lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Хто він — Кость Котко?

Про свого батька розповідає московський журналіст Олег ЛюбченкоПро чергового героя нашого історико-культурологічного клубу «Родичі — Велика сім`я» на Трифоновській, 61 та презентацію його посмертної книжки

Народ. Родичі. Рід. Слова одного кореня…

Так історично склалося, що земля Росії рясніє українським родом. А отже — й родичами.

Від Калінінграду до Сахаліну — тисячі й тисячі кревно пов`язаних з Україною родин, в чиїх домівках звучать українська мова та пісня, грають веселковими та й не тільки («червоне — то любов, а чорне — то журба») барвами вишиті рушники, пахне борщем та узваром, а на присадибних ділянках — дивись (і це аж на берегах Тихого океану, в Примор`ї!) — такий же садок вишневий коло хати, і мальви та чорнобривці, й грядки на городі — наче маминими руками доглянуті, й достоту такі ж, як і на моїй Слобожанщині, обніжки, й соняшники уподовж них, а ще — з до щему рідними мережками рушники на цвинтарних хрестах майорять…

Незнайомий український слід

Різними шляхами потрапляли наші люди на російську землю, в різний спосіб вони позначають тут українську присутність. Немало таких, що, поріднившись із тутешнім краєм, признаються й навіть пишаються скромно своїм родоводом, радуючи самобутністю щирих друзів-росіян, а є й ті, хто замовчує, притлумив у собі українство, більше того — підкреслено цурається мови, культури, історії своїх предків, відгетькується навіть од імені українця. Що ж, як тут кажуть, вольному воля! І не стати таким сіллю навіть чужої землі.

Та чимало в Росії таких українських родин, які вже своїми іменами-прізвищами засвідчують духовну шляхетність, приналежність до генеалогії відомих представників культури та історії України. В одній тільки Москві маємо синів та дочок, племінників, онуків і правнуків гетьмана Петра Дорошенка, кінорежисера Олександра Довженка, письменників Максима Рильського, Бориса Антоненка-Давидовича, Валер`яна Поліщука, Олеся Досвітнього, Анатоля Олійника, художника Анатоля Петрицького, співака Івана Козловського, державних діячів Михайла Грушевського, Андрія Хвилі, Петра Шелеста та інших діячів, чиє життя залишило помітний слід в історії України, її літературі, мистецтві, науці, державному та громадсько-політичному житті.

Самі вони, їх родини, є носіями цікавих масивів історико-культурної пам`яті, що має бути затребуваною Україною, а меморіальні речі, матеріали з домашніх архівів, бібліотек, зрештою, живі свідчення, спогади цих людей могли б поповнити духовну скарбницю народу, додати неповторних фарб й до розмаїтої палітри багатонаціональної культури Росії...

Про це думалося, коли вирішив вийти на люди з ідеєю створення історико-культурологічного клубу «Родичі — Велика сім`я», покликаного об`єднати нащадків представників згаданих та багатьох інших родин відомих українців, тих, хто волею долі опинився й живе у Російській Федерації.

***

За різних часів відбулося вже кілька засідань клубу, де московські українці та зацікавлені в пізнанні України росіяни зустрілися з родичами такого корифея української літератури як поет-академік Максим Тадійович Рильський, Люциною Поліщук — донькою видатного поета Валер`яна Поліщука, сином та вдовою знаного письменника, перекладача, фундатора Об`єднання українців Росії Олександра Олексійовича Руденка-Десняка, родиною призабутого, але надзвичайно цікавого поета 20-30-х років минулого століття Анатолем Олійником, син якого Олег Анатолієвич Олійник спромігся видати в Москві дві книги творів свого батька і презентував їх учасникам зібрання в Бібліотеці української літератури...

