Антоніна Певна (Машкевич). Про заслання до Югри і подальшу долю дружини репресованого засновника Волинського українського театру і першої його артистки

Антоніна (Ніна) Миколаївна Певна (Машкевич) - артистка Волинського українського театру (1928-1939 рр.), місто Луцьк. У 1941 році вона була заарештована і вислана до Сибіру. З 2 червня 1942 року по вересень 1982 року мешкала в селищі Перегребноє Ханти-Мансійського автономного округу-Югри, де і похована. Її чоловік Микола Певний заснував в 1928 році Волинський український театр в місті Луцьку і був його директором до 1939 року. В 1941 році він заарештований і розстріляний.

А зараз все по порядку. Під керівництвом завідуючої шкільним музеєм Людмили Олександрівни Ширяєвої учні середньої загальноосвітньої школи №1 селища Перегребноє зібрали матеріал і провели дослідницьку роботу про особистість жительки селища Ніни Певної, в дівоцтві - Антоніни Миколаївни Машкевич. Ось відомості з розповідей сучасників сибірського періоду життя артистки, які вона сама розповіла про себе.

В багатодітній сім’ї села Северинівка Вінницької області 16 червня 1887 року (по старому стилю) народилася Антоніна Машкевич. Сім’я була не з бідних, дівчинці дали хороше виховання і освіту. З дитинства до неї була приставлена гувернантка, яка навчала світських манер та мов( англійській, німецькій, французькій ). Крім цього, Антоніна Миколаївна вільно розмовляла на польській, чеській, російській, розуміла угорську. Після гімназії навчалась на Бестужівських курсах де навчилася прекрасно шити і вишивати. Пізніше це допомогло вижити в сибірському засланні.

Після смерті батька, їй з матір’ю у спадок зосталися два будинки, а цінні папери і гроші - братам. Незабаром після революції померла мама і долею дівчини опікувався старший брат, який жив в Одесі.

В неї була хороша пам'ять, чудовий голос і абсолютний слух. Свідоцтво цьому надпис на світлині «Преголосистейшей Антонине Николаевне не могущий, не желающий забыть ее чудесное пение и задушевний голос. Священник (подпись неразборчива) 12 июля 1913 год. Юрковка ».

В 1923 році Антоніна Машкевич в місті Ужгороді поєднала свою долю з актором Миколою Певним і стала йому вірною подругою, найпершим мистецьким порадником, вимогливим театральним критиком на все життя. В Ужгороді вони прожили до 1927 року, працюючи в Ужгородському театрі, що діяв при товаристві «Просвіта».

В 1927 році Ніна та Микола Певні виїжджають до Варшави де Микола Григорович працює в часописі «Українська нива», редактором якого був його брат Петро Певний. Коли редакція «Української ниви» переїхала до Луцька Микола Певний береться за створення Волинського українського театру.18 листопада 1928 року відбулася перша вистава за п’єсою Л.Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко».Остання вистава театру - «Вій» по повісті Миколи Гоголя - відбулася в травні 1939 року в Ковелі.

Микола Певний розпускає трупу на літні канікули з тим, щоб у вересні відкрити 10-й театральний сезон. Однак початок Другої світової війни і утвердження радянської влади в Західній Україні перекреслили всі плани. Новій радянській владі не потрібний був цей «утворений буржуазними націоналістами театр», який начебто «служив польській дефензиві». Трупа розпалась. Дехто з акторів увійшов у колектив Волинського обласного театру. Але переважну більшість з них розкидали воєнні лихоліття, сліди їх загубились.

Микола і Ніна Певні залишились без засобів для існування. В 1940 році на останні крихти своїх заощаджень виїздять до Києва і оселяються в брата Олександра. Брат Миколи Певного Петро  був воєнним аташе в Польщі. Це послужило приводом для арешту і розстрілу Миколи Певного і стало страшним випробуванням для Ніни Певної. Свій арешт і вислання вона майже не пам’ятала. Події відбувалися так швидко і так страшно, що для їх аналізу не залишалося сили. Менше години дали артистці зібратися в далеку дорогу. Вона швидко зібрала чемодани, поклала в них альбоми з фотографіями (все, що залишилося від щасливого життя), нитки для вишивання, викройки-лекала, які берегла ще з бестужівських курсів, пару своїх театральних костюмів, трохи одежі…

Везли довго в телячих вагонах , як і багатьох репресованих. Сорок вагонів були заповнені «опасными врагами народа»: жінками, дітьми, літніми людьми. Ешелони довго стояли на станціях, йшли в обхід Москви, через Тулу. Пройшли тижні перш ніж добралися до сибірського міста Омська. Через тиждень розподілили по навколишніх районах на проживання. Ніна Миколаївна попала в Колосівський район. Працювати приходилося в полі, спеціальну одежу не видали. Ось і полола бур’яни артистка в своїх театральних костюмах. Через рік всіх українців-репресованих із Західних областей, знову зібрали на березі біля Омської пароплавної пристані. Чекали довго теплоходу, потім всіх розмістили в трюмі і довго везли на північ. Спека, комарі, невідомість…

2 червня 1942 року - пристань Перегребноє. Вивантажилися на березі біля рибоділянки. Накрапував дощ. Місцевий мешканець на підводі неспішно розвозив новоприбулих по хатах на поселення по указу коменданта. В першу чергу розвезли тих, у кого були малі діти. А потім вже одиноких. ЇЇ поселили в крихітній четвертинці бараку, де прожила одна до самої смерті.

В трудовій книжці Ніни Миколаївни 13 записів. В графі «професія» зазначено – артистка драми. Трудова книжка скрупульозно розповідає про її діяльність: 16 років пропрацювала, із них -15 років на різних посадах на риболовецькій ділянці селища Перегребного.

В 1957 році Антоніна Миколаївна вийшла на пенсію, яка складала всього 34 карбованці 50 коп. На ці крихти жити було неможливо, а вона жила. А ще підводило здоров’я: під кінець життя розвилась катаракта і почала сліпнути. Шити вже не могла, а значить і додаткового заробітку не було. Жила дуже скромно, одягалася просто, але акуратно та зі смаком, була пунктуальна і любила відповідальність в людях.

Листів на Батьківщину не писала, може з гордості, може з боязні нашкодити рідним. Талант артистки знадобився: допомагала як режисер, в постановках п’єс і танців на сільській сцені, сама шила костюми. ЇЇ талант зауважили і запропонували місце в Октябрьському районному Будинку культури. Але там вона не змогла працювати, бо відносилася до справи зі всією відповідальністю професіонала і не прощала запізнення на репетиції, неточність чи нетверезий вигляд «учасника самодіяльності».

Звільнилася і знову повернулася в Перегребноє, визнавши в ньому другу «батьківщину». Тут вона із задоволенням навчала по вечорах українських танців і пісень. Всіх, хто їздив в Україну, просила привезти театральні афіші і будь-що про театр. Привозили. Вона знаходила знайомі прізвища, згадувала.

Чому ні разу не поїхала в Україну коли вже дозволили ? Чому ці, котрі їздили почували себе вдома чужими і поверталися на місце заслання, як додому? Що сталося за такий короткий час (20 років), що всюди стало однаково: чи вдома, чи на засланні?

Не може відповісти Ніна Певна, не можуть говорити фотографії щасливого періоду життя артистки. Вона назавжди залишилася в суворій сибірській землі, яку навряд чи полюбила.

З людьми спілкувалася рівно і розкривалася душею тільки дуже близьким . Ми ще не змогли зустрітися з Соколовою Марією, вона зараз живе в Омську. Саме вона і Альбіна Кузнєцова до останніх днів  опікувалися  артисткою і єдиний її заповіт - щоб поховали по-людськи виконали якнайкраще.

В кінці березня 2009 року на могилі Ніни Певної священик української греко-католицької церкви отець Іван Ковба відправив парастас в присутності очевидців життя артистки. Може поставлена крапка в заповіті про бажання «Поховати по-людськи»?

Ось і вся історія. Ще треба змонтувати всі записи і зйомки, дознімати «українську частину» життя артистки по архівних документах. А ще провести акцію передачі документів артистки, фотоальбомів в музей або архів міста Луцьку. Хочеться заново розповісти сьогоднішнім жителям Перегребного про їх «землячку поневоле» засобами мистецтва, устами акторів Луцького театру. Подякувати всім, хто відкрив нам це ім’я і допоміг повернути пам'ять в Україну. Може, театрознавець Леонід Михайлівський, автор статті «Наші Гамлети і Дон Кіхоти» виправить свою помилку або відсутність інформації про Ніну Певну, бо в одній зі статей, він пише: «…Ніна Певна, перебуваючи на засланні в Казахстані, до останніх днів свого життя продовжувала артистичну працю в якомусь із обласних російських театрів драми». Як це далеко від реальності.

Ганна ЛИТВИН.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Подружжя Микола і Антоніна Певні.

Альбом - пам'ять про актрису.

Сторінки старого фотоальбому - її життя.

Антоніна Певна. Ужгород ,1927 р.

Актриса Антоніна Певна. Луцьк.

Антоніна Певна дуже любила собак та уміло їх дресирувала.

До цього берегу привозили  переселенців на заслання.

Югорське селище Погребное.

Завідуюча шкільним музеєм Людмила Олександрівна Ширяєва.

Роботи Ніни Певної, що зберігаються в шкільному музеї селища Перегребноє.

Могила Антоніни Певної (19.06.1897 - 12.09.1982).

На світлинах: Антоніна Певна (Машкевич). Подружжя Микола і Антоніна Певні. Альбом - пам'ять про актрису. Сторінки старого фотоальбому - її життя. Антоніна Певна. Ужгород ,1927 р. Актриса Антоніна Певна. Луцьк. Антоніна Певна дуже любила собак та уміло їх дресирувала. До цього берегу привозили  переселенців на заслання. Югорське селище Погребное. Завідуюча шкільним музеєм Людмила Олександрівна Ширяєва. Роботи Ніни Певної, що зберігаються в шкільному музеї селища Перегребноє. Могила Антоніни Певної (19.06.1897 - 12.09.1982).

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s