рук майно на українській території. Усім стає зрозуміло, що націонал-демократичним силам треба об’єднатися, полишивши власні бізнесові й партійні дріб’язкові справи заради спільного загальнонаціонального, загальнодержавного інтересу. Таке стратегічне завдання стоїть сьогодні перед усім українським суспільством.   Борис ЛОЗНЯНСЬКИЙ
V.K. Місто:  Canada	Додано: Tue 15 May 2007 22:06:40 EEST А Костя все ще не в"їздний.  І слава Богу.  Передрук із лента.ру.    Василь Коломацький  КОБЗА    -------------------------    Украина отказалась от предложения россиян отменить списки персон нон грата    Министерство иностранных дел Украины не намерено принимать предложение России о взаимном отказе от практики объявления граждан двух стран персонами нон грата. Об этом, как передает "Ура-Информ", заявил во вторник официальный представитель украинского МИД Андрей Дешица.   Он проинформировал, что в МИД поступила официальная нота посольства РФ на Украине, в которой российская сторона предлагает отказаться от практики запрета на въезд гражданам Украины и России и перейти на так называемый "нулевой вариант" в этом вопросе.     По словам Дешицы, в настоящее время МИД изучает предложение россиян и ответа на него не направил, однако, по словам представителя министерства, каждая страна имеет свое национальное законодательство и по-своему принимает решение о нежелательных лицах на своей территории, которых она считает угрозой для национальной безопасности.     "Принимать такие предложения – это идет вразрез с украинским законодательством и не соответствует также существующим международным правилам и дипломатической практике, – отметил Дешица. – Мы будем исходить в первую очередь из национального законодательства о том, является ли то или иное лицо угрозой для национальной безопасности или нет, а принимать скопом такие решения не является рациональным и эффективным методом".     В настоящее время персонами нон грата на Украине объявлены несколько российских граждан, среди которых и депутат Госдумы РФ Константин Затулин. Спикеру российского парламента Владимиру Жириновскому до апреля этого года также был запрещен въезд на Украину, однако потом персоны статус нон грата с лидера ЛДПР был снят.     http://www.lenta.ru/news/2007/05/15/nongrata/
Олександр Слободян	Додано: Sat 12 May 2007 16:48:44 EEST НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИРОБНИК ПІДТРИМУЄ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ    Національний виробник, яким є наше підприємство, звичайно ж, не може бути байдужим до маcштабних національних, із повним правом можна сказати, націєтворчих проектів на зразок цього мовного марафону. Це справді надзвичайно важливо, що він є, що в різних кінцях України, а також у діаспорі, школярі й студенти змагаються в знанні державної мови. Звичайно, це сприяє — і дуже відчутно — піднесенню її престижу і вихованню дорогоцінного почуття патріотизму. За сім років мовний турнір став надзвичайно престижним і популярним. І саме виходячи з цього, наше підприємство підтримує його. Як поінформували нас організатори конкурсу, школярі, студенти й учителі, відзначені преміями АТ “Оболонь”, на сьогодні вже є у Криму і в Галичині, на Слобожанщині й на Донбасі, на Буковині й на Наддніпрянщині. А ще є вони і в Росії та в Казахстані, в країнах Балтії та в Молдові, в Білорусі й у державах Закавказзя. Я твердо переконаний: надзвичайно багато в національному будівництві залежить не лише від влади, а й від громадськості, від тих, хто представляє недержавний сектор. Якби в нас було більше таких ідей, як Міжнародний конкурс з української мови, і якби ті ідеї втілювалися так наполегливо й послідовно, як це ми бачимо з нашим марафоном, то й ситуація з українською мовою, українською культурою в нас була б значно краща. Про владу за цієї нагоди я не говорю — до неї маємо особливі претензії, бо їй не вистачає політичної волі будувати повноцінну європейську державу. А всі такі держави (маю на увазі, скажімо, Великобританію, Францію, Німеччину, Чехію чи Польщу) — національні. Там ніхто не заїкається про другу державну мову, ніхто з політичного істеблішменту не запобігає перед сусідніми державами, не зневажає національної історії, не оцінює її крізь призму чужоземних інтересів. А ще я твердо переконаний: нинішні школярі й студенти — це вже зовсім інше покоління. Це покоління або вже народжених у незалежній Україні, або тих, хто в зовсім юному віці зустрів цю важливу подію. Вони виростають і формуються вже за нових політичних умов. Ми можемо сприяти їхньому національному вихованню. Однією з таких можливостей для цього бачу наш конкурс. Пишу “наш”, бо почуваюся відповідальним за цю справу, як і за все, що відбувається у нашій державі при нас та після нас. Адже свій громадянський і національний обов’язок нікому тимчасово чи назовсім не передаси. Маєш зробити те, що тобі належить робити. Як писав Котляревський, “де общеє добро в упадку…”, мусиш забути про всі особисті клопоти — отож “…лети повинність ісправлять”. Завтрашній день України залежить передусім од кожного з нас сьогодні. І що активнішими в утвердженні українських пріоритетів ми будемо, то швидше наша держава ставатиме справді національною і справді європейською. Міжнародний конкурс з української мови дає дорогоцінну можливість кожному долучитися до такої патріотичної роботи. Одні можуть стати меценатами, інші учасниками турнірів чи загальнонаціонального диктанту єдності, треті пропагандистами турніру, четверті… Зрештою, аби добра воля й громадська активність — усім знайдеться важлива робота.     Олександр СЛОБОДЯН,   президент ЗАТ “Оболонь”
V.K. Місто:  Canada	Додано: Wed 09 May 2007 05:54:02 EEST Дорогі ветерани Великої Вітчизняної Війни!    Щиро вітаємо вас із Святом Перемоги! Бажаємо вам довгих літ, здоров’я і гарних нащадків, достойних вашої бойової слави. Скільки б не віддалялися славетні травневі дні далекого 1945-го, в історії вони лишаються самою яскравою подією минулого століття. Саме завдяки цій важкій пермозі народи колишнього Радянського Союзу отримали історичний проміжок, в який змогли подолати авторитарний суспільний лад, усвідомити свою національну суть, і нині будують нові демократичні національні держави. А поруч вільно квітне звільнена вами Європа. Чи такою була вона у 1941-му? Чи не за цю Свободу ви боролись під Москвою, в Сталінграді, на Курській Дузі?    До сьогоднішньої дати ми публікуємо уривок із спогадів Володимира Сиротенка про його покійного батька полковника Василя Трохимовича Сиротенка, що пройшов війну від Чернігова і до Берліну. Повну версію спогадів буде надруковано найближчим часом, а нинійній уривок закінчуєься часом – кінцем війни. Сподіваємося, що дані спогади не стануть останніми на сторінках сайту і закликаємо ветеранів Вітчизняної Війни та членів їх родин надсилати нам в Редакцію свої листи про воєнну пору.    В двох словах про автора спогадів. Володимир Сиротенко мешкає у Львові. Будучи на пенсії, присвячує багато сил історичним розвідкам (Шевченко, Євген Гребінка, поети Розстріляного Відродження, сімейні хроніки його славного роду Вербицьких). В Редакціє вже лежать п’ять його історичних нарисів, які протягом літа з’являться на сайті. Як історика його характеризує прямий і безідеологічний погляд, коли різні історичні сили отримують як позитивну, так і негативну оцінку в залежності не від симпатій автора, а за об’єктивним аналізом подій. Навіть для нашого часу така позиція автора не є характерна. Сподіваємося, що читачі сприймуть нового автора «Кобзи» з теплотою і отримають насолоду від його нестандартних і майже пригодницьких історичних сюжетів. В історіях, написаних Юрієм Сиротенко, домінує постать пасіонарного інтелігента, що творить в любому часі, часто, і як правило, наперекір обставинам. Інтелігента убиває лише смерть. Гадаємо, це повчально.    Редакція сайту «Кобза – українці Росії»      ----------------- ----------------------- -----------------------      Володимир Сиротенко ( Вербицький)    Здравствуйте, уважаемый Владимир Васильевич!  Из Вашего письма, присланного на "5 канал" я узнал, что Вы сын майора  Сиротенко. Я закончил в 2000 году Днепропетровский государственный  университет. На 3 курсе историю средних веков у нас преподавал Ваш  отец и был одним из наших любимых преподавателей. Он был одним из  немногих, чьи лекции собирали полную аудиторию. И почти всегда, мы  просили его рассказать о своей жизни, полной удивительных событий.  Лично хочу выразить Вам благодарность за поддержку.  С уважением - редактор программы "V.I.P.-жінка" Алексей Удовицкий.        СОЛДАТ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ    Мені важко писати про батька. В роки окупаційного лихоліття, коли поліцаї з Волинського січового куреня розстріляли мою юну маму, матір і батька мені замінила бабуся – Євгенія Львівна Вербицка-Кулішева.   Відразу після звільнення Чернігова ми, з другим її чоловіком Миколою Савенко, втекли в далеке Гущинськоє лісництво на Вінниччині. Тільки в 1948, після того, як „лісовики” закатували діда, батько забрав мене до себе в Чернігів. Але прожив я з ним тільки 3 роки. Після арешту мого дядька Євгенія Вербицького за роман про три харківські оточення, батько від українського НКВД втік до Росії, я ж втік від нього до бабусі. Вона, а не батько виховала мене, вивела в Люди. Знов з батьком я зустрівся вже в 1992. Бував у нього в Дніпропетровську проїздом до Павлограду, де працював тоді сумісником. Останній раз я був у батька, вже почесного громадянина Армавіра, в 2001 – возив свого молодшого сина.  Ось про спогади батька, записані моїм сином Андрієм і повідаю Вам.    СЕЛО    Народився Василь Сиротенко 9.11.1915 в селі Стрижевка під Любаром на Житомирщині. Батько його добровольцем пішов в армію, мав георгіївський хрест за відвагу. За цю нагороду сім'я щомісячно отримувала по 3 рублі сріблом. Як і всі, повернувся додому в 1917. Службою у білих, червоних і зелених – Бог милував. Коли Васі виповнилося 7 років, батько віддав його в Стрижевську початкову школу, яку тримав колишній поміщик Фарович. Додатково сплатив за навчання ідішу і івриту, щоб його, українця, не дурили торговці-євреї, що монополізували місцеві базари. Самого його селяни, як грамотного, вибрали в сільраду. Після закінчення початкової школи батько послав Васю в Любарську семирічку, примусив вступити в комсомол. Тут якраз почалася кампанія за ліквідацію неписьменності і Вася по комсомольській путівці став навчати грамоті односельців. Я сам бачив зітлілу довідку, в якій написано, що за період з 1.09.29 по 30.06.31 він ліквідовував неписьменність у 20 селян. За уроки в ті часи йому нічого не платили, тільки виписали гасову лампу і забезпечували гасом. За ті курси лікнепу його по комсомольській путівці скерували на місячні вчительські курси в Бердичівське педучилище. Там вчився 12 годин на день. По закінченню курсів підписали на повні зібрання творів Леніна і Маркса з Енгельсом, присвоїли звання народного вчителя і направили викладати в сусіднє село Пампушки. Зарплати в ті часи на селі не платили. Видавали аванс по 30 рублів, на які його батько купував сала і тельбухів. Батько коптив те сало, мати пекла пироги з квасолею і тельбухами і на кожні вихідні Вася 27 кілометрів ходив пішки в Стрижевку за продовольством. Житла йому не надали, по черзі ночував у учнів. І нині, коли поважній професор розповідає про ті ночівлі, на обличчі його розквітає мрійлива усмішка. Та хіба ж не солодкі ти спомини? Кожного вечора у одного з учнів збиралось товариство на вечорниці. Співали пісні Забіли і Шевченка, розповідали страшні історії, чи випадки з свого життя. А десь біля півночі хлопці розходились по своїм домівкам а дівчата укладались спати – додому повертались тільки ті, що жили зовсім поряд. Дівчата брали з собою на ті вечірки ковдри, простирадла і подушки. Підлогу устилали свіжим, пахучим сіном, на яке клали одне до одного простирадла. У Василя не було ні квартири, ні постільної білизни. То ж дівчата, чергуючись, клали його поміж собою, виділяючи кожна по половині простирадла і ковдри. Замість подушки збивали валик з сіна. То ж і не може поважний професор згадувати те раювання без блаженної посмішки, хоч так і не може пригадати, міг заснути чи ні між палаючих дівочих тіл...  Весною викликали в сільраду і сказали, що кожен вчитель повинен принести до посівного фонду колгоспу пуд пшениці. Пішов Вася з цим до батька в Стрижевку. Той на останні гроші купив той пуд насінної пшениці. Коли ж закінчився навчальний рік, Васі зарплати так і не заплатили. Окрім тих авансів так нічого і не одержав. Скривджений, кинув школу, і поїхав вступати до Київського університету. Екзаменаційну комісію очолював сам Микола Зеров. Хоч Вася і здав літературу і мову на відмінно, але про політекономію і економічну географію поняття не мав, тож і завалив ці іспити. Зеров порадив подати документи на рабфак, після якого можна поступити в університет. Залишивши у нього заяву на рабфак, Вася повернувся додому. Недалеко від Стрижевки в селі Шанці реорганізували у восьмилітку семирічну школу. Вася домовився з директором, що викладатиме в 6-у і одночасно вчитиметься в 8-у класі. На жаль, пропрацював так тільки 3 місяці. Райвно наказало повернутися в Пампушки. Зарплату там знову відмовилися платити, навіть ночувати у учнів заборонили. Відмовився Вася працювати на таких умовах, влаштувався в школу біля Стрижевки. Знову через місяць райвно його звільнило. Влаштувався начальником районного архіву. Але через місяць райком комсомолу звільнив, як дезертира трудового фронту. Як Боже позбавлення, прийшов виклик на навчання в рабфак, який знаходився тоді в Шполі.    ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ    Поїхав на навчання. Добирався потягом з пересадками, більше доби. В дорозі обікрали, залишився в чому був і без грошей. На щастя, всі 8 товаришів по навчанню були такими ж бідолахами. Це був 1932 рік. Рік нещадної війни РСДРП з селянами-одноосібниками. Селяни майже нічого не сіяли. Адже все одно активісти-комнезамівці забирали урожай до зернятка. У той рік Вася, вперше побачив трупи на вулицях Шполи…  Самого його голод не торкнувся. Студенти підробляли на прополці і  збиранні буряка. За день роботи годували обідом «від пуза» і давали двокілограмовий буханець хліба на вісьмох, а ще дозволяли виносити в кишенях по 2 коріння буряка, які потім запікали і їли, як ласощі... Влаштувався Вася і власкором в районну газету. Надрукував декілька статей про життя колгоспників. На жаль, тоді, як і нині, гонорар районки не платили. Нарешті Васі поталанило. Тоді колгоспникам зарплати не давали, а залежно від вироблених трудоднів, виписували аванс борошном, зерном і цукром. Все це треба було розносити у відомості, а грамотних людей в колгоспах майже не було. Ось Васі і запропонували за кожну таку розноску по 1,5 трудодня. Так за літо він отримав цілих 150 трудоднів. Коли після закінчення рабфаку він привіз батькові цілу підводу пшениці, радість і гордість в сім'ї були безмірні!  Батько пробив йому хлібне і почесне місце секретаря сільради, але Вася вважав за краще поступити до університету. Миколу Зерова вже скосила перші репресії. Ректором університету був Лєвін. Вася не боявся іспитів, але його завалили на фізиці і хімії. З 20 рабфаківцев завалили 18! Спантеличений Вася зібрав у однокурсників свідоцтва з відмінними оцінками рабфаку і пробився до ректора, якому заявив: «Знаєте, професор, ми вчилися на рабфаку у Ваших доцентів, іспити складали Вашим професорам, які оцінили наші знання на відмінно. Значить, якщо тепер у нас вийшла недоробка, то це і Ваша недоробка і виправляти її потрібно нам разом».  Лєвін зніяковів перед перспективою загальної відповідальності і запитав для очищення совісті: «Скажіть, а окрім підручників Ви що-небудь читали?» Вася відповів: «24 томи Леніна і 4 томи Маркса». На здивоване питання Лєвіна, де він їх дістав і коли встиг прочитати, відповів, що підписали на вчительських курсах, а прочитав вечорами під час викладання на селі і навчання на рабфаку. Лєвін поставив йому декілька питань по Леніну і Марксу. Одна з відповідей по Леніну йому здалася невірною. Тоді Вася сказав, що це написано в 9 томі Леніна на 122 сторінці. Лєвін дістав з полиці цей том і здивовано прочитав сказане Васею на 122 сторінці. Ректор викликав голову приймальної комісії і наказав зарахувати всіх рабфаківців на історичний факультет, де був тоді недобір. Так Вася став студентом…  З перших же днів Вася став опонентом знаменитого історика-«революциониста» Костянтина Штепи, який стверджував, що повстання рабів в стародавньому Римі доти терпіли поразки, доки не прийшли варвари-германці і не допомогли отримати перемогу. Вася пережив «Волинянку», коли в 22 році, протестуючи проти закриття церков, селяни рушили спочатку на Стрижевку, потім, розігнавши міліцію, влаштували багатотисячну демонстрацію в Любарі. Там теж всі виступаючі говорили про те, що Польща йде на допомогу. Тільки замість поляків прибули чекістські тачанки і розігнали всіх кулеметами. Польща і не думала допомагати, як і не думали допомагати рабам варвари - германці…  Через той конфлікт з Штепою Вася став уважно читати підручники і порівнювати їх з першоджерелами. Йому, з дитинства знаючому іврит, легко дався німецький. Знаючи німецький, виявив, що цитати з Маркса перекладаються зовсім не так, як вони виписані в підручниках.  У 1936 році вийшов в світ новий підручник Штепи по середньовіччю. Його стали у обов'язковому порядку обговорювати із студентами. Вася заявив, що Штепино твердження про отримання свободи рабами після краху Римської імперії невірне, а сам Штепин підручник слово в слово списаний із старого німецького підручника.  Щоб помститися Штепа влаштував показовий іспит. Тільки іспит він не мав права приймати один, а його колега професор Бріджевіч поставив Васі «відмінно» за те, що Вася посилався на першоджерела, про яких Штепа навіть не чув, але читав Бріджевіч. Про результати іспиту Штепа і Бріджевіч об'єктивно доповіли на розширеному засіданні кафедри. В результаті другокурснику Василю Сиротенко запропонували читати лекції з історії заочникам з Чернігова. Коли ж він в 1939 відмінно закінчив університет, його розподілили старшим викладачем Чернігівського педінституту.     АРМІЯ    Під час відпустки Вася махнув до Москви і поступив в заочну аспірантуру університету філософії літератури і історії. Професор Косьмінській запропонував йому тему «Падіння Римської імперії». На жаль, наукою Васі так і не довелося зайнятися. Спалахнула фінська війна. Вася був в Чернігові прийшлим, не завів зв'язків. Тому 15.12.1939 його викликали у військкомат і вимусили написати добровільну заяву про вступ у РККА. Йому вручили кубики і призначили в оперативний відділ полку 84 дивізії, наказавши з'явитися в частину, що розташовувалася тоді в Котах (передмістя Чернігова). І в ті часи в армії був бардак, не менший, ніж нині. Після закінчення місяця служби, виявилося, що Вася повинен служити зовсім в іншій частині. Йому наказали здати обмундирування і відправитися в ту частину.   Призначили Васю командиром взводу, в якому з 30 чоловік російський знали тільки 2, включаючи Васю. Були там, набрані з глухих сіл мусульмани-киргизи, татари, узбеки, азербайджанці, туркмени. Коран забороняв їм їсти свинину, а все м'ясне в солдатській кухні було з свинини. Промучився з ними Вася декілька місяців, а потім написав самому Воєнкому Щаденко про те, що така комплектація і підготовка армії закінчиться поразкою у війні, тому він, якщо добровільно прийшов в РККА хоче також добровільно з неї піти.  Прибула авторитетна комісія. Все написане Васею підтвердилося. Начальство одержало страшні прочуханки і переміщення. Васі ж особисто Щаденко поставив завдання - за рік перетворити взвод на кращий по дивізії. Дали йому у допомогу два грамотних азіата і вони таки навчили земляків маршируванню і російській мові.  Вася ж знову став займатися викладанням. Річ у тому, що у розпорядженні Міністерства освіти так і не знайшлося вільного фахівця з історії. Ректор інституту, взнавши, що Вася служить в Чернігові, через обком партії звернувся до командування за дозволом Васі читати, поза службою, лекції в педінституті. На розширеному бюро обкому, у присутності армійського керівництва і керівництва обласного ГПУ (НКВД) ухвалили рішення дозволити лейтенанту Сиротенко читати лекції з історії в педінституті, проте при цьому зобов'язати його читати лекції і співробітникам Яцевського концтабору, побудованого із залученням німецьких фахівців, в якому і в той час стажувались офіцери СС. (До речі, табір було розраховано на 80 000 в»язнів, а все населення Чернігова тоді складало 57 000). Так Вася знов став читати лекції в педінституті. Його частину перевели в лісовий табір в 26 км від Чернігова, тому Васі, єдиному лейтенанту, виділили персональний легковик, який возив його на лекції. Тоді ж він одружився. На початку 1941 його призначили комендантом штабу дивізії, дали в підпорядкування комендантську роту. Всі говорили про можливу війну з Німеччиною. Вася простудіював аж 30 підручників німецької мови і вже розмовляв з німцями Яцевського концтабору, як німець…  20 червня 41-го року він одержав наказ зібрати на 800 біля штабу всіх офіцерів дивізії. Перед строєм виступив комісар дивізії і зачитав лист Берії Сталіну про те, що війна з Німеччиною неможлива і чутки про неї розповсюджуються провокаторами. Потім, перед строєм вивели зв'язаного ад'ютанта комдива і заявили, що той втік з курорту в Криму, з'явився додому і сказав дружині, що 22 червня почнеться війна з Німеччиною. Та побігла по знайомих і увечері 20 червня місто охопила така паніка, що комдив особисто вимушений був гасити бунт. За панікерство і провокаційні розмови ад'ютанту був винесений смертний вирок і Сиротенко було наказано тут же, перед всіма, виконати його. Вася відкозиряв і заявив, що він може тільки узяти панікера під варту – комендантський взвод і він сам не мають зброї. Тут, до ад'ютанта, що підбадьорився, підскочив особіст і звично вистрілив в потилицю. Комісар наказав Васі відвезти труп провокатора на сміттєзвалище і кинути там. Вася відкозиряв і наказав своїм солдатам помістити поки труп в холодний сарай, звідки і забрала його дружина ад'ютанта вранці 23 червня. Тим же ранком 23-го комісар разом з особістом навантажили добро у три вантажівки і з сім'ями рвонули на схід. Їх зловили через тиждень аж під Чугуєвом і привезли назад до Чернігова, щоб розстріляти, як дезертирів…   23 червня Васі наказали одержати зброю і вести роту на Гомель. По дорозі до Гомеля зустріли величезний натовп більш ніш в 1000 чоловік, звільнених з Гомельської тюрми. Вільні Зеки йшли на Схід, солдати на Захід, щоб вже в районі Пропойська, на 3-й день війни, вступити в бій з німцями.   Було це так. Вася одержав наказ окопатися біля мосту і не пропускати нікого через нього. Дивізія невідомо де. Зв'язківців немає. Прибув із заходу на мотоциклі якийсь запліснявілий, старенький майор-зв'язківець, але він виявився не тільки з іншого полку, але навіть з іншої армії. Вася заявив, що пропустити його не може і якщо він не поверне назад, то затримає. Майор сперечатися не став і покотив назад. (Через три роки Вася, виконуючи завдання в глибокому тилу ворога, знову зустріне цього старенького майора, правда в мундирі полковника вермахту, але тоді той полковник не «взнає» його). А ще за годину на шосе зі сходу увірвався броньовик. З нього вискочив маленький командир з шпалами в петлицях і заволав: «Я член Військової Ради 21-ї армії комбриг Тупіков. Наказую затримувати всіх, що проходять тут, а вночі кинути їх в наступ на село в 10 км звідси, захопити її і зайняти оборону. З'явлюся завтра. Виконайте – одержите Героя. Не виконаєте - розстріляю на місці! Через півгодини прибув вістовий від комдива з наказом відступати. Вася розповів про наказ комбрига. На жаль, по шосе ніхто не рухався і набирати було нікого. Вирішив атакувати село своїми силами. О другій години ночі напали на німців. Ті спросоння не чинили опір. 20 німецьких солдатів узяли в полон і зайняли оборону. Добу марно прочекала того Тупікова, потім посадив свою роту і полонених німців у відбиті машини і прибув в штаб дивізії. З тими трофейними вантажівками довелося відступати до самого Ново-Бикова, де і зайняли оборону на лівому березі Дніпра, одержавши наказ затримувати всіх, хто припливе з тієї сторони. Затримали якогось немолодого чоловіка, що приплив з того берега човном. Зв'язаного, з кляпом в роті, притягнули до Васі. Показали документи, знайдені в кишенях. Це виявилося посвідчення Депутата Верховної Ради СРСР і посвідчення маршала артилерії. На жаль, Сиротенко запам’ятав тільки як його звали – Григорій Іванович. Прізвище вилетіло з голови. (Після публікації в „Ежедневном журнале”, з’ясувалось, що прізвище його – Кулік). Маршал похвалив за пильність, сказав що добирається з самого Бреста, що фортеця ще тримається, наказав доставити його в штаб. Звідти його переправили до Москви і більше про нього Сиротенко ніколи нічого не чув (його розстріляли в 194...  Далі був новий відступ. В боях під Щорсом важко поранили в плече. Відправили до Харківського госпіталю «Гігант», де і прооперували. На 3-й день після тої операції до міста підступили німці. Вася не став чекати евакуації госпіталю, а узявши у нач.меда реєстраційний лист і медичну карту, насилу натягнувши форму, дістався до вокзалу і сів у вагон для поранених потягу, що відправляється на схід. Забравшись у вагон зразу ж знепритомнів і прокинувся тільки в Саранську. Поранених переправили в сибірський Ачинськ. Після одужання, одержав скерування у 2-у ударну армію, що формувалась там, ад'ютантом командувача 374 дивізії генерала Лєтошкіна. Незабаром їх переправили на Ленінградський фронт. В кінці січня пішли в наступ через Волхов на Тихвін. Німці зайняли глуху оборону, а командування щодня наказувало атакувати . Одного разу, атака виявилася успішною і прорвавши оборону німців в Тихвінські болота увірвалася 2 ударна армія на чолі з командармом Кликовим. В цей час німці великими силами стали їх оточувати і Лєтошкін наказав своїй дивізії негайно повернутися на вихідні позиції. Кликов побоявся відступити без наказу зверху і залишився в оточенні. Спроби Лєтошкіна прорвати оточення захлиналися в крові. При одній з таких безнадійних атак Вася був знов поранений. Лікувався в Боровичському госпіталі в Підмосков'ї.  Видужував довго, так що встиг прочитати не один десяток книг по історії стародавнього Риму, які приносила по його проханню з евакуйованої сюди Ленінградської бібліотеки ім. Салтикова знайома медсестра. Тут його наздогнав лист про те, що дружина розстріляна разом із заручниками в Яцевському концтаборі…  Після одужання йому присвоїли капітана і призначили ад'ютантом нового командувача 2 ударної армії генерала Власова. Вася з'явився до Лєтошкіна і доповів про призначення. Лєтошкін пояснив, що для того, щоб приступити до обов'язків ад'ютанта Власова, потрібно спочатку визволити того з оточення. Він подарував Васі свій особистий пістолет, зв'язався з оперативним відділом 59 армії, якому було доручено організувати вихід Власова з оточення, і сказав що направляє до них капітана Сиротенко для участі в операції. Васі доручили організувати точковий прорив оборони німців, додавши йому для цього батальйон, сформований з таких же солдатів і офіцерів, що повернулися з госпіталів, тобто ветеранів-фронтовиків.  15 липня 1943 Василь Сиротенко, разом з танковим підрозділом в 13 танків підполковника Шнайдера (на фото в світлому однострої поряд з батьком) атакували німців і рано вранці 16 липня пробили пролом в обороні вширшки в 800 метрів. Через цей вузький коридор за добу врятувалося з полону більше 16 000 бійців. Героя оборони Києва, заступника Мєрєцкова, генерала Власова серед них не було. Злякавшись Сталінського гніву за провал операції, він здався німцям…  На жаль, той прорив зіграв з Васею єхидний жарт. Їх з Шнайдером вважали героями-визволителями. Присвоїли чергові звання, дали по ордену «Червоної зірки», прийняли в партію без випробувального терміну. Батальйон скерували на відпочинок і переформовування, а Васю направили по завданню штабу армії в район Берліна. Зупинився він у старого бауера, колишнього члена ЦК німецької компартії, тепер пенсіонера. Документи у Василя Сиротенка були, відібрані у полоненого офіцера-інтенданта, що займався постачанням частин вермахту на ленінградському фронті. Не знаю, що робив батько під Берліном, з ким зв'язувався. Дотепер це така таємниця, за яку можна позбутися життя. Але от що він розповідав. Той бауер був вже давно на пенсії. У гестапо його викликали тільки пару разів, з'ясували, що від комуністичного руху відійшов, у зв'язку з віком. Отже, дав підписку про лояльність Дойчланду, і його більше не турбували. А пенсія у нього, колишнього ворога Рейху, була така, що був і одягнений, і відмінно нагодований. За те, що син служив у вермахті, дали у допомогу дві українки-служниці. Ось тих українок якнайбільше і побоювався Василь. Щоб вислужитися, запросто могли донести в гестапо. Бауер же співробітничати з Радами відмовився, але обіцяв не видавати…  Пробув Василь там всього 3 тижні. Колишні комуністи, чиї координати мав, відмовилися йти на контакт. Зате купив декілька фашистів з інтендантської служби. Повернувшись, одержав подяку командування. Колеги-офіцери жартували над його фігурою, що округлилася за такий короткий час, а командування це надихнуло на стратегічний жарт.  Майору Сиротенко оголосили, що за відмінне виконання урядового завдання він призначається командиром полку дивізії, що формується, йому присвоєне позачергове звання полковника. Того ж дня в його розпорядження поступило три новосформованих батальйони з командирами. Було оголошено, що саме з місця, де знаходяться зараз ці батальйони і почнеться генеральний наступ. Влаштували пропускні пункти і доставили 16 пересувних радіостанцій. Потім прийшло розпорядження про підвищення всіх в званні на один ранг і призначенні Сиротенко командиром новосформованої дивізії. Від Лєтошкіна привезли генеральську шинель і наказ про привласнення звання генерал-майора. Ще через тиждень прийшла радіограма про переформовування дивізії в корпус і надання Сиротенко звання генерал-лейтенанта. Васині радистки забили весь ефір тріскотнею про те, як росте їх любчик Вася. Сам Вася вже себе бачив у мріях маршалом, хоч окрім тих 3 батальйонів нікого більше не було…  Нарешті армійська розвідка доповіла, що напроти ділянки Сиротенко німці розвернули цілу армію і влаштували глибокоешоловану оборону, ослабивши інші ділянки. Наші ударили в слабкому місці і прорвали оборону супротивника. Василя Сиротенка викликали в штаб армії і з усмішкою подякували за відмінно проведений відволікаючий маневр, попросивши здати і генеральську шинель, і генеральські погони. З Волховського котла вийшли 4 000 бійців, що залишилися від 2-й ударної армії. Командування над нею знов прийняв генерал Кликов. Сиротенку ж повернули майора і наказали вивчити обстановку в розташуванні армії. Вася звернув увагу на доповідні про те, що над островом Сухо на Ладозькому озері щодня кружляють німецькі літаки- розвідники. Через цей острів проходила ленінградська «дорога життя», над якою тепер виникла загроза. Командарм наказав розібратися на місці. Прибув Вася на острів, а там його ніхто навіть не помітив. Хто рибу ловить, хто білизну пере, хто дрімає. Вася влаштував тривожний збір. У гарнізоні острова виявилося всього 59 бійців. І це вважається батальйоном! Василь Сиротенко наказав негайно вирити глибокі траншеї і зайняти кругову оборону, мовляв, вранці німці кинуть сюди десант. Перелякані солдати швидко вирили траншеї і влаштувалися в них у вогневих точках. Василь Сиротенко відправився спати на оглядову вежу. Тільки засіріло, як його розбудив ординарець – до острова наближається десяток німецьких плавзасобів! МайорСиротенко негайно доповів обстановку в штаб армії і звідти вислали штурмову авіацію. Вона знайшла 8 самохідних барж. „Іли” негайно їх атакували і потопили 2, вивівши інші з ладу. Під рев пікіруючих штурмовиків, німці вибиралися на острів з піднятими руками. Узяли в полон 80, інші потонули…  З'явився Сиротенко в штаб, чекаючи нагороди за цю операцію, та необачно похвалився перед штабістами, що ту „раму” бачили всі, а тільки він здогадався про десант. Дійшло це до командування. Полковник Абрамович заявив, що німці ніякого десанту не планували, а його спровокував Сиротенко, риттям тих безглуздих траншей, до того ж треба було дати можливість німцям висадитися на острів, тоді б здалися в полон не 80, а всі 200 солдатів десанту. Ці безглузді міркування підтримав комісар Гренберг і замість нагороди за операцію Сиротенко отримав догану…  Потім їх перекинули на фінський фронт і Василю Сиротенко доручили розробити план захоплення острова Тайпенсарі ще і узяти участь в проведенні операції. Василь пропрацював над картами двоє діб, а коли брали острів, спіткнувся на бігу за якийсь корч, впав і…заснув. Прокинувся години через 6. Бачить, острів зайнятий, як він і планував. Вирішив доповісти в штаб. Знайшов човен і поплив на свій берег. Гріб проти вітру і зовсім знесилив, так що вибрався на берег повзком. Бачить, неподалеку зібралися чоловік 15 штабістів і про щось говорять. Підійшов, прислухався. Когось ховають. Питає у найближчого – хто загинув? Той обертається, так як залементує – братці, чого ми йому панахиду співаємо, ось він тут живий-здоровий! Виявляється, Василь вискочивши на берег, залишив на плоті каску і скатку. Хтось сказав, що бачив, як майора убили і він впав з плоту. Ось і ховали символічно його каску і скатку… Про все доповіли генералу Коровникову. Той викликав його і, здивувавшись його змученому вигляду, наказав штабістам: «Досить знущатися з майора Сиротенко. Він талановитий оперативник і повинен розробляти операції, а не займатися чорновими роботами!»  На жаль, в армійському житті таке залишається тільки благим побажанням. Справа відбувалася на межі з Фінляндією. Якраз перед штабом армії знаходилося величезне мінне поле і прекрасне шосе, яке могло б бути відмінним плацдармом для наступу. Коровников наказав всім думати про його розмінування. Сиділи в своєму наметі майор Сиротенко з побратимом капітаном Асцаркіним і думали, як виконати цю задачу. Сиротенко, як історик згадував все що знав про тралення мін, починаючи із Стародавнього Риму. Асцаркін спочатку сміявся над тими тралами. Адже трал кріпиться до машини, поки він потрапить на міну, машина вибухне. Потім стали міркувати про швидкість вибухів. Запитали у сапера, коли міна вибухає після натиснення. Виявилося через 4-5 секунд. Тоді Аспаркін, просто для інтересу, став підраховувати, а скільки проїде джип їх комдива Галаніна за цей час. Підрахував – 150 метрів. Забійна сила осколків на такій відстані невелика. Виходить, прив'язавши до джипу колоду, можна безпечно протралити шосе, якщо мчати на великій швидкості. Доповіли Коровникову. Той викликнув добровольців, оскільки шофер Галаніна захворів і вести машину було нікому. Визвався Асцаркін, похвалившись, що колись навіть брав участь в мотогонках. Звичайно, другим викликався побратим Сиротенко, хоча і тримав те кермо пару раз і те для форсу. Протралили таки вони шосе, хоча Асцаркіна і поранило в руку осколком міни, що детонувала біля джипу. По розмінованому шосе фінські командири прислали своїх парламентаріїв з пропозицією: «Навіщо нам вбивати один одного. Наші правителі домовляться, як і в 40-у.Давайте краще дружити». Фіни прислали своїх саперів допомогти розмінувати мінне поле. Сиротенко, який при першій-ліпшій можливості, вивчав іноземні мови, попросив дозвіл супроводжувати їх. Фінські офіцери виявилися чистокровними русаками. Розповіли, що російській людині у Фінляндії живеться добре, є можливість швидкого кар'єрного росту. Фіни ставляться доброзичливо. Їх головнокомандуючий Маннергейм – колишній генерал російської армії. Стали розповідати правду і про ту фінську кампанію 40-го року…   Василь Сиротенко не зміг утриматися, щоб не поділитися почутим з близькими друзями. На жаль, тоді культивувалося доносительство. Про розмови Сиротенка стало відомо в Особливому Відділі і його занесли в «чорний список». На поданні про присвоєння йому за те розмінування чергового звання підполковника з'явилася віза «Відхилити».  У листопаді 1944 підрозділ Василя Сиротенка передали в підпорядкування маршала Конєва. З під Ленінграда ешелони покотили до Польщі. Їхали через Бердичів, так що Василь відпросився на пару днів відвідати батьків. Наздогнав своїх вже в Бресті. Його штаб армії розташовувався в Кжешуві. У вільний час ходив по місту, по букіністичних магазинах, по бібліотеках. Дивувався з великої кількості чоловіків призовного віку на вулицях. У нас штатських чоловіків не побачиш. Тут же повно. А говорять же, що всіх погнали німці на примусові роботи. Після богослужінні в костьолі познайомився з ксьондзом. Ксьондз розповів, що їх єпископ щорічно одержує з Ватикану список книг, які віруючим забороняється читати. Цей список розсилається у всі приходи і ксьондзи з амвона оголошують віруючим, що вони не повинні читати. У січні ксьондз одержав черговий список. У ньому були всі лауреати Ленінської і Сталінської премій, були Марк Твен, Анатоль Франс і Бернард Шоу. Ксьондз відмовився зачитати цей список з амвона, а єпископ його тільки полаяв за це, але ніяк не покарав.  Комісару армії Лебедєву донесли про те, що Сиротенко відвідує богослужіння, спілкується з ксьондзами. Він викликав до себе майора і зажадав пояснення. Василь Сиротенко пояснив, що йому, як історику, важливо знати, як проводяться католицькі богослужіння, чим відрізняється католицизм від православ'я, тому і спілкується з ксьондзами. На перший раз обійшлося.  Маршал Конєв дав завдання звільнити Краків, не пошкодивши пам'ятників старовини. Генерал-лейтенант Корівників дав слово, що виконає це завдання. Але взагалі-то головною метою армії був не сам Краків, а звільнення всього південного заходу Польщі. Краків був тільки початком цієї операції, що увійшла до історії, як Вісло-Одерськая. Оперативний штаб армії приступив до розробки операції в грудні 1944. Планували почало наступу на лютий 45-го. Не пройшло і тижня, як Ставка зажадала перенести операцію на січень - американців розколошматили в Арденнах, до того ж на січень планувалася Ялтинська конференція, а до Криму з Лондона краще всього було летіти з посадкою в Кракові, так що його потрібно було захопити раніше. У операції брав участь 1-й український фронт, якому було додано 5 танкову армію і козаків-пластунів. У задачу особисто Сиротенко входила координація дій артилерії, авіації й піхоти.  Перед наступом на Краків звільнили міста, розташовані навколо нього. Сиротенко, як представник оперативного відділу штабу армії, брав участь в звільненні Видовиць. У містечку була каменоломня, на якій працювали каторжники і вільнонаймані. Коли наші зайняли селище, адміністрація і охорона втекли, а робітники поховалися по шурфах і стали виповзати з схоронів, тільки коли остаточно затихла стрілянина. Каменоломню оточили, а Особливий відділ зібрав всіх в приміщенні адміністрації і почав фільтрацію. Сиротенко влаштувався по сусідству, у кімнаті директора каменоломні, з шафами, набитими старовинними книгами і столами, з купами листів на них, написаних англійською, французькою, ненецькою і іншими мовами. Вася знав тільки німецьку, тому вийшов в коридор і зупинив хлопчину в рясі, що йшов в зал для фільтрації. Він попросив допомогти йому з каталогізацією латинських книг в шафах і перекладом листів. Хлопчина розцвів в усмішці, зрозумівши що пан-офіцер вважає його ксьондзом, але повідомив, що він тільки другокурсник підпільної семінарії. Латинь він знає, але мови так і не вивчив. Але його кращий друг Карел Войтилла знає всі мови романської групи, до того ж у нього мати русинка, так що пану офіцеру буде легко з ним спілкуватися. Він пообіцяв привести побратима. Василь дав йому свого ординарця, щоб вивів з каменоломні і привів того Войтиллу, а сам повалився спати. Десь через 2 години ординарець його розбудив. Поряд стояв високий, худий до прозорості хлопець в рясі. Василю спросоння здалося, що це сам Ісус Христос, настільки проникливо дивилися в душу бездонно-темні очі гостя. Василь показав, що семінаристові потрібно буде робити, наказав ординарцю добре нагодувати його і проводити додому, щоб завтра привести назад. Сам, звично, завалився спати. Не пройшло і годині, як його розбудив автоматник і сказав, що його наказано доставити в особливий відділ. Василь спросоння, на холодному вітру, до дрижаків змерзнув по дорозі. Особіст вирішив, що він тремтить від переляку і налетів : «Як ти смів відпустити два вороги російського народу. Ти що не знаєш постанови Політбюро про ізоляцію польських офіцерів і священиків? Так я тебе в рядові розжалую!»… У Василя тремтіння відразу пропало. Дурнем він ніколи не був. Тому наказав автоматнику негайно видалити двох цивільних, що були в кімнаті, а сам загорлав на особиста: «Як ти смієш кричати на старшого за званням! Так, я знаю цю постанову Політбюро. Але знаю і те, що воно з грифом «цілком таємно». Ти ж зараз розсекретив його перед сторонніми, можливо поляками. Кого розжалують в рядові за це? Семінаристи не священнослужителі, фільтрації не підлягають. Потрібні вони мені, як перекладачі, для роботи над листами. Ти, чи що, зможеш перевести ці листи і знайти в них потрібну інформацію?”   Кінчилося тим, що декілька семінаристів стали допомагати Василю з листами і книгами, а він забезпечив їх харчуванням з солдатської кухні. Тільки не було серед них Карела Войтилли. Він в цей час знаходився в Кракові в палатах єпископа.  Штурм Кракова почали вночі 18.01.1945. Мости були висаджені і техніка пішла по льоду, на який були встановлені настили в 2-3 ряди колод. Сиротенко був на першому танку штурмового батальйону, що увірвався до Кракова. Коли під'їхали до центральної електростанції, до Василя підбіг знайомий семінарист і розповів, що вночі сюди німці привезли дві повні вантажівки, розвантажили їх, а потім вибиралися з будівлі он через ті два вікна. Сиротенко викликав саперів і наказав їм забратися в будівлю через ті ж вікна. Електростанцію розміновували без втрат.  Німці виходили з міста через коридор в південному напрямі, передбачливо залишений ним наступаючими частинами. Вже далеко за містом їх зустріли й оточили танки іншої армії. О другій години дня полковник оперативного відділу фронту Іван Сергійович Катишкін доповів в Ставку – Краків узятий цілим і неушкодженим! Узятий з мінімальними втратами!  Наступив короткий відпочинок. Василь Сиротенко запропонував офіцерам оперативного відділу штабу армії екскурсію в королівський палац. Зібралися чоловік 30 і, звичайно, особист. Ходили по приміщеннях палацу, милувалися картинами, меблями, посудом. Вийшли на величезний балкон н верхньому поверсі будівлі. Якраз напроти балкона розташовувався прекрасний палац Краківського єпископа з крівлею з вітражного скла. Навколо пробоїн в цій крівлі метушилися фігури в рясах, що нагадували птахів. У особиста загорілись очі. З радісним криком ”давно я не полював!” він зірвав з плеча автомат і, направивши його на людей-птахів, натиснув гачок. Василь Сиротенко ледве встиг збити його вгору і направити чергу в небо. Особисту, що збісився, роз'яснив, що після стрільби по єпископському двору, снайпери, які там можуть знаходитися, легко перестріляють офіцерів, що знаходяться на відкритому балконі. Крім того, навіть німці не дозволяли собі нальотів на єпископський палац. Ця стрілянина може привести до того, що поляки з друзів перетворяться на ворогів, які почнуть стріляти нам в спину. Всі офіцери підтримали майора Сиротенка. Особист зло повісив автомат на шию і пішов. Ксьондз, що виконував роль гіда, кинувся цілувати руки Василю. Ті люди-птахи були семінаристами, що ремонтують крівлю палацу єпископа. Був серед них і рідний брат цього ксьондза. Був серед них і Карел Войтилла...  Незабаром після цього Василя Сиротенка викликали до Коровникова і той сказав йому, що у комісара Лебедєва лежить рапорт особливого відділу, в якому його звинувачують у зв'язках з клерикалами і у тому, що звільнив від фільтрації когось Войтиллу, росіянина по матері, тобто зрадника Батьківщини. Василь пояснив, що у нього є адреси семінаристів, так що їх завжди можна перевірити. Що ж до Войтилли, то мати його не росіянка, а русинка, а ця національність ніякого відношення до Радянського Союзу не має, отже Батьківщина у Войтилли інша і він її не зраджував. Повинен сказати, що Войтилла просто потрапив в ті документи Особого відділу зі слів того свого приятеля. Навряд чи кремезний і сіро-синєокий Карел, був тим худим до прозорості семінаристом з бездонними темними очима. Але на даху єпископського палацу він точно був. І Василь Сиротенко таки врятував їх від куль особиста...  За ту блискуче виконану Краківську операцію Сиротенко не одержав ні ордена ні підвищення в званні. На представленні генерал-майора Коровнікова, проти прізвища Сиротенко, Лебедев написав: „Не заслуговує. Приятелює з клерикалами і до цього показав нерозбірливість в знайомствах”. Так агукнулися розмови з фінськими офіцерами. Після Кракова були ще битви і перемоги. Були завдання в тилу ворога. Закидали його перед наступами наших військ до Відня, Баден-Бадену, замку князів Гогенлое і маєтків Германа Герінга. Зображав він уніатського єпископа-розкольника. Чомусь доказом того, що він дійсно був на світських прийомах, повинні були бути викрадені ложечки або виделки, які він повинен був представляти начальнику розвід відділу і кадровику. У мене й дотепер зберігається чайна ложка з ініціалами Германа Герінга.   Але що він саме там розвідав і чому повинен звітувати вкраденим столовим сріблом, батько так і не розповів. Розповів тільки, що на прийомі у Гогенлое його трохи не розкрили. Врятувала Елеонора Гогенлое, сказавши, що давно знає цього єпископа.   Перемогу Василь Сиротенко зустрів в Берліні. Навіть сфотографувався в знаменитому Берлінському зоопарку. Частина готувалася до переформовування. У червні штаб армії переїхав до Ставрополя, де він був реорганізований в штаб округу. Хоч генерал-лейтенант Коровников і опікав Сиротенко, але член Реввоєнради Лєбєдєв категорично відмовився брати в штаб округу «клерикала». Та і самому Коровникову в тому штабі не знайшлося місця. Його призначили начальником відділу кадрів маршала Конєва. Після того, як в Рязані пройшло розформовування армії, Сиротенко поїхав до Москви вступати до вищої військової Академії їм. Фрунзе. У атестаті у нього було написано, що він хоробро воював, був ініціативний, брав участь в розробці важливих військових операцій, був двічі поранений на передовій. При цьому в атестаті було сказано: до командної роботи не готовий, вольовими навиками не володіє. Та Сиротенко і самому не хотілося командувати. Він чесно сказав кадровику, що до вищого командного складу його не тягне. Він, мовляв, закінчив університет і відчуває в собі покликання ученого. Він і прибув в Академію з метою поступити в ад'юнктуру (щось подібне до військової аспірантури).     (Повну версію спогадів буде опубліковано найближчим часом). В.К.
Рафис Кашапов	Додано: Sat 05 May 2007 11:15:52 EEST Свинарники над мусульманскими могилами     Российские телеканалы длительное время нагнетают обстановку вокруг сноса памятника советскому воину в центре г. Таллинна. Без конца с экранов телевизоров льют крокодиловые слезы, показывают как в г. Таллинне пророссийские граждане Эстонии охраняют памятник, а другие пытаются возложить венок из колючей проволоки, а те препятствуют и т.д. Прямо цирк и только. Всю эту картину наблюдаем, кажется уже около года. К вопросу сноса памятника подключились даже официальные лица Правительства РФ, СФ и Госдума. Министр иностранных дел С.Лавров вызвал посла Эстонии и сделал ему внушение, вопрос рассматривался и на Совете Европы. Русские шовинисты пытаются навязать эстонцам свою волю. А в это время сами, в Подмосковных Химках, без особого шума снесли такой же памятник советским воинам, который стоял на Ленинградском шоссе. Как было сказано по радио «Эхо Москвы», мешал проезжей части. Демонтировали памятник, могилы сравняли бульдозером.    Каким же надо быть лицемером, чтобы дома у себя снести памятник советским воинам, а от Эстонии требовать, не сметь трогать памятник советскому воину? Эстонцы хотят просто перезахоронить останки и перенести на окраину, заявляют, что не место устраивать кладбище в центре города. Это вполне логично. Но действия Подмосковных властей, которые снесли такой же памятник, почему-то не осуждается российской общественностью, а молчание властей по этому поводу, никакой логике не поддаются. Еще неизвестно были ли перезахоронены останки солдат в Химках, а эстонцы собираются это сделать.     Почему возникли сомнения насчет перезахоронения останков советских солдат в Химках? Да очень просто, есть основание для этого, вспомнилось, как я искал татарские кладбища в Крыму в 70-х годах прошлого столетия и не нашел их. Оказалось, все татарские кладбища были снесены и на их место были построены свинарники. Как же после этого можно доверять потомкам тех, кто постоянно на протяжении веков разрушал чужие могильники?     Сами протестуют, требуют, возмущаются и еще называют намерения властей Таллинна перенести памятник вандализмом. Вот уж поистине, как говориться, чья бы корова не мычала, а твоя бы молчала. Возможно думают, что люди забыли зверства русско-советских солдат, которые по приказу сверху готовы были всех убить не жалея никого. История не помнит ни одного случая, когда бы русский солдат у себя в России пожалел женщин и детей нерусских, когда их выселял, или гнал по этапу в Сибирь. А, когда ему было плохо, то он шел к тем же нерусским, невозмутимо прикидывался самым лучшим их другом (так ведь, он же не этих, а других). И, люди верили ему, ведь и на самом деле, не этот же русский расстрелял их отца, мать, братьев и сестер, а другой.    Пора бы прекратить нагнетать обстановку и травить людей по национальному и конфессиональному признаку. Не делает чести это, порядочным людям. Пора, ох как пора остановиться, и взглянуть на собственные поступки в прошлом, или в наше время, в той же Чечне, трезво оценить свои дела, прежде чем поднимать такой шум на всю Европу.    Мухаммад Миначев, председатель НДП «Ватан».
Рафис Кашапов	Додано: Sat 05 May 2007 11:13:40 EEST Татарские учителя возмущены  Председатель Всемирного конгресса татар считает, что в Челябинской области нужно активнее развивать татарскую культуру. В Челябинской области уделяется недостаточно внимания развитию татарской культуры и языка, - сказал на Втором областном конгрессе татар председатель Всемирного конгресса татар Ринат Закиров. На общем фоне положение татар в Южном Урале, по мнению Рината Закирова, выглядит не вполне удовлетворительно. В Челябинской области нет ни одной татарской школы, гимназии, детского сада. Так же не имеет собственного помещения областной Конгресс татар.  Пока на Южном Урале действуют лишь 9 групп изучения татарского языка, из них две - в образовательных учреждениях Челябинска. Одной из главных причин такого невнимания власти к потребностям татар, Ринат Закиров назвал низкую активность самого татарского населения, которое не ставит перед руководством острые вопросы, не добивается поддержки в сохранении своих культурных традиций и языка. Как пример успешного решения проблем татарского населения Ринат Закиров назвал открытие татарских гимназий в Тольятти, Димитровграде, Саратове, Тобольске и других городах.  По словам Рината Закирова, на Южном Урале дела татар находится в хорошем положении. Но согласиться с ним я не могу. В тяжелой ситуации находятся татары Пермской области. Из 64 татарских школ не осталось ни одного. Хотя во времена в СССР на территории Перми не закрывались татарские школы. На данное время, вся программа обучения перешла на русский язык. Несмотря на многочисленные жалобы и протесты, их просьбы не были услышаны. Только в самой Перми проживает более 60 тысяч татар. Таким образом, ущемляются права национальных меньшинств России. Владимир Путин объявил 2007 год – годом русского языка. Татарские, башкирские учителя считают этот запланированный шаг Путина, как шаг ассимиляции всех нерусских народов. Также они возмущены тем, что каждый ребенок с первого класса должен учиться принудительно в обязательном порядке на русском языке. Это способствует нарушению психологии детей с раннего возраста.   В ближайшее время татарско-башкирские учителя собираются обратиться к Европейской комиссии, ПАСЕ, Совету Европы, ОБСЕ, ООН, ЮНЕСКО и международным правозащитным организациям.  Айрат Шарипов, Республика Башкортстан.
V.K. Місто:  Canada	Додано: Sat 28 Apr 2007 05:46:08 EEST Ще один відгук у пресі на компанію КЛГП "Ні — убивствам і розправам!” Передрук із сайта "Фраза".  Усім зацікавленим повідомляємо, що у справі розслідування згаданих убивст - жодних результатів.  Також іще один факт. На засіданні Ради ОУР Юрій Кононенко публічно заявив, що "немає жодних підстав шукати політичні мотиви у цих вбивствах. Слідство іде. Зачекаємо на результати". Після чого присутня Наталка Ковальова вийшла із залу в знак протесту. Оскільки їй добре відомо, що слідство ведеться без жодного інтересу з боку прокуратури.  Хоча б це можна було вважати тими самими політичними мотивами? При тому що вже вимальовується подібна картина із рядом інших убивств.    Василь Коломацький  КОБЗА  -----------------------------------      Ксенофобия в России - обычное явление?  17.02.07 12:54 / комментариев: 282  Виктор Ткаченко (Киев), журналист, кандидат исторических наук       Останнім часом у Росії вельми негативна практика ставлення до емігрантів та іноземців набуває загрозливих масштабів. Здавалося б, з крахом тоталітарної комуністичної імперії СССР нова Росія піде шляхом демократизації і цивілізованих форм співіснування громадян різних національностей, а гості почуватимуться там комфортно й затишно.     На жаль, реальне життя показує нам, що це далеко не так.     Все більше тверезо мислячих людей сприймають Росію, як велику поліцейську державу, де права навіть власних громадян — ніщо. Що ж тоді говорити про ставлення до іноземців? І це при тому, що влада Росії постійно апелює до своїх сусідів — колишніх прибалтійських республік, до Грузії, України, мовляв, там існують утиски російськомовного населення і в такий спосіб захищає свої інтереси.     Я не буду тут наводити відомих усім із джерел ЗМІ численних фактів убивств іноземців та знущань над іноземцями чи своїми ж громадянами у різних регіонах великої Росії, а зупинюся на тих, що безпосередньо зачіпають наші інтереси — інтереси України.  Докотилися тривожні сигнали ксенофобії й до України. Якщо ганебний ногінський конфлікт десятирічної давності можна розцінювати, як поодинокий факт нешанобливого й жорстокого ставлення до парафіян українських церков у Росії, коли ОМОНівці атакували Богоявленський собор Московсько-Богородської єпархії УПЦ КП та побили багато парафіян і церковнослужителів, то недавні події ніяк не підпадають у цю категорію. Мова йтиме про вбивства громадян Росії — бізнесмена і заступника голови Товариства культури “Мрія” (м.