В лютому цього року в гостях клубу «Родичі — Велика сім`я», що зібрався під дахом Бібліотеки української літератури в Москві, побував відомий фізик-теоретик, член-кореспондент НАН України, нині москвич Віталій Петрович Шелест, який повідав немало цікавого, маловідомого про життя та непросту долю свого батька, державного діяча Радянської України Петра Юхимовича Шелеста, ознайомив з документами, продемонстрував численні фотографії та фільм з домашнього архіву. Перед нами постав «найбільш загадковий комуністичний лідер України», як схарактеризував Петра Шелеста сучасний публіцист, «найбільш неоднозначна постать найновішої української історії». Людина, яка з одного боку, належала до владної верхівки країни (член Політбюро ЦК КПРС), а з іншого, була звинувачена в українському буржуазному націоналізмі. Прибічник придушення празької весни і захисник дисидентів. Партійний діяч, чию книгу «Україна наша Радянська» вилучали з продажу, звинувачуючи автора в тому, що абревіатура назви цієї книги прочитується ще й як «Українська Народна Республіка». Людина, яка залишила після себе збудований без санкції «зверху» Палац «Україна» і викреслена з українських енциклопедій... Багато цікавого розповів Віталій Петрович про стосунки свого батька з українськими письменниками, про його сприяння виданню українських книг, про непрості колізії, пов`язані з репресіями проти української інтелігенції в 60-х-на початку 70- рр. минулого століття.

Учасникам клубної зустрічі було представлено книгу мемуарів Петра Юхимовича Шелеста «...Да не судимы будете» і нещодавно виданий у Києві том «Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду», який вмістив спогади, щоденники, документи та інші матеріали.

Безумовно, і ті живі свідчення про видатну особистість, що ними поділився під час нашої зустрічі син Петра Юхимовича, також мають увійти до скарбниці народної пам`яті.

***

І ось — чергова зустріч в клубі «Родичі — Велика сім`я». Цього разу до нас завітав московський журналіст Олег Миколайович Любченко. Людина досить літня, однак з молодим яснозорим поглядом з-поза окулярних скелець, напрочуд чіпкою пам`яттю, яка вихоплює з прожитих десятиліть і ревно зберігає найдорожче, й поміж того — незабутній образ батька, українського письменника Костя Котка. В двадцяті-тридцяті роки минулого століття це ім`я було широко знане серед читацького загалу: за псевдонімом Кость Котко (Микола Петрович Любченко) в численних газетах та журналах часто друкувалися дошкульні гуморески, фейлетони, памфлети, одна за одною виходили в світ книги прози. На жаль, стрімко розгонистий творчий шлях письменника урвався в похмурому грудні 1934 року, коли довга полярна ніч соловецька, здавалося, поклала чорне своє крило й на Вкраїну, чекістськими пазурами вихопивши звідти на погубу найясніші таланти народу нашого...

- В ніч на п`яте грудня 1934 року до нашої квартири в Києві, на вулиці Паньківскій прийли співробітники НКВД й забрали мого батька, — згадує Олег Миколайович Любченко. -Звідти він вже не повернувся. Його судили за неймовірними брехливими звинуваченнями, відправили в табори, де вдруге судили з тим же звинуваченням і розстріляли.

Два слова про батька, Любченка Миколу Петровича.

З юних літ він поєднав свою долю з революцію. Здається, вже зі студентської лави (він навчався в Київському університеті, але не закінчив його) батько брав участь в підпільній роботі, потім у Громадянській війні й після неї в будівництві «нового життя», як казали тоді, служив пером своїм... Якийсь час служив і по дипломатичному відомству, був першим секретарем і радником наших повпредств у Варшаві й Празі, очолював Всеукраїнське товариство культурних зв`язків із закордоном...»

Впродовж кількох десятиліть ім`я талановитого прозаїка та публіциста було викреслене з історії української літератури, твори Костя Котка — всі його двадцять книг, як і гуморески Остапа Вишні, оповідання, повісті та статті Миколи Хвильового, вірші Валер`яна Поліщука та ще десятків побратимів по перу, були заборонені.

Вже в перебудовні часи у книзі «...З порога смерті. Письменники України — жертви сталінських репресій» прочитаємо правду про Костя Котка.

Любченко Микола Петрович (літ. псевдонім — Кость Котко) народився 29 лютого 1896 р. у Києві в сім'ї поліцейського службовця. У 1914 р. закінчив Третю київську гімназію, після якої вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився рік і декілька місяців. У кінці 1915 р. почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення. У 1917 р. переїхав у Бердичів, де паралельно з основною працею став співробітничати в місцевій газеті.

У 1918 р. під час гетьманського владарювання вступив до підпільної партії боротьбистів. За революційну діяльність був тричі заарештований. У березні 1920 р. Любченка прийняли до Комуністичної партії більшовиків. Працював референтом у Народному комісаріаті закордонних справ, першим секретарем повпредства у Варшава радником повпредства у Празі, редактором газети «Киевский пролетарий», членом редколегії газети «Комуніст».

Статті, фейлетони, памфлети, гуморески друкував у всіх республіканських газетах і журналах. Видав 20 книжок гумору і сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933).

Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації, був тісно зв'язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева», і вважаючи, що перебування його на волі соціально небезпечне, 2 грудня 1934 р. ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу на квартирі Любченка заарештували 4 грудня 1934 р.

14 січня 1935 р. підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко заперечував пред'явлені йому звинувачення, зрештою був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил».

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі звинувачення і захисту 27 і 28 березня 1935 р. розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.

Після суду в'язня відправили до Карагандинського табору - Картабу, де він до 21 травня 1936 р. працював у с. Долинське. Звідси його перевели у Біломоро-Балтійський табір - Білбалттаб. Це був його останній етап. «Особлива трійка» УНКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 р. засудила Миколу Любченка до розстрілу. Вирок виконано того ж дня.

Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. той вирок скасувала і кримінальну справу припинила. Микола Любченко реабілітований посмертно.

Поміж інших документів син письменника демонструє нам вельми показовий — «Творчу характеристику Правління Спілки радянських письменників на письменника Костя Котка (Любченка Миколу Петровича), видану 20 червня 1960 року», де є й такі рядки: «Кращі твори Костя Котка витримали випробування часом і належать — поруч з сатиричними оповіданнями Остапа Вишні, В. Чечвянського та ін. — до помітних досягнень української радянської сатири 20-30 років».

А ось в якому контексті поціновував творчість Костя Котка академік О. Білецький: «...сатиричне, що іноді переходить в елегію зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку... Майстри сатири й гумору — В. Блакитний, С. Пилипенко, О. Вишня, Кость Котко, Пилип Капельгородський, Ю. Гедзь, О. Ковінька... обстоювали право цього жанру на життя, на правду та художність».

То гірка й переможна правда, що рукописи не горять. Однак торжествує вона тільки тоді, коли знаходяться дбайливці, які ті рукописи зберігають. За найтяжчих умов, нерідко з ризиком неабияким, жертовно і мужньо. Саме завдяки самовідданості Йолі Поліщук, дружини поета Валер`яна Поліщука, а потім його доньки Люцини Поліщук вдалося зберегти по московських кутках, де вони мешкали після втечі з Харкова, чимало з рукописної спадщини поета, яка частково опублікована в моїй книзі «Філософ з головою хлопчика». Подібної «одісеї» зазнав і архів Костя Котка.

- Моя мати, яка змогла вивезти з Києва до Москви й безстрашно берегла родинні архіви, в яких було немало небезпечних як на ті часи документів, врятувала і деяку частину батькових листів з місць ув`язнення, а також його записник., - — розповідає Олег Миколайович Любченко.

Ці безцінні свідчення гулагівських поневірянь, духовного самовідчуття безвинного в`язня з його тугою за родиною, улюбленою працею, спалахами батьківської любові й творчого натхнення, що виливалося у віршованих рядках, адресованих малюкові-синові, побачили світ у нещодавно виданій Олегом Миколайовичем книзі «Только вы с сыночком не забывайте меня...», презентація якої відбулася під час засідання клубу «Родичі — Велика сім`я».

Подаємо авторський коментар до листів Костя Котка з київської комендатури НКВД.

Письма из киевской комендатуры НКВД

Комендатура НКВД, иначе говоря, следственный изолятор... Первые недели после ареста, когда отцу еще не разрешалось писать домой, вообще поддерживать с семьей какую-либо связь. Настроение у него ужасное. Идут допросы.

Следователь, по-видимому, тот самый «т. Грушевский», ...предъявляет обвинение: что отец, якобы, состоит в террористической организации, злоумышляющей против коммунистических вождей. Отец потрясен, категорически протестует. Тогда следователь применяет обычный, весьма действенный прием, говорит, что отрицание не только бессмысленно, но и вредно, оно не повлияет на судебный приговор, зато плохо отразится на судьбе жены и ребенка обвиняемого. И, таким образом, добивается своего. Отец признает «вину». Вероятно, он еще и надеется на то, что суд все же установит истину.

В ходе допросов выясняется, что от него хотят и другого — чтобы он оговорил своего однофамильца, товарища по партийной работе, а тогда председателя украинского Совнаркома Панаса Петровича Любченко. Следователь не требует этого прямо. Он пишет на промокашке и затем как бы невзначай пододвигает ее, так, чтобы допрашиваемый видел, что написано — «Панас».

Все это мне стало известно из рассказов матери, которой отец о многом поведал, когда она посетила его в Карагандинском лагере... О том, что касается тогдашнего (и позднейшего) внутреннего состояния отца я узнал из его записной книжки.

Записник, таємно переданий батьком матері, коли та навідувала його в казахстанському таборі, зберіг зворушливі звертання письменника до свого маленького сина. Ось як викладені вони в книзі «Только вы с сыночком не забывайте меня».

Серая записная книжка М.П. Любченко, обращенная к сыну Олегу

«5 декабря 1935 г.

Год назад ты во сне проснулся, почувствовав мои руки:

«Папка, не уходи». Ты был такой умненький и ни разу не  проснулся за все 5 часов. Я больше всего — больше ожидавшего нас будущего — боялся, что ты проснешься и испугаешься. Но ты впервые спал так крепко, мой милый сынок.

Через 5 месяцев, на вокзале в Москве (політв`язень прямував через столицю по етапу- В.К.), ты бежал за мною, жалким и униженным, и говорил: «Папа, папа!» Тебе непонятно было, почему папа от тебя уходит. А потом, в милицейской комнате ты спрашивал: «Ты здесь работаешь?»

Когда ты вырастешь, сынок, если ты меня не застанешь, мама расскажет тебе, как свалилось на вас все это незаслуженное несчастье, как трудно было вам тогда жить, как мамина энергия спасла твою маленькую жизнь и сделала тебя полезным гражданином... А может быть тогда будет такое радостное время, что не придется, смешно будет вспоминать сегодняшние тучи.

Мой сынок любимый, твой папа и в эти тяжелые дни оставался таким же, каким был, когда зарождалась твоя жизнь. Если нужно будет, ты узнаешь, почему ты должен был расти без отца. Лучше, если ты не узнаешь этого. Но ты должен помнить: свои хорошие годы, свою молодость твой отец отдал за торжество Советской власти; он делал то, что нужно было этой власти, он работал там, где она требовала.

И когда эта горячо любимая власть, единственно возможная для твоего отца, потребовала, чтобы он расстался с вами и уехал в пустыни Казахстана, твой отец никого не осудил и никого не проклял. Должно быть так, как нужно этой нужной всему миру власти.

В этой книжечке записок стишки, которые отец писал для тебя и других — в заключении и за проволокой. Ты увидишь, что твой отец всегда оставался самим собой...»

Ким же він був, Кость Котко?

В родинному архіві О.М. Любченка зберігаються цікаві матеріали, що додають нових суттєвих штрихів до портрета неординарної особистості письменника. Ось лист, одержаний Олегом Миколайовичем з Міністерства закордонних справ СРСР, куди він звернувся, аби уточнити, як пролягли батькові життєві стежки в закордонні, де, як йому оповідала мати Кость Котко працював у дипломатичних представництвах.

«Министерство иностранных дел СССР

121200, г. Москва Г-200, Смоленская-Сенная площадь, дом 32/34 Телефон 244-16-06

17 января 1990 г. №82/ИДУ

На № ______от_________

129626, Москва, Проспект Мира, 114а

Гр-ну ЛЮБЧЕНКО О.Н.

Уважаемый Олег Николаевич,

По Вашей просьбе сообщаю имеющиеся в Архиве внешней политики СССР сведения о работе Вашего отца Николая (Миколы) Петровича Любченко в НКИД СССР:

- апрель 1923 г. - апрель 1924 г. - заведующий пресс-бюро Управления уполномоченного НКИД СССР при СНК УССР (г.Харьков);

- июль - сентябрь 1929 г. - врио заместителя уполномоченного НКИД СССР при СНК УССР (г.Харьков);

- 1929-1931 гг. - советник Полпредства СССР в Чехословакии.

Одновременно сообщаю, что в материалах Архива имеются упоминания о работе Н.П.Любченко в системе НКИД УССР: в 1921-1922 гг. он являлся заведующим отделом информации Управления уполномоченного НКИД УССР в г. Одесса, а в 1922 г. - первым секретарем Полпредства УССР в Польше.

Благодарю Вас за присланные ксерокопии документов о реабилитации Н.П.Любченко. Они представляют для нас большой интерес - в связи с работой по выявлению сведений о советских дипломатах - жертвах репрессий 30-х - начала 50-х годов.

Заместитель начальника историко-дипломатического управления МИД СССР В.В.Соколов».

Отже, перед нами людина, збагачена ще й унікальним досвідом дипломатичної роботи, добре обізнана з європейськими цінностями, кращими здобутками світової культури, що не могло не позначитися й на змісті, навіть стилістиці його літературної творчості. Не випадково сучасник Костя Котка критик Георгій Кандєєв у прижиттєвих ще нотатках про його творчість, також збережених в родині сина письменника, зазначає, що «перо Костя Котка-фейлетоніста і памфлетиста відчувало художні впливи переважно західних майстрів (Джером-Джером, Мопасан, Марк Твен, а надто австрійський письменник (минулого сторіччя Сафір); воно щасливо сполучило европейську культурність з національно-українською іронічною усмішкою».

Цікаво, що «дипломатична тематика» знайшла відображення і в літературних творах Костя Котка («Візитова картка дипломата», «Шляхтич Заглоба» та ін. Добре знавшися в заплутаній «повній лицемірства політичній атмосфері післявоєнної Польші, Кость Котко кожного разу, коли було треба в глузливій і зрозумілій формі викрити черговий крюк польських гешефтмахерів од політики, писав «листа» від імені шлятича Заглоби) відомий персонаж трилогії Генріка Сенкевича). Шлятич, людина не надто розумна, бажаючи допомогти своїми порадами, на ділі робить погану послугу, розбріхуючи всенькі таємниці їхньої «високої політики».

Листи Заглоби, очевидно, влучали в ціль; не дарма-ж свого часу, як свідчить згадуваний Г. Кандєєв, «один полський дипломат у приватній розмові заявив, що він «не погоджується з Костем Котком у погляді на героїв польської літератури». Ще б пак!»

Цікаве свідчення.

Та не менш цікаве й, здавалося б, зовсім протилежне посилання на тогочасні (початок двадцятих років) заняття Костя Котка зустрічаємо в розповіді про поета Миколу Чирського — одного з яскравих представників Празької школи, колишнього учасника визвольних змагань в лавах війська УНР. В статті доктора філологічних наук Леоніда Куценка «Поет-пражанин із Кам`янця-Подільського» («Подолянин», 15 липня 2005 р.) читаємо: «Микола Чирський з головою поринув у вир культурно-мистецького життя українських таборових республік у Польщі. Театральними колективами там опікувався Микола Садовський, хоровим мистецтвом — Кость Котко...

Утім, десь на кінець 1922 р. стало зрозумілим, що ідея повернення воїнів УНР додому зі зброєю в руках, та й повернення загалом, катастрофічно перетворювалася на міф. Потрібно було думати про майбутнє у вигнанні...»

Так, так, Кость Котко згаданий як учасник мистецького життя в українських таборах на території Польщі. І, як підтверджують авторитетні джерела, то не був тезка: іншого Костя Котка в українській діаспорі (а майже всі воїни табірники — колишні воїни УНР — опинилися на Заході) не згадувано. Але як тоді розуміти такий збіг обставин: Кость Котко, який саме в 1922 р. перебуває на дипломатичній службі в Повпредстві УРСР у Польщі, водночас опікується хоровим мистецтвом у таборах для інтернованих українців?

Однією з можливих версій, на наш погляд, може бути й така: радянський дипломат, він же письменник Кость Котко, міг виконувати в таборах і спеціальне завдання. А чи не могло бути й так, що колишній «боротьбист», «націонал-ухильник» щиро шукав творчого спілкування з літераторами, митцями, що перебували в таборах для інтернованих і знаходив таку можливість, користуючись зі службового становища?

Сам Олег Миколайович у відповідь на ці запитання розводить руками: вони вельми непрості й, мабуть, потребують ретельних досліджень...

