Друк
Розділ: Батьківщина (Петропавловск-Камчатський)

Клуб української культури імені Івана Франка у Петропавловску-Камчатському

 Протягом минулого року героями нашого циклу «Українці Камчатки» були яскраві особистості Клубу української культури імені Івана Франка, що діяв впродовж майже 15 років при обласній науковій бібліотеці імені Степана Крашеніннікова в Петропавловску-Камчатському. На жаль, не про всіх активних членів Клубу вдалося зібрати достатньо матеріалів, щоб продовжити цей цикл. Але варто,  хоча б коротко згадати по можливості кожного з них,  та, власне, детальніше розповісти і про сам Клуб.

Творчим доробком і підсумком   багаторічної роботи Клубу став альманах «Україна на Камчатці», редактором і упорядником якого була  ініціатор створення Клубу і його голова із 1994 по 2008 роки  Едіта Мирославівна Познякова (Мочевус). У передмові до першого номеру альманаху вона писала:

«Наш альманах про тих, хто несе в собі святе зерно українськості і тих, хто дає тому зерну  прорости, хто допомагає відшукати джерело життя тим українцям, яким, щоб жити, треба з нього пити…  На літературно-музичні вечори Клубу збиралися люди різні за віком, професією, світоглядом, вірою, національністю, аби почути українське слово, українську пісню, класичну світову музику, поділитися своїми думками, почуттями, познайомитися з новими виданнями книжок українською  і  російською мовами, з людьми, що їх пишуть…»

Додамо, що спектр діяльності в Клубі лише цим не обмежувався і був надзвичайно широким. Саме завдяки його активістам вдалося розшукати на Далекому Сході і запросити на зустріч нащадка Великого Кобзаря Андрія Віталійовича Лисенка. Їхніми зусиллями були вперше опубліковані в Росії (українською мовою!)  спогади і поетичні збірки українців Камчатки, серед яких книга колишнього в’язня ГУЛАГу Святослава Поліщука «Я юності не знав», збірки  поезій Тетяни Салтикової, Валерія Сергєєва, Валентини Могилевської, Лідії Плюшко, Сергія Котова, Галини Скрябіної,  «Історія України в історії однієї сім’ї» Ніни Баланчук, «Духовна естафета далеких предків» Людмили Горай.

Таким же широким був і спектр вечорів, присвячених  головним пам’ятним датам і святам України (Дню Незалежності, Голодомору, річниці Чорнобильської трагедії, Великодню,  Різдвяним святам тощо ) , класикам української поезії (Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українки) і сучасним українським поетам (Ліні Костенко, Олексі Ющенку, Нілі Висоцькій , Ларисі Юхименко, Леоніду Закордонцю, Василю Колодію, Данилу  Кулиняку).

У лист зі Львова до голови Клубу Едіти Позняковій, дружина Василя Колодія Марія Муха-Колодій  писала: «Дуже вдячна вам всім за велику творчу роботу по пропаганді творчості мого чоловіка, відомого українського поета – Василя Колодія. З великим хвилюванням ми дивились касету з записом вечора (за участю дочки Колодія, камчатської поетеси Галини Скрябіної – Ред.). З якою теплотою говорили учасники вечора про Василька, так я його звала. Як гарно звучали його рядки з уст чудових, прекрасних людей на далекій землі. Спасибі всім, хто шанує поезію Василька, низький уклін вам! Ми з його сином Олександром передаємо фото, книги, касети. Пізніше перешлемо ще багато дуже цікавих матеріалів і будемо щасливі від того, що хоч чим-небудь будемо причетні до вашої великої роботи. Жаль, що на рідній землі – Львові, вже починають забувати його славне Ім’я. Всіх вам земних благ і добра в усьому».

Своїми враженнями від атмосфери літературно-музичних вечорів в Клубі української культури імені Івана Франка дуже виразно ділиться в газеті «Батьківщина» за 2003 рік (українське видання на Камчатці, започатковане також завдяки активістам Клубу) Тетяна Хворостяна: «Нещодавно я вперше взяла участь у вечорі «Гей, Січ іде, красень мак цвіте!», присвяченому дню встановлення Української Народної Республіки 14 грудня 1918 року, який відбувся в обласній бібліотеці імені Крашеніннікова. Приємно здивувала майже домашня, невимушена обстановка і теплий прийом гостей. Дуже цікаво було слухати доповіді та розповіді з історії України. Особливо порадували юні таланти, що читали патріотичні вірші. Портрет Симона Петлюри прикрашав малий зал, квіти, свічки і вишиті рушники зробили його ще більш вишуканим. А задушевні пісні у виконанні чарівних україночок і прекрасного музиканта Святослава Максимовича Поліщука звучали протягом всього вечора. Відчувалось: весь зал був проникнутий великою любов’ю до України. В загальному, вечір був дуже цікавим, а головне – всі учасники були в захопленні від зробленої роботи. Цей вечір залишив у моїй душі теплий слід і світлі спомини про Батьківщину – Україну».

А ось враження гостя Клубу, відомого камчатського поета, росіянина  Геннадія Баркова: «Я впервые побывал на подобном украинском вечере и, как бывает, «век живи – век учись». Я, к стыду своему, должен сознаться, а я уже на пятом десятке, впервые понял, что Украина и украинский язык обладают по-настоящему самостоятельным значением перед Господом Богом. И совершенно справедливо и исторически верно, я не говорю тут о политике, что украинское государство сейчас оформилось как государство и что основой этому послужило волеизъявление его народа. А что касается фигур украинских поэтов: Даниила Кулыняка, Нилы Высоцкой, Ларисы Юхименко, стихи которых звучали на вечере – удивительное чувство! Но, хочу сказать, что не важно, как зовут поэта, важно то, какие струны они затрагивают в наших душах. И, когда люди собираются по поводу поэтов, по поводу поэзии, эти струны начинают звучать согласно. И вот суть собственно поэзии состоит вот в этой обнаруженной внезапно, как правило, мелодии, ОБЩЕЙ МЕЛОДИИ».

«Час невпинно плине далі, - пишу у вже згадуваній нами передмові до Альманаху Едіта Познякова. -  То ж озирнемося разом в недавнє минуле, аби  поцінувати здобутки  тих людей, що їх множили…».  Познайомимося і ми з цими людьми поближче.

 

Валерій Трохимович Кравченко,   піаніст, краєзнавець, журналіст. Почесний громадянин Петропавловська-Камчатського. Заслужений артист Російської Федерації, член Спілки письменників Росії.  Автор кількох книг, серед яких і книга про перший національний танцювальний ансамбль коряків «Менго», створений талановитим українським хореографом  Олександром Гілєм.  Автор  енциклопедії «Культура Камчатки XX века», чимало сторінок якої присвячену внеску українців в розвиток культури півострова. Володар унікальної грамоти від алеутів «Першому піаністу, який виступив на Командорських островах від дня їх відкриття». В Україні Валерій Кравченко закінчив середню школу для обдарованих дітей при Харківській державній консерваторії, потім саму консерваторію. І ці дитячі та юнацькі вдячні спогади про Україну, мабуть, і зробили його активним членом Клубу імені Франка. Майже жоден з вечорів в Клубі не обходився без його музичного супроводу, зазвичай,  у парі із Заслуженим працівником культури Росії, скрипалем  Левом Леопольдовичем Зінкевичем . Їхньому творчому нерозлучному тандему поет Євген Сигарьов присвятив такий жартівливий експромт:

Пришли, мороз преодолев,
Для музыки открыли двери
Со скрипкою Зиневич Лев
И с гриппом Кравченко Валерий…

 

Частим почесним гостем Клубу була  і захоплена українською піснею, української поезією дружина Лева Зіневича, акомпаніатор Жанна Вікторівна Зіневич.

Віктор Миколайович Омельченко, режисер-сценарист,  публікував кореспонденції і фотоматеріали про роботу українства Камчатки в обласній газеті «Вести». «Близько познайомилась я з ним на вечорі Лесі Українки в 1996 році, - згадує Едіта Познякова. -  Далі ми часто були разом ведучими в Клубі української культури. Працювати з ним було насолодою, бо він має спеціальну освіту культпрацівника. Коли  мене звинувачували в націоналізмі і ще в якихось неймовірних звинуваченнях свої ж «українці», нахабно забираючи газету «Батьківщина», редактором якої я була, він першим став на захист і прийняв на себе весь тягар несправедливої поведінки, за яку соромно деяким членам правління НКА українців Камчатки ще сьогодні.

Зараз мені пана Віктора дуже не вистачає. Я могла на нього покластися, він захищав мене від злого слова, від недобрих людей. Віктор пише (з Можайська Московської області – Ред.), що також сумує за нами… Я хочу, щоб він знав, що я щиро вдячна йому за підтримку в найтяжчі хвилини мого життя, бо так мене ніколи не «били», як свої ж  за безцінну роботу на честь і славу українську. Він щирий і вірний товариш тільки що до мене, а й до всіх своїх друзів. Коли померла Тетяна Салтикова, він приклав багато сил, щоб залишилась пам'ять про талановиту українку, яка жила на Камчатці і до болі любила рідну Україну. Це саме дякуючи йому, вийшла в світ книжечка Тетяни Салтикової «Бігляндія».

Валентина  Андріївна Зуфарова ( у  дівоцтві – Дехтяренко), родом з Києва,  випускниця філософського  факультету Київського державного університету.  На Камчатку приїхала разом з чоловіком , морським офіцером-прикордонником Фаритом Зуфаровим. «Необхідно відзначити безкорисливу працю Валентини Зуфарової, без коректури якої я б не змогла видати українською мовою такі книжки, як: «Історія України в історії однієї сім’ї» Ніни Баланчук, «Я юності не знав» Святослава Поліщука, «Географія друзів» Валерія Сергєєва та інші, - пише про неї Едіта Познякова.  - Також хочу подякувати Фариту Зуфарову за активну участь в роботі Клубу. Валерію і Володі Зуфаровим, які довгий час були незмінними читцями на імпрезах Клубу. Валентина Зуфарова не тільки  грамотний коректор, але й пише дуже цікаві статті про культурне життя українців Камчатки:

«…Далеко від України закинула доля мене і багатьох таких, як я, українців. Але ми не забули України, жили і живемо її інтересами, робимо все від нас залежне, щоб почувати себе українцями. Людей, які займають різне становище у суспільстві, мають різні професії – від інженера, вчителя, лікаря, робітника і викладача університету до військовослужбовця, художника, артиста, поета - об’єднує бажання спілкуватися, дарувати один одному сердечне тепло, бажання брати участь у культурних заходах і, звичайно, слухати рідну мову і самим виконувати незвичайні по красі, проникливості й завзяттю українські пісні, без яких не обходиться жоден захід.

Чергове зібрання відбулося 16 березня 2002 року. Тема зустрічі –«Слово, пісне, думо Кобзарева, ти – окраса й суть мого життя».

Тарас Шевченко…Такий великий, що бути більшим неможливо…Як Україна…Як світ…Тарас Шевченко – пророк українства, саме він дав книгу Буття народові, висіяв зі своєї руки українське письменство і зараз йде, як провісник нової, вільної сім’ї, в якій «буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Завдяки своєму полум’яному  слову, він став символом української нації, її уособленням, виразником народних прагнень. Тарас Шевченко закликав любити Україну понад усе. На сторожі України він поставив своє СЛОВО, яке працювало і дотепер працює на єднання українства. Скільки б не жили українці на землі, найвищим авторитетом для них завжди був і завжди буде Тарас Григорович Шевченко.

Зустріч пройшла у переповненій залі. Так і хотілось сказати: «Як у нас на світі усі жінки – чарівниці, а хлопці – молодці»! У виступаючих – відкриті, світлі обличчя. З яким натхненням та старанням читали вірші Тараса Шевченка українською та російською мовами Василь Позняков, Павло Шарипов, Денис Руднєв, Валерій та Володимир Зуфарови, Євген Герасименко, Катерина Федорова

Виконання віршів та пісень, конкурси на краще знання творчості великого поета нікого не залишили байдужими. Подібні культурні заходи будуть  проводитись і надалі. Приходьте, не пожалкуєте!» Валентина Зуфарова,  (газета «Батьківщина», травень, 2002 р.)

Світлана Геннадіївна Кривуца.  Народилася в місті Великі Мости Львівської області, закінчила Львівський державний медичний інститут і працювала в Києві, а з 1 червня 1985 року - на Камчатці.

Едіта Познякова: «Не так давно, років з чотири тому, примітила я в Клубі молоду симпатичну і завжди усміхнену Світлану Кривуцу (Фомченко). Вона вела себе дуже скромно, гарно співала. Вона не тільки співачка, але й спортсменка, вчителька для дітей в нашому українському недільному класі.  На будь-яке прохання відгукувалась миттєво і безвідмовно. І ось сьогодні я можу сказати, що вона не тільки мій перший помічник, а й спонсор у проведенні вечорів, у виданні книжок, та інших добрих справах Клубу. З власної заробітної платні провізора-технолога аптеки, підтримує фінансами роботу Клубу. Щира українка, яка досконало володіє українською мовою, стала сьогодні моїм першим коректором. Сама пише чудові статті, з якими, шановний читачу, ти зможеш познайомитись. А в ансамблі «Ласкаво просимо» її ніким не замінити —  вона «басує». Вона не тільки співачка, але й спортсменка, викладач медичного училища. Читає  технологію ліків та фітотерапію. Добра й чуйна до людей, віддана своїй професії, прекрасний і вірний помічник в будь-якій справі на користь українства. А далі про неї  скажуть її статті».

З публікацій Світлани Кривуці в газеті «Батьківщина» ми обрали одну – «Національна святиня». Розуміючи, що подавати її в майже повному обсязі не за форматом нашої розповіді, все ж йдемо на це. Адже без цього не зрозуміти, чим був Клуб імені Івана Франка для українців, яких доля закинула за тисячі кілометрів від їх рідної батьківщини:

« Є у світі поет, рівний Шевченку, який став співцем і пророком, борцем і символом нації, по якому одному вже пізнається народ і його Батьківщина? Пощастило мати такого – Україні.

Та не пощастило їй в іншому – чи знає цивілізований світ ще одну країну, так щедро обдаровану надрами, кліматом, навколишньою красою, талановитим, мудрим і працьовитим народом, і з такою жорстокою долею, щоб соціальні біди, описані понад півтораста літ тому, так віддзеркалювалися в кобзаревих рядках сьогоденням. Візьміть до рук «Кобзар», відкрийте будь-яку сторінку – ніби написано сьогодні і прямо з натури. Та й думи-роздуми, і філософія поета, і його болі – у серцях і думах наших сучасників. Не як історія, не як відгомін пам’яті – як саме нинішнє життя.

Тож і звертаємося до Тараса для пізнання самих себе, на раду й розраду. Тож і вклоняємося йому як національній святині, з трепетом читаємо його твори, в яких витає дух любові до України, до життя, до свого народу, де яскріють іскри Світла і Розуму, Правди і Совісті.

9 березня 2006 року в Клубі української культури ім. Івана Франка при обласній бібліотеці ім. С. Крашеніннікова було тісно і гамірно від людей, що прийшли на святкування 192-ї річниці від дня народження великого поета. І це ще одне свідчення того, що інтерес до світоча української поезії  нині не згасає.

Почався вечір тихими звуками гітари, під акомпанемент якої солістка Камчатської хорової капели Наталя Білозьорова виконала чудову вокальну композицію польською та російською мовами на слова Івана Франка із збірки «Зів’яле листя». Вона захопила слухачів напрочуд прозорою і колоритною інструментовкою із гарно вплетеною російською інтонацією головної теми. Музику до цієї «Елегії» написав гітарист і композитор Микола Красильников (засновник гітарної школи на Камчатці – Ред.).

Пісня є тією ниткою, яка зв’язує покоління. Співаючи, ми відчуваємо себе ланкою великої сім’ї, бо людина на цій землі тримається лише корінням роду.

Стомлений чумак, що зажуру його, здається, виспівує колюча стерня широкого степу... Горе ошуканої  дівчини-сироти, що страждає в розлуці з коханим... Закосичені, заквітчані юністю дівчата, потомлені роботящі плугатарі і вишневий квіт, у обширі якого губиться всенька Шевченківська Україна... Ці сцени ніби оживали під час виступу ансамблю «Ласкаво просимо» (керівник Лідія Перевалова), що виконав пісні на слова Т.Г.Шевченка «По діброві вітер виє», «Така її доля» та «Зоре моя вечірня». Глядачі охоче аплодували кожній пісні, а дівчата не шкодували ні голосу, ні душі, щоб передати всі ті почуття, що повнили серце. Та й самі були такі ефектні! В народних строях, вродливі, емоційні, намагалися показати усю музичну розмаїтість поезії Великого Кобзаря.

Спеціально для цього вечора подружжя Емма і Віктор Шаповалови підготували дві пісні на слова поета: «Вітер з гаєм розмовляє» і «Утоптала стежечку».

Гарно декламували вірші Тараса Григоровича Андрій та Антон Вишньови, Юля Сидорик, Настуся Діденко.

 Тепло сприйняли присутні виступ учнів дев’ятого  класу школи № 39 під керівництвом Гульнари Шкотіної, які показали уривок із поеми «Утоплена».

По закінченні урочистої частини Едіта Мирославівна Познякова представила нам гостю з України – пані Оксану Сторож  (Фіголь)– майстриню декоративно-прикладної вишивки, що привезла українцям далекої Камчатки виставку своїх робіт: вишиті рушники, серветки, сорочки.  Присутні мали змогу помилуватися і придбати дещо з цього дива.

Вироби її вражають своєю довершеністю, високохудожністю, високим мистецьким рівнем. Та, найголовніше, що це ж - своє, рідне, українське. Чому ж здебільшого їмо і п’ємо з чужого, не такого вже й безпечного для нашого здоров’я посуду, вбираємося у неякісний одяг, вік якого – до першого прання, вкриваємося синтетичними ковдрами, прикрашаємо свій дім не характерними для українців речами, втрачаючи при цьому свою самобутність, неповторність національного колориту?

Вболіваючи за збереження й розвиток традиції української вишивки, майстриня ніби звертається до всього українства із закликом: «Вишивання – це частина нашої спадщини по наших дідах, прадідах і батьках. Зберігаймо цю спадщину, зберігаймо й поширюймо вишивку, бо вона є частиною нашої ідентичності».

Надзвичайна працездатність допомагає їй впродовж років поєднувати творчу працю з роботою в УВКР. Виставки її робіт з успіхом експонувалися як в Україні, так і за кордоном – США, Канаді, країнах Західної Європи...

Розповідь про святкування дня народження Т.Г.Шевченка буде не зовсім повною, якщо не згадати про відвідини Оксаною Григорівною разом із своїми новими камчатськими друзями сім’ї Лисенків -  нащадків Великого Кобзаря, що проживають у місті Єлізово. Пані Оксана подарувала їм вишитий рушничок, яким відразу і прикрасила портрет високочолого велетня, що висить на чільному місці в невеличкому мешканні молодого подружжя, а маленькій Яночці (праправнучці незрівнянного генія українського народу) подарувала гарненьке чільце на довгу і незабутню пам’ять про своє перебування на Камчатці.  Клуб української культури подарував Андрієві Лисенку сорочку-вишиванку роботи пані Оксани.

На зворотній дорозі ми проговорили чимало. Я відчула, що наче знала пані Оксану ціле життя. Вона була дуже втішена, що на кінці світу, на далекому півострові живуть щирі українці, що турбуються про збереження української народної культури, національних традицій, національної гідності свого народу і що було б чудово, якби вона приїхала знову, але на довший час, а наші дружні зв’язки не були б підвладні ані рокам, ані кілометрам відстані».

Світлана Кривуца,

газета «Батьківщина,  березень, 2006 рік.

(Далі буде)

 

Олександр Гвоздик за матеріалами альманаху «Україна на Камчатці»

На світлинах:

1. Голова Клубу української культури імені І.Франка Едіта Мирославівна Познякова (Мочевус), 2019 р.

2. Учасники вечора, присвяченого творчості Лесі Українки. Петропавловськ-Камчатський, 1998 р.

3. Нащадок Великого Кобзаря Андрій Лисенко (посередині)  в гостях у Клубу імені І.Франка. Петропавловськ-Камчатський. Листопад,  2006 р.

4. Едіта Познякова в гостях у нащадків Тараса Шевченка – праправнука Кобзаря Андрія Лисенка і прапраправнучки Яни. Березень, 2006 р.

5. Презентація в Клубі книги Ніни Баланчук «Історія України в історії однієї сім’ї», 2002 р.

6.В гостях у Клубу легенда українського дисидентського руху,  голова УВКР Михайло Горинь. Петропавловськ-Камчатський, 2003 р.

7. Учасники вечора, присвяченого творчості львівського поета Василя Колодія

8. Музичний «тандем» Клубу – Лев Зиневич (скрипка) і Валерій Кравченко (піаніно)

9. Валентина Зуфарова (Дехтяренко)

10. Едіта Познякова презентує збірку поезій Т.Салтикової «Бігляндія», 2003 р.

11. Дебют ансамблю української пісні «Ласкаво просимо» - в Клубі імені І.Франка. Березень 2005 р.

12. Гість Клубу з України – майстриня  декоративно-прикладної вишивки Оксана Сторож  (Фіголь), 2006 р.