Олександр Мартиненко: «Мої батьки хотіли, щоб їхні діти  зберігали своє українство»

«Діяльність Клубу української культури в м. Петропавловську-Камчатському стає все більш відомою серед українців Камчатського краю. А їх, за переписом 2002 року,  на нашому півострові живе більше ніж 20 тисяч чоловік. І майже на кожному українському вечорі в обласній бібліотеці ім. Степана Крашеніннікова з’являються нові обличчя. В переважній більшості це люди, в яких живе високий дух українства, щира любов до землі своїх дідів і прадідів. Поступово вони стають нашими активістами», - писав у 2008 році кореспондент альманаху «Україна на Камчатці» Валентин Пилипчук

Одним з таких активістів-«камчадалів» був Олександр Мартиненко, який, хоча і народився та виріс  в Росії, завжди пам’ятав про своє родове українське коріння. До сталінських репресій 1937 року  рід  Мартиненків жив Житомирщині, а на Далекому Сході опинився через засудження на вислання діда Олександра Мартиненка - Петра Юхимовича. Через 34 роки після цього переселення у нього і народився тут другий в сім’ї сина онук Олександр.

У 1986 році  Олександр закінчив 8 класів і  відправив свої документи в приймальну комісію морехідного училища в м. Петропавловську-Камчатському.  «У мене в житті було три сміливих вчинки», - згадує Олександр Мартиненко. – Перший пов'язаний саме з вибором професії. Я жив в Амурській області в аграрному селі, де морями навіть не пахло, але у мене зародилася мрія. Прочитавши «Морські розповіді» Станюковича, я вирішив стати капітаном. Направив документи на Камчатку. Було страшно, але мрія вела вперед. Поїхав в невідомість,  в місто, де мене ніхто не чекав. Закінчив морехідку і 8 років ходив в море механіком. Чому не капітаном? Вже тут на Камчатці дорослі змінили мою мрію, стали переконувати, що професія механіка більш затребувана. Я здався, хоча до цих пір упевнений, що був би кращим капітаном, ніж механіком».

На риболовному судні  Камчатського міжколгоспного виробничого об’єднання (зараз фірма «Акрос»),Олександр  плавав до 1998 року.  Після закінчення чергового рейсу, у  відпустці в селі Новокиївський Увал Амурської області, де жили батьки, зустрів дівчину Люду зі своєї школи, яка погодилася стати його дружиною і поїхати разом з ним на Камчатку. Через три роки у них народився перший син. Це підштовхуло Олександра до  другого,  важливого, як вважає, вчинку в його житті – зміни професії: « Я працював в «Акросі», ходив в море. У мене народився син. Я прийшов - синові три місяці. Прийшов, побачив, нічого не зрозумів, знову пішов. Наступний рейс закінчився - йому 8 місяців. Розумієте, що відчуває дружина, коли в такий момент поруч немає помічника? Зрозумів, що треба щось міняти, залишив море і став шукати себе на березі. Подав документи в митницю, в УВС, в ДАІ. Зрештою мене взяли в ДАІ інспектором з розшуку, а через рік, побачивши мої комунікативні здібності, перевели до відділу пропаганди».

В ДАІ Камчатки Олександр пройшов шлях від лейтенанта міліції до майора відділу аналізу і пропаганди управління ДАІ, а завершив її в УМВС Росії по Санкт-Петербургу і Ленінградській області.  Додатково отримав ще одну освіту у Московському державному інституті сервісу.

Переїзд до нового місця життя і початок діяльності в якості приватного підприємця стали наступним з трьох сміливих вчинків, про які згадує Олександр Мартиненко.  «У Пітері у нас родичів не було, - розповідає він, - довелося все починати з нуля. Перевівся я в Пітер з майорське посади на лейтенантську. Але я завжди знав: якщо я від чогось відмовляюся, попереду мене чекає набагато більше. Через три роки мене вже призначили начальником тилу, і я став підполковником. І тоді я зробив третій сміливий вчинок - почав розвивати власний бізнес. Спочатку це було «бридке каченя», а через шість років він став приносити більш-менш хороший дохід. Підібралася прекрасна команда. Сьогодні у мене є улюблена справа і свобода. Є можливість нести добро, допомагати людям бути красивими і здоровими, зберігати природу, а в перспективі подорожувати. Все сталося так, як повинно бути. І в самі, здавалося, важкі часи Господь нас ніс на своїх руках. У нас у всіх є свої страхи, перед тим як здійснити свої мрії, але одні люди йдуть назустріч страхам, а інші здаються перед ними».

Та повернемося до Петропавловска-Камчатського. Ось як згадує Валентин Пилипчук своє перше знайомство з Олександром Мартиненком в Клубі української культури: «На одному з вечорів фотохудожник Володимир Бондаренко познайомив мене з Олександром Мартиненком, сказавши: «Це ще один твій земляк з Житомирщини, перший раз до нас прийшов!» Ми поговорили з Олександром декілька хвилин,  він уважно подивився на мою вишиванку і запитав, чи зможу я привезти і для нього вишиту сорочку. На Андріївському узвозі в столиці України довелось мені довгенько шукати вишиванку потрібної довжини, адже Олександр - козак статний, високий. Але хто шукає, той завжди знаходить! І ось на творчому вечорі, присвяченому майстрині-вишивальниці Людмилі Горай (ще однієї землячки з Житомирщини!), я віддав сорочку Олександру. Приємно було спостерігати, як засвітилося обличчя в Олександра і з яким захопленням дивився на батька у вишиванці малий Сашко Мартиненко…

 Після закінчення чудового вечора батько й син Мартиненки, Володя Бондаренко заїхали на декілька хвилин до мене. Малий Сашко одержав у подарунок фотоальбом «Житомирщина» з картою України і був з того дуже задоволений. А Олександр запросив нас, а також Едіту Познякову та Олександра Кришталя в гості до себе, щоб розповісти нам про своїх пращурів українського походження і показати нам свою хатинку, яку він так люб’язно прикрасив українським тином з горщечками.. А тин такий порадила йому зробити його дружина Людмила, яка в усьому допомагає Олександру…»

І далі Валентин Пилипчук описує свої враження від господи Мартиненків: «Довгий час працюючи на Камчатці, ми вже якось звикли до обмеженого простору квартир в одноманітних сірих міських багатоповерхівках. Завітавши до господи Мартиненків, переконались, що і в такій далечині від України, є можливість довгою і наполегливою працею  збудувати гарну хату і облаштувати просторе подвір’я, схоже на куточок українського села. Приємно було йти по обсадженій красивими кущами чистій стежині від хвіртки до ганку, милуватися квітами, майстерно сплетеним тином. Олександр і Людмила разом з синами Владиславом і Сашком зустріли нас дуже гостинно, показали всі приміщення в своїй господі, розповіли про рослини, які вирощують на городі, показали невеличку господарку, де красувався дуже гарний і голосистий півень. Мимоволі виникло відчуття, що знаходжусь я не на далекому півострові біля Тихого океану, а вже на рідному Поліссі.  У сонячній світлиці розглядали світлини із родинного альбому, слухали розповідь Олександра про рід Мартиненків, коріння якого знаходиться в древлянській землі, колисці слов’янської цивілізації – на Житомирщині. В наш час  рідкістю є сім’ї, які знають свій родовід до п’ятого коліна, а тут п’ятикласник Владик впевнено розповідав про батька свого прапрадіда! Від того наповнювалась радістю моя душа  - не зникне безслідно ніколи наш народ, допоки молоде покоління буде знати і пам’ятати своїх пращурів!»

В архіві альманаху «Українці на Камчатці» залишилася ця згадана розповідь Олександра Мартиненка про його коріння під заголовком «Мій рід з України», записана Едітою Позняковою - ще один документ з трагічної історії українського народу:

«Народився я в Амурській області, куди у 1937 році був висланий мій дід Петро Юхимович Мартиненко, 1905 року народження, за свої родинні корені, а саме: мій прадід Юхим Миколайович, мав своє господарство і на нього працювали інші люди. Був великий будинок з магазином, з якого після революції зробили школу, а потім дитячий садок. Навпроти будинку в с. Базар на Житомирщині був провулок з хатами, які до революції він здавав в оренду і, мабуть, через це, провулок мав назву Юхимівського.

Мій прадід Юхим Миколайович був свідком і меценатом будівництва та відкриття православної церкви в с. Базар, на якому був присутній  цар Микола II. Прадід, побачивши що цар пожертвував на церкву всього декілька монет, прийшов додому і сказав: «Скупий цар! Пропала Росія, толку не буде!».

Незадовго до революції прадід (зі спогадів мого діда) роздав землю своїм наймитам. Після встановлення радянської влади жителі с. Базар  обрали Юхима Миколайовича головою реввоєнкому (це щось схоже на посаду голови сільради зараз), через те, що вважали його розумною і достойною людиною. В сім’ї прадіда було багато цінних книг (бібліотека), дід говорив, що в ті часи мало хто мав такі книжки. На жаль, після смерті Юхима Миколайовича ці книги розійшлись по родині і навряд чи збереглись до наших днів. Прожив прадід недовго – всього 54 роки, хоча  займався нетрадиційною медициною (по сучасному), а коли захворів сам себе спасти не зміг.

Мій дід Петро Юхимович строкову військову службу проходив в дивізії Котовського, ріст мав 195 см і розповідав, що його батько Юхим та дід Микола були ще вищими – за 2 метри. Після демобілізації з армії жив і працював у рідному селі до 1937 року. В 24 роки оженився на односельчанці Насті, яку за чорне волосся в селі називали циганкою. В них було троє дітей – старший Олександр та близнюки Юхим і Петро 1931 року народження. Юхим – це мій батько.

