lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Українці Камчатки. З архівів і спогадів. Частина третя

Святослав Поліщук. Світла людина, яку не зламали сталінські концтабори

Згадуючи яскраві  постаті українців Камчатки, не можна пройти повз особистості Святослава Максимовича Поліщука, про якого говорять усі, хто його  знав, як про людину надзвичайно світлу і життєлюбну, незважаючи на важкі випробування, що випали на його долю.

2011 року,  вітаючи Станіслава Максимовича на сторінках «Кобзи» із 80-річчям, друзі писали:  «Через всю свою дорогу життя Святослав Поліщук проніс щиру любов до України, її мови і пісні під акомпанемент своєї гітари. Світив Свєтік (як називали його рідні – Ред.) так на темних шляхах своєї долі, що назавжди його світло лишалося з тими, кого воно доторкалося».

Народився Святослав Максимович Поліщук  21 січня 1931 року в селі Тучин Гощанського району Рівненської області  в родині членів Української повстанської армії, що не могло не визначити у СРСР  його майбутнє.  На відміну від багатьох ровесників для 17 річного Святослава вступ у доросле життя розпочався із засудження до 10 років ув’язнення «за антирадянську діяльність»   і табору  Кенгір у Казахстані, більш відомому як Степлаг та масштабному повстанню його політичних в’язнів у 1954 році.

Про ці п’ять  років і чотири місяці страждань у Степлагу  Святослав Поліщук розповість у  2003 році у книзі спогадів «Я юності не знав», назва якої перегукується із першими строфами вірша іншого політичного  в’язня  - відомого українського поета Василя Симоненка: «Я  юності  не  знав.  Нудотно  і  похмуро/ Пройшли  мої,  можливо,  кращі  дні…».

На жаль, поки ми не маємо електронної версії спогадів книги Святослава Поліщука, але маємо надію, що вона, як безцінний документ епохи, таки стане колись доступна широкому колу читачів. А поки наведемо уривки з цих спогадів, що були опубліковані у нарисі про Святослава Поліщука  головою Клубу української культури Петропавловська-Камчатського Едітою Позняковою, стараннями якої, до речі,  на Камчатці і була опублікована українською (!) мовою книга «Я юності не знав»:

- Я зробив такий висновок: чим більше ти любив свою Батьківщину, тим ти був більшим ворогом, не дивлячись на націю - чи ти українець, чи росіянин, чи латиш, чи узбек, врешті-решт. Це здійснювалось на всій території Радянського Союзу.

- Перше моє хрещення в НКВС було таким: завели мене в кімнату через одні двері, а з двох других вийшли ще двоє слідчих і замість сказати: «Сідайте»,  почали мене бити. Не задали ні одного питання, а били на відліг, то з одного, то з другого боку. Пам'ятаю удар в шию, і я попав під стіл. Опам'ятався, сиджу в кріслі, і зразу - запитання, які я не чекав, зрозуміло…

- Далі мене повезли в Острозьку тюрму і там я чекав свого вироку. І раптом відкривається віконце, через яке подають їжу і через яке наглядачі спілкувалися з нами, і кладуть маленький папірець з зошита розміром десь 3 х 10 см і я читаю свій вирок: 10 років ув'язнення в таборах Екібастуза. Тоді я ще не знав, що це за табір, як і не знав що це – Тайшет, Находка і т.п. …Я прочитав той папірець, де московська трійка – «Особое совещание» - дали мені 10 років ув’язнення без конфіскації майна, бо майно було конфісковано раніше. Наш будинок, рідну оселю, де ми жили, районна Рада розібрала і прибудувала до районної лікарні…

Із Острозької тюрми я попадаю в Київську тюрму, в камеру, де 250 політичних в'язнів, серед них - поети, співаки, режисери… Там не було ні бійки, ні сварки. Розповідали цікаві історії режисери, поети… Я там співав. В основному, це були народні пісні. Я обожнював Івана Козловського і знав весь його репертуар, Оксану Петрусенко- вона була тоді дуже популярна - і в її виконанні «Ой не світи місяченьку»  і «Гандзю» знала вся Україна.

З київської тюрми нас, як «оселедців», загнали в товарні вагони, та так, що коли треба було повернутися одному на нарах - мусили повертатися всі. Це робилося для того, щоб знищити нас, нашу волю, нашу суть, все, що було в нас хорошого.

…Мучила спрага. Та це не так дошкуляло, як перевірки на кожній зупинці. Солдати  дерев'яними молотками обстукували підлоги і стіни, чи ми не проломили їх. Треба було всім підніматися з тих нар, а потім знову лягати. Тут «буржуйка», тут «параша» і пекельний сморід. Як в газовій камері…

- Змучені холодом, виснажені голодом і спрагою, збідовані, почорнілі бранці Степлагу добували мідну руду, будували місто Джезказган, ТЕЦ, збагачувальну фабрику… Не тільки моральний, просто фізичний біль опановує людину при споминах про ті часи.

- …З першого ж дня мене «озброїли»  важким ломом, залізними кайлом. Буквально на кам’яній горі копали глибокі ями під фундамент збагачувальної фабрики. Ще й місяця не пройшло, як я вже ледве волочив ноги. Їжа була аби яка, сну не вистачало, а праця виснажувала. Жах! Пекло! Хотілось їсти і спати, спати і їсти…

- У Степлагу «всенеспляче» око НКВС проводило свою клопітку роботу з «живим матеріалом», який прибув в «означене місце». Кому «пахать», кому керувать, кому доносить. Це паскудство завжди існує  від сотворіння світу, тому й не хочу про нього думати й згадувати. Наведу лиш один приклад. Пожежна команда. Нас - 8 осіб. Повстання в нашому таборі (знамените Кенгірське повстання 1954 року – Ред.). 40 днів не може НКВС приборкати в’язнів. Вживають різні заходи. Один з них: табір, оточений високим муром, солдати пробили в них бійниці , щоб, по-перше, легко захопити табір зі зброєю, звичайно, в руках, а, по-друге, надати змогу втекти стукачам. Із восьми нас лишилося троє. Іван Зєлєнов із Москви (баяніст) та Лембіт Саартс - художник з естонського міста Тарту. Я їм вдячний на все життя за їхню людську гідність, та - як би зараз сказали - громадську мужність.

«Єдиним світлим промінчиком у цьому голодному, незрозумілому, жорстокому та невлаштованому світі була Пісня. Вона лікувала хвору душу. І Святослав співав…і летів думками в Україну, - додає Едіта Познякова. - Ось як про це розповідає сам Святослав Максимович»:

- Пройшов рік, другий, третій розміняв. Сталося чудо! Мене запрошує режисер театру в трупу грати жіночі ролі, бо в таборі  жінок не було. Я не повірив, що вже не буду ходити за зону. Набирався театральних знань і годен був на репетиціях днями і ночами працювати. Мене влаштували в пожежну команду. За зону вже не ходив. З’явилось безліч шанувальників, друзів. Самими близькими були литовець Антонас Дірсе, вірний, як брат, гітарист Віктор Дубов, прекрасний музикант Клаус Графкс, баяніст Іван Зєлєнов. Це були люди високої культури і порядності. Особливо - художник Лембіт Саартс. Його праці висіли в музеях Європи, а він «висів» у таборі. Йому, як колись нашому Кобзарю, не дозволяли малювати...Страшно? Напевно. Згадав ще й японця «Мішу» (не пам’ятаю вже його японського імені). Приятелював зі старшим за мене головним балетмейстером Берлінської опери Олександром Ладде. Майже 3 роки я був в оточенні цих прекрасних майстрів пензля, сцени та музики. За плином часу багато забулося, але люди, яких я нагадав, лишаються в пам’яті моїй назавжди. Це поводирі моїх знань, освіти, світла й добра.

У 1954 році, році «відлиги», Святослава Поліщука, який дивом пережив жорстоке придушення  Кенгірського повстання, як засудженого, який був на час оголошення вироку неповнолітнім, випустили на волю. Але тільки 14 березня 1990 року він перестав бути «ворогом народу», отримавши з  Рівненського обласного суду довідку про реабілітацію.

Камчатка, на яку Святослав Поліщук потрапив на початку 70-х років, допомогла йому, гітаристу (він після звільнення закінчив хорове відділення музичного училища в Луцьку), відійти від минулого, зітхнути вільніше, бо гіркі і тяжкі факти  такої біографії не легко було забути. В Петропавловську він музикував у джазі, керував естрадним оркестром. Багато років навчав школярів основам гри на гітарі, розповідає Едіта Познякова.

«Згадалось, - ділиться вона, - як Святослав приходив до мене додому, я налаштовувала відео, він сідав і згадував [кенгірські роки], а я слухала і плакала..., а потім ще, і ще...а далі, коли знаходила час, переслуховувала і набирала сказане для книжечки... А потім видала цю маленьку, і таку ВЕЛИКУ книжечку («Я юності не знав» - Ред.). Він був щасливий. Все мені говорив, що він так раніше хотів з кимось поділитися своїм пережитим, та від нього всі «пишучі люди» просто тікали, боялись про це писати... Підпис С. Поліщука мені на книжечці: «Пам'ять завжди повертатиме нас до часів Руїни і свавілля й скорботи. Тож Україна наша піднялась з темряви та смутку. Важко утримувати волю, а ще важче бути в неволі. Хай щастить всім, хто живе в Україні і за її межами, тут на Камчатці. Особливо Вам, шановна пані Едіто, натхненниці, завдяки якій і з'явилася ця книжечка. З пошаною, любов'ю і подякою автор - підпис. 2003 рік».

Святослав Максимович Поліщук помер 21 січня 2015 року на день свого народження. Останні роки він часто хворів, але, згадує Едіта Познякова, долаючи недугу, відвідував Клуб української культури імені Івана Франка тому,  що українське середовище на Камчатці  завжди було для нього «важливою і сердечною частинкою його життя, де він розкривався на всю широчінь своєї душі: розмовляв тільки рідною, палко любимою українською мовою, грав і співав… Бо в співі все його життя – велике, яскраве, і надзвичайно трагічне…»

За матеріалами альманаху «Україна на Камчатці»


На світлинах:

  • Святослав Максимович Поліщук – душа української діаспори Камчатки
  • Святослав Поліщук приймає вітання у день свого 80-річчя
  • З спогадів друзів: «Його душа оживала в українській пісні»

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка