Нащадок Кобзаря на на святкуванні 190-річного ювілею великого сина України.
Далеко від землі своїх предків, серед вулканів Камчатки живе нащадок Тараса Григоровича Шевченка – Андрій Віталійович Лисенко. Він належить до п’ятого покоління славетного роду Шевченків.
Андрій та його дружина Людмила стали почесними гостями на святкуванні 190-річного ювілею великого сина України, що відбулося 10 березня 2004 року в обласній бібліотеці імені Крашеніннікова при сприянні клубу української культури. Молодий, симпатичний хлопчина із добрим, відкритим поглядом і привітною усмішкою одразу викликав симпатію і повагу. Андрій став малою іскоркою, що несе те полум’я, те живе світло, ту чистоту, які ніс своєму народові Тарас Шевченко.
І ось над переповненою залою линуть слова Ніли Висоцької у виконанні Василя Познякова, звернені до портрета високочолого велетня, що стояв на чільному місці, оповитий вишиваними рушниками:
“Ти
– наше більше, ніж усе:
Підніжжя наше і узвишшя,
Стихія духу і затишшя...”
Учениця українського класу Катя Федорова виносить пишний коровай, що спекла її бабуся Олена Макарова – за українським звичаєм так стрічають дуже поважних гостей.
Про творчість великого сина землі української говорили члени клубу Марія Сидорик, Ольга Гаврилова, Юлія Єременко, Павло Бондар. Проникливо звучала поезія Т.Г.Шевченка у виконанні Заслуженого працівника культури Росії Галини Скрябіної.
Наче музикою, впивались вдячні слухачі безсмертною поемою “Слепая”, яку майстерно прочитала Гульнара Шкотіна.
В народному строї, у вишиванках виступили учасники фольклорного ансамблю “Українська душа”, під керівництвом Олени Сьомкіної, заспівали Шевченкові “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами, нащо стали на папері сумними рядами?” так, що зал принишк, зачарований піснею.
А коли голос С. Котова переплівся з голосом скрипки, злившись у багатовідтінкову гаму і витворили диво, витворили таку гармонію, що наче струмом ударила “Тризна” в кожне серце.
Немовби загіпнотизовані дивилися присутні виступ Ядвіги Гребенюк, що “летіла зигзицею, тією чайкою-вдовицею” за князем Святославом та “сумувала, квилила” “ в Путивлі-граді на валу” разом з Ярославною.
Надовго запам’яталися шанувальникам творчості великого Кобзаря пісні у виконанні гітариста Святослава Поліщука“ Все йде, все минає”, “Немає гірше, як в неволі”. Це були пісні, що їх ніколи досі ніхто не чув і кожен питав сам себе, як міг жити без них, адже не знати їх, не співати - однаково, що з окраденою душею світом нудити. У словах цих пісень звучить любов до милої, матері, отчого краю, туга і журбота від розлуки з ними.
Особливо зворушливо прозвучала на святкуванні пісня Святослава Поліщука на слова камчатського поета Валерія Сергєєва “Виконаємо Заповіт”:
“А
буде згода – й лихо згине,
І ще здивуєм білий світ...
Дніпро реве, і Слово лине,
І виконаєм “Заповіт”!
І вся громада у єдиному пориві підхопила “Реве та стогне Дніпр широкий”...
Повчально змістовним і незабутньо-яскравим стало святкування 190-річного ювілею великого сина України під керівництвом режисера-постановника та сценариста Едіти Познякової. Бездоганним було музичне оформлення вечора. Прозвучали твори П.І. Чайковського, О. Скрябіна, Х. Глюка, Т. Альбіноні у виконанні заслуженого артиста Росії Валерія Кравченка (фортепіано) і заслуженого працівника культури Росії Льва Зіневича (скрипка).
Любов до славного сина України не вмирає. Її, як найбільшу святиню, передають батьки своїм дітям. Підтвердженням цього став виступ учнів українського недільного класу, в якому були виконані вірші: “Село” Юля Сидорик, “На панщині пшеницю жала...” Оля Левчук, “Світає...” Христина Придатко, “По діброві вітер виє...” Дарія Шишкіна, “Реве та стогне Дніпр широкий”, Тимур Кучеров, “І золотої, й дорогої...” Володя Копистко, „Думи мої, думи мої” Серафима Дерендяєва.
З огненних рядків “Кобзаря” прийшло до нас усвідомлення до якого многостраждального і гордого народу ми належимо. І сьогодні кожна мисляча людина, незалежно від того, як склалася її доля, вже вдячна їй за щастя народитися після Шевченка.
Світлана КРИВУЦА
P.V.A Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
“Батьківщина”, №4-2004