Восени 1937 року мій дід Петро Юхимович був безпідставно  звинувачений у антирадянській діяльності і, як ворог народу, без суду і слідства висланий разом із сестрою Ольгою з України на Далекий Схід . Незаслужене покарання довелось протягом 10 років відбувати в колонії «А 3» біля станції  Ізвєсткової  тодішнього Хабаровсько-Амурського краю на будівництві залізниці. Звільнили його в 1948 році. На короткий час повернувся в Україну, але його далі продовжували вважати ворогом народу і довелося дідові знову їхати на Далекий Схід.

В 1949 році він одружився з ставропольською козачкою Ганною Петрівною Зотовою (також із репресованих) і прожив з нею в с. Новокиївський Увал Амурської області до кінця своїх днів. В 1960 році звернувся до Президії Верховної Ради СРСР з проханням про перегляд його кримінальної справи,  і 1 жовтня 1960 року Житомирський обласний суд, переглянувши справу Мартиненка П. Ю. по звинуваченню від 02.11.1937 р., прийняв рішення про його реабілітацію. Довідку суду про свою реабілітацію дід показував мені з сльозами на очах, а він був сильною людиною.

Дивився тоді я на діда Петра і дивувався силі його духу. Він ніколи не згинався, ходив з гордо піднятою головою. Ніколи не пив спиртного і не курив. З людьми був небагатослівним, любив тварин. Вірив у Бога і внуків до цього привчав. Багато розповідав мені про своє життя в Україні…

Як я вже раніше згадував, батько мій, Мартиненко Юхим Петрович, народився в селі Базар у 1931 році. Після висилки Петра Юхимовича (мого діда) з України, залишилася його дружина (моя бабця) Настя в селі Базар з трьома малими дітьми, але пережила німецьку окупацію і виростила трьох синів. Юхима в 1951 році забрали служити в армію, три роки відслужив в Румунії. Мав він хист до шевського ремесла і за гарно пошиті генералу чоботи  одержав десятиденну відпустку з виїздом на Батьківщину. Повернувшись після служби до матері, захотів побачити свого батька.

 В 1955 році він приїхав на Далекий Схід до Петра Юхимовича, свого батька, та так і залишився там жити. Побудував свою хату і оженився на Марії Григорівні Гаврилюк (моїй мамі), яка жила в селі Мазаново (пізніше - с. Новокиївський Увал). Батько моєї мами (мій дід по мамі) був військовим, воював і служив на Курильських островах. В 1945 році попав під радіоактивний дощ від Хіросіми та Нагасакі і через два роки помер. Так що свого діда по лінії мами я бачив тільки на світлині.

Мій батько, Юхим Петрович Мартиненко, став працювати шевцем в артілі, потім закінчив технікум і одержав фах товарознавця. Був директором районного універмагу, років 10 пропрацював на цій посаді, потім став директором райспоживспілки. Мама працювала закрійницею в тій же організації.  Цікавим є той факт, що мої батьки виписували нам дитячий журнал «Барвінок». Вони хотіли, щоб діти знали українську мову і культуру і самі зберігали своє українство. Про це свідчить також весільна світлина (1956 рік), де батько в вишитій українській сорочці.

 Помер мій батько 13.06.2004 р. і похований в селі Новокиївський Увал Амурської області. Маму, яка не захотіла звідти нікуди виїжджати, ми з братом і сестрою регулярно відвідуємо під час відпусток.

Є мрія з’їздити в село Базар, там ще двоюрідний дядько живе - Олександр Іванович, може, застану. Після Чорнобиля всі роз’їхались хто куди. Дуже хочеться ще хоч раз, у зрілому віці, подивитися на землю своїх пращурів. Стільки багато розповідав мені дід Петро про неї. Дуже сумував по батьківщині. А повернутися не міг. Життя все одно не було б. Часи були жорстокі і люди були жорстокими, якщо сидів, значить - зрадник…»

За матеріалами альманаху «Українці на Камчатці»


На світлинах:

1. Олександр Мартиненко, 2018 р.

2. Батьки Олександра Мартиненка – Юхим Петрович і Марія Григорівна. Весільна світлина, 1956 рік.

3. Біля тину господи Мартиненків на Камчатці. Зліва-направо:Володимир Бондаренко, Едіта Познякова, Олександр Мартиненко з сином, Валентин Пилипчук

4. Український колорит на Камчатці: Олександр Мартиненко і Світлана Кривуца

5. Олександр Мартиненко з синами в Клубі української культури. Петропавловск-Камчатський.

6. Олександр і Людмила Мартиненки, Санкт-Петербург, 2018 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s