Іваново, Росія) Володимира Побурінного, якого по-звірячому було вбито на порозі власного будинку ще 19 листопада 2002 року. Й до сьогодні невідомо, “чи було проведено слідство і чи були знайдені вбивці”, як пишуть Василь Коломацький та Стефан Паняк — відомі громадські діячі української діаспори в Росії у своєму зверненні до громадян України та нашої влади, яка має опікуватися долею наших співвітчизників за кордоном (“Літературна Україна” від 15.02.2007 р.).   Інше резонансне вбивство трапилося в квітні 2004 року у місті Владивосток, де жертвою став 68-річний лікар Анатолій Криль — керівник українського хору “Горлиця”. Ні звернення до Президента Росії Володимира Путіна в листопаді 2004 р., ні звертання до російських правоохоронних органів так ні до чого й не привели. Про розслідування справи досі нічого невідомо Світовому Конгресові Українців.    24 грудня 2006 року в Тулі було по-звірячому вбито на очах багатьох людей Володимира Сенишина — співголови Тульської організації українців “Батьківська стріха”. Перед цим, улітку того ж року жорстоко покалічено його дружину Наталю Ковальову (Медведюк) — заступника голови громадської організації “Батьківська стріха” та Тульського відділення ОУР, а також заступника генерального директора ТОВ “Kobza”.    “В усіх наведених випадках убивств і замахів на життя російських українців КЛГП (Комісія Людських та Громадських Прав) вбачає спільні риси. Злочинці не цікавилися особистими речами жертви. Їхньою метою було вбивство. Жодної справи органи міліції не розкрили, а в деяких випадках навіть не проводили слідство або швидко закривали не розслідувану справу. Всі особи, що стали об’єктами нападу, були активістами українських громадських та релігійних організацій і займалися церковними справами, бізнесом, співпрацювали з українськими ЗМІ або підтримували демократичні перетворення в Україні. Зважаючи на те, що основною для пересічного активіста у Росії є концертно-хорова діяльність, напрошується думка, що співати і танцювати у Росії ще можна, а от молитися українською чи писати в українські газети — вже ні”, — констатують В.Коломацький і С.Паняк...     У Росії діють цілком легально потужні антиукраїнські пропагандистські центри, одним з яких є так званий Інститут країн СНД. Російські ЗМІ друкують публікації, в яких у зневажливій формі подається сам факт державності українського народу. Іноді вони стосуються і української діаспори, тим самим залякуючи своїх громадян. Брутальні висловлювання на адресу України й українського народу лунають з вуст московського журналіста Міхаїла Леонтьєва, розміщені на офіційному сайті “Комсомольская правда”.     В Росії намагаються розгорнути та підтримати правозахисну кампанію “Ні — убивствам і розправам!”, спрямовану на захист активістів українських громадських і релігійних організацій Росії. Тож підтримаймо й ми своїх братів-українців — українці в Україні...    http://www.fraza.com.ua/zametki/17.02.07/34107.html
VaRvaR Місто:  Харків	Додано: Thu 26 Apr 2007 16:11:01 EEST Вітання з Харкова!!!    Слава Україні
член Ради	Додано: Wed 25 Apr 2007 11:49:52 EEST Познайомився з Василем Думою. Вважав його "святковим генералом", а тепер бачу, що помилявся. Обiзнаний в справах, досить пристойно для асимильованого говорить нашою мовою. Може варто все-ж таки подумати про спiвробiтництво - сварка нiколи нi до чого доброго не призводила. Звiсно, були помилки, але Рада тепер його визнала.
V.K. Місто:  Canada	Додано: Sun 22 Apr 2007 18:00:12 EEST За матеріалами "Свободи" в той же день у Москві відбулося дві події. По-перше, пройшов офіційний (!) мітинг фашистів з відзначення дня народження Гітлера. Цей захід пройшов коло пам"ятника Кирилу і Мефодію. В той же час ОМОН не дозволив прогулянку 4-х правозахисників "По місцям бойової слави ОМОНу". Вони були затримані ОМОНом на Трубній площі. (Ще один подвиг ОМОНу!).    І все це відбулося у столиці нашої держави.    http://www.svobodanews.ru/Article/2007/04/22/20070422134021383.html    http://www.svobodanews.ru/Article/2007/04/22/20070422172133997.html    Василь Коломацький  КОБЗА
V.K. Місто:  Canada	Додано: Fri 20 Apr 2007 05:42:23 EEST Дорогі читачі!  В матеріалі про Лісовського прошу звернути увагу на другу частину під характерною назвою "Бандеровский шабаш на Арбате. Часть 2". Це яскравий приклад журналістики за принципом - скорость стука превышает скорость звука. І є добрим доказом того що готують донецькі товариші для України. А в інтерв"ю виглядає гладенько, правда? Мовляв, тягнулися до російської культури. А насправді засвоїли лише ежовський донос.    Василь Коломацький  КОБЗА
Yura Місто:  Ukraine	Додано: Wed 18 Apr 2007 06:16:12 EEST Західно Український портал -   Тернопіль і Захід  - Велика колекція української музики та музичних новин
Валерій	Додано: Tue 17 Apr 2007 18:25:35 EEST Шановні користувачі та керівники Української діаспори! Зробимо РАЗОМ дійсно УКРАЇНСЬКУ діаспору! Зробимо Товариство "Просвіта" найдієвішою організацією УКРАЇНЦІВ Росії!!!
V.K. Місто:  Canada	Додано: Tue 17 Apr 2007 17:09:09 EEST Знайшов корисний сайт "Сталинские расстрельные списки" про репресії 37-38 років.  http://stalin.memo.ru    Василь Коломацький
Валерій	Додано: Mon 16 Apr 2007 15:44:48 EEST Згоден з одним з керівників цього сайту паном Коломацьким. Український рух в РФ гине згідно з планами російського керівництва у Кремлі. А як же! Історія повторюється: Росії треба вихід у Європу. Заради цього вона піде на все. Україна зараз на "мушке".
V.K. Місто:  Canada	Додано: Fri 13 Apr 2007 14:16:53 EEST Дорогі друзі!    Хотів ще висловити кілька зауважень до Ради. Зрозуміло, це мої особисті думки, але виношені в часі ще з 4 Конгресу.     1) У грудні виповнюється 75 років з прийняття постанови Сталіна-Молотова і пізніше постанови Бубнова про заборону українських закладів у Росії. Згідно неї були закриті українські школи, газети, райкоми партії на Далекому Сході переведено на рос. мову. Пропоную прийняти заяву ОУР-ФНКА із вимогою офіційної відміни цієї постанови і прийняття «Програми розвитку укр культури в РФ» як компенсації за нищівні наслідки згаданої постанови. Текст постанови є на «Кобзі».  2) У жовтні виповнюється 10 років Ногінського погрому. Богоявленський собор залишився за РПЦ, українську бібліотеку (50 тис томів) РПЦ не повернула. Парафія Свято-Троїцького храму не отримала офіційно затверджених прав на будівлю храму (колишня казарма на вул Совєтской Конституции) і знаходиться в стані, коли парафію можуть виселити. Пропоную включити в план ОУР на цей рік наступні заходи по відзначенню цієї дати:  А) прийняти заяву від Ради ОУР-ФНКА по ногінській проблемі (затвердити права парафії на Свято-Троїцький храм), повернути українскі книги та інше незаконно захоплене майно. Відзначити, що права УПЦ КП у Росії постійно порушуються.  Б) у жовтні організувати суботник у Свято-Троїцькій парафії, коли активісти ОУР із Москви мали б змогу допомогти храму підготуватися до зимового сезону і одночасно поспілкуватися із парафіянами.  3) Дуже важливо щоб Рада затвердила голову Комісії «З церковних справ». Кандидат уже був запропонований митрополитом Адріаном (Старіною) з числа священиків УПЦ УП. Митрополит може представити кандидата особисто.  4) Сподіваюся що митрополит Адріан буде вчасно включений у списки на прохід у зал засідань Ради.  5) У цьому році відзначатиметься 75-та річниця Голодомору. Очевидно Рада має внести якісь заходи по відзначенню річниці в річний план ОУР. Пропоную видати у Росії у російському перекладі книгу Бориса Ткаченка «Під чорним тавром». Кобза має текст книги в електронному форматі. Скоро матимемо і необхідний фото-матеріал. Книга розкриває трагедію мешканців Лебединського району на Сумщині і була свого часу (1993-94 рр) номінована на Шевченківську премію. Автор мешкає у Лебедині і міг би допрацювати текст до російського видання. Контакт до автора є. Ця документальна книга вражає своєю художньою силою і фактажем. Обсяг - десь 400 сторінок.  6) Мене турбує що Василь Дума робить непродумані заяви у пресі від імені ОУР. Скажімо, заявляє, що «ОУР – це вже майже готова партія». Це в той час коли ми є громадською не політичною організацією і зовсім не зацікавлені ангажувати себе як політична сила, оскільки ми не є партією. Або сенатор