Однак незаперечним є те, що репресуючи Костя Котка, сталінська охранка, незважаючи на його блискучий партійно-послужний список, а згодом і на приналежність до партноменклатури (редагував газети «Червона правда», «Киевский пролетарий», «Вісті») вбачала в ньому «ворога», «контрреволюціонера», «націоналіста». Показове й таке визнання, дане вже на першому допиті репресованим 1937 р. також «номенклатурним» письменником Іваном Куликом — членом ЦК ВКП (б) і ЦВК УРСР, директором Партвидаву ЦК ВКП (б) України: «...Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко та Яловий запропонували мені — єврею — вступити до української націоналістичної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятівника» українського народу...» Щоправда, відомо й те, як «вибивалися» подібні зізнання. Відомо й те, що невдовзі, через якихось три місяці після заяви Івана Кулика Кость Котко буде вдруге засуджений і розстріляний.

Місце поховання письменника невідоме. Відомо лише, що протокол вироку підписувався майже водночас зі смертними списками тих соловецьких в`язнів — видатних представників української інтелігенції, які невдовзі будуть розстріляні в карельському урочищі Сандармох: серед них — Лесь Курбас, Валер`ян Підмогильний, Микола Зеров, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Олексій Слісаренко, Андрій Панів, Валер`ян Поліщук...

Той самий Валер`ян (Проноза), який 1927 р. обмінявся з Костем Котком (ще один псевдонім — П. Стерня) дружніми, але й дошкульними епіграмами.

Довгенькі твори в Валер`яна.

Та коротко сказати слід:

Була «Європа на вулкані»,

А залишивсь «Громохкий слід.

П. Стерня (К. Котко)

Й ось як відповів тоді Валер`ян Поліщук.

«Любченкові для передачі П. Стерні

Все людське — зміна та борня,

Життя біжить і не вгаває:

Сьогодні колеться стерня,

А взавтра з гноєм допріває.

З вулканами діла інак:

Там, де вогні їх рокотали —

Сьогодні стерні та слизня,

А завтра — вибух Кракатау.

Ти маєш рацію —

До слова Валер`ян

Якраз під риму цей вулкан.

10.II.1927. Харків

Чудодійна властивість письменницького слова — продовжувати духовне життя автора в часі і просторі, воскресати з непам`яті та забуття. Й там, де я бачив поміж осмутних карельських ялин запалі, мов справді загаслі кратери, розстрільні ями-могили загиблих у Сандармосі, вчувалися мені підземні гули незнищенного Слова.

Слова, якому однаково вірно служили і Кость Котко й його невгамовний опонент Валер`ян Поліщук та численні їх побратими по перу (ім`я їм — легіон), поховані в холодній навколосоловецькій землі.

Незнищенність того Слова стверджував і фільм «Сандармох», продемонстрований учасникам зібрання в клубі «Родичі — Велика сім`я». Про те ж промовляли й блискучі оповідання Костя Котка, які прозвучали в притихлій залі. Звучали здалеку і здавна, а так своєчасно і так злободенно.

Тож хіба не слушним є побажання учасників клубного засідання, аби перевидання кращих творів Костя Котка нарешті побачило світ в сучасній Україні?

Подаємо одне з його оповідань Костя Котко, опублікованих у книзі «Сто годин на добу» (1928 р.). Звернімо увагу на те, як сміливо письменник йде на сатиричні а з тим і певні філософські узагальнення, створюючи своєрідну соціальну антиутопію в мініатюрі. Й чи не є то гідне подиву передбачення «очарованного странника» — ошуканого примарними ідеалами суспільства, що потрапило в пастку тупикового розвитку?

Життя людини. Або історія трамвайної поїздки

Вичитали ми в газетах, що столичний міськомгосп, ідучи назустріч інтересам пасажирів, улаштовує біля трамвайних зупинок лави для відпочинку і харчові крамниці.

Ось як! Хіба?

Одружившись, молоді поїхали за кордон.

Так писалося в старих романах.

У нових такого не напишеш.

Режим економії — це перше! На закордонні поїздки начальство грошей не дає, а своїм власним коштом кому охота їхати? Так режим економії — це справа не минулого. Загубила гостроту? Нічого, в побут він мусить увійти, цей режим!

I, по-друге, небезпека насичення радянською валютою закордонних ринків.

А візи? а труси на кордонах? Подаруєш молодій жінці альбому для віршів, а латвійська чи польська поліція його на обіжника Комінтерну перейменує і впрост до Чемберлена надішле.

Отже: Молоді поїхали не за кордон, а тільки за околицю. Поїхали туди, де нема ще благодійної руки міськомгоспу, де є ще трохи озону. Вулицею Лібкнехта поїхали вони за міський парк, ось куди.

До трамвайної зупинки молоді підійшли саме тоді, як переповнений вагон трамваю поволі відліз. Молоді хотіли стрибнути на щабельку (ех, молодь! чим вона тільки не ризикує! навіть штра­фом!), але на кожній шабельці стояло по два суворих міліціонери. У нас так: просто громадянам забороняється їздити на трамвайних східцях, щоб не зламали, щоб не впали. А міліціонер, очевидно ваги ніякої не має і зруйнувати щабельку не може.

Молоді чемно стали в чергу.

Трамвай за трамваєм проходили справно через які-небудь дві-три години, але місць не було.

Схотілось їсти. Хвала комгоспові! Тут же, на трамвайній зупинці, було кілька харчових крамниць. Трохи під`їли. Згодом і повечеряли.

«На землю злізла ніч». Проліз і останній вагон, а черга не зменшувалась. Кожному треба було зберегти місце на завтра, щоб не спізнитись на посаду.

Виявилось, що благодійний комгосп заснував біля кожної трамвайної зупинки отель, де можна за недорогу ціну переночувати.

«Минають дні, минають ночі». Місць у трам­ваях все не було. Пройшла весна, скінчилося і літо, знову почали харківчани топитися в калюжах біля центральних установ на центральних вулицях центрального міста. Місць у трамваях не було.

В день вистоювали в черзі, ввечері записували чергу за собою і дивилися фільму в кінотеатрі, так само улаштованому біля трамвайної зупинки — коштом благодійного комгоспу. Ночували в «Трам-отелю».

«Було літо, було літо та й стала зима». Одної ночі молода відчула щось недобре. Зомліла раптом. Зрозумівши в чому річ, молодий хотів був кинути чергу й бігги по лікаря, але виявилося, що той самий комгосп уже давно відкрив біля трамвайної зупинки амбулаторію, поліклініку і родильний дім.

Трохи пізніше, повиваючи дитину, щаслива мати запитала:

— А що буде, коли дитина виросте? Де ми її вчитимемо?

Наївна жінка! А комгосп навіщо? Поруч з лікарнею і лазнею ще півроку тому виріс величезний будинок з вивіскою: «Трам-труд школа № 15.008».

Виросла дитина, віддали її до школи. Після лекції дитина стояла в трамвайній черзі поруч з батьками.

А трамваю все не було. Іноді проходив перевантажений вагон з незмінними міліціонерами на східцях, але місця в ньому не знаходилось.

Застудившись якось (пролежавши два тижні (тільки вночі, вдень треба було стояти в трамвайній черзі), молода вмерла. Її поховали тут же, біля трамвайної зупинки, на трам-кладовищі.

Згодом помер і батько. Зсиротіла дитина (ми, на жаль, так і не довідались — хлопець це був чи дівчина) залишалася в самоті достоювати чергу; місця-бо в трамваях все не було. Стоїть і досі»…

Ведучий клубу Віталій Крикуненко та його гість Олег Любченко.

Розповідь сина українського письменника ілюстрували сторінки старого сімейного фотоальбому.

На телевізійному екрані фільм про Сандармох

На світлинах: Про свого батька розповідає московський журналіст Олег Любченко. Ведучий клубу Віталій Крикуненко та його гість Олег Любченко. Розповідь сина українського письменника ілюстрували сторінки старого сімейного фотоальбому. На телевізійному екрані фільм про Сандармох.

Віталій КРИКУНЕНКО,

письменник, ведучий історико-культурологічного клубу «Родичі - Велика сім`я»..

vitkrik@jandex.ru.

Від редакції сайту «Кобза – Українці Росії»:

Друкуючи чергову розповідь про історико-культурологічний клуб «Родичі — Велика сім`я», просимо відгукнутися всіх, хто бажав би прислужитися започаткованій справі. Прохання надсилати авторові публікації повідомлення про цікаві родини, що проживають в різних регіонах Росії і пов`язані з діячами української культури, письменниками, вченими та ін.

Нехай пам`ять про них, що зберігається в Ваших сім`ях, оживе й розпросториться, і збагатить нас усіх відчуттям причетності до великого родинного вогнища.

Клуб «Родичі — Велика сім`я» планує провести чергові засідання й підготувати до друку збірник матеріалів, то ж розраховує й на Ваші слушні повідомлення та побажання.

Адреса для Ваших можливих надсилань: vitkrik@jandex.ru.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка