lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Українці Камчатки. З архівів і спогадів. Частина восьма

Валентин Пилипчук. Плекаючи український дух

В архівах альманаху «Україна на Камчатці» за 2006-2007 роки доволі часто зустрічаємо ім’я колишнього заступника голови правління Національно-культурної автономії українців Камчатки, члена президії Української Всесвітньої Координаційної Ради  Валентина Пилипчука.

Перелічуючи українських активістів Камчатського краю, відома активістка українського руху в Росії Наталя Литвиненко-Орлова писала: «Для багатьох з нас слово Камчатка – це згусток української Камчатки в особі цих людей». З повним правом до них, безумовно, належить і Валентин Макарович Пилипчук.

Він стояв біля витоків газети українців Камчатки «Батьківщина», був активним учасником тематичних вечорів у Клубі української культури імені Івана Франка, автором нарисів про українців-«камчадалів»,   одним з організаторів і спонсорів  українського недільного класу у м. Петропавловску-Камчатському. Наприклад,  у «Віснику УВКР» за 2003 р. Марія Сидорик, вчитель українського класу, повідомляла: «Звичайно, при організації [українського] класу було багато труднощів. Але люди, які взялися за цю справу, труднощів не бояться. Один із засновників українського класу Валентин Макарович Пилипчук – невтомна, безвідмовна людина, яка завжди допомагає співвітчизникам і мудрою порадою, і добрим словом, а коли потрібно – то й конкретним ділом».

А ось що пише про Валентина Пилипчука Олександр, Волощук, автор  документальної  книги «Назустріч сонцю»  про свою подорож 2008 року автостопом на крайній схід РФ:

«Ось і вже добре знайомий Петропавловськ, камчатська «столиця». Зателефонувавши Володі Бондаренку, дізнався, що цього разу він розмістить мене в іншому місці – на квартирі колишнього заступника голови НКА українців Камчатки Валентина Макаровича Пилипчука. Дізнавшись, де він живе, я пішов на вказану адресу. Скоро був там. Господар квартири зустрів радо і гостинно:

 - Ось твоя кімната. Я зараз живу один, бо сім’ю вже відправив в Україну, та й сам скоро туди повертатимусь. Залишилось продати цю квартиру і завершити деякі справи на роботі.

Оскільки разом з Валентином Макаровичем Пилипчуком я прожив наступні два тижні, то розповім про цю людину докладно. Народився він у 1951 році в селі Володимирівці (зараз село має назву Зірка) на Житомирщині у великій (має трьох братів і чотирьох сестер) і працьовитій родині. Закінчив з відзнакою Київський інститут інженерів цивільної авіації, і з квітня 1979 року за власним бажанням опинився на Камчатці. Літав на вертольотах у різних регіонах Далекого Сходу - в Магаданській області, в Хабаровському краї, на Чукотці, але завжди повертався на Камчатку. Льотну роботу поєднував з активною громадською діяльністю – 18 років очолює на громадських засадах профспілкову організацію льотчиків Камчатки, відстоюючи  інтереси колег у питаннях безпеки польотів, пенсійного забезпечення, охорони праці та медичної реабілітації. Разом з іншими членами Президії профспілки льотчиків цивільної авіації Росії зміг добитись внесення суттєвих змін в Закон РФ про пенсійне  забезпечення цивільних льотчиків. Текст цього Закону він передав керівнику профспілки цивільних льотчиків України і через деякий час  цій профспілці, хоч і з труднощами, але вдалось добитись гідного розміру пенсії для льотного складу з великою кількістю льотних годин. Зараз Валентин Макарович забезпечує допомогу дітям, батьки яких загинули в авіаційних катастрофах. Брав активну участь у діяльності національно-культурної автономії українців Камчатки, був заступником голови НКА, керівником недільного українського класу. Та як справжній патріот України і принципова людина, Валентин Пилипчук з часом розійшовся у поглядах на суть і засади діяльності НКА з її головою Віктором Манжосом і зосередився на українському недільному класі. Заробивши на Камчатці льотну пенсію (має 5500 годин вертольотних польотів), вирішив разом з дружиною і двома дорослими синами повертатись в Україну, де вже купив квартиру у місті Вишневому під Києвом.

Любить Валентин Макарович свою Україну, ту землю, яка виростила його, дала освіту, наповнила силою і любов’ю. Для нього дуже важливо зберегти не тільки мову, а й культуру рідної землі, пам’ятати її історію. Тому однією з найважливіших справ свого життя на Камчатці вважає створення українського недільного класу при Петропавловській школі № 7. Учні цього класу навчались за підручниками, які він привозив з України. Вчителів для класу знаходив сам, а коли нікого не було, проводив заняття особисто. Знайшов спонсорів, які подарували класу телевізор і відеомагнітофон, допомогли купити в цей клас комплект меблів для 30 учнів та вчителя. Разом з Едітою Позняковою та іншими активістами приймав участь у презентації книжок Клубу української культури імені І.Франка, часто вкладав у спільні справи гроші з власної зарплати.

Так Валентин Пилипчук самовіддано трудився для збереження української культури та освіти на Камчатці, плекаючи український дух далеко від Батьківщини. І мабуть, робитиме це, вже повернувшись на Батьківщину.

Зі своєї багатої льотної практики моєму новому знайомому є що пригадати.

– На Камчатці є 67 населених пунктів, я був усюди. Корінним народам возив на вертольоті усе: продукти, одяг, газети, паливо. Ніколи не возив тільки горілку. Принципово. Сам не п’ю і нікому не раджу. Всі аборигени називали мене Макаровичем, мало хто з них знав моє ім’я та прізвище.

Серед багатьох подяк і нагород є у Валентина Пилипчука і досить рідкісна для цивільних льотчиків нагорода – нагрудний знак «Відмінник прикордонної служби». Отримав її він за відмінне виконання складного польоту, на який екіпаж вертольота Мі-8 пішов добровільно, щоб врятуватиз далекої застави на узбережжі Тихого океану тяжко пораненого прикордонника, старшину Старостіна. Ситуація була екстремальною, екіпаж виконував політ в умовах снігового циклону. Ризикуючи собою, вертольотники виконали складне завдання і врятували життя прикордонника, незважаючи на відмову у польоті протиожеледної системи Мі-8 на зворотньому шляху від прикордонної застави до м. Петропавловська-Камчатського. Ось такий він, Валентин Макарович Пилипчук – справжній патріот України і авіатор-професіонал».

Саме Валентину Пилипчуку зобов’язаний Олександр Волощук і унікальним знайомством із  потомком  Тараса Григоровича Шевченка Андрієм Лисенком:

- З Андрієм Лисенком мене познайомив Валентин Макарович Пилипчук. Разом з ним ми і поїхали в гості до Лисенка…

Як відомо, у Т. Г. Шевченка дітей не було. Але був молодший брат Йосип, який продовжив рід.  І в Єлізово (місто за 30 км від Петропавловска-Камчатського) живе його праправнук - Андрій Лисенко. Народився він в 1974 році в місті  Дунаївці  Хмельницької області. Батько Андрія - Віталій Трохимович Лисенко - був військовим, служив у ракетних військах. До 1989 року  жили в Києві, потім батька перевели в м. Хабаровськ, а через три роки - в м. Єлізово, де Віталій Трохимович був призначений військовим комісаром Елізовського району. Андрій Лисенко - майор міліції, командир роти ДПС. Живе в Єлізово разом з дружиною Людмилою, донькою Яною (2004 року народження) і таксою Алісою.

 З інтерв'ю з Андрієм Лисенком:

- Я з дитинства знав, що є нащадком роду Тараса Шевченка. Коли навчався в Києві в школі № 168, вчителі не вірили, що я - нащадок Шевченка. Повірили лише після того, коли приніс в школу посвідчення діда Трохима про те, що він - онук Т. Шевченка ... Мій дід Трохим збирав літературу про Тараса Шевченка, потім його бібліотека перейшла в спадок моєму батьку Віталію Трохимовичу. Батько сам писав вірші, здебільшого гумористичні. З дитячих спогадів найбільше згадується Київ і Байкове кладовище, де поховані багато родичів: дід Трохим, бабуся, брат батька.

Родовід Андрія Лисенка: Тарас Шевченко - його рідний брат Йосип - дочка Йосипа Марія (після заміжжя - Лисенко) - син Марії Трохим - син Трохима Віталій - син Віталія Андрій - дочка Андрія Яна (фактично прапраправнучка Тараса Шевченка). Тому кобзарський рід продовжується навіть тут, на Камчатці».

Приїхавши  в Україну, Валентин Пилипчук не поривав зв’язків з діаспорою Далекого Сходу, залишаючись її представником в УВКР та Українському Конгресі Росії. Йому боляче було спостерігати за тим, як після анексії Криму почався остаточний розгром українських національно культурних автономій в Росії. Як член Президії  УВКР, він  намагався вся пітримувати діяльність українських громад на Далекому Сході, в Сибіру, в Татарстані, Башкортостані та інших регіонах Росії.

 У березні 2014 року під час брифінгу в українському кризисному медіа-центрі, коментуючи Звернення  тринадцяти  громадських об’єднань українців у Росії до президента РФ Володимира Путіна   із закликом вивести війська з Криму,  він заявив: «На всі українські громади в Росії чиниться сильний тиск. На лідерів – у першу чергу… Одна з найчисельніших етнічних діаспор Росії не має жодної державної української школи, дитячого садка чи церкви. Громада позбавлена можливості дивитися телебачення чи слухати радіо рідною мовою, немає і жодного федерального україномовного видання. Єдине об’єднання українців в Росії на федеральному рівні кілька років тому під надуманим приводом зняли з реєстрації. Після того українські громадяни Росії двічі проводили з’їзди і намагалися зареєструвати Український конгрес Росії, але обидва рази Міністерство юстиції РФ відмовлялося реєструвати цю громадську організацію».

Ця заява викликала тоді широкий розголос в Росії.  На жаль, до цькування через це Пилипчука провладними ЗМІ  свій голос додали і ті українці Росії, для яких Україна – це лише гопак, «Несе Галя воду..», «..і з сиром пироги». Наталя Литвиненко-Орлова так згадує своє знайомство з Валентином Пилипчуком і ті болісні роки, коли українці РФ розділилися на два табори – патріотів і «патріотів»:

- З Валентином Пилипчуком я мала честь зазнайомитись, тепер вже в такому далекому, - 1997 році. Рік 1997 – Другий Всесвітній Форум Українців. Місто Київ, 21-25 серпня.

Така піднесеність вирує навкруг, а ще віра, - віра - в чудове майбуття України… А в жовтні того ж року відбулась ще одна знакова подія - Конгрес Українців Росії.

 Власне, тоді, під час участі в роботі Конгресу ОУР, який відбувався в Москві в приміщенні Московського Інституту молоді , я була в захваті й від багатьох інших наших українців.

Подальші зустрічі під час впровадження Всесвітніх Фoрумів українців в Києві, або потужних і статусних Всеукраїнських Конгресах у Львові, ініціатором яких був МІОК, - приходило розуміння того, що ми таки не всі такі однакові і щирі. А подальші події, такі як Помаранчева революція 2004 року та Революція Гідності 2014 р.,  пересіяли нас і розмежували по різні боки барикад і розуміння очевидної Правди нашої непридуманої. А відтак і підвели до думки, яка дуже болісно, але влучно і слушно піднесена  у Василя Стуса: «Нас мало, нас малюсенька шопта»…

 Мій високодостойний Товариш, Валентин Макарович Пилипчук, - один з небагатьох кому я сьогодні готова подати руку, по дружньому обняти і довіритися наболілим словом і болем про нашу Україну. Тішуся, що Валентин Макарович зараз, так само, як і я, мешкає в Україні. А це значить, що ми з ним дихаємо одним повітрям, дивимося в очі нашій українській новонародженій  історії, занотовуємо в душі іі сторінки і імена її Героїв, а за тим – і перемоги і поразки… І будь там хоч що – і я, і мій високодостойний Товариш, Валентин Пилипчук, - ми не схибимо, бо знаємо: (тут знову за Стусом) – «Комусь же треба підставляти плечі»…

За матеріалами альманаху «Україна на Камчатці»


На світлинах:   

1. Валентин Макарович Пилипчук. Камчатка, 2006 р.

2. Валентин Пилипчук в Клубі української культури імені І.Франка.  м. Петропавловск-Камчатський, 2006 р.

3. В.Пилипчук (в центрі за столом) серед делегатів Другого Всесвітнього форуму українців. Київ, 1997 р. Крайня ліворуч – Н. Литвиненко-Орлова

4. В. Пилипчук з автором книги «Назустріч сонцю» О. Волощуком.

    Камчатка, Авачинська бухта  та скали Три Брати,  2008 р.

5. В робочий день біля Каримської вулканостанції на Камчатці.  Липень, 2008р.

6. Вулкан Каримський під час чергового вибуху. Камчатка, липень, 2008 р.

7. В. Пилипчук разом з Н. Литвиненко-Орловою на Х конгресі у м. Львові.

8.Голова УВКР Михайло Ратушний (в центрі) на Тарасовій горі в м. Каневі з першими активістами української діаспори, яких було нагороджено медаллю «200 років з Дня народження Т. Г. Шевченка».  Другий зліва – Валентин Пилипчук. Березень, 2014р.

9. В музеї Тараса Шевченка у селі Шевченкове на Черкащині. Володимир Павук (м. Новосибірськ), Ольга Дмитренко (заступник директора музею) та Валентин Пилипчук. Травень, 2016 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка